Шевченка слово житиме у віках

Свою Україну любіть. Любіть її… во врем'я люте, В остатню, тяжкую мінуту За неї Господа моліть!

Т.Г.Шевченко. Селянське подвір’я. 1845 р.

Ти не лукавила зо мною, Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала. Ти взяла Мене, маленького за руку, І в школу хлопця одвела До п’яного дяка в науку. “Учися, серденько, колись З нас будуть люде”,- ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився…

К. Брюллов В. Жуковський Є. Гребінка О. Венеціанов

За 2500 карбованців друзі Шевченка, відомі художники – І.Сошенко, К.Брюллов, В.Жуковський, викупляють з кріпацтва, розігравши в лотерею портрет В.Жуковського, написаний К.Брюлловим.

Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь…- велике щастя бути вольним чоловіком. Т.Шевченко.

В Москві більше всього мене тішило те, що я зустрів в освічених москвичах тепле відношення особисто до мене і неповторне співчуття до моєї поезії (Тарас Шевченко і М.Щепкін)

“Мені ж, мій Боже, на землі подай любов, сердешний рай! І більш нічого не давай!” Т. Шевченко

Оксана Коваленко

Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі, Нащо літа молодії, Веселі, дівочі?

Ганна Закревська “Якби зустрілися ми знову...”

Це тихе сяйво над моєю долею” «Я дуже прив’язана до нього й не перечу, що коли б я бачила з його боку кохання, я, може, відповіла б йому пристрастю.»

Ликера для Шевченка була останньою соломинкою, яка мала врятувати його від самотості, останньою надією на створення свого маленького раю.

Минає літо, шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі, Заснули думи, серце спить, І все заснуло, і не знаю, Чи я живу, чи доживаю, Чи так по світу волочусь, Бо вже не плачу й не сміюсь... Минають дні, минають ночі,

Чи не покинуть нам, небого, Моя сусідонько убога, Вірші нікчемні віршувать Та заходиться риштувать Вози в далекую дорогу, На той світ, друже мій, до Бога… Останній вірш поета

Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий…

Поета не стало. Згасла свічка його життя. Але залишилось слово, яке не має обмежень у просторі, бо воно злітає все вище і вище, до вершин духу генія, де немає розбитих мрій, надій, розчарувань.

10 березня 1861 року поета нестало. Похований він був на Смоленському кладовищі у Санкт-Петербурзі. У травні того ж року прах Шевченка перевезено на Україну і поховано на Чернечій горі біля Канева.

Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отойді я І лани і гори — Все покину, і полину До самого Бога

Молитися... а до того Я не знаю Бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. І мене в сім’ї великій, В сім’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом.

« Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам та книжним ученим. …Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори”. Іван Франко.

Спадщина Т.Г.Шевченка Літературна спадщина: - Збірка поетичних творів “Кобзар”; - Дев'ять повістей російською мовою: “Художник”, Наймичка”, “Варнак”, “Княжна”, “Музикант”, Нещасний”, “Капітанша”, “Близнята”, “Прогулянка з задоволенням і не без моралі”; - П'єса “Назар Стодоля”; - щоденник під назвою “Журнал”; Малярський доробок: 835 різних за жанрами картин, з яких понад 100 портретів. 278 робіт, котрі відомі з листів, щоденника, згадок сучасників, не знайдено.

В дні перемог і дні поразок, В щасливі дні, і в дні сумні Іду з дитинства до Тараса, Несу думки свої сумні, Іду крізь свята і крізь будні, Крізь глум юрби і суєту, Ні, не в минуле, а в майбутнє До тебе я, Тарасе, йду.