Сценарій заходу, присвяченого пам'яті загиблих в боях під Крутами "Волі народної дзвін"

 

ВОЛІ НАРОДНОЇ ДЗВІН
(літературно-музична композиція в пам’ять загиблих під Крутами)

 

 

   Звучить «Балада про Крути» у виконанні автора Павла Дворського.

 

 

        1-й ведучий. На згарищах нашої історії, де що не сторінка - то купа попелу або добіла випалена пляма, поволі, як на стертому пергаменті, починають просту­пати рядки, якими могли б пишатися найбільші наро­ди Європи.

 

2-й ведучий. Такими славними рядками в книгу української історії вписано героїчний подвиг юнаків, що полягли за незалежність молодої Української Дер­жави на станції Крути 29 січня 1918 р.

 

1-й ведучий. Вічна пам'ять героям!

2-й ведучий. Вічна слава героям!

 

 

Відеоролик 1 «Під Києвом, під Крутами»

 

 

 1-й ведучий. Та не схотіли українські діти става­ти потурнаками. Коли після двадцятиденних запеклих боїв 13-тисячна армія бандитів прорвала лінію Бахмач-Конотоп і рушила на безборонний Київ, вони взя­ли у свої ще майже дитячі руки зброю, щоб захищати столицю молодої Держави.

 

 2-й ведучий. Кажуть, їх було 300. Як і тих усла­влених спартанців, що захистили під Фермопілами честь і волю стародавньої Еллади.

 

 1-й ведучий. Чи вірили вони, що залишаться живі? Чи сподівалися, що смертю своєю таки перепи­нять шлях зайдам-завойовникам?

 

2-й   ведучий. Ми не знаємо про це... Напевно, гімназисти і юні студенти про це не думали. Вони про­сто не хотіли бути рабами! Вони просто знали - столицю захищати нікому... І пішли.

 

Відеоролик 2  “Бій під Крутами”

 

 

          1-й читець.

Супроти хижої навали,

Супроти смерті, в стужу й сніг,

Ось тут вони, ось тут стояли.

І всього жменька - триста їх.

 

          2-й читець.

Стихали Києва хорали

Його заслін - ці юнаки!

Ось тут вони, ось тут вмирали.

Ось тут. Назавжди! Навіки!

 

1-й   ведучий. 29-те січня. Крути. Гімназисти й студенти. Найстаршому 21 рік. Молодшим - по 14-16. 100 чоловік гайдамаків, що відступили від станції Макашин. По 30 набоїв на кожного. І єдина гармата сот­ника Семена Ляшенка.

2-й ведучий. А засніженим полем котила 13-ти-сячна ошаліла від крові й перемог зграя балтійських матросів і петербурзьких кримінальників - тих, хто "бьіл ничем" і захотів стати господарем усього світу, хто, спровокований вождями, кинувся роздмухувати "мировой пожар" революції.

1-й ведучий. Тут відбувся перший і останній бій юних захисників української незалежності.

2-й ведучий. Страшною ціною заплатив Київ за недалекоглядну довірливість українських політиків-соціалістів. 15000 населення столиці було знищено вже в перші два дні більшовицької окупації. Стріляли без попередження - просто на звук української мови, не питаючи про походження чи переконання.

1-й ведучий. Недовго тривав муравйовський кривавий банкет на київських вулицях. Уже через три тижні місто звільнили від більшовицьких зайд, і кия­ни вирушили під Крути, щоб віддати останню шану юним героям.

2-й ведучий. ...Коли збирали в снігах їхні остан­ки, не знайшлося жодного не скаліченого тіла. Відру­бані руки, голови, відсічені вуха, виколоті очі - так мстилися юнакам більшовицькі ґвалтівники за те, що мали в дитячих душах недитяче почуття гідності й прагнення волі.

1-й   ведучий. Лише 30 тіл удалося розшукати. 30 - із 300.  19 березня їх урочисто поховали у братській могилі на древній Аскольдовій горі.

Юнак в окулярах, сумний, задумливий, виходить

на сцену.

Ю н а к.   

На Аскольдовій могилі

Поховали їх –

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих...

 

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! –

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

 

На кого посміла знятись

Зрадника рука? –

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро - ріка...

 

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! –

Понад все вони любили

Свій коханий край.

(Пауза.)

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих. –

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

 

1-й ведучий. Це було в січні 1918-го. А менш ніж за рік до того, після Лютневої революції, вітер якої пе­регорнув віковічні сторінки самодержавства й відкрив нову сторінку історії Росії, Київ цвів жовто-блакитни­ми прапорами, повнився золотим гомоном волі й надії.

2-й ведучий. І схиляв над паперами сиву голову Михайло Грушевський - перший Президент Україн­ської Народної Республіки - над універсалами, що заповідали нове життя й нові, автономні відносини з колишньою імперією.

 

1-й ведучий. І сповнений надій Тичина писав

(на сцену виходить високий юнак в окулярах):

 

Над Києвом - золотий гомін

І голуби і сонце!

Внизу - Дніпро

Торкає струни...

Дзвенить, дзвенить, дзвенить

І б'ється на шматки

-Чи то не золоті джерела

скресають під землею?

Леліє, віє, ласкавіє,

Тремтить, неначе сон...

- Чи то не самоцвіти ростуть

з глибини гір?

- Виростемо! - сказали тополі.

- Розіллємось! - сказав Дніпро...

Вітай же нас ти сонцем, голубами.

Я - дужий народ! - з сонцем, голубами.

Вітай нас рідними піснями!

Я - молодий!

 

2-й ведучий. І лише Микола Міхновський та хіба ще Симон Петлюра тривожно вдивлялися в майбутнє, переконуючи, що потрібно думати про захист своєї волі, про створення обороноздатної Української армії. Та довірливі, засліплені революційною ейфорією керівни­ки Українського Уряду про військо не хотіли й слухати.

 

1-й ведучий. "В Росії - демократія! - твердив розважливий Грушевський. - Відтепер ми житимемо в дружбі й братерській злагоді".

2-й ведучий. "Від кого захищатися?! - сміявся темпераментний Винниченко. - В Росії при владі наші друзі соціал-демократи!"

1-й ведучий. І тільки після більшовицького пе­ревороту в Петрограді, тільки після того, як більшо­вицький уряд прийняв рішення "об освобождении Юга России (тобто України) от контрреволюции", до якої була віднесена й Центральна Рада з Генеральним Секретаріатом...

 

2-й ведучий. Тільки після того, як більшовиць­ка Росія розпочала проти Української Народної Рес­публіки відкриту агресію...

 

Російський історик (із-за сцени). Я, русский историк, протестую!

(Вибігає на сцену.) Я протестую!

Это грязные инсинуации! Всем известно, что это была не агрессия, а братская помощь украинскому народу! Красный Петроград послал на Украину пролетарскую армию по призыву всенародно избранных делегатов Харьковского съезда рабочих, крестьянских и солдатских депутатов! По призыву избранного ими Украинского Советского Правительства, в конце концов! Я про­тестую, товарищи!!!

Український історик.

     Я - не протестую. На жаль, як і більшість українських істориків, я не вмію протестувати... А якби вмів, то не був би істориком, а довбав би руду на Колимі, валив би ліс у тайзі чи гнив би в землі на Соловках. Я не протестував. Я писав те, чого від мене вимагали. Я мучився - і брехав, брехав - і мучився! Сьогодні я - історик, учитель з мізерною зарплатою - щасливий тим, що можу казати правду, і я скажу її, скажу... Помовчте хвилиночку... Я скажу про той Харківський з'їзд...

     Це було в грудні. У грудні 17-го року. Україна за­пруджена більшовицькими агітаторами та занархізованими солдатами, що на заклик більшовиків покину­ли фронти й повернулися "грабить награбленное". Усе, що будувала Центральна Рада, розхитане, народ деморалізований.

     Здавалося: ще одне незначне зусилля - і народ ста­не на бік московських комісарів - з Центральною Ра­дою, а заразом і з українською незалежністю буде покінчено. І впевнені у перемозі більшовики роблять таке зусилля. 17 грудня в Києві вони скликають з'їзд робітничих, селянських і солдатських депутатів, який має вирішити долю України.

     Та прорахуватись речники більшовизму: з двох з по­ловиною тисяч делегатів з'їзду, присланих від більшості українських губерній, лише 60 підтримали більшо­вицькі гасла. Решта одностайно виступили проти мос­ковських зазіхань, на підтримку Центральної Ради, за незалежність молодої Української Держави.

     Запам'ятайте: лише 60 чоловік із двох з половиною тисяч! Це на з'їзді, який скликали самі більшовицькі агітатори! Саме оці 60 чоловік, залишивши Київ, де їм робити було нічого, переїхали в Харків, куди після дво­тижневих боїв уже підступили російські війська, і там, за підтримки московських багнетів, провели отой з'їзд, який нібито й проголосив радянську владу в Україні.

А далі вже було простіше. Далі все робилося від імені "українського" радянського уряду, обраного... шістдесятьма делегатами-більшовиками.

Сценарій створення купкою підкуплених негід­ників так званих народних урядів, розіграний в Укра­їні в 17-му році, виявився плідним. Хіба не він повто­рився в Афганістані, коли "народні уряди" покликали радянські війська на допомогу в боротьбі зі своїм на­родом? Чи не за цим сценарієм совєтські танки розду­шили "празьку весну" 1968 р.?

Скрізь: у Чехословаччині й Угорщині, в Анголі й Кореї , у Грузії та Чечні - я, історик, упізнавав цей випробуваний в Україні сценарій. Упізнавав і мучився. Впізнавав і - мовчав. Простіть мені, люди!

 йде зі сцени.

 

Голос д и к т о р а. Український народе! Твоєю си­лою, волею, словом утворилась на українській землі вільна Українська Народна Республіка! Здійснилась давня мрія твоїх батьків, борців за волю і право робочо­го люду. А щоб ні російський, ні якийсь інший уряд не ставив Україні перешкод до жаданого миру, для того, щоб повести свій край до злагоди, творчої праці й волі, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всіх гро­мадян: віднині Українська Народна Республіка стає са­мостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверен­ною Державою Українського народу!

На сцену виходять ведучі.

 

1-й ведучий. Так гриміли понад банями київ­ських храмів і дніпровськими кручами слова IV Універ­салу Центральної Ради - першого зі всіх Універсалів, що проголошував повну самостійність і незалежність Української держави!

 

2-й ведучий. А містами й селами України вже котилася московська навала. 5 січня 1918 р. царський підполковник Муравйов, командувач Першої більшо­вицької революційної армії, повідомляв з України: "Наказ - нещадно вирізати всіх захисників місцевої буржуазії виконано!"

 

1-й ведучий. Ні, не перевищив свої повноважен­ня колишній царський підполковник, а теперішній ре­волюційний командарм. Це Совнарком, оголосивши в Україні стан облоги, зобов'язав своїх комісарів "діяти з усією рішучістю, не чекаючи ніяких указівок згори".

На сцену виходять два читці і стають по центру.

1-й читець.

Спом'янімо в пісні славу Кругів,

Найсвятіше з наших бойовищ!

Крути! Крути! - смолоскип в майбутнє.

Підіймемо наші душі ввиш!

 

Крути! Крути! Це за батьківщину

Стати муром, шанцем душ і тіл.

Крути! Крути! Мужньо і єдино

Прямувати в найсвятішу ціль.

 

2-й  читець.

Крути! Крути! Час розплати близько.

Вже червоний ворог кари жде.

Крути! Крути! Вічне бойовисько

За майбутній, за світліший день.

 

Крути! Крути! Мужність і посвята!

Вірність, що міцніша понад смерть.

Крути! Крути! Горда і завзята

Кличе пісня і веде — вперед!

 

 

Ведучий 1  «Цієї борні ще стане на всіх»...  Пророчими виявилися слова пісні. Цю борню продовжуємо ми, далекі нащадки героїв Крут, продовжуємо у 21 столітті, коли, здавалось,  вже не буде війн. Українці знову постали на захист власної гідності, і знову цю боротьбу очолили найкращі — молоді і  спраглі кращого життя Київські та Львівські  студенти.

 

Ведучий  2   І знову , як сто років тому,  криваві нелюди “діяли з усією рішучістю”, знищуючи все на своєму шляху, виконували наказ. І знову, на цей раз “Небесна сотня” боронила Київ своїми тілами, гинула заради золотого гомону свободи , виборюючи “хоч синам, як не собі, кращу долю”.

 

Відеоролик 4 небесна сотня

 

Ведучий 1  Зорять сьогодні їхні очі з небес на маєво блакитно-жовтих прапорів не­залежної України над Києвом!

 

Ведучий 2  Зорять у наші серця, на самісіньке денце наших душ: чи гідні ми їхньої слави, чи недарма вони віддали своє життя?

 

Ведучий 1 І вірять вони — недарма. Ми достойні вашої слави, герої. Ми пронесемо високо піднятий вами прапор свободи,  гідності і віри . 

 

Чтець

Я єсть народ, якого Правди сила 
ніким звойована ще не була. 
Яка біда мене, яка чума косила! — 
а сила знову розцвіла. 

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь. 
Щоб жить — я всі кайдани розірву. 
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, 
бо я живу. 

Московіє! Мене ти пожирала, 
як вішала моїх дочок, синів 
і як залізо, хліб та вугіль крала… 
О, як твій дух осатанів! 

Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? — 
та, подавившись, падаєш в траву… 
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, 
бо я живу. 

Я єсть народ, якого Правди сила 
ніким звойована ще не була. 
Яка біда мене, яка чума косила! — 
а сила знову розцвіла. 

Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь, 
гляджу їх, мов пшеницю ярову. 
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, 
бо я живу. 

 

 

 

Звучить Гімн України

 

Заключне слово вчителя.