Сценарій виховного заходу "П'єси українських драматургів: уривок"
Виховний захід на тему:
«П'єси українських драматургів: уривки»
(до Дня української писемності й мови)
Мета заходу: глибше ознайомити учнів з історією української мови, становленням та розвитком українського театру, творами таких відомих українських драматургів, як І. Карпенко-Карий, М. Старицький, Леся Українка, В. Винниченко, М. Куліш. Вчити виразно, чітко читати вірші та прозові уривки, відтворювати драматичні твори на сцені, збагачувати словниковий запас учнів, сприяти національному вихованню студентів, підвищувати їхній духовний рівень, формувати естетичний смак.
Підготовка:
- про захід, що планується, учням оголосити за місяць;
- написати сценарій;
- розподілити ролі за бажанням учнів та у відповідності до необхідного за сценарієм типу дійових осіб (див. Додаток 1);
- провести репетиції;
- зробити афішу та запросити глядачів;
- прикрасити сцену;
- підібрати необхідний реквізит та костюми, а також музичне оформлення;
- встановити систему заохочень учнів;
- на уроці з української літератури, що відбудеться напередодні, ще раз згадати вивчені твори (для тих п'єс, які вже вивчалися).
Матеріали для підготовки заходу:
- Березіль : [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/Березіль.
- Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля : Роман, повість, оповідання, п'єса / Володимир Винниченко. – Х. : Фоліо, 2006. – 382 с.
- Куліш М. Твори в двох томах : П'єси, статті, виступи, документи, листи, спогади про письменника / Микола Куліш. – К. : Дніпро, 1990. – Т. 2. – 877 С.
- Майстер драми : Драматичні твори І. Карпенка-Карого : Навчальний посібник / [упор. Чічанівського А. А. ; передм. Дем'янівської Л. С.]. – К. : Грамота, 2004. – 496 с.
- Старицький М. Поетичні твори. Драматичні твори / Михайло Старицький. – К. : Наукова думка, 1987. – 573 с.
- Українка Л. Вірші. Драматичні поеми / Леся Українка. – Х. : Фоліо, 2007. – 351 с.
- Українська писемність і мова : історія та сучасність // Научная библиотека : [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.lib.kture.kharkov.ua/ru/elexh27/7.php
- Франко І. Перехресні стежки. Лірика / Іван Франко. – Х. : Вид-во «Клуб сімейного дозвілля», 2009. – 366 с.
- Цитати про мову і слово // Лінгур : [Електронне джерело]. Режим доступу: http://www.philolog.univ.kiev.ua/Lingur/art_25.htm.
Хід заходу:
Ведучий: Добрий день, пані та панове!
Ведуча: Ми раді вітати вас на заході, присвяченому Дню української писемності та мови!
Ведучий: Це свято було запроваджено в 1997 році. Відповідний наказ підписав тоді президент Леонід Кучма.
Ведуча: День української писемності та мови – це свято на честь літописця Нестора. Творцями ж слов'янської писемності вважаються Кирило та Мефодій.
Довідка про українську писемність та мову (див. Додаток 2).
Вірш «Україна»
Ведучий: І все-таки: в началі було Слово!
І все-таки: начальний дух — Любов!.. (Є. Маланюк)
Ведуча: Слово – то мудрості промінь,
слово – то думка людська. (О. Пчілка)
Ведучий: Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос – більш нічого.
А серце б'ється – ожива,
Як їх почує! (Т. Шевченко)
Ведуча: Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова — це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам'ять, найцінніше надбання віків, мова – це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна художня, інтелектуальна і мислительська діяльність народу (О. Олесь)
Ведучий: Мова народу, народності чи діаспори – то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження. (В. Овсянико-Куликовський)
Ведуча: ...Українське слово. Ти частка тих, що вже давно померли, їх кров живуща, їх жага нетлінна, безсмертне і величне, як Говерла, багате і дзвінке, як Україна. (Д. Луценко)
Ведучий: Як відомо, саме за допомогою слова створюється література. А тому сьогодні до вашої уваги ми пропонуємо уривки з кількох відомих п'єс українських драматургів різних часів.
Ведуча: Професійний театр в Україні був створений у 1882 році і його першими авторами були І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький. Уривок з комедії І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» представляють ...
Передісторія: Мартин Боруля має все – родину, землю, гроші, проте йому не вистачає одного – дворянства, яке б могло ввести його до еліти суспільства, щоб ніхто не міг назвати його дітей скотом. Заради цього він готовий на все: підкупати чиновників, платити сумнівному адвокату, навіть віддати дочку заміж не за її коханого, а за потрібного чоловіка. Таким же життєвим принципам навчає він і власного сина Степана перед його поверненням на писарську службу в місто.
Уривок (див. Додаток 3).
Танець «Дівчина-весна».
Ведучий: Митців усіх часів та народів хвилювала тема кохання, а особливо одного з найдраматичніших його виявів – нерівного кохання, якому й присвячена п'єса М. Старицького «Не судилось», котру презентує ...
Передісторія: Михайло – молодий панич, який закохався в сільську дівчину Катрю. Вона відповіла йому взаємністю. Михайло обіцяв одружитися, проте, боячись реакції батьків, він тягне з весіллям. Односельці починають насміхатися з дівчини. Натомість давно закоханий у Катрю Дмитро готовий вбити Михайла за те, що той осоромив її. Дізнавшись про це, Катря йде до панського двору, щоб попередити коханого.
Уривок (див. Додаток 4).
Пісня «Місяць».
Ведучий: Страшнішою за соціальну нерівність є нерівня душ.
Ведуча: «Моя любов торкалась неба, а він ходив ногами по землі…»
Передісторія: «Лісова пісня» Лесі Українки – це історія двох закоханих. Вони зустрілися в лісі. Вона – Мавка, лісова красуня, чисте, прекрасне створіння. Він – сільський хлопець, який своєю грою на сопілці зачарував Мавку. Їхнє кохання було взаємним та щирим, проте звичайний життєвий побут заглушив дивовижну музику, що лунала в Лукашеві, музику його душі, що співала «виразно-щирим голосом сопілки», кохання лісової дівчини, яка нібито не має душі, виявилося для нього заважким скарбом.
Уривок (див. Додаток 5).
Вірш І. Франка «Як на вулиці зустрінеш»:
Як на вулиці зустрінеш,
То мене обходиш ти.
Добре робиш! Спільним шляхом
Не судилось нам іти
Йди на право, я наліво
Шлях верстатиму в тумані,
І не здиблемось ніколи
Як дві краплі в океані
Я в дорозі здиблю горе,
Що тобі несе удар,
Сам його до себе справлю,
І прийму його тягар.
А як щастя раптом схоче
В мою хату загостить,
Я його до тебе справлю,
Най голубочком летить.
Що мені без тебе щастя?
Звук порожній і мана!
Що мені без тебе горе?
Щезла і йому ціна.
Наче крапля в океані,
Розпливусь я, потону;
Ти гуляй на сонці, пані,
я ж спливатиму ік дну.
Ведучий: Родина, близькі люди – це те, що потрібно кожній людині, а тому до теми сім'ї так часто зверталися українські драматурги.
Ведуча: Проблемі відповідальності за свою родину присвячено п’єсу В. Винниченка «Чорна Пантера та Білий Медвідь», уривок з якої і буде представлений зараз.
Передісторія: Художник Корній, якого називають Білим Медведем, має обрати, хто він – митець чи батько. З одного боку – помираючий син, а з іншого – незавершена картина, яка може стати справжнім шедевром. Що він обере: дитину, за життя якої бореться дружина Корнія Рита (Чорна Пантера), чи картину, дописати яку вмовляє прекрасна, але холодна Сніжинка – прибічниця чистого мистецтва?
Уривок (див. Додаток 6).
Довідка з історію театру «Березіль» (див. Додаток 7).
Ведучий: У 1920-тих роках в театральному житті України відбувся прорив. Пов'язаний він був із діяльністю театру «Березіль» та його режисером Лесем Курбасом, який прагнув відійти від традиційної театральної дії.
Ведуча: Головним автором для «Березоля» став М. Куліш, який у 1928 році створив один з найвідоміших драматичних творів ХХ століття – комедію «Мина Мазайло».
Ведучий: У п’єсі митець торкнувся питання українізації, яка в той час набирала обертів.
Ведуча: Саме тоді з’являється багато повідомлень про зміну прізвищ з типово українських на зросійщені. Таким чином люди намагалися досягти більшого успіху в житті, забуваючи про те, що наші корені є нашим фундаментом і що, позбивавшись їх, ми залишаємося без твердої землі під ногами.
Ведучий: Саме це і є ідеєю твору М. Куліша, який буде представлений вашій увазі.
Передісторія: У родині дрібного чиновника подія – батько родини Мина хоче змінити українське прізвище Мазайло, яке, як він вважає, зіпсувало все життя (і дівчата гуляти з Мазайлом не хотіли, і на роботу не брали). Його ж син Мокій – активний прихильник українізації, який ідеалізує все українське, а тому хоче повернути втрачену часточку прізвища Квач. У сім'ї назріває буря. Схвильовані родичі викликають на допомогу тьотю Мотю з Курська.
Уривок (див. Додаток 8).
Ведуча: Сьогоднішнє наше маленьке занурення в театральну минуле українського народу добігає кінця. Проте не закінчується ні історія театру, ні історія українського слова.
Ведучий: І не забуваємо, що історію ми творимо самі й тільки від нас залежить, яким буде завтрашній день. Творімо історію нашого слова та нашого мистецтва разом!
ВИСНОВКИ
Цей захід має не тільки навчальне, пізнавальне значення (поглиблення знань про українську писемність та мову, історію українського театру та твори українських драматургів), але й виховне: сприяє національному вихованню учнів, підвищує духовний рівень дітей, формує їхній естетичний смак, розвиває вміння виступати перед публікою. Проведення подібних заходів стимулює розумову та творчу діяльність, розширює кругозір студентів та рівень культури загалом.
ДОДАТОК 1
СПИСОК РОЛЕЙ
Ведучий
Ведуча
Довідка про писемність
Танець
Пісня
Вірш «Україна»
Вірш «Як на вулиці зустрінеш ти»
Довідка з історії театру «Березіль»
«Мартин Боруля»:
передісторія
актори: Мартин
Палажка
Степан
Омелько
«Не судилось»:
передісторія
актори: Катря
Михайло
Анна Дмитрівна
Аннушка
Пашка
Дзвонариха
Дмитро
«Лісова пісня»:
передісторія
актори: Мавка
Лукаш
Мати
«Чорна Пантера і Білий Медвідь»:
передісторія
актори: Корній
Рита
Сніжинка
Лікар
Ганна Семенівна
«Мина Мазайло»:
передісторія
актори: Мазайло
Мазайлиха
Рина
Мокій
Тьотя Мотя
Дядько Тарас
ДОДАТОК 2
Українська писемність і мова: історія та сучасність
Історія української мови веде свій початок від праслов'янської мовної єдності
(до VI ст. н. е.). Писемність на східнослов'янських землях існує ще до запровадження християнства (свідчення Костянтина (Кирила) Філософа; висновки болгарського проповідника і письменника Чорноризця Храбра). Літописець зазначив, що в руських послів були грамоти, підписані князем.
Основою багатьох слов'янських алфавітів, зокрема й давньоруського, стала кирилиця. Підґрунтям літературної мови Київської Русі були живі давньоруські говори. Давньоруська мова почала вироблятися протягом VI–X ст. договори з греками, писані руською мовою 911 і 944 рр., тексти яких вміщено в «Повісті минулих літ», запроваджувалася в усному, згодом і писемному варіантах задовго до запровадження християнства.
Розвиток письменства Київської Русі припадає на кінець X – середину XIII ст. Для всього православного півдня й сходу Європи єдиними були Біблійна, богослужбова, проповідницька, агіографічна, церковноісторична, природничо-наукова та часткова світська історіографічна й повістева літератури.
Перекладне мистецтво в часи Київської Русі досягло високого рівня. У Київській Русі під впливом цієї літератури та в основі власної усної словесності розвиваються оригінальне літописання, проповідництво, оригінальна агіографія і паломницьке письменство.
У процесі християнізації на Русі поширюється книжна церковнослов’янська мова. Впродовж доволі тривалого часу вона співіснувала з давньоруською. До XVIII ст. церковнослов'янська мова була засобом міжслов'янського літературного спілкування.
У складних і суперечливих умовах відбувався подальший розвиток культури української літературної мови, на що вплинуло виникнення козацтва та заснування Запорізької Січі як форми української державності.
У XV-XVI ст. на території Великого князівства Литовського цей різновид літературної мови виробився в своєрідну українсько-білоруську чи білорусько-українську писемну мову. Українська література названого періоду вдається також до грецької, латинської, польської мов. Однак морфологічна структура української мовис відчить про закріплення в ній наявних ще в давньоруський період форм; активно функціонують давні короткі форми прикметників. Основу словникового складу української мови становить південнослов'янська лексична спадщина.
Виникнення на початку XIX ст. нової української літературної мови переважно на народній основі сприяє відборові виражальних засобів на всіх рівнях мовної структури. Літературна мова відбиває постійні процеси словотворення. Відбувається активний обмін лексикою різних діалектних масивів, чому сприяє видання словників української мови. У другій половині XIX ст. спостерігається помітне протистояння літературної мови й народних говорів, що є характерним для кожної розвиненої національної мови.
Нині в українській науці систематизовано і узагальнено теоретичні проблеми історії української мови, переосмислено основі напрями становлення та історичного розвитку української фонетики, лексики, фразеології, граматики; узагальнено здобутки історичної україністики, славістики та індоєвропеїстики з вище зазначених питань.
Усі ці проблеми, напрями та особливості – могутній науковий доробок учених кількох поколінь, а головне – космічне багатство української писемності та мови, історія яких сягає далекої глибини. Це – пам'ятки давньоруської писемності, літописи, ізборники, енциклопедії, колективні та індивідуальні монографії, збірники наукових праць, навчальна література, посібники, довідники; словники; переклади мовами світу визначних творів української літератури; мовознавча та літературознавча періодика.
ДОДАТОК 3
І. КАРПЕНКО-КАРИЙ
«МАРТИНА БОРУЛЯ»
ЯВА VIII
Мартин, а потім Степан і Палажка.
М а р т и н (один). Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому наче трохи чудно: то було «Мартин, дядьку Мартине», а тепер – пан!.. Нічого, призвичаяться!
Входять Степан і Палажка.
П а л а ж к а. Гляди ж мені сорочок, платків, щоб не порозкрадали. Там я тобі вирізала три пари нових онучок і все поскладала як слід.
М а р т и н. Яка це в тебе шинеля? Я ж тобі казав: зроби таку, як у столоначальника.
С т е п а н. Сукна не стало на дармовіса.
М а р т и н. На ж тобі грошей і безпремінно зроби дармовіса (дає), та купи самуваря, чаю, сахарю і... кофію і пришлеш з Омельком. А там, що останеться, візьмеш собі: може, рукавички купиш... Дивись, як люде, так і ти. Та чоботи чисть раз у раз, щоб блищали, як у засідателя; одежа – перве діло. Та ще не забудь про те, що я тобі казав: нехай приїздить хоч і на наших конях – я його і назад одішлю.
П а л а ж к а. Хто?
М а р т и н. А, послі! Як приїде, тоді побачиш. Присядьмо ж на дорогу, так годиться. Я на неділю пришлю Каєтану Івановичу вівса і сіна, а ти, Стьопа, нагадай йому про мендаль...
Входе Омелько, в чоботях і в дранім кобеняку.
О м е л ь к о. Та йдіть, бо Кулкат не стоїть, аж ляга.
М а р т и н. Ти б ще мішок драний надів на голову. Він там осоромить панича! Надінь мені добрий кобеняк!
О м е л ь к о. Та ви ж за кобеняк нічого не казали, а тілько за чоботи! (Набік.) От наказаніє господнє з таким паном:
звелів надіть чоботи, а чіпляється за кобеняка. (Пішов.)
М а р т и н. Ну, тепер з богом! (Встає.) Прощай. (Цілує Степана.) Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам'ять... трись, трись меж людьми – і з тебе будуть люде!
П а л а ж к а. Здоров'я бережи, шануйся, сину. (Цілує його.) Молися богу по книжці.
С т е п а н. Прощайте, папінька! Прощайте, мамінька!!
М а р т и н. Кланяйся ж там Каєтану Івановичу, Свириду Петровичу...
Виходять.
ДОДАТОК 4
М. СТАРИЦЬКИЙ
«НЕ СУДИЛОСЬ»
В И Х І Д ХІІ
М и х а й л о і К а т р я.
К а т р я йде з садка, нап'ята платком, бліда, стривожена.
М и х а й л о (зуздрівши Катрю, аж затрусився). Катря? Тут? Пропав я! (Збіга хутко по сходах з рундука і мерщі до Котрі; одводить її на передкін). Катре! Бога ради, чого ти сюди прийшла?
К а т р я (припада). Скучила, занудилась, Михайло!
М и х а й л о. Що ти здумала?
К а т р я. Ох, несила моя... нудьга мене точить... тебе не бачила... мати картають...
М и х а й л о. Христа ради! Іди звідси!
К а т р я. Постой! Я щось мала тобі сказати...
М и х а й л о. Що там? Кажи швидче!
К а т р я. Ох, не згадаю, – памороки забило.
М й х а й л о. А! Боже мій!! Їди-бо, Катрусю, мерщій: застукають, – то ми пропали! (Відводить за рукав).
К а т р я. А! Згадала! Не йди, борони боже, не йди! Дмитро чатує тебе коло садка, коло будинку, - хоче вбити! (Хапає руками Михайла і не пуска).
М и х а й л о. Що ж ти зі мною робиш? Мало мені й без того напасті, що й очей не знаю куди дівати, батька і матері цураюсь, а тут іще розбишака?
К а т р я. Він не винен: така вже йому кара... Любить без душі, серця свого не переробе, божеволіє...
М и х а й л о. О-ох! Побий мене лиха та нещаслива година, що я й зв'язався з божевільними! Спокою ні вдень ні вночі – і все через тебе...
К а т р я. Михайло! Ти мені дорікаєш? О, краще б ножем ти мене вдарив у груди, ніж почуть оте слово! Мати божа, чим же я винна? (Плаче). Що ж я учинила? Душу і тіло оддала... (Рида).
М и х а й л о. Коли оддала по любові, то чого ж по них тужиш? Та перестань, будь ласка, – мені твої сльози в печінках уже сидять!
К а т р я. В печінках? Більше не будуть: це вже остатні, – мабуть, з крів'ю ринули!
А н н у ш к а (одчиня вікно і придивляється). З кєм то панич? З Катрею? Єй-богу, Катря Дзвонарівна!
М и х а й л о. Катре! Ходім звідси... Я тобі розкажу: все уладнається, - тільки ходім!
К а т р я. Боїтесь? Як побачать – сорому завдам!
М й х а й л о. Я не за себе боюсь, а за тебе...
А н н у ш к а. Побіжу сю минуту, одлепортую барині, – пущай полюбуються на рандеву!
К а т р я. Мені тепер однаково... Я як прочула, що Дмитро наміряється, то й не стямилась, кинулась мерщі... У саме б пекло кинулась, ніякі б муки не спинили мене!
М и х а й л о (лама руки). Боже мій! Час біжить... от-от застукають…
К а т р я. Прощайте, більше не буду стояти... достоялась уже, доходилась до краю! В печінках не буду! Гріх тільки вам, Михайло, за мене, ох, який гріх!
В И Х І Д ХІІІ
Ті ж і Анна Петрівна.
А н н а П е т р і в н а (бліда, злютована, прожогом біжить до Катрі). Как? Сюда осмелилась прийти?
М и х а й л о (з розпуки). Мама! Пропало все!!
Катря, як скам'яніла, дивиться на паню.
А н н а П е т р і в н а. А!! Мерзавка! Ты, подлая дрянь, посягнула на сына? Я тебя собственными руками разорву! (Сікається до Катрі).
К а т р я (закрива руками голову). Ой!! Не бийте мене! Не бийте!!
М и х а й л о (кидається до матері). Мамо! Не троньте ее, бога ради!
А н н а П е т р і в н а. За нее заступаешься! За мерзавку? Позовите ее мать сюда, зту старую сводню! Тащите ее сюда за косы!! Пусть полюбуется!
К а т р я (несамовито). Матір кличуть? І її катуватимуть? Зводниця, кажуть?! (Скида платок і, мов не при собі, виступа наперед). За що знущаєтесь? Що я вам учинила? Кого я занапастила? Мене оганьбили, мене обікрали, а тепер привселюдно топчете у болото, як остатню падлюку! Топчіть! Регочіть з дурної!! Плюйте! Кличте всіх!! Мамо!! Йди сюди! Дивись, любуй, на яку публіку поставили твою дочку єдину!!
А н н у ш к а тягне Д з в о н а р и х у.
А н н у ш к а. Що з нею возжатись? Косу одрізати, та й годі!
К а т р я (божевільне обводить очима всіх, кинулась од А н н у ш к и до М и х а й л а). Ріжте косу! (Рве кісники і розпущена коса хвилями спадає на плечі). Тобі її різати, Михайло! Ріж!! Чого ж зупинились? Катуйте! Розшарпали серце – добивайте! Христа ради, добивайте, не пускайте живою! Топчіть ногами; давіть і дитину від вашого сина!
А н н а П е т р і в н а. Ай!! (Зомліла).
М и х а й л а як громом ударило. Всі скам'яніли.
Завіса
ДІЯ П'ЯТА
В И Х І Д І
К а т р я сама.
К а т р я (схилилась і довго сидить нерухомо; далі підводить голову, ніби памороки забиті). Ох, як голова болить... мов лещатами за виски здавлено... Ну, Катре, тепер що? Насміялась доля? О, як насміялась! І сліз нема; тільки очі горять... Ох! Важко й голову підняти, мов не моя... Пожила-таки я, зазнала щастя... ну й буде!
В И Х І Д II
К а т р я і П а ш к. а.
П а ш к а (ввіходить хутко). Що там, Катре, таке скоїлось? У дворі гвалт якийсь стоїть... Чого то?
К а т р я. Весілля справили...
П а ш к а. Яке весілля? Що ти кажеш?
К а т р я. Так-таки: весілля... бучне, панське... Пан і пані поблагословили мене; Михайло привселюдно признав мене своєю... коханою молодою... Ну, й пані теж була дуже рада, так вітала щиро... Вся дворня на радощі збіглася... бенкет такий був!.. Мене напоїли... бач, аж голови не зведу з хмелю!
П а ш к а. Боже мій! Певно, лихо збилось? Ти мов з хреста знята!
К а т р я. Що ж? Так і треба... На таку стежку ступила, йшла на муки, ну й треба вже йти до кінця, спокутовать... Ох, тільки які ж муки! Кісточки на мені живої нема... Господи, хоч би душу мою швидче прийняв!..
П а ш к а. Бога ради, заспокойся! Ти вся тремтиш!
К а т р я. Холодно... у-ух!! Нівечили мене, Парасю... Мати моя били... А Михайло... ох-ох! (Ламаючи руки, принада до Пашки).
П а ш к а. Невже Михайло?
К а т р я. Ні... він... зас-ту-пав-ся... (Давиться словами і усміхається).
П а ш к а. Не побивайся-бо, голубко моя! Та коли він – звірюка такий, то я б йому очі видерла з лоба!
К а т р я. Та він і невинуватий... іначе, певно, не можна...
П а ш к а (обніма Катрю). Сестричко моя, лебедочко! Як мені тебе жалко! Бідна ти, безталанниця моя!.. Як я тебе просила востаннє – забути панича! Не здолала подужати серця! (Плаче).
К а т р я (дивиться на Пашку гостро). Тобі шкода мене? Плачеш? Правда, шкода?
П а ш к а. Душу б я свою вийняла за тебе!
К а т р я. Ну, а там не пожалували, ніхто!.. Дай мені, серце, водиці! Пече мене всередині, в роті пересохло.
П а ш к а (подає воду і піддержує голову Котрі). Гаряча, як вогонь, – аж пашить!
К а т р я. Спасибі! Ти, кажеш, була коло двору... Що там чути?
П а ш к а. Пакуються всі; вибираються звідціль кудись далеко: либонь, удосвіта й вирушать.
К а т р я. Удосвіта? А Михайло теж їде?
П а ш к а. Та їде ж: його ж то, либонь, і везуть...
К а т р я. Ох! (Хапається за серце).
П а ш к а. Та забудь його, проклятого!
К а т р я (хапа за руки Пашку). Парасю, голубочко! Коли ти мене хоч крапелиночку жалієш, побіжи у двір, запроси до мене Михайла, хоч на хвилиночку, – попрощатись тільки... попрощатись тільки... попрощатись!..
П а ш к а. Для чого він? Плюнь на його! І так слаба! Та до двору й доступитись трудно...
К а т р я (несамовито). Лебедочко, не одмовляй! Зглянься наді мною! Не муч хоч ти мене! Пожалій! Поклич його, на одну хвилиночку... подивитись хоч... глянуть, та й попрощатись навіки!
П а ш к а. Та заспокойся ж, я його покличу...
В И Х І Д ІІІ
К а т р я сама.
К а т р я. І чого те серце ще тріпочеться? Живуче якесь! Краяли його тупицею, давили кліщами, та ще не роздавили, – ворушиться... допевнитись хоче, чи зникла надія, чи ще за хмарами мріє? Дурне, дурне! Мало тебе вчора нівечили, в багні топтали? А ти знов-таки щемиш і допитуєшся чогось? Годі вже, - над силу муки!.. Треба тебе заспокоїти... Матері шкода, та їм легше буде, як я умру, о, легше! Сира земля і гріх, і сором покриє; а так щодня – публіка, глум, зневага... краще, краще умерти... Осьде мій рятунок! (Бере пузирьок). Тут якісь краплі. Лікар давав матері закроплювать у вічі, то казав, що страшенна трутизна, – зразу може покласти...
В И Х І Д VI
К а т р я, А н н у ш к а, Д з в о н а р и х а.
А н н у ш к а (скажено вбіга). А де тут та бариня, судариня? Осьдечки вони прогулюються! Що! Думала помєщицею бути? В чепчику ходить? А не діждеш! На смітнику повінчають!
К а т р я (трохи опам'ятавшись). Хто прийшов по мою душу? Аннушка! Ай!! Одступись!
А н н у ш к а. Думала – любить? Йому тільки одного треба було... А він сміється, зі мною сміється над тобою, дурепою!
К а т р я (спалахнувши, кидається). Брешеш! Брешеш!.. Ти кров мою прийшла пить!.. Одступись!
А н н у ш к а. Не одступлюсь! Натішуся над ворогом!
Д з в о н а р и х а вибіга, хитаючись; скажені очі, бліда, простоволоса. Аннушка з жаху одступається до дверей.
Д з в о н а р и х а (до Катрі). А! До чого довела! Будь же ти проклята! проклята! проклята!
К а т р я (кидається матері в ноги). Мамо! Не проклинайте мене!
Д з в о н а р и х а (одпиха). Щоб ти своїх дітей не діждала бачити! Щоб вони насміялися над тобою, заплювали тебе! Щоб ти не знала ні щастя, ні радості! Щоб моя смерть на твою голову впала!
А н н у ш к а. Так її! Так її!
К а т р я (плазує за матір'ю, хапа за ноги). Мамо! Мамо! Не проклинайте!
Д з в о н а р и х а (скажено). Щоб ти умерла без покаянія! Щоб тебе, як собаку, закинули!! (Пха Катрю ногою).
Та з криком «Ай!» пада на спину, зомліла.
В И Х І Д VII
Ті ж і Д м и т р о.
Д м и т р о (трохи п'яненький, вліта в хату на те саме, коли матір, проклинаючи, пхнула Катрю). Геть звідціль! (Кидається до Катрі і підніма її). Убили-таки! Ти матір'ю зовешся? Над твоєю дитиною безневинно знущаються ідоли, а ти ще проклинати її! Будь ти сама проклята, каторжна!
Д з в о н а р и х а (навіжено). Ха-ха-ха! Весілля!! Ха-ха-ха-ха!! Піду приданок скликать... Ха-ха-ха-ха!! (Вибіга).
Д м и т р о (до Катрі). Катре! Катре! Прокинься, на бога! Господь з тобою, Катре! Опам'ятайся!
К а т р я (очунюється). Дмитре, ти?.. Ох, як мені тяжко! Пече мене... дай хоч краплину води! Не можу думок зібрати... тут страшне щось скоїлось... банітували, проклинали мене?!
Д м и т р о. Заспокойся! Не згадуй!! Не варт вони всі і мізинця твого!
К а т р я (ламаючи руки). Дмитре! Брате мій! Що вони зі мною зробили?..
Д м и т р о. Тебе ж окривдили та ще й банітують!! Дитино моя, нещасная моя!
К а т р я. Прости мене, Дмитре! Занапастила я тебе! Бачиш, як караюся... Тобі треба дівки чесної.
Д м и т р о. Хто каже, що ти нечесна? Хто сміє? Ти нещасна, мучениця!
К а т р я. Як мені тебе шкода, Дмитре! Не судилось!! Глянь на мене – я труп... мені... о-ох!
В И Х І Д IX
М и х а й л о і К а т р я.
К а т р я. Він... він... прийшов! (Підводиться).
К а т р я, спотикаючись, кидається до Михайла.
К а т р я. Михайло!.. Світе мій!.. Доле моя!.. Ой піддерж, бо впаду...
М и х а й л о. Що з тобою? (Трошки чуло бере її за руку). Ти слаба? На тобі лиця нема!
К а т р я. Ні, ні! У мене уже нічого не болить...
М и х а й л о. Що з тобою, Катре?
К а т р я. Нічого, нічого... то у мене щось у очах потемніло.
М и х а й л о (з жахом). Ти слаба! Я побіжу за лікарем...
К а т р я. Ні, ні! Не пущу тебе! (Пригортається). Раю мій! Осьде ти!.. (Яку хвилину сидить у щасливім забутті, а далі раптом зривається з місця). Ой смерть моя! Давить мене під серце!
М и х а й л о (піддержує її). Господи! Що з нею?
К а т р я (ламаючи руки). Михайло... я випила трутизну оту в шкляночці... серце... ох!..
М и х а й л о. Атропін? Пропав я!!. (Рве на собі волосся і кричить несамовито). Хто там? Гей! Сюди!! Рятуйте!! Отруїлась!!
К а т р я (учепилась за М и х а й л а, не пуска його). Не тікай! Не тікай! Христа ради!! (З криком). Я не хочу вмирати!.. не хочу!
В И Х І Д Х
Ті ж і П а ш к а.
П а ш к а (вбіга). Що тут таке?
М и х а й л о. Катря отруїлась…
П а ш к а (сплеснувши руками). Лишенько моє! Там Дмитра ловлять... Панський двір горить... Мати її божевільна біга!
М и х а й л о. Біжи зараз! Клич лікаря, фельдшера... Кожна хвилина дорога... Рятуйте!
П а ш к а вибіга.
К а т р я (б'ється на руках у М и х а й л а). Холод під серце підступа... туман застила очі... Михайло! Де ти? Не зникай! Ой!! (Витягується на руках у М и х а й л а).
М и х а й л о (спуска її на долівку). Катре! Катре! (Припада до серця). Не б'ється? Умерла!! (Одскакує в непритомнім жаху на авансцену направо і стоїть каменем).
ДОДАТОК 5
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
«ЛІСОВА ПІСНЯ»
Дія ІІ
Лукаш виходить із сокирою і підступає до молодого грабка, щоб його рубати.
М а в к а
Не руш, коханий,
воно ж сире, ти ж бачиш.
Л у к а ш
Ай, дай спокій!
Не маю часу!
(Мавка смутно дивиться йому в вічі).
Ну то дай сухого...
М а в к а
(швиденько виволікає з лісу чималу суху деревину)
Я ще знайду; тобі багато треба?
Л у к а ш
А що ж? оцим одним загороджу?
М а в к а
Чогось уже і ти став непривітний...
Л у к а ш
Та бачиш... мати все гризуть за тебе!..
М а в к а
Чого їй треба? І яке їй діло?
Л у к а ш
Та як же? Я ж їм син...
М а в к а
Ну, син, – то що?
Л у к а ш
Їм невістки треба,
бо треба помочі, – вони старі.
Та, правда, ти сього не зрозумієш...
Щоб наші людські клопоти збагнути,
то треба справді вирости не в лісі.
М а в к а
(щиро)
Ти розкажи мені, я зрозумію,
бо я ж тебе люблю... Я ж пойняла
усі пісні сопілоньки твоєї.
Л у к а ш
Пісні! То ще наука невелика!
М а в к а
Не зневажай душі своєї цвіту,
бо з нього виросло кохання наше!
Той цвіт від папороті чарівніший –
він скарби творить, а не відкриває.
У мене мов зродилось друге серце,
як я його пізнала. В ту хвилину
огнисте диво сталось...
(Раптом уриває).
Ти смієшся?
Л у к а ш
Та справді, якось наче смішно стало...
Убрана по-буденному, а править
таке, немов на свято орацію!
(Сміється).
М а в к а
(шарпає на собі одежу)
Спалю се все!
Л у к а ш
Щоб мати гірше гризли?
М а в к а
Та що ж, як я тобі у цій одежі
неначе одмінилась!
Л у к а ш
Так я й знав!
Тепер уже почнеться дорікання...
М а в к а
Ні, любий, я тобі не дорікаю,
а тільки – смутно, що не можеш ти
своїм життям до себе дорівнятись.
Л у к а ш
Я щось не розберу, що ти говориш.
М а в к а
Бач, я тебе за те люблю найбільше,
чого ти сам в собі не розумієш,
хоча душа твоя про те співає
виразно-щиро голосом сопілки...
Л у к а ш
А що ж воно таке?
М а в к а
Воно ще краще,
ніж вся твоя хороша, люба врода,
та висловить його і я не можу...
(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку).
Заграй мені, коханий, у сопілку,
нехай вона все лихо зачарує!
Л у к а ш
Ей, не пора мені тепера грати!
М а в к а
То пригорни мене, щоб я забула
осю розмову.
Л у к а ш
(оглядається)
Цить! почують мати!
Вони вже й так тебе все називають
накидачем...
М а в к а
(спалахнула)
Так! хто не зріс між вами,
не зрозуміє вас! Ну, що се значить
"накинулась"? Що я тебе кохаю?
Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,
що маю серце не скупе, що скарбів
воно своїх не криє, тільки гойно
коханого обдарувало ними,
не дожидаючи вперед застави?
Л у к а ш
Була надія, що віддячусь потім.
М а в к а
І знов чудне, незрозуміле слово -
"віддячуся"... Ти дав мені дари,
які хотів, такі були й мої -
неміряні, нелічені...
Л у к а ш
То й добре,
коли ніхто не завинив нікому.
Ти се сама сказала – пам'ятай.
М а в к а
Чому я маю сеє пам'ятати?
М а т и
(виходить із-за хати)
Се так ти жнеш? А ти се так городиш?
Лукаш поспішно поволік дерево за хату.
Коли ти, дівонько, не хочеш жати,
то я ж тебе не силую. Вже якось
сама управлюся, а там на вісень,
дасть біг, знайду собі невістку в поміч.
Там є одна вдовиця - моторненька, -
сама припитувалась через люди,
то я сказала, що аби Лукаш
був не від того... Ну, давай вже, любко,
мені серпочка – другого ж немає.
М а в к а
Я жатиму. Ідіть до конопель.
ДОДАТОК 6
В. ВИННИЧЕНКО
«ЧОРНА ПАНТЕРА І БІЛИЙ МЕДВІДЬ»
Л і к а р (до Корнія). Сина треба вивезти з Парижа. І якнайшвидше. Помре. В Італію або в гори. Цими ж днями.
К о р н і й (розтеряно). Цими днями?
Л і к а р. Чим швидше, тим краще. Говорю рішуче. (До Рити). Що прописав, –робити зараз же...
К о р н і й. А тут не можна помогти?
Л і к а р. Сказав – ні. Прощайте. (Виходить, хмуро уклонившись всім).
Р и т а. Ну?
Корній ходить по хаті, кудовчить волосся, тре носа, поводить плечима.
Рита. Ну, Корнію?
К о р н і й. Ну що?
Р и т а. Що ж ти думаєш?
К о р и і й. У нас нема грошей.
Р и т а. Я це знаю. Ти мусиш дістати.
К о р и і й. Де? (Здивований).
Р и т а. Де хочеш.
К о р н і й. Я не можу дістати... Де ж я дістану? Даєш... Якби я міг дістати... Мені он треба за місце в Салоні, потім... той, потім франків сто, щоб... ну, словом, за протекцію... А де я візьму?
Р и т а. Ти мусиш дістати.
К о р н і й. Господи Боже мій! Та де ж я дістану? От єсть. Що я, не хочу, чи що? Ну, маєш собі... «Мусиш»... Розуміється, мушу... Гм! «Цими днями»... Я не можу цими днями... От єсть: я не можу тепер із Парижа їхати.
Р и т а. Значить, ти цілком свідомо вбиваєш Лесика?
К о р н і й (вражено). Рито?! Та як ти можеш... Господи Боже мій! Лесика... Ех!.. «Цілком свідомо»... От це маєш!
Р и т а. Цілком свідомо. Ти знаєш, що від тебе залежить його врятувати, й ніби не догадуєшся.
К о р н і й. Я знаю? Я?!
Р и т а. Ти.
К о р н і й. Що ти хочеш сказати?
Р и т а. Те, що ти сам весь час думаєш.
К о р н і й (сердито-тривожно). Я нічого не думаю. От єсть! Ну що ж я думаю? Я нічого не думаю. Говори, що я думаю?
Р и т а. Ти думаєш, що треба продати полотно.
К о р н і й. Продати полотно? Яке полотно?
Р и т а. Он те.
К о р н і й. Ну?
Р и т а. Та й усе.
К о р н і й. Та що ти говориш?! Щоб я продав це полотно! Нескінченим?! Та як же це можна? Що ти говориш? Ха! Щоб я продав це полотно. От узяв і продав, і все. Наче старі штани... От – це єсть! От то-то! Ха-ха-ха!
Р и т а. Це – єдиний вихід. Або смерть Лесика, або продаж полотна.
К о р н і й. Та чого ж смерть? Ну, маєш собі! Прийшов якийсь ідіот, сказав смерть, і вже. І єсть. Чого смерть? Чого смерть?
Р и т а. Того, що ця хвороба у малого може все сьогодні-завтра перейти в скоротечний туберкульоз, і в два дні його не стане. Розумієш?
К о р н і й. Та хто сказав?
Р и т а. Лікар.
К о р н і й. А, маєш, лікар!..
Р и т а (надзвичайно тихо). Корнію! Не доводь мене до... Ти виявляєш такий егоїзм, що мені гидко до... бажання плюнути на тебе. Щоб прикрити цей егоїзм, він лікарю не вірить. А кому ж вірити? Сніжинці твоїй?
К о р н і й. Ну, то що я маю робити? Ну? Продати полотно? Та хто його купить нескінченим? Маєш!
Р и т а. Мулен купить.
К о р н і й. А, Мулен! Ага, це розуміється... «Мулен купить». А я як? Як же я, ти подумай, ну, ти подумай: продать полотно, це полотно... А я ж як? Так от собі живи, і потім все... Та чи можеш подумати це: не скінчить і продать?..
Р и т а. Можу.
К о р н і й (глибоко вражений). Можеш?! Не скінчить, одірвать половину серця і кинуть? А маєш, та цього не буде! А цього не буде ні-за-що. А візьми всього мене тоді й викинь. Що то справді? Прийшов якийсь лікар і вже маєш. Та що то? Лесик не вмре, я скінчу, і тоді... тоді можеш продавати... Та не купить Мулен! Нізащо не купить. Хто може купити нескінчене полотно? Де ти бачила?
Р и т а. Він зараз гроші дасть, а скінчиш потім.
К о р н і й. Він не дасть.
Р и т а. Дасть. Позичить.
К о р н і й. Не дасть, кажу я! Він позичить знаєш за що? (Дивиться на неї). А, маєш. А так, я не позичу!
Р и т а. Він купить нескінчене.
К о р н і й. А я нескінчене не продам. От і єсть.
Р и т а. Що ж ти хочеш?
К о р н і й. Нічого. Дай мені спокій.
Стук у двері, і зараз же входить С н і ж и н к а. Немов схаменувшись, у порога зупиняється.
С н і ж и н к а. Ах, вибачайте, я думала...
Р и т а (раптом дико й люто схопившись, робить рух. неначе збирається стрибнути на неї. Різко). Вам чого?
Корній встає й озирається.
С н і ж и н к а (здивовано посміхається). Що з вами? Ви, дійсно, як пантера, готові кинутись на мене. Я прийшла на хвилинку спитати: чи Білий Медвідь виїжджає, бо тоді ательє хоче взяти Клара. Але я бачу... (З посмішкою повертається йти).
К о р н і й. Моє ательє?
Р и т а. Клара може брати. Ми їдемо.
К о р н і й (здивовано). От маєш! Моє ательє... З якої речі? От єсть!
Р и т а. Ти ж не будеш лишати його за собою.
К о р н і й. А, Боже... (Кудовчить волосся). Та хіба... Та я не знаю, чи ми поїдемо ще. Я не знаю. От! (До Сніжинки). Хай Клара не сподівається.
С н і ж н и к а. А я вже думала...
Р и т а. Клара може сподіватись. Так і скажіть їй.
К о р н і й. А, Рито, так же не можна... Ательє моє, я в ньому роблю... А, маєш... Чи поїду, чи ні, а ательє... (До Сніжинки). Хай шукає інше. От єсть...
Р и т а (чітко і глухо). Так?
К о р н і й. Безумовно... Що ти за мене, справді, той... Я сам знаю... Я за тебе не рішаю...
С н і ж и н к а. Так я й скажу. (З посмішкою граціозно вислизає з кімнати).
Р и т а. Так, значить, ти не продаєш картини?! Корнію! Гляди! Продаєш чи ні?
К о р н і й. Рито... Не можна ж так зразу.
Р и т а. Ні, тільки зразу! Ні?.. Ні?.. (Дрижить вся). Добре... (Кладе дитину на канапу). Візьміть, мамо, Лесика. (До Корнія). Чудесно. Тобі, розуміється, більше хотілося б з цією...
К о р н і й (скривившись). Рито, Рито...
Р и т а. А що? Ні? Всякій проститутці сім'я гидка... Ну, добре!.. (Біжить до стіни, здіймає пальто, капелюх, одягається). Тебе душить сім'я? Тобі дорогше полотно і Сніжинка? Так? Ти думаєш, що я буду твій «очаг» берегти? На, маєш, я тобі тепер покажу! Слухай, от тобі заявляю: ти не хочеш піддержувати сім'ї, і я не хочу. Ти живеш для себе, і я буду. Хай Лесик помирає, мені все одно. Я не можу сидіти над ним і дивитись на те, як він гине. Я буду теж жить. Поки ти не згодишся продати картини, ти мене не побачиш в сім'ї. Чуєш?
Г а н н а С е м е н і в н а (тривожно). Рито, що ви таке задумали?
Р и т а. Мамо! Я говорю серйозно. Хочете – бережіть Лесика, хочете - ні, я тепер пальцем не вдарю, хоч би зі мною... (Люто зціплює зуби. До Корнія). Ти продаєш картину? Говори!
К о р н і й (уперто). Рито, не безумствуй.
Р и т а. Ні?! Я тебе питаю: ні?
К о р н і й (на злість уперто). Ні!
Р и т а. Ну, так прощай!! (Вибігає).
Г а н н а С е м е н і в н а. Рито!! Господи, що ж це діється? Сину, ради Бога, що ти робиш?! (Дитина починає плакати).
К о р н і й (стає на коліна й починає потішати її, цмокаючи і примовляючи). Цить, моє хороше, цить, дитинко, цить, хлопчик мій білесенький. Мама твоя – дика, безумна, але вона вернеться.
Г а н н а С е м е н і в н а. Сину! Скажи ж, що ти собі думаєш?
К о р н і й (холодно, уперто). Нічого, мамо... Лесик видужає... Вона завтра прийде... Цить, моє покинуте бідне медвежатко... Цить, моє життя, цить! (Дитина плаче. Підводиться, хапає себе за гриву й поводить з мукою головою). Ах, свинство ж яке. Боже мій...
ДОДАТОК 7
Довідка з історії театру «Березіль»
«Березіль» – український театр-студія, заснований Лесем Курбасом у 1922 році в Києві. В 1926 році його було переміщено до Харкова, де він зайняв приміщення, яке до цього належало театру імені І. Франка під керівництвом Гната Юри (нині це будівля Харківського українського академічного драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка). Зараз назву «Березіль» носить мала сцена Харківського українського академічного драматичного театру імені Т. Г. Шевченка.
Один із перших українських радянських театрів. Назва театру походить від назви першого весняного місяця – березня. Датою народження театру прийнято вважати 31 березня 1922 року. Першу виставу «Березолю» було представлено 7 листопада того ж року. Вона називалася «Жовтень» і була створена за текстом творчого постанов чого колективу. Працював як державний театр з 1922 до 1926 у Києві, а з 1926 до 1933 – у Харкові (тодішній столиці радянської України). Період життя та становлення театру у Києві вважають його «політичним» періодом, а харківський період – філософським.
Заснований Лесем Курбасом як Мистецьке об'єднання (МОБ) на базі однієї з груп колективу «Молодого театру», що почав свої виступи в частинах Червоної Армії. У час свого розквіту театр «Березіль» налічував 6 акторських студій (три у Києві та по одній у Білій Церкві, Умані та Одесі), близько 400 акторів і співробітників, режисерську лабораторію (режлаб), музей театру (нині Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України в Києві) та десять комітетів, у тому числі й так званий «психологічно-технічний» комітет, який застосовував методи прикладної психології для розробки нових методів навчання акторів та режисерів.
Кожна майстерня, крім постійного репертуару, мала своє особливе завдання і займалася пошуковою роботою в різних галузях театрального мистецтва. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі 477», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова у Фієско»). Театр також видавав журнал «Барикади театру». «Березіль» був сміливим і міцним експериментальним колективом, у якому променіли молоді таланти – Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Наталія Ужвій, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Олександр Сердюк, Данило Антонович, Іван Мар'яненко, Федір Радчук та інші.
29 вересня 1925 року у мистецькому об'єднанні «Березіль» заснована студія мови та термінології, що при допомозі Всеукраїнської академії наук бралася виробити театральну термінологію для підготовки спеціального словника; на утворену посаду знавця української мови було запрошено Ніковського.
У квітні-травні 1926 р. Всеукраїнська театральна нарада ухвалила рішення про перейменування київського театру «Березіль» у Центральний український театр Республіки і переведення його до Харкова.
16 жовтня 1926 р. розпочався перший харківський сезон. Прем'єрна вистава за п'єсою Ф. Кроммелінка «Золоте черево» була представлена у приміщенні на вулиці Карла Лібкнехта (зараз Сумська вулиця) – там, де раніше працював театр імені І Франка під керівництвом Г. Юри.
У харківському «Березолі» засяяла яскрава тріада митців – Лесь Курбас, художник Вадим Меллер, драматург М. Куліш. У Харкові, після знайомства з М. Кулішем, Курбас остаточно піддає сумніву свої естетичні концепції і переорієнтовується. З 1926 по 1936 роки «Березіль» переживає новий період так званого національного синтезу з необарокової домінантою. Яскравими прикладами такого нового спрямування були дві вистави за творами Куліша – «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929), які стали причиною для всеукраїнської літературної дискусії. 28–29 березня 1927 р., а потім з продовженням 15-16 квітня пройшов 1-й Всеукраїнський театральний диспут, засідання якого починалися о 8-й ранку, а закінчувались о 2-й ночі. Головними суперниками були Гнат Юра з театру ім. І. Франка та Лесь Курбас з «Березолю», які відстоювали відповідно перший курс на реалістичну психологічну драму, а другий – авангардистське розуміння театру. Попереду були ці дві вистави «Березолю», але взятий Курбасом напрям на «негайну реформу людини», тобто фактично перехід від гімну масам, колективізму до возвеличення індивідуалізму, став початком нападів з боку влади на Курбаса персонально та театр загалом. Курбасівський театр був звинувачений у недоступності масам, а сам режисер у антидемократичній позиції, буржуазному націоналізмі та контрреволюційності. «Патетичну сонату» за Кулішем заборонили ставити. Прем'єра ще однієї вистави за твором Куліша «Маклена Граса» відбулася у вересні 1933 року під наглядом чекістів, а згодом була заборонена.
У 1933 році після арешту Леся Курбаса театр було закрито, а акторський колектив долучився до трупи Харківського українського драматичного театру ім. Т.Шевченка (зараз Харківський державний академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка), керівником якого став М. Крушельницький.
Величезна генерація талановитих акторів та режисерів була вихована театром «Березіль»: М. Крушельницький, Й. Гірняк, Н. Ужвій, А. Бучма, І. Мар'яненко, В. Чистякова, І. Стешенко, Н. Титаренко, С. Шагайда, Л. Гаккебуш, В. Василько, O. Сердюк, Д. Мілютенко, Д. Антонович, Г. Бабіївна, O. Добровольська, Г. Ігнатович. Окрім Курбаса, постановки здійснювали Януарій Бортник, Фавст Лопатинський, Борис Тягно, Володимир Скляренко, Борис Балабан. Першим сценічним художником «Березолю» став видатний художник Вадим Меллер.
В історію українського театру назавжди ввійшли сценічні образи, створені в «Березолі» – Ґонти, Вершиніна у виконанні І. Мар'яненка; Хіггінса, Дударя, Кришки у виконанні А. Бучми; Побєдоносцева, Малоштана у виконанні М. Крушельницького; Васьки Окорока у виконанні О. Сердюка; Седі, Маклени у виконанні Н. Ужвій.
Оцінка діяльності Курбаса та його театру була переглянута після оголошення незалежності України. Неллі Корнієнко, директор Центру Леся Курбаса, академік Академії мистецтв України, доктор мистецтвознавства так висловилась про генія української культури: «Ми мали митця ХХІ–ХХІІ століття. Це абсолютно сьогодні зрозуміло після реконструкції його вистав. Це людина, яка вважала, що театр є парламентом держави, що культура важливіша від інших сфер діяльності, що виявилося у ХХІ столітті правдою».
ДОДАТОК 8
М.КУЛІШ
«МИНА МАЗАЙЛО»
Убігли М а т и й Р и н а .
М а з а й л о до Мокія:
– Це мене?
М о к і й до батька:
– Тільки тебе.
– У криницю?
– З новим прізвищем!
– З новим прізвищем?
– З новим прізвищем! У криницю!
М а т и до Рини:
– Чуєш?.. (Трагічно), Боже мій, почалась катастрофа! Катастрофа! Що робити? (Почувши дзвінка в сінях). Підождіть! Стривайте! Хтось прийшов!..
Побігли в розпачі у коридор.
Тим часом М о к і й до батька:
– Ти справді серйозно міняєш наше прізвище?
М а з а й л о:
– Я справді серйозно міняю наше прізвище.
М о к і й вдруге:
– Ти... наше прізвище міняєш справді, серйозно?
М а з а й л о:
– Я наше прізвище міняю справді, серйозно.
М о к і й:
– Наше прізвище?
М а з а й л о:
– Наше прізвище.
М о к і й:
– Ти?
М а з а й л о:
– Я.
М о к і й:
– Мазайло?
М а з а й л о:
– Я вже не Мазайло.
М о к і й:
– Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто?
Мазайло:
– Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду...
Р и н а з дверей голосно, радісно:
– Тьотя приїхала! Тьотя Мотя приїхала!
М а т и назустріч:
– Слава Богу! Слава Богу! Спасителька наша приїхала...
Р и н а , мабуть, вже поінформувала тьотю про все, бо в дверях тільки доказувала:
– ...А Мока якось довідався, ви розумієте?! І вже почалась катастрофа, ви розумієте, тьотю? Почалася...
Т ь о т я:
– Я розумію... Я так і знала, але... але дозвольте спитати...
М а з а й л и х а до Мокія:
– Моко! Іди ж привітайся з тіткою. Ну?
Мокій мовчки привітався.
М а т и:
– Отакий, як бачиш, Мотенько!
Т ь о т я:
– Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться?
(Аж скрикнула Т ь о т я, та таким голосом, що всі, навіть і Мокій. Затривожилися).
М а т и з переляку перепитала:
– А що?
Т ь о т я:
– І ви отут сидите і не знаєте?
М а з а й л о:
– Та що таке?
Т ь о т я:
– Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано?
Майже в с і разом:
– Ні...
Т ь о т я:
– Не бачили, не читали? «Харків» – написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь – отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь – не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
М а з а й л о:
– А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
Т ь о т я до Мокія:
– Та-ак?.. Навіщо?
М о к і й:
– Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо?
М а з а й л о:
– Чули? (До Мокія іронічно). То, може, ти й за ваше прізвище візьмешся, щоб виправити?
М о к і й:
– Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Ма-зайло-Квач – отож треба додати...
Мазайло за серце як навіжений.
М а т и зойкнула.
Т ь о т я до Мокія:
– Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не "Харьков", а "Харків"?
М о к і й:
– Так!
Т ь о т я:
– І ти справді за... (бридливо) за Квача?
М о к і й, побачивши все це:
– Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачіві За мільйон Квачів!
Мокій вбіг у свою комірку. Тоді всі, крім Улі, до тьоті:
– Ну, що тепер з ним робити? Що?
– Ах, Боже мій, що?
М а т и:
– Може, проклясти?
М а з а й л о:
– Убити, кажу?
Р и н а:
– Оженити?
А Т ь о т я ходила Наполеоном і думала.
М а т и сіла і заплакала:
– І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали...
Р и н а:
– Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.
М а т и:
– Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він...
Задзвонив дзвоник. Вийшла Р и н а. Вернулась бліда, перелякана:
– Дядько Т а р а с приїхав...
М а т и й Мазайло з жахом:
– Що?
– Не пускай його! Скажи – нас нема!.. Нас арештованої
Дядько Т а р а с на дверях:
– А де у вас тут витерти ноги?
Всім як заціпило.
Т а р а с:
– Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає –приступу немає. Здрастуйте, чи що!
про публікацію авторської розробки
Додати розробку