Семінар Ізотехніки для педагогів

СЕМІНАР ДЛЯ ПЕДАГОГІВ:

ІЗОТЕХНІКИ

Підготувала Ільницька І.П. Практичний-психолог ЗДО №15 м. Стрия

Прийоми роботи: ізотехніки

Марання

У буквальному розумінні «марання» означає «бруднити, мазати». У нашому випадку, в умовах арттерапії, йдеться про спонтанні малюнки дошкільників і молодших школярів, виконані в абстрактній манері та подібні до зображень дообразотворчого періоду. Визначення «марання» обрано у зв’язку з неструктурованістю зображень, відсутністю сюжету, поєднанням абстрактних форм і кольорових плям. Окрім зовнішньої подібності, простежується схожість і в способі створення: ритмічність рухів руки, композиційна випадковість мазків і штрихів, розмазування та розбризкування фарби, нанесення численних шарів і змішування кольорів.

Найбільш насиченими за виразністю та емоційною яскравістю є гуашеві або акварельні зображення. Фарби ініціюють спонтанність, допомагають відкритіше проявляти різноманітні емоції, досліджувати власні переживання. Їм можна надати привабливої для дітей ігрової форми: замальовувати фарбою вхід до печери; бризками, плямами, різноманітними лініями створювати міста, природні явища, казкових істот; зафарбовувати кольоровою крейдою власний силует, намальований на підлозі.

Марання на вигляд інколи нагадують деструктивні дії з фарбами чи крейдою. Проте ігрова оболонка відволікає увагу від вчинків, не прийнятних у звичайному житті, й дозволяє дитині без страху задовольнити деструктивні імпульси.

Діти не малюють у звичному для них розумінні, сформованому за роки навчання. У мараннях немає категорій «правильно — неправильно», «добре — погано», відсутні еталони. Відсутність критеріїв оцінювання виключає й саму оцінку. Водночас є діти, які не можуть обійтися без зовнішніх або внутрішніх оцінок, тому встановлюють власні критерії для себе й інших — наприклад, привабливість кольорової гами чи охайність. У таких випадках нав’язування оцінювання з боку дорослого усувається, внаслідок чого зникають напруга, невизначеність, страхи та сумніви.

Нестандартність процесу приводить дітей до власних маленьких відкриттів. Як уже зазначалося, під час марання діти часто відмовляються від пензликів і губок та починають малювати пальцями й долонями. Новизна марань, їх незвичність і водночас природність, спорідненість дитячій природі сприяють тому, що дитина «забуває» про соціальні заборони й табу.

Марання можуть відбуватися не лише у формі безпосереднього розфарбовування чи розмазування — вони можуть стати частиною образотворчої техніки (наприклад, монотипії, описаної нижче, або акватуші). Остання техніка — акватуш — проста, незвичайна й близька до дитячих ігор з водою. Першим шаром на аркуш паперу великими мазками наноситься гуашевий малюнок. Після його підсихання другим шаром увесь аркуш покривається чорною тушшю (яка швидко висихає, якщо шар не надто товстий). Потім малюнок занурюють у воду. У воді гуаш майже змивається, а туш — лише частково. У результаті на чорному тлі залишається тонований малюнок із розмитими контурами. Увесь процес, кожен його етап, утримує інтерес творців. За допомогою акватуші діти з дефіцитом уваги отримують можливість радіти поетапній діяльності з відтермінованим результатом, а діти з негативізмом — мотивацію до залучення в творчу діяльність.

Результат марання може мати дуже привабливий вигляд або, навпаки, бути бурою безформною плямою (малюнок 7). Іноді дитина зафарбовує всю поверхню аркуша, ретельно знищуючи пропуски та щілини біля країв. За сильного натиску папір може скочуватися в грудочки або навіть протиратися до дірок. Не можна сказати, що дитина діє спонтанно, адже вона цілеспрямовано досягає результату — повністю зафарбованої або деформованої поверхні.

Часом у процесі марання дитина виливає на аркуш воду з ємності для полоскання пензлів або вичавлює воду з губки на поверхню паперу чи скла. Вода, так само як і фарби, слугує матеріалом для марання. Часто трапляється, що зображення, яке можна назвати справді красивим, цікавим, експресивним, замальовується зверху потворними, руйнівними плямами, ляпками, розводами. Результат створення зримого образу має для автора суб’єктивну цінність і може не збігатися з оцінкою інших.

Іноді, починаючи малювати яскравими фарбами, дитина переходить на темні кольори або змішує всі фарби в одну буру пляму. Прагнення до задоволення від контакту з водою й брудом природно проявляється тоді, коли дитина почувається психологічно безпечно й розслабляється.

Робота на одному аркуші в парі або всією групою підсилює виразність результату та збагачує взаємодію між дітьми.

Штрихування, каракулі

Штрихування — це графіка. Зображення створюється без фарб, за допомогою олівців і крейди. Під штрихуванням і каракулями в нашому випадку розуміється хаотичне або ритмічне нанесення тонких ліній на поверхню паперу, підлоги, стіни, мольберта тощо.

Лінії можуть виглядати нерозбірливими, недбалими, невпевненими або, навпаки, вивіреними й точними. Із окремих кривих може складатися образ, або ж поєднання ліній постає в абстрактній манері.

Штрихування й каракулі можуть мати різні форми:

• заповнення простору (тонування, створення фону, зафарбовування штрихами виділеної поверхні);
• малювання окремих ліній або їх поєднань (передавання «характеру» та взаємин ліній, наприклад сумної, наляканої, конфліктної; також з’являються хвилі, промені сонця, вітер, язики полум’я, вибухи, перешкоди);
• зображення об’єктів і символів у ритмічній манері.

Графічні лінії можуть бути прямими, зігнутими, ламаними, округлими, спіралеподібними, мати вигляд галочок або пунктиру.

Штрихувати можна, якщо під заштриховувану поверхню аркуша підкласти плоский предмет або заготовлений силует. Напевно, кожен пробував таким способом «проявити» монету.

Штрихування й каракулі допомагають активізувати дитину, дають змогу відчути натиск олівця чи крейди, знімають напруження перед малюванням. Вони прості у виконанні, займають небагато часу, тому доречні як вступ до артзаняття.

Штрихування і марання відбуваються в певному ритмі, що справляє сприятливий вплив на емоційну сферу дитини. У кожної дитини він індивідуальний, зумовлений психофізіологічними ритмами організму. Ритм присутній у всіх життєвих циклах — режимі дня, чергуванні напруження і розслаблення, праці й відпочинку тощо. Він створює настрій на активність, тонізує дитину.

Монотипія

Базова графічна техніка, описана в брошурі О. А. Нікологорської та Л. І. Маркус «Лікує гнів і заповнює час», полягає в такому. На гладкій поверхні — склі, пластиковій дошці, плівці, товстому глянсовому папері — створюється малюнок гуашевою фарбою. Матеріал, на який наноситься фарба, не повинен вбирати воду. Зверху накладається аркуш паперу й притискається до поверхні. У результаті виходить відбиток у дзеркальному відображенні. Він може бути менш чітким порівняно з оригіналом, більш розпливчастим; межі між різними фарбами можуть стиратися.

Назва «монотипія» походить від грецького слова monos — «один», оскільки в цій техніці отримують лише один відбиток. Якщо виникає бажання щось змінити або вдосконалити, необхідно створити новий «оригінал», тобто намалювати все знову.

Традиційна друкарська техніка художнього зображення в артроботі з дошкільниками та молодшими школярами може бути модифікована. На одному й тому самому аркуші можна робити кілька відбитків. Якщо після отримання відбитка дитина продовжує малювати на тій самій основі й повторно прикладає аркуш, зображення змінюється, надихаючи автора на нову творчість. Дії можна повторювати доти, доки процес приносить задоволення або доки не буде отримано найпривабливіший результат.

За бажання готовий відбиток можна «прописати» — домалювати або приклеїти зверху необхідні елементи для завершення образу.

Добре відома працівникам дитячих садків «кляксографія» — це також варіант монотипії. Аркуш складають навпіл, а потім розкладають на столі. З одного боку згину наносять плями фарби (хаотично або у вигляді конкретного зображення). Фарбу можна наносити безпосередньо біля лінії згину або в іншій частині половини аркуша — від цього залежить, чи зіллються оригінал і майбутній відбиток в єдине ціле, чи між ними буде відстань. Потім аркуш знову складають і щільно пропрасовують долонею. Фарба симетрично віддруковується на іншій половині. Після розгортання аркуша перед очима з’являється ЩОСЬ!

Незвичайні й красиві відбитки можна отримати за допомогою ниток. Якщо нитку (довжиною приблизно 30–40 см) занурити у фарбу, потім викласти на аркуші довільно, залишивши кінчик за його межами, накрити зверху іншим аркушем, притиснути рукою й витягнути нитку, то на обох поверхнях, що контактували з ниткою, залишаться цікаві відбитки.

Різноманітність відтиснень залежить від:

• сили натиску під час пропрасовування верхнього аркуша;
• кількості фарби на оригіналі;
• слабкого або сильного зсуву аркуша після накладання.

Утворені розводи дають багатий матеріал для дитячих фантазій.

Часто буває, що, пропрасовуючи верхній аркуш, дитина залишає на його звороті сліди забруднених фарбою рук. Ці випадкові розводи можуть зацікавити дитину не менше, а іноді й більше, ніж сам відбиток. Подальша активність розгортається саме тут: пальці цілеспрямовано занурюються у фарбу, а фарба витирається об папір. Для дитини це власний, вигаданий нею спосіб малювання. Для психолога — організована самою дитиною можливість звільнення від гіперсоціалізації, пригніченості та страхів, зміцнення впевненості в собі. Дитині пропонують обрати зображення, яке їй подобається більше; обраний варіант отримує назву й увагу автора, дорослого та інших дітей.

Малювання на склі

Перед тим як запропонувати дитині скло, необхідно обов’язково обробити його краї в майстерні (з міркувань техніки безпеки).

На відміну від малювання на папері, скло дарує нові візуальні враження та тактильні відчуття. Дітей захоплює сам процес: гуаш (саме вона найкраще підходить для малювання по склу) м’яко ковзає, її можна розмазувати як пензлем, так і пальцями, оскільки вона не вбирається в поверхню й довго не висихає.

Дітям подобається малювати на великих скляних поверхнях, наприклад 25×40 см або 40×70 см, — там є де розгорнутися. У процесі малювання скло можна промити вологою губкою, нанести новий малюнок і знову змити. Так часто діють імпульсивні й тривожні діти.

Нерідко хтось виливає на скло багато води, переливає її з одного боку в інший, збирає губкою, змішує з фарбою тощо. Така манера характерна для дітей дошкільного й молодшого шкільного віку з труднощами емоційно-особистісного характеру. Простір активності дитини розширюється за рахунок витікання води за межі скла. До того ж консистенція води суттєво відрізняється від фарби: менша щільність і текучість збільшують швидкість маніпуляцій, знімають статичність і конкретність зображень.

Оскільки фарба не вбирається, незалежно від кількості кольорових шарів під ними завжди просвічує прозора основа. Завдяки цим властивостям зображення на склі сприймається як миттєве, тимчасове, позбавлене монументальності й сталості. Це лише позначки, гра: відповідальність за результат знімається, адже результату начебто й немає. Дитина ніби не малює, а тренується малювати, а отже має право на помилки й виправлення без болісних переживань щодо зробленого.

Описаний прийом використовується для профілактики й корекції тривожності, соціальних страхів і страху помилки («боюся помилитися»). Він підходить скуутим дітям, оскільки стимулює активність. Розкриває дітей, пригнічених зауваженнями вчителів і батьків, навчальними невдачами, перевантаженням і завищеними вимогами. Спільне малювання на одному склі як проблемна ситуація спонукає дітей встановлювати та підтримувати контакти, формувати вміння діяти в конфлікті, поступатися або відстоювати позицію, домовлятися.

Малювання пальцями

Майже в усіх описаних вище способах створення зображень згадувався спонтанний перехід дітей до малювання пальцями й долонями. Навіть той, хто ніколи не малював пальцями, може уявити особливі тактильні відчуття: коли опускаєш палець у гуаш — щільну, але м’яку, — розмішуєш фарбу в баночці, підхоплюєш невелику кількість, переносиш її на папір і залишаєш перший мазок. Це цілий ритуал!

Цінність малювання пальцями з погляду діагностики індивідуальності описує психолог Ася І. Кейдіс. До сильних сторін методу вона відносить:

• свободу від рухових обмежень;
• свободу від культурного впливу;
• свободу від соціального тиску;
• відсутність проблем еквівалентних форм.

Усі ці особливості є значущими для успішного арттерапевтичного процесу.