Село моє - моя колиска

Про матеріал

Виховний захід, присвячений життю і творчості славної землячки, Герою України, народній артистці Кириченко Р. П.

Перегляд файлу

Мета. Залучати до духовної спадщини свого народу, зацікавити дітей глибше пізнати історію свого рідного села, його традиції, звичаї, виховувати любов до рідного краю, до отчого дому, прагнення дбати про добробут свого рідного села. Формувати у школярів ціннісне ставлення до України, прав та свобод людини, розвивати в учнів почуття національної самосвідомості та громадянської активності; виховувати патріотизм, готовність захищати свою Батьківщину.

Обладнання. Святково прибрана класна кімната квітами, калиною, стрічками, рушниками. Відео та аудіо матеріали про життєвий та творчий шлях народної артистки України Р.О. Кириченко, портрет співачки.

Учитель. Україна! Золота, чарівна сторона. Земля, рястом уквітчана, зелом закосичена. Скільки ласкавих і теплих слів придумали люди, щоб висловити любов до краю, де вони народилися і живуть. Земле моя, краю рідний!

Дорога серцю земля батьків і прадідів наших, оспівані в піснях народних безмежні степи, зелені ліси і доли. Тут усе близьке і рідне нам.

(Звучить пісня “Моя Україна" виконуєР.О. Кириченко,

муз. М. Свидюк, сл. М. Бойко).

Ведуча. Добрий день вам, любі наші гості, у нашій гостинній хаті. Спасибі, що прийшли до нас на свято. Відвідайте нашого хліба-солі, щоб всі були веселі та здорові. А як пирогів ще скуштуєте, то і силу відчуєте.

Ведуча. Надворі холодно, зима. А наша хата тепла побілена, вікнами до сонечка. Тепло в хаті і затишно. І господарі просять привітно. То ж двері хати відкриваємо - гостей наших щиро вітаємо.

Ведуча.

У нашій світлиці ми вітаємо вас щиро, стрічаєм із хлібом, любов'ю та миром!

(Звучить пісня «Зеленеє жито»).

Учитель. При проведенні нашого свята нам у нагоді стануть розповіді та пісні про своє рідне село нашої землячки, народної артистки України, лауреата Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка, повного кавалера ордена княгині Ольги, і просто жінки, жительки нашого села Р.О. Кириченко. Учень.

Погляньте, друзі, все у ній — краса!

Не відділити розуму від вроди...

Бувають рідко щедрі небеса,

Але благословенна нагорода...

В ясних очах і сила, і тепло,

Вустам і сміх, і співчуття відомі;

І не вінцем, а мудрістю чоло

Вже увінчала небуденна доля...

Коли б цей голос і не знав пісень,

На шану їй хотілося б співати;

Не на свята, але у будній день Саму її — мелодією звати...

Існує книга нашого Буття,

Вона в тій книзі золота сторінка.

Не знає ні гріха, ні каяття,

Імення їй найперше — Горда Жінка!

Марія Бойко.

Учениця. “Берегиня української пісні, наша дорога козачка” — так з великою любов’ю і шаною говорять про неї в народі. Її голос, її пісню знають і люблять не лише на Україні, айв далеких світах. Адже Раїса Кириченко гідно і красиво представляла Глобинщину, Полтавщину, усю нашу державу в країнах Європи, і в Канаді, Австралії, Монголії, Філіппінах, Тунісі, Алжирі. Мандруючи світами, досягнувши величезного успіху у своїй професійній, творчій діяльності співачка ніколи не забувала і не соромилась свого сільського коріння: “ Я ніколи не відривалась від села, не вивищувалась над його людьми, а жила його проблемами, звичайними клопотами звичайних людей. Прив'язана міцно до села й тепер. І не соромлюся цього а з гордістю кажу друзям кожної весни: "А тепер ми з чоловіком їдемо в село. На все літо аж до глибокої осені".

На сцені уявляю себе не відомою співачкою, а сільською дівчиною, якій переповнений зал найпрестижнішого в державі палацу "Україна" стоячи аплодує багато хвилин за те, що вона не порвала пуповини, не порубала коренів, які навічно зв'язали з рідним селом.”

Так стверджує Р.О. Кириченко у своїй книзі “Я козачка твоя, Україно”.

Вона завжди прагнула допомогти своїм односельцям у великому і малому. І останні свої сили, своє здоров’я вона віддала нам, своїм односельцям, своїй рідній Корещині, адже вона усім серцем бажала кращого майбуття для всіх нас. Звернімось знову до спогадів співачки: “Те літо було настільки насичене

і переповнене враженнями від зробленого, як ніколи. Це, крім завершення будівництва школи і церкви, ще й відкриття дитячих ясел, дитячого майданчика. У церкві тепер відбувається повна служба. А ще відкрили сільський клуб, все відремонтували, що треба — замінили. До речі, колись разом із своїми подругами, сільськими ровесниками, ми його й будували”

Учитель. Рідний край! Починається він із батьківського порога, стежини до хати, що ніжно стелиться в садочку. А ще він починається із маминої пісні колискової. Для кожної людини найдорожчий той край, де вона народилася, звідки пішла, у світ. Цю просту істину добре розуміла і пронесла через все своє життя Раїса Опанасівна: “Я й сьогодні щаслива тим, що була і є в мене хата посеред полтавської землі, що замітали нас там хурделиці й омивали весняні води, що можна було загубитися у високому пружному житі. Я вдячна долі, що саме там батьки її збудували, що можу й тепер повертатися до неї, немов у дитинство. Хоч де б потім не жила — у Черкасах, Полтаві, Києві, я повертаюсь у свою хату, щоб набратися снаги для творчості, здоров'я для життя. Там особливі дерева, там особливе повітря, там незвичайні люди, — там все особливе, бо рідне і щемне до болю, до сліз” Відеофрагмент із фільму “Автограф”.

Учень, Для усіх нас найдорожчі, найкращі у світі ті села де ми народилися, де пройшло наше дитинство, тут жили наші діди, прадіди, тут живуть і працюють наші батьки. Тут корінь нашого славного роду українського. Сьогоднішній наш виховний захід присвячений рідному селу - “Моє село - моя колиска”.

(Звучить пісня "Долі мисі село виконує Р. О. Кириченко,

муз. О. Осадчий, сл. В. Крищенко)

Учень.

Село моє, краплиночка на карті, у світі невідоме, та дарма.

Ну, а чого без нього були б варті ми з вами, кожен зокрема. Земле моя, у тобі мої мрії, надії. Сходить сонце, жита половіють, у душі моїй, в долі моїй.

Учитель. Рідне село! Воно справді зігріває душу Кожного із нас. Це тепло проникає глибоко до серця. - І де б ми не були, а невидимі промінчики притягують до себе, кличуть із далеких доріг до рідного села, до отчого дому. Здається нема нічого кращого на світа за побачення із знайомими вулицями, батьківською хатою. І знову спогади Раїси Опанасівни про рідну Корещину, яку так любила і звідки черпала свої сили співачка.

Учениця. “ Вся наша вулиця в деревах, але чомусь — і це не перебільшення

— біля нашого двору вони найвищі. Що дивно, вони завжди однакові і в роки дитинства, і тепер. Колись маму замучувала запитаннями:

— Коли ж вони - виросли?"

Не знайомі з Корещиною, приїжджаючи до мене, легко знаходять нашу оселю.

— Як знайти хату Коржів (чи згодом — Кириченків)?

— А отам, де найвищі дерева, вони й живуть.

Давня ознака, точний орієнтир.

Хочеться мені, щоб оживали села по всій Україні, щоб усі керівники від найвищих і до обласних, районних, сільських дбали про невмирущість села. Адже село — це й зосередження наших традицій, і джерело наших, зокрема й моїх, пісень.”

(Звучить пісня "Душі криниця ” виконує Р. О. Кириченко,

муз. О. Морозов, сл. А. Демиденко)

а учениця.

Я люблю тебе, отчий мій краю!

Я люблю тебе, рідне моє село!

До небес твою душу здіймаю — до землі я схиляю чоло.

а учениця.

Село моє, для мене ти єдине,

криниця чиста з саду вигляда,

хатина біла, сонях біля тину —

така моя батьківська земля.

3-я учениця.

Село моє - це наша велика родина, наше коріння і батьківщина, материнська пісня і біла вишня у саду, це наша сповідь і турбота, батьків моїх щоденная робота.

Тут моє дитинство босоноге, стежина в школу на зорі, тут наші ще не сходжені пущі.

Село моє, ти радість, ти доля моя, єдина для нас ти земля, розкішний вінок ти із рути і м 'яти, як же тобі пісень не співати.

(Звучить пісня “Сік землі ” виконує Р.О. Кириченко,

муз. О. Толмачов, сл. В. Вихрущ)

Учитель. Про те яким було наше село в давнину, ми можемо дізнатися зі спогадів Раїси Опанасівни, які ввійшли до її книги: “Я козачка твоя, Україно” Учениця, “Так-так, у нас теж була комуна, створена селянами після революції для спільного господарювання, як і скрізь на Полтавщині. Ще і я застала після війни на узвишші за Корещиною великі бараки, в яких жили комунари, а серед них і мій дідусь. Мама розповідала, що й заміж виходила теж у комуну. Але як окреме поселення воно ніде не значилось, далеко пізніше, шукаючи в різних довідниках назву комуни чи села, я так нічого й не знайшла. Всі навколишні невеличкі селі — наша комуна, Малинівка, Корещина — входили в Землянківську сільську раду, де дітям видавали свідоцтва про народження, а на померлих — про смерть. Тож і мене записали, що народилась у Землянках.

Вітряк — один з найгарніших спогадів дитинства Там завжди в діжках стояла тепла вода, вона бігла по якихось великих дерев'яних жолобах, і ми могли досхочу бавитися в її теплі.

Тато допомагав дідові молоти, тож завжди повертався додому білий від борошна, мов припорошений дивовижним літнім снігом.

Мені і до сьогодні болить, що того млина-вітряка нема, як і самої комуни.

Було неподалік і невелике озеро, заросле по берегах деревами, Влітку тато після роботи завжди там змивав білу порошу.

Поволі біля комунарських бараків виростали невеликі глиняні або з саману хати. Там, на горі біля бараків, погано родила городина, особливо, коли гаряче літо, і люди поселялись нижче, ближче до озера, до Корещини.

Ще пам'ятаю рівні розкішні ряди дерев — шовковиць, слив, вишень, черешень. Казали, що там колись було панське дворище.

Все оце — дідів млин, озеро, обрамлене верболозом, наші хати, ряди слив, черешень та шовковиць, мені часто постають у пам'яті як найдорожчий спогад дитинства уява малює все в райдужних сонячних кольорах, обминаючи всі труднощі й незгоди, які завжди супроводжували життя родини.

Я вже згадувала, що мама побудувала хату в Корещині без батька, а ближче до озера — тітки Дуня і Марія, до яких я часто ходила в гості.

Горища в комунарських бараків були довгі і порожні, бо там не прийнято було зсипати збіжжя, адже ніхто нічого свого не мав, усе спільне, тож навіщо перегородки? Все там ховалось у якійсь таємничій напівтемряві.

По великій драбині ми часто забирались на горище, призвичаювалися до напівтемряви й грали у піжмурки: ховалися, бігали, галасували.

Пам’ятлива комуна й тим, що там жили мої родичі, двоюрідні брати і сестри.

Згодом на тому місці була велика птахоферма, яка стоїть досі. Давно вирубано сад, замулилося й ніби змаліло озеро, а люди спустилися до села, там будували хати, хтось подався у Землянки, інші взагалі виїхали.

Так було, є, так буде.

Підростають діти, стають малими дерева, а рідні хати тісними, і кожен торує в житті свою стежку.

Куди кого вела його доля”

(Звучить пісня “Полин - трава ” виконує Р.О. Кириченко,

муз. О. Чухрай, сл. Л. Вернигора)

Ведучий. А зараз завітаймо уявою в давнє українське село. Адже наше село сягає давнини, як І інші села.

Ідеш, бувало, вулицею - біліють ряди хат, обгороджених тином. Серед буйної зелені виринають вони з-поміж дерев. Як любовно писав про красу українського села Т. Шевченко:

Село... 1 серце одпочине.

Село на нашій Україні — неначе писанка село, зеленим гаєм поросло.

Учитель. Перед вами куточок давньої української хати, в якій виростали наші діди. Гордістю хати була піч, біля якої була жердка. На ній господиня у свята вивішувала своє вбрання, щоб люди бачили.

А це одяг із бабусиної скрині. У багатьох жителів зберігся такий одяг. Погляньте на своє вбрання. Воно вам залишилося від ваших бабусь. Одягали вони його на великі свята, на вечорниці.

1-а учениця. Учні нашого класу зібрали давні речі, які були у щоденному користуванні в жителів села. Ось прядка що нитку пряла. Цими гребінками розчісувати пряжу і з неї сукали нитку. Гребінка була встановлена у днище.

А це мірка, якою міряли зерно. У цих ночовках вимішували хліб. Великою святістю в хаті була пікна діжа. Деякі жителі нашого села і сьогодні користуються нею.

А ось перед вами рубель і качалка. Ними сьогодні теж користуються у деяких селах, щоб випрасувати якусь річ із товстого полотна.

Учитель. У середині XIX ст. у селі здебільшого були дерев'яні будинки із двох кімнат. Або одна велика і друга маленька, так звана пекурка. Були невеликі сіни, комора, підлоги не було. Була долівка, змазана глиною. Стіни білили крейдою, знадвору теж крейдою. Кожна хата красувалася різнобарв'ям вишитих та тканих рушників. Адже в кожній хаті колись жінки пряли, вишивали. Вечорами молодь збиралася на вечорниці.

(Звучить пісня “Хата моя, біла хата” виконує Р. О. Кириченко,

муз. А. Пашкевич, сл. Д. Луценка) Ведучий. А зараз відкриємо трагічну сторінку в історії нашого села. Великим тягарем була війна і для міст, і для сіл. Із зброєю в руках односельці захищали свою країну, були нагороджені урядовими нагородами, багатьох не дочекалися із війни додому рідні. Вони віддали своє життя в боротьбі з фашизмом. В голоді, в холоді, у вогні ,серед смерті наші земляки здобули нам перемогу. І вистояли, вижили... І за це їм доземний уклін.

Ведуча. Ще зовсім недавно ми жили під мирним небом, радісно зустрічали світанки, ростили дітей, але одного дня, весняного ранку 2014 року, наше життя змінилося. Майже кожну українську родину опалило полум’я військових дій, які розпочалися на території нашої держави. Іще одна трагічна сторінка в історії нашої країни, мого рідного краю.

2-а учениця.

Сьогодні на моїй землі іде війна,

Стріляють танки та ревуть гармати.

І знову нащадки славних козаків

Грудьми своїми землю прикривають.

Дзвінким набатом в селах і містах,

Звучать слова: «Слава Україні!», «Героям слава!»

Ведуча. Зима 2022 року змінила все ще кардинальніше. Жорстокий безбожний ворог з російської федерації напав на всю територію України і руйнує її й досі.

Ведучий. Ще зовсім недавно українці жили під мирним небом , радісно зустрічали світанки, ростили дітей і не знали дуже багатьох слів пов’язаних з війною .

Ведуча. В один день, весняним ранком 2014 року, наше життя змінилося . Майже кожну українську родину опалило полум’я військових дій , які розпочалися на території нашої держави.

Ведучий. Вісім довгих років на Сході України точилися бойові дії. Тисячі українських воїнів не повернулися додому. Але зима 2022 року змінила все ще кардинальніше. Жорстокий безбожний ворог з російської федерації напав на всю територію України і руйнує її й досі.

Ведуча. Український народ як одне єдине ціле став на захист своєї території. Ця війна для нас священна, вона змінила не лише українців, а й увесь світ. Солдати добровольчих загонів та регулярної української армії щоденно віддають життя за кожного з нас .

Ведучий. Трагедія родин загиблих воїнів - це трагедія нашого міста, усієї нашої держави . Обездолені жінки, осиротілі діти, в чиїх очах вічна скорбота - результат жорстокої війни , яку веде з Україною росія .

Ведуча. Сумно від того, що білими лебедями в небеса відлітають найкращі. Цвіт української землі. Безстрашні, мужні наші Герої, що віддали своє життя за свободу рідної землі. Вони заслуговують, щоб про них пам’ятали.

Сьогодні на моїй землі іде війна,

Стріляють танки і ревуть гармати.

Сповита горем, в чорному вбранні,

Сльозами вмилась не одна вже мати.

Найкращі з кращих падають від куль,

Грудьми своїми землю прикривають.

Сумним набатом в селах і містах,

Звучать слова: « Герої не вмирають!»

Ведуча.

Вони живуть навіки у серцях

І в пам’яті народу України.

І не дозволять нашим ворогам

Перетворить Вітчизну на руїни.

Ми вистоїм. Здолаємо катів,

Як маків – цвіт розквітне Україна!

На тих місцях, де йдуть тепер бої,

В земнім поклоні схилиться калина.

Стріляють танки і ревуть гармати.

Сповита горем, в чорному вбранні,

Сльозами вмилась не одна вже мати.

Найкращі з кращих падають від куль,

Грудьми своїми землю прикривають.

Сумним набатом в селах і містах,

Звучать слова: « Герої не вмирають!»

Ведуча.

Ведучий.

Ведуча. Український народ, як одне єдине ціле, став на захист своєї території. Ця війна для нас священна, вона змінила не лише українців, а й увесь світ. Багато наших односельців поповнили ряди добровольчих загонів та регулярної української армії, щоб боронити рідний край. Хай береже їх Бог

Для наших мужніх воїнів - односельців ми даруємо пісню.

(Звучить пісня “Пан полковник синьоокий ” виконує Р.О. Кириченко,

муз. Л. Татарченко, сл. Р. Кириченко) Учитель. Споконвіку наше село славилось трудівниками. В усі часи наші хлібороби працювали на землі.

І хоч сьогодні важкий економічний час, але в селі люди сумлінно трудяться на полі, на фермі.

Сьогодні до нас завітали хлібороби нашої сільської громади, чиїми невтомними руками славиться наша земля, в кого руки мозолясті, і сходить день новий у щасті з їхніх натруджених долонь.

Пахне хлібом сьогодні у нас, хлібороби в нас у гостях. Сьогодні для них звучать пісні за руки трудові, що пахнуть хлібом ланів.

2-а учениця. Дорогі трударі! Прийміть у свої натруджені руки запашний коровай.

У вас руки мозолясті, у вас серце, як вогонь.

І сходить день новий у щасті з ваших натруджених долонь.

Будьте ж ви здорові й молоді, хай вам буде слава у труді.

Ведучий. Всі ми - діти хліборобів. Чи то батьки наші, чи діди були хліборобами. А тому найдорожчим скарбом для нас є хліб. Споконвіку наші односельці пекли домашній хліб, берегли його, і цю любов передавали своїм дітям та онукам.

Сьогодні наші жінки повернулися до давніх хороших традицій. Майже в кожній хаті в нас печуть хліб і старі, й молоді господині.

Погляньте, які духмяні, пухкі паляниці виблискують у нас на столі. І так пахнуть, пахнуть сонцем і вітрами, натрудженими хліборобськими руками.

Кожна паляниця гарна по-своєму. І не самі вони прийшли, їх створили невтомні руки наших бабусь, мам, жінок-трудівниць. То ж спасибі вам,

Кожна паляниця гарна по-своєму. І не самі вони прийшли,їх створили невтомні руки наших бабусь, мам, жінок-трудівниць. То ж спасибі вам, шановні жінки, за ваше вміння і таке неповторне творіння. Всім, хто подарував нам пахучий хліб, ми даруємо нашу пісню.

(Звучить пісня “Пісня про хліб” виконує Р.О. Кириченко,

муз. А. Пашкевич, сл. Д. Луценка)

й учень. Час змінюється, змінюється й село. У добротних будинках по- сучасному вмебльовані кімнати, та в багатьох сім'ях усе ж збереглися давні хороші традиції прикрашати кімнати вишитими рушниками, домотканими доріжками, народними виробами. Погляньте, ми зібрали ці речі у жителів нашого села. Це і рушники, і доріжки, і килими, і різні вироби.
й учень. Ось вироби сільських майстринь-вишивальниць. Хіба можна не замилуватись такою красивою, але копіткою жіночою роботою, яка потребує багато часу та уміння.
я учениця. Кожний звертає увагу на ось ці красиві витвори мистецтва. А створили їх невтомні руки наших мам і бабусі в.

1-а учениця. Погляньте на красу їхніх рушників. Скільки вони їх створили! Дорогі жінки! У вас руки золоті, а терпіння без міри. Ваші прекрасні рушники стали окрасою нашого свята. Прийміть в дарунок пісню у виконанні

Р.П. Кириченко.

(Звучить пісня “Жіноча доля ” виконує Р.О. Кириченко,

муз. О. Морозов, сл. А. Демиденко)

3-я учениця. Ваші прекрасні рушники прикрашають сьогодні не тільки оселі а й нашу окрасу села - Покровську церкву. Це не просто церква: “це храм моєї любові до села до людей, - так говорила Раїса Опанасівна”. Мрія звести в рідному селі церкву для мами, людей зародилася в співачки ще в радянські часи, але судилося її реалізувати лише в 2002 році. Як сумно і боляче що поріг цієї церкви вже не змогла переступити мама співачки. Невблаганна доля обірвала життя найріднішої людини.

Відеофрагмент з фільму “І слово було Бог”.

Учитель. Живучи в селі Раїса Опанасівна не залишалася осторонь проблем односельчан. Вона прагнула якомога більше зробити добра для своїх людей.

Учитель: Живучи в селі, Раїса Опанасівна не залишалася осторонь проблем односельчан. Вона прагнула якомога більше зробити добра для своїх людей. Покровська церква, газифікація осель земляків, надана допомога загальноосвітній школі, яка здобула статус середньої і по праву носить її славне ім’я це те що вона залишила нам у спадок, поряд із духовною та пісенною спадщиною які вічно житимуть у людській пам’яті.

(Звучить пісня “Дорога спадщина ” виконує Р.О. Кириченко,

муз. О. Зуєв, сл. Д. Луценка)

Ведучий. Ось і завершується наше свято. Спасибі вам, люди добрі, що побували у нас на святі. Здоров'я, радості і щастя всім вам на довгі роки, творчої наснаги у труді. Хай ваша невтомна праця заколоситься рясним урожаєм.

Ведуча. Нехай же завше слава лине про наше село, про вас, господарі землі, наші земляки, про тих, хто вмілими руками багатий ростить урожай, хто славить льоном і хлібами наш дорогий український край!

й учень. Дорогі наші гості! Прийміть від нас цей запашний коровай. У цьому хлібові частинка вашої нелегкої праці у селі.
а учениця.

Ми хлібом-сіллю вас вітаєм, хай буде в вас ще більше хліба, хай будуть в кожній хаті короваї, хай виростають вам високі урожаї.

Щоб хліб, як сонце, сяяв на столі, у кожнім домі чи колибі, низький уклін, до самої землі, трударі моєї рідної землі!

Учитель. Всі ми - діти однієї матері-землі. Наше село — частинка кожного із нас. І знову на думку приходять слова нашої славетної землячки Р.О. Кири - ченко, яка так віддано любила своє село: “Якщо люди самі себе не полюблять, не шануватимуть своє село, ставок чи річку, а дбатимуть тільки власну хату, невдовзі соромно буде і завітати у село.

Хто їздить по Україні, той набачився отаких сіл-сиріт, нікому не потрібних, в яких ледь теплиться життя. Навіть для тих, хто в них живе, вони здаються непотрібними.

Але ж наш дім — не тільки своя хата, подвір'я та город, а й село, зрештою, вся Україна. Хто її прибере, прикрасить, зробить охайною — хто, коли не ми, її сини і дочки? А починати треба з того, щоб кожен подбав про своє село, щоб з гордістю казав про нього: "А я живу у Королівці... чи там у Василівні". Як я кажу, про свою Корещину.

Тоді ми всі з гордістю скажемо: "Я живу в Україні!”

Не даймо згинуть ми селу, вкладаймо силу все нову.

Духмяні пахощі збирайте І сонце на зорі стрічайте, материнську мову не забувайте, красу земну нащадкам передайте!

Список використаних джерел