Сценарій виховного заходу "Кохання в зарубіжній поезії"

 

 

Тема заходу. Кохання у зарубіжній поезії

 

Мета:

• на прикладах найвизначніших зразків світової інтимної лірики довести велич почуття кохання, повторити поезії про кохання в різні епохи;
• розвивати навички виразного читання, акторські здібності, пам’ять, мислення, увагу;
• виховувати найкращі моральні якості

 

Обладнання: вислови про кохання на дошці, презентація з музичним супроводом, декорації, костюми

 

 

Хід заходу

 

Учитель:

                   У серці поселилось почуття –

                   Щось ніжне, мелодійне і натхненне,

                   І в світ колишній вже немає вороття:

                  Безмежне небо віщує натхнення…

                І неспокійним враз стає твій сон,

                Душа горить у вічнім пориванні –

                Той ніжний погляд, мрії в унісон:

                У серці поселилося кохання!

 

                  Кохання – одне з найкращих і найглибших людських почуттів, невичерпне і вічне, як саме життя. Його сила облагороджує, робить людину добрішою і кращою, спрямовує на величні діла і героїчні вчинки, а іноді змушує тяжко страждати. Різні віки, різні мови.. Все різне. Єдине – кохання. Саме це неповторне почуття  - джерело творчого натхнення багатьох поколінь. До цієї одвічної теми завжди зверталися художники, композитори, скульптори, філософи. Про любов написано і сказано так багато, про любов написано і сказано так мало… Адже це почуття безмежне, вічне і невичерпне, як саме життя.

Сьогодні ми маємо чудову нагоду вкотре поринути у неповторний світ кохання, доторкнутися силою поетичного слова до струн нашої душі. Наш захід має назву «Крила кохання – крила вогню», адже кохання  - це той вогник у душі, який горить і не згасає вже сотні поколінь.

Кохання – одна з вічних тем зарубіжної літератури від самого початку її існування.

            Я пропоную вам перегорнути сторінки світової лірики, щоб краще зрозуміти життєву силу  цього  найвищого почуття.

За античності високо цінували кохання. Будучи не в змозі пояснити несподіванки цього почуття, створили міф про Амура (Купідона), хлопчика-пустуна із крилами. Розважаючись, він стріляв із зав’язаними очима з лука. Серце, в котре влучила стріла Амура, запалювалось жагучим коханням. Відтоді людині не було спокою, адже почуття, послане Амуром, було сліпим. І справді закохані ідеалізують своїх обранців. Той, хто кохає, бачить у коханому те, чого інші люди, «не засліплені любов’ю», не бачать. Найвідомішою поетесою, яка оспівувала кохання, була Сапфо, життя і творчість якої оповита легендами

Учениця читає поезію Сапфо «До богів подібний мені здається…» у перекладі Григорія Кочура

До богів подібний, мені здасться,
Той, хто біля тебе, щасливий, сівши,
Голосу твого ніжного бриніння
Слухає й ловить
Твій принадний усміх; від нього в мене
Серце перестало б у грудях битись;
Тільки я побачу тебе — і слова
Мовить не можу.
І язик німіє одразу, й прудко
Пробігає пломінь тонкий по тілу,
В вухах чути шум, дивлячись, нічого
Очі не бачать.
Блідну і тремчу, обливаюсь потом,
Мов трава пожовкла, безсило никну;
От іще недовго — й, здається, має
Смерть надлетіти...

На зміну Античності прийшло різнобарвне Середньовіччя : доба рицарства та поклоніння «дамі серця». Саме з цим періодом пов’язане життя та творчість великого Данте – ключової постаті італійського Середньовіччя та переходу до Відродження. У віці 9 років майбутній поет зустрів Беатріче Портінарі, у яку закохався із першого погляду, але жодного разу навіть не заговорив до неї. Після досягнення повноліття він часто бачив Беатріче, обмінюючись із нею вітаннями на вулиці, але ніколи добре її не знав – це було так зване ввічливе кохання. І саме воно стало найсвітлішою подією в житті Данте і поштовхом до написання його величних сонетів.

Учениця читає сонет 11 Данте у перекладі Миколи Бажана

В своїх очах вона несе Кохання,-
На кого гляне, ощасливить вмить;
Як десь іде, за нею всяк спішить,
Тріпоче серце від її вітання.

Він блідне, никне, множачи зітхання,
Спокутуючи гріх свій самохіть.
Гординя й гнів од неї геть біжить.
О донни, як їй скласти прославляння?

Хто чув її,- смиренність дум свята
Проймає в того серце добротливо.
Хто стрів її, той втішений сповна.

Коли ж іще й всміхається вона,
Марніє розум і мовчать уста.
Таке-бо це нове й прекрасне диво.

Наступною епохою, яка залишила нам неперевершені зразки  любовної лірики, була епоха Відродження.

Коли Петрарка побачив Лауру, в Авіньйонській церкві, йому було 23, їй 20, вона вже була заміжньою, він – молодим ученим і поетом.  Лаура стає натхненницею і душею поезії Петрарки, який прославляє жінку і вірне кохання у сонетах. Його сонети – листи до неї. Навіть після смерті Лаури Петрарка продовжує писати сонети, присвячені їй, коханій жінці, високе почуття до якої піднесло його над буденністю.

Учень читає сонет 61 Петрарки у перекладі Дмитра Павличка

Благословенні будьте, день і рік,
І мить, і місяць, і місця урочі,
Де спостеріг я ті сяйливі очі,
Що зав'язали світ мені навік!
Благословен вогонь, що серце пік,
Солодкий біль спечаленої ночі
І лук Амура, що в безоболоччі
Пускав у мене стріл ясний потік!
Благословенні будьте, серця рани
І вимовлене пошепки ім'я
Моєї донни — ніжне і кохане,
І ці сторінки, де про неї я
Писав, творивши славу, що не в'яне,—
Й ти, неподільна радосте моя!

Коли говорять про добу Відродження, як тут не згадати Вільяма Шекспіра – людину-міф, людину-загадку, поетичного генія і чи не єдиного у світі письменника, кожну фразу якого було ретельно вивчено  та розтлумачено істориками, вченими, письменниками. Сонети Вільяма Шекспіра, написані як звернення до так званої Смаглявої  леді, вражають нас своєю глибиною.

 

Учениця читає оригінал сонета 130 та учень – переклад Дмитра Паламарчука

My mistress' eyes are nothing like the sun;

Coral is far more red than her lips' red;

If snow be white, why then her breasts are dun;

If hairs be wires, black wires grow on her head.

I have seen roses damasked, red and white,

But no such roses see I in her cheeks,

And in some perfumes is there more delight

Than in the breath that from my mistress reeks.

I love to hear her speak, yet well I know

That music hath a far more pleasing sound;

I grant I never saw a goddess go -

My mistress when she walks treads on the ground.

And yet, by heaven, I think my love as rare

As any she belied with false compare.

Її очей до сонця не рівняли,

Корал ніжнійший за її уста,

Не білосніжні пліч овали,

Мов з дроту чорного коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,

Та на її обличчі не стрічав,

І дише так вона, як дишуть люди,

А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба

До музики, милішої мені,

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої — цілком земні.

І все ж вона — найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими

 

Символом справжнього кохання стало почуття двох юних сердець Ромео та Джульєтти, героїв віршованої трагедії  Шекспіра. Їхнє кохання – не просто пристрасне почуття, яке не визнає жодних перешкод, а й почуття, яке безмірно збагачує душу. Почуття цих молодих людей тривало лише кілька днів, а життя обірвалося трагічно, але своєю смертю вони вибороли перемогу для нових життєвих засад – миру, дружби і , звичайно, кохання. Щороку в італійському місті Вероні відбувається святковий карнавал, на якому обирають Ромео та Джульєтту, щороку в це місто надходить тисячі листів на адресу двох знаменитих закоханих, мільйони закоханих приїжджають до Верони 16 вересня у день народження Джульєтти та 14 лютого у день Святого Валентина, щоб вкотре вшанувати кохання.

Виконується інсценізація трагедії «Ромео і Джульєтта»:

Ромео.

Та тихо! В тім вікні сяйнуло світло!

Там схід, сама ж Джульєтта - ясне сонце!

Зійди ж, прекрасне сонечко, і сяйвом

Блиск заздрісного місяця убий!

Джульєтта.

О лишенько!

Ромео! О, навіщо ти, Ромео?

Зміни своє ім'я, - зречися батька.

Як ні, то присягни мені в коханні,

І більше я не буду Капулетті.

Лише твоє ім'я - мій ворог лютий.

Ромео.

Яким ім'ям назвать себе - не знаю.

Своє ім'я ненавиджу я сам!

Свята моя, адже ж воно - твій ворог.

Я б розірвав його, коли б воно

Написане стояло на папері!

Джульєтта.

Мій слух не похопив ще й сотні слів

Із уст твоїх, а голос я впізнала:

Хіба ти не Ромео, не Монтеккі?

Ромео.

О ні, свята, знай: що не те й не інше,

Якщо вони для тебе осоружні.

Джульєтта.

Як ти зайшов сюди, скажи, й навіщо

Як міг ти перелізти через мур?

Ромео.

Кохання принесло мене на крилах.

І не могли цьому завадить мури;

Кохання може все і все здолає, -

Твоя рідня мені не перешкода.

Джульєтта.

Мене ти любиш? Знаю, скажеш: "Так"...

Тобі я вірю, з мене досить слова.

Ромео.

Клянусь цим місяцем благословенним,

Що сріблом облива верхи дерев...

Джульєтта.

О, не клянися місяцем зрадливим,

Який так часто змінює свій вигляд,

Щоб не змінилася твоя любов.

Ромео.        То чим я поклянусь?

Джульєтта.

Не треба зовсім,

Або, як хочеш, поклянись собою –

Душі моєї чарівним кумиром, -

І я повірю...

Ромео.       Серця почуттям ...

Джульєтта.

Добраніч! Хай у тебе переллється

Той мир, що вщерть моє сповняє серце!

Прощай! Прощай! Тяжкий час розставання...

О, стільки в нім солодкого страждання,

Що все прощалася б, хоч і світає!

(Виходить)

Ромео.

Тебе хай сон і спокій повивають!

Як хтів би тим сном спокійним бути,

Щоб тут в солодких мріях все забути!

Чи не найяскравіший свій прояв знайшла любовна лірика епохи Романтизму. У віршах поетів-романтиків відбилось усі найтонші порухи кохання: переживання, страждання і біль розлуки, самотність, природна простота почуттів.

«Без кохання немає щастя, без щастя неможливе життя» - це кредо ліричного героя «Книги пісень» Генріха Гейне. Мотив нерозділеного кохання у поезіях Гейне звучить від пережитого ним почуття до своєї кузини Амалії, яка не відповідала Генріху взаємністю.

Учениця читає  поезію Гейне «Кохає дівчину хлопець»

Кохає дівчину хлопець,
А в дівчини інший є;
Той інший кохає іншу
I з нею до шлюбу стає.

I дівчина з горя заміж
За першого стрічного йде.
Карається й тужить хлопець
I щастя вже не жде.

Стара ця байка чи казка,
А все завжди нова:
Як станеться з ким - надвоє
Серце тому розбива.

Учениця читає   поезію Гейне «Коли розлучаються двоє»

Коли розлучаються двоє,
За руки беруться вони,
I плачуть, і тяжко зітхають,
Без ліку зітхають, смутні.

З тобою ми вдвох не зітхали.
Ніколи не плакали ми;
Той сум, оті тяжкі зітхання
Прийшли до нас згодом самі.

 

Кумиром кількох поколінь європейців був і англійський поет-романтик Джордж Гордон   Байрон.

Учень  читає поезію Байрона «Коли сниться мені…» у перекладі Лесі Українки

Коли сниться мені, що ти любиш мене,

Ти на сон мій не гнівайся, люба, –

Тільки в мріях я маю те щастя ясне,

Кожний ранок – оплакана згуба

Любий сон! забери собі силу мою,

А мені дай безсилля розкішне,

Може, знов, як і в ту ніч, я буду в раю,

Ох, яке ж то життя буде пишне!

Смерть і сон – кажуть люди, – то браття рідні,

Сон єсть образ мовчазної смерти,

Коли смерть може дать кращий рай, ніж у сні,

То я прагну скоріше умерти.

Ох! не хмур, моя мила, брівок лагідних,

Не гадай, що я надто щасливий!

Коли грішний був сон, – я спокутував гріх:

Зник без сліду мій сон чарівливий…

Хоч я бачив, кохана, твій усміх у сні,

Не карай ти мене за примари!

Після мрій чарівних прокидатись мені –

Се страшніше від всякої кари!

 

Справжніми шедеврами світової інтимної лірики є поезії російських поетів-романтиків Олександра Пушкіна та Михайла Лермонтова. Тонкий ліризм, глибина почуттів ліричного героя хвилюють вже не одне покоління читачів

Учениця читає поезію Лермонтова «Расстались мы…»

Расстались мы, но твой портрет
Я на груди моей храню;
Как бледный призрак лучших лет,
Он душу радует мою.

И новым преданный страстям
Я разлюбить его не мог:
Так храм оставленный - всё храм
Кумир поверженный - всё бог!

 

Учениця читаэ поезію Лермонтова «И скучно, и грустно…»

И скучно и грустно

И скучно и грустно, и некому руку подать
           В минуту душевной невзгоды...
Желанья!.. что пользы напрасно и вечно желать?..
           А годы проходят - все лучшие годы!

Любить... но кого же?.. на время - не стоит труда,
           А вечно любить невозможно.
В себя ли заглянешь? - там прошлого нет и следа:
           И радость, и муки, и всё там ничтожно...

Что страсти? - ведь рано иль поздно их сладкий недуг
           Исчезнет при слове рассудка;
И жизнь, как посмотришь с холодным вниманьем вокруг -
           Такая пустая и глупая шутка...

Учениця читає поезію Пушкіна «Я помню чудное мгновенье»

Я помню чудное мгновенье:
Передо мной явилась ты,
Как мимолетное виденье,
Как гений чистой красоты.

В томленьях грусти безнадежной
В тревогах шумной суеты,
Звучал мне долго голос нежный
И снились милые черты.

Шли годы. Бурь порыв мятежный
Рассеял прежние мечты,
И я забыл твой голос нежный,
Твои небесные черты.

В глуши, во мраке заточенья
Тянулись тихо дни мои
Без божества, без вдохновенья,
Без слез, без жизни, без любви.

Душе настало пробужденье:
И вот опять явилась ты,
Как мимолетное виденье,
Как гений чистой красоты.

И сердце бьется в упоенье,
И для него воскресли вновь
И божество, и вдохновенье,
И жизнь, и слезы, и любовь.

Учениця читає поезію Пушкіна «Я вас любил…»

Я вас любил: любовь еще, быть может,
В душе моей угасла не совсем;
Но пусть она вас больше не тревожит;
Я не хочу печалить вас ничем.
Я вас любил безмолвно, безнадежно,
То робостью, то ре вностью томим;

Я вас любил так искренно, так нежно,
Как дай вам бог любимой быть другим.

 

 

Саме завдяки Олександру Пушкіну до нас дійшов один із найвеличніших образів світової літератури – образ Тетяни Ларіної, героїні роману у віршах «Євгеній Онєгін». З одного боку чутливість, наївність, мрійливість, жіночність, з іншого – надзвичайна сила характеру, честь та гідність. Все це хвилює нас знов і знов.

 

Учениця читає напам’ять «Лист Тетяни Онєгіну»:

 

Я к вам пишу – чего же боле?
Что я могу еще сказать?
Теперь, я знаю, в вашей воле
Меня презреньем наказать.

Но вы, к моей несчастной доле
Хоть каплю жалости храня,
Вы не оставите меня.

Сначала я молчать хотела;
Поверьте: моего стыда
Вы не узнали б никогда,
Когда б надежду я имела
Хоть редко, хоть в неделю раз
В деревне нашей видеть вас,
Чтоб только слышать ваши речи,
Вам слово молвить, и потом
Все думать, думать об одном
И день и ночь до новой встречи.
Но, говорят, вы нелюдим;

В глуши, в деревне всё вам скучно,

А мы... ничем мы не блестим,
Хоть рады вам и рады простодушно.

 

Зачем вы посетили нас?
В глуши забытого селенья
Я никогда не знала б вас,
Не знала б горького мученья.
Души неопытной волненья
Смирив со временем (как знать?),
По сердцу я нашла бы друга,
Была бы верная супруга
И добродетельная мать.

 

Другой!.. Нет, никому на свете
Не отдала бы сердца я!
То в высшем суждено совете...
То воля неба: я твоя;
Вся жизнь моя была залогом
Свиданья верного с тобой;
Я знаю, ты мне послан богом,
До гроба ты хранитель мой...
Ты в сновиденьях мне являлся,
Незримый, ты мне был уж мил,
Твой чудный взгляд меня томил,
В душе твой голос раздавался
Давно...нет, это был не сон!
Ты чуть вошел, я вмиг узнала,
Вся обомлела, заплыла
И в мыслях молвила: вот он!
Не правда ль? Я тебя слыхала:
Ты говорил со мной в тиши,
Когда я бедным помогала
Или молитвой услаждала
Тоску волнуемой души?
И в это самое мгновенье
Не ты ли, милое виденье,
В прозрачной темноте мелькнул,
Проникнул тихо к изголовью?
Не ты ль, с отрадой и любовью,
Слова надежды мне шепнул?
Кто ты, мой ангел ли хранитель,
Или коварный искуситель:
Мои сомненья разреши.

Быть может, это все пустое,
Обман неопытной души!
И суждено совсем иное...
Но так и быть! Судьбу мою
Отныне я тебе вручаю,
Перед тобою слезы лью,
Твоей защиты умоляю...
Вообрази: я здесь одна,
Никто меня не понимает,
Рассудок мой изнемогает,
И молча гибнуть я должна.
Я жду тебя: единым взором
Надежды сердца оживи
Иль сон тяжелый перерви,
Увы, заслуженный укором!

 

Кончаю! Страшно перечесть...
Стыдом и страхом замираю...

 

Но мне порукой ваша честь,
И смело ей себя вверяю...

 

Роки минають, змінюються покоління. Не обминули увагою тему кохання і поети ХХ століття. Одним із найкращих ліриків ХХ століття є французький письменник Ґійом Аполлінер. У своєму циклі віршів «Присвята життя коханню» поет показує свою глибину почуттів до жінки – художниці Марі Лорансен.

 

Учениця читає поезію «Міст Мірабо» у перекладі Миколи Лукаша:

 

Під мостом Мірабо струмує Сена

Так і любов Біжить у тебе в мене

Журба і втіха крутнява шалена

Хай б’є годинник ніч настає

Минають дні а я ще є

Рука в руці постіймо очі в очі

Під мостом рук Вода тече хлюпоче

Од вічних поглядів спочити хоче

Хай б’є годинник ніч настає

Минають дні а я ще є

Любов сплива як та вода бігуча

Любов сплива Життя хода тягуча

Надія невгамовна жагуча

Хай б’є годинник ніч настає

Минають дні а я ще є

Минають дні години і хвилини

Мине любов

І знову не прилине

Під мостом Мірабо хай Сена плине

Хай б’є годинник ніч настає

Минають дні а я ще є

 

 

Всупереч всім  жорсткостям часу, заборонам, замовчуванням, переслідуванням творили поети «срібного» століття російської поезії. Чимало з віршів, написаних ними, стали справжніми шедеврами світової ліричної поезії, чимало покладені на музику, звучать у фільмах.

 

Учениці читають поезії О.Блока та А.Ахматової

 

О.Блок

Предчувствую Тебя. Года проходят мимо —

Всё в облике одном предчувствую Тебя.

Весь горизонт в огне — и ясен нестерпимо,

И молча жду,— тоскуя и любя.

 

Весь горизонт в огне, и близко появленье,

Но страшно мне: изменишь облик Ты,

И дерзкое возбудишь подозренье,

Сменив в конце привычные черты.

 

О, как паду — и горестно, и низко,

Не одолев смертельные мечты!

Как ясен горизонт! И лучезарность близко.

Но страшно мне: изменишь облик Ты.

 

Анна Ахматова
 

Двадцать первое. Ночь. Понедельник.
Очертанья столицы во мгле.
Сочинил же какой-то бездельник,
Что бывает любовь на земле.

И от лености или со скуки
Все поверили, так и живут:
Ждут свиданий, боятся разлуки
И любовные песни поют.

Но иным открывается тайна,
И почиет на них тишина...
Я на это наткнулась случайно
И с тех пор все как будто больна.

 

 

Знаковою є поезія «Зимова ніч» Б.Пастернака. Покладена на музику вона стала знаменитим романсом.

 

Звучить пісня «Зимова ніч» у виконанні вчителя

 

Мело, мело по всей земле

Во все пределы.

Свеча горела на столе,

Свеча горела.

Как летом роем мошкара

Летит на пламя,

Слетались хлопья со двора

К оконной раме.

Метель лепила на стекле

Кружки и стрелы.

Свеча горела на столе,

Свеча горела.

На озаренный потолок

Ложились тени,

Скрещенья рук, скрещенья ног,

Судьбы скрещенья.

И падали два башмачка

Со стуком на пол.

И воск слезами с ночника

На платье капал.

И все терялось в снежной мгле

Седой и белой.

Свеча горела на столе,

Свеча горела.

На свечку дуло из угла,

И жар соблазна

Вздымал, как ангел, два крыла

Крестообразно.

Мело весь месяц в феврале,

И то и дело

Свеча горела на столе,

Свеча горела.

 

 

А цей вірш російського поета Костянтина Симонова протягом уже кількох десятиліть звучить як закляття, як молитва. Написана у роки Другої світової війни вона і на сьогодні є своєрідним посланням всіх солдатів, які перебувають у тилу ворога і просять своїх коханих дочекатися їх.

 

Звучить поезія «Чуєш, ти чекай мене» у перекладі Юрія Гончаренка

 

 

Чуєш, ти чекай мене,

Над усе чекай
Коли смуток огорне,

Жовтий дощ стіка
І в спекотну каламуть,

В заметіль, у сніг
Коли інших вже не ждуть,

Вже й забувши їх.
І коли листів нема із далечини...

Інших вже не ждуть дарма —

Стомлені вони.

Повернуся, тільки жди
І не зич добра

Тим, хто каже далі йди

І забудь... пора.

Хай повірять мати й син,

Що нема мене
Друзі втішаться отим

"Було і промине",
Сядуть в коло при вогні

І ковтнуть вина.

На помин душі. Та ні.

Ти чекай одна.

Ти чеканням повернеш

Із смертельних лав
"Поталанило, еге ж?" –

Скаже, хто не ждав.
Не дано збагнути їм

В літо вогняне
Як чеканням ти своїм

Вберегла мене.

Як вцілів я? Вижив як?
Знаємо без слів.
Просто ти чекала так,

Як ніхто не вмів.

 

 

Наша розмова була б неповною без згадки ще однієї ліричної оповіді,написаної в далекому 1932 році російським письменником Олександром Кочетковим, яка переписувалася мільйони разів, передавалася з вуст в уста як вістка, звертання до всіх закоханих і довгий час вважалася народною.

 

Звучить діалог учня і учениці – читання поезії «Балада о прокуренном вагоне» О.Кочеткова

 

-         Как больно, милая, как странно,

Сроднясь в земле, сплетясь  ветвями,-

Как больно, милая, как странно

Раздваиваться под пилой.

Не заростет на сердце рана –

Прольется чистыми слезами,

Не заростет на сердце рана –

Прольется пламенной смолой.

 

-         Пока жива, с  тобой я буду –

Душа и боль не раздвоимы,

-Пока жива, с тобой я буду –

Любовь и смерть всегда вдвоем.

Ты понесешь с собой повсюду –

Не забывай меня, любимый,-

Ты понесешь  с  собой повсюду

Родную землю, отчий дом.

-Но если мне укрыться нечем

От жалости  неисцелимой,

Но если мне укрыться нечем

От холода и темноты?

-За раставаньем будет встреча,

Не забывай меня, любимый!

-За раставаньем будет встреча,

Вернемся оба – я и ты.

-         Но если я безвестно кану –

Короткий свет луча дневного,-

Но если я безвестно кану

За звездный пояс, млечный дым?

-Я за тебя молиться стану,

Чтоб не забыл пути земного,

Я за тебя молиться стану,

Чтоб ты вернулся невредим…

 

Трясясь в прокуренном вагоне,

Он стал бездомным и смиренным,

Трясясь в прокуренном вагоне,

Он полуплакал, полуспал.

Когда состав на скользком склоне

Вдруг изогнуло страшным креном,

Когда состав на скользком склоне

От рельс колеса оторвал.

 

Нечеловеческая сила,

В одной давильне всех калеча,

Нечеловеческая сила

Земное сбросила с  земли

И никого не защитила

Вдали обещаная встреча

И никого не защитила

Рука, зовущая вдали.

 

С любимими не  расставайтесь!

С любимими не расставайтесь!

С любимими не  расставайтесь!

Всей кров’ю проростайте в них –

И каждый раз навек прощайтесь!

И каждый раз навек прощайтесь!

И каждый раз навек прощайтесь!

Когда уходите на миг!

 

Дійсно, з коханими не розлучайтесь!  Я сподіваюся, що наша розмова про кохання не проминула для вас даремно і ви вкотре переконалися, що кохати – це віддавати частинку своєї душі, це – творити добро, це – жити чистою душею. Я бажаю вам справді чистого і неземного кохання. Хто не знайшов іще своєї другої половинки – знайти, хто вже знайшов – цінувати це найвеличніше почуття на землі. Кохайте і будьте коханими. Дякуємо за увагу.