Сценарій "Віддай людині часточку себе...!"

Віддай людині часточку себе, За це душа наповнюється світлом!

Мета: глибше ознайомити учнів із життєписом легендарної української піснетворки Марусі Чурай, дати уявлення про світ її пісень, усвідомити значення пісні в житті українського народу, розвивати інтерес до народної творчості, виховувати пошану до обдарованих людей, які є активними творцями нашої духовності.

Обладнання:  сцена оформлена в українському колориті, відеопроектор, екран, напис-розтяжка,  відеоролики сюжетів, відеоозаписи пісень, презентація заходу, виставка книжок про легендарну піснярку.

 

Вчитель (транслює 1-2 слайд) і зачитує інформацію на них

Відеоролик «Письменниця, що мріяла стати льотчицею…»

Вчитель (транслює 3 слайд)  Ліну Костенко знають усі… і в Гарварді…

Відеоролик «Студенти Гарварду читають Ліну…»

Вчитель … і в Україні…

Відеоролик «Богдан Ступка читає Ліну…»

Вчитель … і вона сама промовляє до нас  устами…

Відеоролик «Очима ти мені сказав…» читає Ліна Костенко

Вчитель  (транслює 4 слайд)  Ліна Костенко – поетеса двох століть, слова, якої звучать на межі двох тисячоліть, жінка, що мовчить, щоб писати, втілює образ своєї героїні Марусі Чурай.

Відеоролик «Віють вітри, віють буйні…» .

Вчитель. Є правдиві скарби, що намертво лежать у землі, і є живі скарби, що йдуть по землі, ідуть від покоління до покоління, огортаючи глибинним чаром людську душу. До таких національних скарбів належить і наша українська пісня.

        Ми поринаємо внутрішнім зором у глибину тисячоліть, вслухаємося в прості й зворушливі слова – і нам відкриваються золоті поклади народної поезії, ми чуємо голоси її творців.

 Їхня спадщина стала справжнім народним багатством. Крізь пелену часу іноді проступає постать митця, напівзабута, напівлегендарна, оповита ореалом домислів, а часом і перекрУчень.

 До таких постатей належить і славнозвісна народна піснярка Маруся Чурай.

1 учень:Чи ви були на Полтавщині,

     Де степ широкий, де гаї

     Калинові і тополині,

     В яких щебечуть солов’ї?

     Де вітер піднімає хвилі

     Зелені, сині й золоті

     І гонить їх в яри похилі,

    Де Ворскли береги круті.

    А понад Ворсклою в долині

    Величні села і сади…

    Моя прекрасна Полтавщино!

    Мій краю вічно молодий!

2 учень: Тут квітують каштани

      О весняній порі

     Тут веселка неждано

     Повесніє вгорі.

     Тут всміхаються радо

     Люди першій грозі.

     Тут жила Чураївна

     Та співала пісні.

     Тут стежки ще зостались,

     Де ступала вона…

     Тут у бурях кувалась

     Українська весна.

Вчитель. (транслює 5 слайд)  

Грицько і Бобренчиха. Гриць сидить за столом, схиливши голову на руки

Бобренчиха –   Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.

        Мені б оце невістку молоду.

        А то все мати, мати, мати, мати!

        Чи я ж коли хоч помочі діжду?

                  От ти прийшов з великого походу,

                  А не приніс ні слави, ні добра.

                  Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду.

                  Та й не туди, що я уже стара.

Гриць  Чого Ви, мамо? Є в нас, слава Богу,

       Хліб і до хліба, поле і воли.

Бобренчиха  Якби ти взяв ще дівчину не вбогу,

        То, може, якось ми б і прожили.

        Ти, сину, взагалі собі затям:

        Любов любов’ю, а життя життям.

                   Веди у дім собі дружину – ладу,

         То ж має бути рибка золота.

         Яку ж полегкість і яку розраду

         Внесе у хату пасмурниця та?

         Пісні у неї – то велика туга,

         А серце в неї горде і трудне.

         Твоя любов до неї – то недуга

         Видужуй, сину, пожалій мене. (виходить)

 Гриць:    Отак щодня. Така вже в мене матір.

        Це щоб вона свого не доп’яла?

        Вона словами виплітала ятір

        Та потихеньку так мене й вела.

         Якби вона сварилася, кричала,

         То я пустив би все так шкереберть.

         А то зробилась тиха, все мовчала,

         Сорочку шила все собі на смерть.

                   Отак і сталось. Вийшов я із хати.

         Дядків своїх узяв у старости

          І сам не знаю, – щоб одну кохати,

          А другу в церкву до вінця вести!

            (розпачливо махнувши рукою, вибігає)

Вчитель Життя піснярки Марусі Чурай лягло в основу однойменного  роману у віршах  Ліни Костенко.

Інсценізація уривків з роману

(На сцені посередині стоїть Маруся,зліва стіл, де сидить суддя і автор, справа свідки і решта героїв, позаду екран для трансляції матеріалів)

Автор

А що, якби знайшлася хоч одна,—
в монастирі десь або на горищі?
Якби вціліла в тому пожарищі —
неопалима — наче купина?

Чурай Маруся — на підсудній лаві,
і пів-Полтави свідків за дверми.
І загула б та книга голосами,
і всі б щось говорили не те саме.
І чорні бурі пристрастей людських
пройшли б над полем буковок хистких.

Суддя поглянув на підсудну лаву:
— Що скаже нам убивниця на се?

Вона ні слова не сказала праву.
Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.

Тоді сама Бобренчиха, вдова,
суду сказала у тії слова:

Бобренчиха

— Мовчить, бо стидно. Бачив бог із неба.
Я знаю все, так наче там була.
В ту ніч вона сама його до себе,
розпутниця, обманом затягла.

Яка стоїть немов свята та божа.
Ото така вже вдача потайна.
Бо на обличчя з янголами схожа,
але в душі — то чистий сатана.

Якби я вам про неї розказала,
що говорив про неї хто кому!
Вона в Полтаві світу зав’язала
хіба Грицькові тільки одному?!

Було це, люди, на Петра Капусника,
якраз на самий сонцеповорот.
Я мала, люди, сина не розпусника.
Він шанував і хату, і город.

Коли ж вона його причарувала,
він як сказився, геть одбивсь од рук.
Хай вам розкаже Процик Кулевара,
Семен Капканчик і Ромашко Струк.

Він перестав ходить на вечорниці,
не зачіпав дівчат і молодиць.
А все ходив до тої чарівниці,
недарма в річці топлять чарівниць.

Вона його їднолітка, панове.
Пора кебету мати на плечах.
Я вже й варила зілля полинове,
щоб мій Грицько від туги не зачах.
А він — весь там! Якраз перед походом
не спалося мені, як на біду.
Грицько устав та шась поза городом.
А я тихенько назирці іду.

Отож спинилась по той бік цибулі.
А там вже луг, роздолля для бджоли.
Стою собі та й думаю: а дулі,
щоб ви мене круг пальця обвели.

Взувачки мала, постільці свинячі,
щоб не шамтіло — шерстю догори.
Трава ж м’якенька...
Коли щось манячить
од Чураїв, туди, в осокори.
А вечір темний.

Хмари як повісма.
Гора шумить... Було перед дощем.
Вона ж на шиї так йому й повисла! —
то я собі й засіла за кущем.

Автор

Хтось засміявся якось недоречно
Мартен Пушкар бровою ворухнув:
— Вчинили ви, сказати б, нестатечно.
Який вас біс на тоє подоткнув?

Бобренчиха

— У мене син одинчичок, панове,
і запечалля на душі одне,
одна у серці шпичечка тернова, —
не дай же бог, у прийми дремене!

Автор

— Ну, добре, як воно вам ув охоту,
то діло ваше, хоч воно і гріх.
Ви, мати, знавши отаку нецноту,
чого тоді ж не розлучили їх?

Бобренчиха

— Щоб у заміжніх погубив підметки?
Чи, як чернець, скоромився мирським?
Чи щоб пішов до Таці Кисломедки,
котра тягалась бозна-де і з ким!

Автор

Тут як підскочить Таця, як змережить,
шумка спідниця, з десяти аршин:
— Орихно, трясця мене держить!
Ти хоч на мене, суко, не бреши!

Бобренчиха

— Це я брешу?! Особи урядові,
та хай же бог усю мене, як є,
як щось отут збрехала я судові
і на душі й на тілі обіб’є!
Я прόшу о святую справедливість!

Автор

Тоді устала мати, Чураїха,
і сказала так:

Чураїха

— Пане Пушкарю, полковнику полтавський,
а добродію наш!
Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу.
Он сидить писар, Туранський Ілияш.
Хай він мої сльози запише.

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.
А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз.
Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

І чим же, чим ви будете карати
моє смутне, зацьковане дитя?
Чи ж вигадає суд і магістрати
страшнішу кару, ніж таке життя?!

Ви грамотні. Ви знаєте латину.
За крок до смерті, перед вічним сном,
одного прόшу:
у мою дитину
не кидайте словами, як багном!

Автор

Притихли люди, знітилися свідки,
сльозина блисла у якоїсь тітки.

Відтак, уже не ставлений ніким,
прийняв присягу Шибилист Яким.

Яким

— Даруйте... я... незвичка промовляти,
Хотів сказати річ іще таку:
Марусю знаю ще із немовляти
і Гриця знаю ще у сповитку.

Он там сидить та бідна Чураїха.
Чи на суді була вона коли?
Проз їхній двір тоді я саме їхав,
коли Грицька на цвинтар повезли,

Чи рвала мати так на собі коси,
як задзвонили по його душі?
Та він же їй як рідний син і досі,
у них і виріс там на шпориші.

Вона ж свою дитину годувала
та вже й сусідську бавила, чужу.
Бобренчиха ж тим часом воювала —
за курку, за телицю, за межу.

Все нíколи. То в них і повелося:
сьогодні ситий, бо учора їв.
То те дитя й на ноги зіп’ялося,
і розуму дійшло у Чураїв.

Коли ж у Гриця вибилось навусся
і Чураївна стала на порі,
то полюбилась хлопцеві Маруся,—
могли б лише радіти матері.

Воно на те й заходилось спочатку.
Грицько пішов тим часом у похід.
Попідростали верби і дівчатка,—
про це в суді, можливо б, і не слід,—

але ж Маруся так його чекала,
такі літа одна перебула!
Нікому ні руки не шлюбувала,
ані на кого й оком не вела.

Грицько ж, він міряв не тією міркою.
В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою,
що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні.
Це як, скажімо, вірувати в бога
і продавати душу сатані.

Автор

Такого ще не бачила Полтава.
І суд такого ще не примічав,
щоб той, кого потягнено до права,
зневажив право та отак мовчав.

То що ж ми будем думати-гадати,
як і про це закон є акурат.
Оскаржену на квестію віддати,
і хай із нею поговорить кат.

Іван Іскра

— Я прόшу, люди, вислухать мене.
Багато слів страшних тут наговорено.
Ніхто не говорив про головне.

Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.

Коли в похід виходила батава,—
її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.
Вона ж стоїть німа од самоти.
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!

Важкий закон. І я його не зрушу.
До цього болю що іще додам?
Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам.

Автор

Підсудна слізьми очі не зросила,
І милосердя в права не просила.

З тих тоді рацій все дорозумівши
і між собою радившись не раз,
кондиціямїі права посполитого
тоді такий ми винайшли наказ:

Ми, вряд, зіпершись па свідоцтва голі,
в такий-то спосіб справа була рíшена,
що має бути карана на горлі,
на шибениці, значиться, обвісшена.

Про що людей поштивих звідомляєм
і на потомні вписуєм віки.
Декрет печаттю нашою змоцняєм
і підписом судейської руки.

Відеоуривок драми з театру

Говорить Маруся

Маруся

...Ну, от я й виросла.
Ловлю себе на слові.
То як, Марусю? Полюбив? Такий?
Я — навіжена. Я — дитя любові.
Мені без неї білий світ глевкий.

Ото за те й судити мене треба.
Всі кари світу будуть замалі.
Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі.

Біднесенький, намучився зі мною.
Веселий був, а я була сумною.
Ласкавий був, розгублений і добрий.
Зайшов за мене, як за чорний обрій.

Гукав мене, а я вже не озвалась.
Заплутався,— сказала: вибирай.
А в нього ж серце навпіл розривалось.
А він Бобренко. Він же не Чурай.

 

Звучить «Засвіт встали козаченьки». Вбігає  отаман Гук і зачитує наказ

Отаман Гук

"Дійшла до нас, до гетьмана, відомість,
іж у Полтаві скоївся той гріх,
що смертю має буть покараний.
Натомість
ми цим писанням ознаймуєм всіх:

В тяжкі часи кривавої сваволі
смертей і кари маємо доволі.
І так чигає смерть вже звідусіль,
і так погрéбів більше, ніж весіль.
То чи ж воно нам буде до пуття —
пустити прахом ще одне життя?

Чурай Маруся винна у в одному:
вчинила злочин в розпачі страшному.
Вчинивши зло, вона не є злочинна,
бо тільки зрада є тому причина.

Не вільно теж, караючи, при цім не
урахувати також і чеснот.
Її пісні — як перло многоцінне,
як дивен скарб серед земних марнот.

Тим паче зараз, як така розруха.
Тим паче зараз, при такій війні,—
що помагає не вгашати духа,
як не співцями створені пісні?

Про наші битви —на папері голо.
Лише в піснях вогонь отой пашить.
Таку співачку покарать на горло, —
та це ж не що, а пісню задушить!"

Отаман Гук, помовчавши (повіка
йому сіпнулась), далі прочитав,—
такий потужний голос в чоловіка,
либонь, хватило б і на п’ять Полтав:

— "За ті пісні, що їх вона складала,
за те страждання, що вона страждала,
за батька, що розп’ятий у Варшаві,
а не схилив пред ворогом чола,—
не вистачало б городу Полтаві,
щоб і вона ще страчена була!

Тож відпустити дівчину негайно
і скасувати вирока того.
А суддям я таку даю нагану:
щоб наперед без відома мого
не важились на страти самочинні,
передовсім освідчили мене
про кожну страту, по такій причині,
що смерть повсюди, а життя одне".

Універсал прочитано публічно,
щоб справу тую уморить навічно.

Оскільки ж трохи не дійшло до страти
і смерть свою вона пережила,
то впрод не вільно пересуддя брати,
бо вже вона покарана була.

Автор

Універсал прочитано публічно,
щоб справу тую уморить навічно.

Оскільки ж трохи не дійшло до страти
і смерть свою вона пережила,
то впрод не вільно пересуддя брати,
бо вже вона покарана була.

(Виходять всі, залишається Маруся)

Вчитель (транслює 6 слайд)  

Маруся

...Чвяхкотіла земля у старих постолах,
похилилися верби в осінньому шматті.
Повезли мою матір на білих волах,
неоплакану матір, неоплакану матір.

Спочивай, моя мамо, там легше тобі.
Там ніхто не завдасть невигойної муки.
Я ішла за тобою одна у юрбі.
От і всі твої, мамо, і діти, і внуки.

Анікого, нікого нема на землі,
ні єдиної гілочки нашого роду!
Лиш опудало, мамо, в старому брилі
стереже самоту в лобузинні городу.

Я й сама вже не знаю, жива я чи ні.
Тільки знаю одне — що, склепивши повіки,
проплила моя мамо у тому човні
та й втонула у землю, втонула навіки.

Добрела я додому тоді звідтіля.
Та й ношу її смерть у душі, як провину.
Все ввижається: чорна осіння земля
глухо гупає, мамо, об твою домовину…

Недовго мати щось тоді й прожевріла,
щось після того тижнів півтора.
Кленочками червоними й рожевими
її на той світ осінь провела.
І одридали в небі журавлі
мені людину в світі найдорожчу.
Отой горбочок свіжої землі
поцілувала. Та й пішла на прощу.

(Маруся самітно розмовляє)

Маруся

Іван приходив. Так, посидів мовчки.
Устав, пішов, оглянувся з воріт.
Лише весна укинулась в листочки,
підняв їх знову гетьман у похід.

Заграли знову труби до походу,
війнуло громом з Тясьмина-ріки.
Богдан підняв козацтво за свободу,
універсалом обіслав полки.

— І знов земля кипить у боротьбі.
І знову я належу не собі,—
сказав Іван. Дивився, як востаннє.
Торкнув мене прощальними вустами.

Не знала я, що сум такий огорне.
Вмирати буду,— пом’яну добром.
Кирея з вильотами чорна
в останній раз майнула за бугром.

І я, котрій давно вже все байдуже,
уже нічим я сльози не впиню.
Прощай Іване, найвірніший друже,
шляхетна іскро вічного вогню!

Виходить полк. Іван під корогвами.
І я край шляху осторонь стою.
Моя душа здригнулася словами.
Співають пісню, боже мій, мою!

І "Зелененький барвіночку",
й "Не плач, не журися,
а за свого миленького богу помолися".
І про того козаченька,
що їхав за Дéсну.
"Рости, рости, дівчинонько,
на другую весну!"
І про воду каламутну,
чи не хвиля збила.
І про тую дівчиноньку,
що вірно любила.
І про гору високую,
і про ту криницю....

Дівчата вчора берегом ішли,
та й заспівали: "Ой не ходи, Грицю".

А я стояла... Що ж мені, кричати?..
Які мені сказати їм слова?..
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива.

Звучить пісня «Ой не ходи Грицю…»

(Входять на сцену  всі учасники дійства)

Учитель: Народжена для любові, Маруся Чурай не знала її радощів і всі свої надії й почуття, весь жар свого палкого серця вилила в неперевершені пісні, що ввійшли до скарбниці нашої культури. Вони вражають глибиною і щирістю, довершеністю форми і чарівністю мелодій. «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «Ішов миленький горонькою», «В кінці греблі шумлять верби», «Чого ж вода каламутна», «Сидить голуб на березі» та багато інших – уже більше ніж три століття пісні Марусі Чурай є окрасою нашого мелосу, а попереду в них – вічність,  адже любов, талант, щирі почуття завжди хвилюватимуть людську душу.