Сценарій "Вишивала сорочку мати"

Лелеки з крилами-вишиванками,

або Ренесанс любові

 (вистава-меседж)

2019 рік

Музичний супровід «Вишивала сорочку мати» (протягом усього дійства – частинами)

Голос за сценою:

Усюди Божа благодать –

І в серці, і в хаті…

Та й сон же, сон, напричуд  дивний

Мені приснився…

Лечу й прощаюся з землею.

Прощай, світе, прощай, земле…

Виходять юнак і дівчина у вишиванках                                        

Юнак:

Дух, духовність, душа…  Це не просто споріднені слова … Вони пронизані корінням вселенської єдності, віри, надії та любові. У них – життя… Реальне, наповнене по вінця добром…

Дівчина:

У час суцільного Інтернету душі черствіють, а серця міліють і стають холодними, мов крига. Матеріальне, наче павутиною, заснувало поступово  все духовне. Аякже, без телефонів чи комп’ютерів  нині – зась… Прикро зізнаватись, але ми на невидимі брами своїх душ навісили величезні замки. Стороннім увійти заборонено…  А що далі? Невідомо…

Юнак:

Тож ми сьогодні відправляємо меседж – у майбутнє, у незвідане й далеке.

Якщо нас, українців, не знищили, то ми гордо маємо право називатися нацією.

Якщо віру нашу не  вирвали з душ християнських, то має все-таки відродитися любов і настати глобальне потепління сердець…

У творі – метаморфози, що відбувалися з нами уві сні…

Цей спектакль на три виходи – про непросту історію українського роду…

Дівчина:

Як  би тяжко не було нашим предкам, та вічними залишалися духовні  речі:

вишиванки на тілі, лелеки  на хаті, хрестики при душі, а ще – передзвони церкви в серці…  Це святе…

Юнак:

Сьогодні вже нічого не залишилось від храму… Горбочок один… Тож наш меседж – цінувати духовне, вічне і земне.  Знати історію роду свого. Відроджувати в душах оте «живе», тендітне й ніжне. Топити лід у серцях. Пам’ятати, що ми – українці…

Виходять юнак і дівчина, одягнені, наче лелеки:  у довгих білих сорочках, на плечі накинуті вишиті рушники, тож крила у «птахів» - вишивані (це Бузько й Лелька).

Ця пара розігрує дійство, а перші юнак і дівчина читають слова автора

Юнак:

Вихід перший. Болючий. «Бузько»

Мені наснилося, що я – птах. Я Бузько -  великий, сильний, що повертається додому, до свого гнізда на старенькій хатині. Там чекає мене Лелька…

Бузько (махає крильми): 

Я лечу над землею. Мої крила стомлені і ледве тримають зморене

тіло. А внизу – поля безкраї… Та що це я бачу… Люди біжать – хто з сокирою, хто з вилами чи сапою. До панської толоки, мабуть. О-о-ох! Хліби горять

(намагається кричати)… Та нащо ж палити, рідненькі? Довели вас кляті

пани, знаю, та не нищіть святого… Кричу німим криком…  Аж ось і посіпаки гаспидські налетіли… Топчуть кіньми селян. Один чоловік упав ниць і очі так широко розплющив… Благально на мене дивився… Востаннє (плаче) … 

А хліби горять (тривожно) …  Далі – мале біжить босе. Стерня коле ніжки, а воно, бідне, слізьми залилося, простує, не розбираючи шляху, навмання… До мами… А вона десь дожинає копу останню. Пристала, але треба..  Інакше бита осавулою буде… Знає спина молодиці присмак нагайки (болісно)…  Ой, не довго панові мед був! Селяни з усіх боків палац оточили. Душать бісових виродків. Так їм! А ще давай (радісно)…  Виносять зерно з комор та роздають бідним! Землю на клаптики ділять… Аж летіти мені радісно стало… Сили де і взялись… А ген-ген за річкою бачу вже й бані нашої церкви… Золотом переливаються на сонці… То моє… Рідне… Серцю дороге… Ті бані нас із Лелькою поєднали. По сусідству на хатині старенькій ми й оселилися… У Бондаренок. Вони бідні. Дітей багацько. Добрі всі. Самим їсти нічого, а зерничка нам підсипають… Люди, одним словом… Серця нам гріють…

Дівчина:

Вихід другий. Болючіший. «Лелька»

Мені наснилося, що я – Леля, така тонка й ніжна, мов пір’їнка, що іноді повільно кружляє, упавши з гнізда. Сиджу на двох великих яєчках, а поряд стоїть на одній нозі, опустивши крила,  мій Бузько. Боронить наше гніздо, бо часи тяжкі… Голодний тридцять третій…

Лелька: Як світяться бані нашої  церкви! Усе видно, як удень… Тільки хрестів нема. Давно. Майже сімнадцять років…  Коли знімали, то дзвін так гупнув об землю, що захиталося наше гніздо й похилилося набік.  Я саме збиралася сідати. То одне яєчко так і полетіло додолу (утирає вологі очі крилом)… Хлопчик тоді Бондаренків заліз на стріху й поладнав  нам обитель… Нема його вже. Звали Степаном. Десь у Сибіру в таборі згинув, бідненький (жалісно)…  Я бачила потім той дзвін. Перевернутий. Зерна повно насипано було в нього… А в церкві, страшно сказати, хлів тепер. Дві конячини стоять і корівка Бондаренкова. Забрали її у них місяць тому. «На благо государства»…  Мій Бузьо, як ти тримаєшся, рідний, сил нема… Не їли нічого вже днів зо три. Гілочки з гнізда мені розбирає потроху. Думає, що я не бачу (щемно)… А тоді роздзьобує…

І підсуває нишком… Піклується, коханий…  Ой, що я чую? Чи співає хто? Точно, Мотря вже, господиня наша, несповна розуму стала.… «Спіте міцно, спіте, діти, янгол Божий на порозі… Вже не буде хотітись їсти, і не будуть пухнуть  нозі…» (плаче)…Не дивись так на мене, любий… Я зрозуміла, Бузьку… Я вже піднімаюсь… Бери… Коти  яєчка… Обережно… Спускай донизу… Рятувати треба (тихо плаче) … Вони ж люди… Відігріймо їхні серця… (покотили яєчка голодним дітям)

Юнак:

Вихід третій. Найболючіший. «Янголи над гніздом»

А потім мені наснилося, що я – янгол. Кружляю над гніздом лелек. Воно на стовпі, біля нової хати. Такі ж закохані Лелька й Бузько. Малі пташата підняли дзьобики до мами й тата. Щаслива родина…

Янгол:

Дивлюсь я на них – і душа радіє. Любов. Щастя. Радість. Та Бузько нещодавно повернувся звідти, де неспокійно, де чути вибухи і, найстрашніше, гинуть люди… Зі Сходу… Він летів, а кулі трощили його вишивані крила… Ледве вирвався з пекла… А скільки янголів кружляє в небі. Захисників таких-от родин, які мирно виховують діток…  А Бондаренків онук загинув біля Донецького аеропорту. Танкістом був. Голосило все село за ним… Та де там. Увесь світ…

Дівчина:

Куди це дивляться лелеки? А-а-а… У бік горбка, де церква колись стояла… Вони пообіймалися вишитими крильми й нечутно плачуть…  Як люди… З широкими й добрими українськими душами… Із золотими, мов церковні бані,  серцями…

Юнак:

Це ренесанс любові…

Я вірю: колись настане в молоді прозріння

Й сердець глобальне потепління…

Щоб дух свободи жив у молодих серцях,

Треба, щоб кожен вірив і любив, –

Це до єднання й перемоги шлях!

Музичний супровід «Вишивала сорочку мати»