Голуб Катерина Олександрівна,

вчитель історії Матусівського навчально-виховного комплексу

«Дошкільний навчальний заклад –

загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №2»

Шполянської районної ради

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Матеріали розглянуто і схвалено

На засіданні педагогічної ради

Матусівського НВК №2

13.01.2012, протокол №1

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Словник понять і термінів

10 КЛАС

Тема 1. Промислово розвинуті країни світу

на початку ХХ ст.

Виконавча влада – одна з трьох гілок державної влади, яка спрямовує й організовує внутрішню і зовнішню діяльність держави, забезпечує здійснення втіленої у законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини.

Державне регулювання економіки – це майже всі функції держави, пов’язані з економічною та економіко-соціальною діяльністю і покликані забезпечити умови функціонування ринкової економічної системи; активне втручання держави в економічні відносини для забезпечення розвитку господарства, стабільності грошової одиниці.

Дуалістична монархія (двоїста монархія) – форма державного правління, за якої поряд з монархом функціонують парламент і уряд. Глава держави особисто формує уряд, який відповідальний не перед парламентом, а монархом. Монарх має право накладати вето (заборону) на закони, які приймає парламент.

Законодавча влада – одна з трьох гілок державної влади, суть якої полягає у здатності держави впливати на діяльність і поведінку людей та їх об'єднань за допомогою законів і правових актів (рішень), які приймаються представницькими органами влади (парламентами).

Конституційна монархія – форма державного правління, за якої влада монарха обмежена законом –  конституцією та обраним законодавчим органом влади – парламентом. Існує певне співвідношення повноважень монарха і парламенту. Хоча монарх і призначає уряд, проте уряд контролюється парламентом; нормативні акти, які видає монарх, набувають юридичної чинності після затвердження їх парламентом. Часто для характеристики цієї форми правління використовують синонім «парламентська монархія».

Нація (від лат. natio – плем’я, народ) – полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних значення терміна: 1) політична спільнота громадян певної держави – політична нація. Часто вживається як синонім терміна «держава», коли мається на увазі її населення, наприклад, для посилання на «національні» університети, банки, установи тощо; 2) етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності», так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміна «народ».

Президентська республіка – форма державного правління, за якої існує глава держави – президент, який може поєднувати повноваження глави держави й уряду. Президент призначає уряд, який є політично відповідальний перед ним; він може користуватися правом вето (заборони) щодо актів парламенту; за певних обставин може розпустити парламент, а парламент може ініціювати процес усунення президента від влади (імпічмент) у випадку порушення ним конституції або скоєння злочину.

Профспілковий рух (в Англії – рух тред-юніонів) – рух організованих робітничих об'єднань – професійних спілок, що об’єднували працівників різноманітних галузей промисловості і різноманітної кваліфікації.

Соціал-демократичний рух – організований рух партій соціал-демократичного спрямування, направлений на реалізацію принципів демократії, соціальної справедливості й рівності.

Судова влада – одна з трьох гілок державної влади, необхідна умова реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати можливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законодавчої і виконавчої), створювати перепони на шляху виникнення диктатури.

Технічний прогрес – розвиток матеріального виробництва, результатом якого є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності.

Фемінізм (франц. feminisme, від лат. femina – жінка) – рух жінок за надання їм рівних із чоловіками прав у різноманітних сферах суспільного життя.

Тема 2. Національно-визвольна боротьба народів світу

Латифундизм (лат. latifundium , від latus - широкий і fundus – земля, маєток) – система землеволодіння, основу якої складають великі поміщицькі землеволодіння – латифундії; засилля латифундій в економіці слаборозвинутих країн Латинської Америки.

Національно-визвольний рух - масова боротьба представників різних станів за релігійну, соціальну і політичну свободу всього народу; рух, спрямований на знищення іноземного панування та завоювання національної незалежності, ліквідація національно-колоніального гніту те експлуатації, забезпечення права нації на самовизначення, створення національної держави.

Традиційне суспільство – суспільство, яке регулюється традиціями. Збереження традицій є в ньому більш високою цінністю, ніж розвиток. Для такого суспільства характерні: переважання аграрного господарства, стала соціальна структура, становий устрій, низька мобільність (рухливість, здатність швидко пересуватися або змінюватися, діяти), високі смертність і народжуваність, невисока тривалість життя. Людина такого суспільства сприймає світ і усталений порядок як щось незмінно-цілісне, священне, що не підлягає змінам. Місце людини в суспільстві, її права та обов’язки (статус) визначаються традицією (як правило – за правом народження). У традиційному суспільстві переважає колективізм і колективні інтереси, індивідуалізм і приватні інтереси не заохочуються, тому що свобода індивідуальних дій може призводити до порушення усталеного порядку. Найбільше цінуються не дії людини, а те місце, яке вона посідає в ієрархії.

Тема 3. Передумови виникнення Першої світової війни. Війна та її наслідки

Анексія (від лат. annexio – приєднання) – це протиправне приєднання (насильницьке загарбання) державою всієї або частини території іншої держави або народу і включення її до свого складу. Анексія є грубим порушенням міжнародного права.

Військово-політичний союз – закріплене відповідним міжнародним договором об'єднання держав, статутні документи якого передбачають спільні дії військового характеру, зокрема для підтримання міжнародного миру і приборкування актів агресії проти його членів.

Гонка озброєнь – 1) політичне протистояння двох або декількох держав (а частіше – цілих військових блоків) за перевагу в області збройних сил. Під час такого протистояння кожна зі сторін накопичує величезні запаси зброї, намагаючись встановити паритет з супротивником або обігнати його; 2) процес прискореного накопичення запасів зброї та військової техніки, їх удосконалення на базі мілітаризованої економіки і широкого використання у військових цілях наукових і технічних досягнень.

Контрибуція (від лат. contribuo – збираю, стягую) – примусові післявоєнні платежі, які сплачує держава, що зазнала поразки у війні, державам-переможницям; примусові грошові чи натуральні стягнення з населення, які проводять війська однієї з воюючих країн на захопленій території противника.

Мілітаризм (фр.militarisme, від лат. militaris - військовий) – державна ідеологія, спрямована на виправдання політики всесвітнього нарощування військової могутності держави і яка водночас допускає використання військової сили при розв’язанні міжнародних і внутрішніх конфліктів. Мілітаризму притаманна гонка озброєнь, збільшення воєнних бюджетів, нарощування військової присутності за кордоном, утворення агресивних військово-політичних блоків, посилення впливу військово-промислового комплексу в економіці країни та її внутрішній і зовнішній політиці.

Репарація (від лат. reparatio – відновлення, оновлення) – вид матеріальної міжнародно-правової відповідальності, що полягає у відшкодуванні збитків від агресії державою, що скоїла агресію, державі, що зазнала нападу.

Шовінізм (фр.chauvinisme, в англ. версії - джингоїзм) – один з різновидів націоналізму, пропаганда національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації, поширення ідей національної переваги, розпалювання національної ворожнечі й ненависті. Термін походить від прізвища новобранця Ніколи Шовена – героя комедії братів Коньярів «Триколірна кокарда» відомого своїм нелюдським ставленням до завойованого арабського населення.

Тема 4. Повоєнне облаштування світу. Версальсько-Вашингтонська система договорів

Версальсько-Вашингтонська система – система міжнародних договорів, укладених після закінчення Першої світової війни, під час роботи Паризької (1919-1920 рр.) і Вашингтонської (1921-1922 рр.) мирних конференцій. Включала в себе п’ять мирних договорів: Версальський (з Німеччиною, 28.06.1919), Сен-Жерменський (з Австрією, 10.09.1919), Нейїський (з Болгарією, 27.11.1919), Тріанонський (з Угорщиною, 04.06.1920) і Севрський (з Туреччиною, 10.08.1920), а також «договір чотирьох» (13.12.1921; США, Велика Британія, Франція, Японія), «договір п’яти» (06.02.1922; США, Велика Британія, Франція, Італія, Японія) та «договір дев’яти» (06.02.1922; США, Велика Британія, Франція, Японія, Голландія, Бельгія, Португалія, Італія, Китай), підписані під час роботи Вашингтонської конференції. Ці договори зафіксували нове співвідношення сил у світі, в якому стали домінувати Велика Британія, Франція, США і Японія, але не враховувалися інтереси Німеччини і Росії. Крім того, не було вирішене і «українське питання». Версальсько-Вашингтонська система не створила міцних мирних відносин, поглибила суперечності між переможцями і переможеними, закріпила принципи колоніалізму, запровадивши мандатну систему. Ці всі слабкі сторони Версальсько-Вашингтонської системи і привели до розв’язання Другої світової війни 1939-1945 рр. 

Ліга Націй – міжнародна організація, метою якої був розвиток співробітництва між народами і гарантія миру та безпеки. Статут Ліги Націй, викладений у першій частині Версальського мирного договору (28 червня 1919 р.), підписали 42 держави: «первісні члени» - 31 країна (США і радянська Росія членами Ліги Націй не стали через політичні причини), інші члени – 11 новоутворених держав. Місце перебування – Женева. У 1934 р. СРСР прийняв пропозицію 30 держав-учасниць Ліги Націй про вступ до цієї організації. У грудні 1939 р., після початку радянсько-фінської війни 1939-1940 рр., Рада Ліги Націй виключила СРСР із Ліги Націй. Із Ліги Націй вийшли: Бразилія (1928 р.), Японія (1935 р.), Німеччина (1935 р.), Італія (виключена в 1937 р.). Формально Ліга була розпущена в 1946 р.

Пакт Бріана-Келлога – договір про відмову від війни як знаряддя національної політики; підписаний 27 серпня 1928 р. в Парижі 15 державами (Франція, США, Німеччина, Велика Британія, Японія та ін.). Названий за ім'ям його ініціаторів – французького міністра закордонних справ А.Бріана і державного секретаря США Ф.Келлога. Пізніше до пакту приєдналося ще 48 держав. СРСР приєднався до нього 6 вересня 1928 р. і виступив організатором підписання Московського протоколу 1929 р. Пакт Бріана-Келлога набув чинності 24 липня 1929 р. 

План Дауеса – репараційний план для Німеччини, розроблений міжнародним комітетом експертів під керівництвом Чарльза Дауеса і затверджений 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції держав-переможниць у Першій світовій війні. Передбачав надання Німеччині позик та кредитів на відновлення її промислового потенціалу. У 1929-1930 рр. замінений планом Юнга.

План Юнга – план стягування репараційних платежів із Німеччини, розроблений у 1929-1930 рр. замість плану Дауеса. Названий за ім'ям американського банкіра О.Юнга, який очолив розробку плану. Затверджений на Гаазькій конференції в січні 1930 р. Передбачав зниження розміру річних репараційних платежів, скасування всіх форм і видів контролю над Німеччиною, її господарством та фінансами, сприяв модернізації німецької економіки. З 15 липня 1931 р. фактично перестав діяти за рішенням уряду Німеччини.

«14 пунктів» В.Вільсона – програма укладення миру та завершення Першої світової війни, запропонована 8 січня 1918 р. президентом США Вудро Вільсоном. Вони містили відмову від таємної дипломатії, проголошували свободу торгівлі та мореплавства, визнання прав народів на самовизначення, стверджували необхідність роззброєння. Пропозиції Вільсона були спрямовані на запобігання світовій війні, на створення вільного демократичного ладу і внесли новий аспект у міжнародні відносини. «14 пунктів» великою мірою визначили перебіг Паризької конференції.

Тема 5. Період стабілізації в країнах Західної Європи та США в 20-30 рр. ХХ ст.

Авторитаризм (авторитарний режим) (від лат. autoritas – вплив, влада, наказ) – політичний режим, стиль урядування, що характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або окремої групи, обмеженням політичних прав та свобод громадян і суспільно-політичних організацій, суворою регламентацією громадської, ділової, творчої активності. Це режим незаперечного підпорядкування суспільства владі, жорсткого примусу людей дотримуватися непопулярних законів і рішень. Не визнаючи серйозної опозиції в законних (легальних) формах, авторитаризм допускає певний ідеологічний плюралізм, обмежену демократію (парламентські вибори, партійні змагання тощо). Однак справді демократичні засоби й форми управління суспільним життям, буває, змінюються репресіями з використанням війська та каральних органів. Прикладом авторитарного правління вважають режим Франко в Іспанії, Перона в Аргентині, Ро Де У й Чон Ду Хвана в Південній Кореї, Піночета в Чилі та ін.

Антисемітизм – одна з форм національної та релігійної нетолерантності (ксенофобії), що виражається у ворожому ставленні до євреїв; ідеологія та політика, спрямовані на обмеження або позбавлення євреїв громадянських та інших прав. Виникнувши в давні часи на суто релігійному ґрунті, у ХІХ-ХХ ст. антисемітизм набув ознак соціально-етнічної проблеми і навіть став складовою політичного курсу деяких режимів (зокрема в Росії, Німеччині, Франції). Вбачаючи в євреях причину всіх суспільних проблем, прибічники антисемітизму звинувачували їх уже не за їхню віру, а лише за те, що вони євреї. Антисемітизм втілювався в різного роду дискримінаціях, обмеженні громадянських прав, конфіскації майна, погромах і навіть фізичному винищенні. За часів гітлерівського режиму в Німеччині здійснювалася політика геноциду щодо євреїв (Голокост).  

Демократія (від грец. demos – народ і kratos – влада) – політичний режим, порядок здійснення влади, спосіб управління суспільними справами; практичне втілення ідеалів свободи, справедливості, рівності можливостей, людських прав; соціальна активність, участь громадян в ухваленні і здійсненні суспільних рішень, житті громади, у розв’язанні проблем.

Кейнсіанство – напрям в економічній теорії, розвинений Джоном Мейнардом Кейнсом (1883-1946) в його праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». Центральним пунктом концепції Кейнса є положення, що капіталістична економіка не може автоматично досягати рівноваги повної зайнятості. За Кейнсом, недоліки ринкової економіки можуть бути вилікувані фіскальною і монетарною політикою держави, які стимулюють розширення сукупного попиту. Тобто, грошовій політиці держави Д.Кейнс відводив пріоритетну роль в економічному розвитку. Теорію Д.Кейнса застосовував на практиці президент США Ф.Рузвельт (1933-1945).

Консерватизм (від лат. conservante – зберігаю, охороняю) – принцип, позиція в політиці, що характеризується настороженим ставленням до соціальних змін, прагненням до стабільності, усталеності, незмінності суспільного ладу, до збереження існуючих соціально-політичних систем та установ, методів і способів суспільного врядування, протидією нововведенням, які ще не довели своєї ефективності й користі. Незаперечні істини консерватизму – Бог, патріотизм, наполеглива праця, ощадливість, відмова від негайних благ заради майбутньої винагороди, моральність. Представники консерватизму вважають, що змінювати суспільство потрібно не революціями й реформами, а копіткою, наполегливою працею. Свобода може бути реалізована тільки в межах громадського порядку й традицій. Втілення в життя ідей консерватизму здійснюють консервативні політичні партії.

Корпоративна система – система влади, за якої державні об'єднання (корпорації) контролюють інститути громадянського суспільства. Була покладена в основу економічної політики фашистської Італії. Її суть полягала в тому, що в економіці діяли фашистські синдикати й корпорації, об’єднані в конфедерації, котрі в свою чергу регламентували життя італійців.

Лібералізм (від лат. liberalis – вільний, незалежний) – політичний принцип, що відбиває ставлення людей до здійснення їхніх прав та свобод у суспільному житті, державному підпорядкуванні. Основна ідея лібералізму – визнання свободи як найвищої цінності людського буття. Настанови лібералізму формувалися під впливом ідеї про природні права людини, визнання пере важності прав громадянина перед правами держави, яка не створює й не надає права людям, але зобов’язана захищати й забезпечувати дотримання цих прав. В економіці лібералізм відстоює обмеження втручання держави в громадське життя суспільства, надання переваги вільному підприємництву й приватній власності на засоби виробництва, вільну конкуренцію та ринкову економіку; в політиці – встановлення парламентської форми державного правління, проголошення й дотримання громадянських свобод.

Народний фронт – політичні організації, що виникли в 1930-ті рр. і виступали проти фашизму і війни, на захист економічних інтересів трудящих. До складу Народних фронтів входили, в основному, ліві і центристські партії та демократичні організації. Уряди Народних фронтів діяли у Франції в 1936-1938 рр., в Іспанії в 1936-1939 рр., у Чилі в 1938-1941 рр. У роки Другої світової війни в ряді країн були створені національні антифашистські Народні фронти.

Нацизм (від назви Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини – нацистської партії) – одна з назв німецького фашизму. Основні положення нацизму були викладені в програмі Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП, 1919-1945 рр.), яку з 1921 р. очолював А.Гітлер. Націонал-соціалісти відстоювали расову теорію, згідно якої німці – нащадки арійців – проголошувалися «вищою расою», а всі інші нації – «неповноцінними». Планувалося території, де проживали «неповноцінні» з точки зору нацистів народи, зробити «життєвим простором» для німців, чому мало передувати фізичне винищення або перетворення на рабів місцевого населення. Расова теорія німецького націонал-соціалізму істотно відрізняла його від італійського фашизму, який не мав чіткої расової спрямованості.   

«Новий курс» – система заходів уряду президента США Франкліна Рузвельта у 1933-1938 рр., яка базувалася на поєднанні заходів посилення державного регулювання економіки з реформами в соціальній сфері й була спрямована на подолання економічної кризи в країні. Основні заходи «нового курсу»: реформування фінансової та банківської системи (відкриття лише конкурентноспроможних банків, закони про девальвацію долара, вилучення монетного золота з приватних рук, полегшення доступу до кредиту тощо); відбудова промисловості (закон 1933 р. «Про відбудову промисловості» передбачав розробку «кодексів чесної конкуренції», які встановлювали розміри виробництва, визначали рівень заробітної плати й тривалість робочого дня, розподіляли ринки збуту між окремими конкурентами; для впровадження закону створювалася Національна адміністрація з оздоровлення промисловості (НІРА)); реформування сільського господарства (закон 1933 р. про допомогу фермерам передбачав скорочення посівних площ і зменшення поголівя худоби, скуповування державою бавовни, зерна, мяса та іншої сільськогосподарської продукції; закон 1936 р. передбачав заходи, спрямовані на збереження родючості ґрунтів); реформування системи оподаткування (підвищено ставки податків на надприбутки, спадщину та дарування); програма допомоги нужденним (суспільні роботи різного призначення для безробітних тощо); регулювання трудових відносин (законом Вагнера 1935 р. дозволялася організація профспілок та створення системи державного регулювання трудових відносин; закон 1938 р. про справедливі умови праці надавав уряду право встановлювати мінімальну погодинну ставку заробітної плати і максимальну тривалість робочого дня та забороняв дитячу працю); реформування соціальної сфери (Закон про соціальне забезпечення 1935 р. передбачав створення системи з надання допомоги вдовам, сиротам, інвалідам, страхування безробітних та пенсійного забезпечення); скасування «сухого закону». Попри те, що «новий курс» Рузвельта наразився на опір консервативних сил, а деякі реформи не досягли очікуваних результатів і зійшли нанівець 1938 р., реформаторська діяльність президента виявилася своєрідним переломним моментом в історії США ХХ ст.                                                                                                                                                                                                                                                            

«Проспериті» (процвітання) – це період стабілізації та економічного піднесення в США 1924-1929 рр. Основними передумовами та характерними рисами цього періоду були: перетворення США на світового кредитора; зростання попиту на відносно дешеві та якісні американські товари; зростання питомої ваги США у світовій економіці (48% промислового виробництва усього західного світу); політична стабільність в країні, фінансова міць, великі резерви внутрішнього ринку; масове оновлення основного капіталу, яке лягло в основу раціоналізації виробництва; зростання ефективності праці; розвиток фундаментальних досліджень і впровадження наукових досягнень у виробництво; інтенсивний розвиток нових галузей (автомобілебудування, електротехнічна, хімічна промисловість, радіотехніка тощо); підвищення рівня і якості життя американців.

 «Світова пролетарська революція» – доктрина більшовиків, суть якої полягала у поваленні міжнародної буржуазії та створенні міжнародної радянської республіки як перехідного ступеня до повного знищення держави. Реалізація цієї доктрини мала привести до побудови комуністичного суспільства у всьому світі.

ІІІ Комуністичний Інтернаціонал (Комінтерн) – міжнародна організація комуністичних партій, заснована в 1919 р. в Москві за ініціативи Володимира Леніна, який оголосив мертвим Другий інтернаціонал після початку Першої світової війни 1914 р. Комінтерн був однією з найважливіших політичних організацій першої половини XX ст. Його основною метою була світова пролетарська революція, яка, на думку більшовиків, охопить всі країни світу. Починаючи з середини 1920-х рр., Комінтерн використовувався для так званої «більшовизації» комуністичних партій під впливом Комуністичної партії Радянського Союзу, та служив інструментом впливу на комуністичні партії та організації в інших країнах. Формальним керуючим органом комінтерну був світовий конгрес. Окремі учасники формували лише секретаріат та президію виконавчого комітету комуністичного інтернаціоналу. Існувала в 1919-1943 рр. У 1943 р. Й.Сталін розпустив Комінтерн на вимогу союзників – США та Великої Британії.

Тоталітаризм (від лат.  totalis – весь, цілий, повний) – 1) одна з форм держави (тоталітарна держава), що характеризується її повним (тотальним) контролем над усіма сферами життя суспільства, фактичною ліквідацією конституційних прав і свобод, репресіями відносно опозиції та інакодумців (наприклад, різні форми тоталітаризму в фашистській Італії, комуністичний режим у СРСР, франкізм в Іспанії); 2) напрям політичної думки, реабілітуючий авторитаризм. З 1920-х рр. тоталітаризм став офіційною ідеологією нацистської Німеччини та фашистської Італії.

Фашизм (від італ. fascismo – пучок, зв’язка, об'єднання) – соціально-політичний рух, ідеологія і державні режими тоталітарного типу; політичний рух, що протиставляє інститутам і цінностям демократії так званий новий порядок і надзвичайно жорстокі засоби його утвердження. У вузькому розумінні – феномен політичного життя Італії та Німеччини 20-40-х рр. ХХ ст. Фашизм спирається на масову тоталітарну політичну партію (прийшовши до влади, вона стає державно-монопольною організацією) і незаперечний авторитет «вождя», «фюрера». Тотальний, у тому числі, ідеологічний, масовий терор, шовінізм, що переходив у геноцид щодо «неповноцінних» народів і соціальних груп, ворожих йому цінностей цивілізації – неодмінні риси ідеології і політики фашизму, який спирається переважно на соціально знедолені групи населення в умовах кризи. У 1919 р. у Мілані (Італія) Б.Муссоліні об'єднав навколо себе розрізнені групи націоналістів і соціалістів і заснував «Фашіо ді комбаттіменто» - «Союз боротьби».

Тема 6. Росія – СРСР у 1917-1939 рр.

Буржуазна революція – соціальна революція, основними завданнями якої є знищення феодального ладу або його залишків, торування шляхів для поширення приватної власності та економічного й політичного панування буржуазії, утвердження капіталістичного ладу. В залежних і колоніальних країнах метою буржуазної революції є також завоювання національної незалежності. В залежних і колоніальних країнах метою буржуазної революції може бути розв’язання аграрного питання (наприклад, Велика французька революція, революція 1905-1907 рр. в Росії), здобуття національної незалежності (нідерландська революція ХVІ, американська революція ХVІІІ ст.), національне об’єднання (революція в Німеччині та Італії в середині ХІХ ст.), національного визволення від імперіалістичного гноблення (в країнах Азії, Африки, Латинської Америки в ХХ ст.). Серед політичних завдань революцій – ліквідація феодальних монархій, встановлення республіканського ладу, демократизація суспільних відносин. Рушійною силою буржуазної революції була промислова, фінансова й торговельна буржуазія, а її базою – селянство, міські прошарки, зароджуваний пролетаріат.

«Воєнний комунізм» - внутрішня політика радянської влади, запроваджена в роки громадянської війни 1918-1920 рр., спрямована на впровадження прямого керівництва економікою з боку держави. Основні заходи політики «воєнного комунізму»: широка націоналізація промислових підприємств, у тому числі й дрібних; абсолютний централізм економічного й політичного життя; скасування товарно-грошових відносин і цілковита заборона приватної торгівлі; введення продрозкладки й трудової повинності; натуральна заробітна плата та зрівнялівка в розподілі. Після закінчення громадянської війни численні виступи робітників і селян проти політики «воєнного комунізму» продемонстрували її повний крах. У 1921 р. був замінений новою економічною політикою.

Громадянська війна – організована збройна боротьба за державну владу між класами та соціальними групами всередині країни; найгостріша форма соціальної боротьби.

Жовтневий переворот – збройне повалення Тимчасового уряду і прихід до влади більшовиків 25-26 жовтня 1917 р., проголошення встановлення радянської влади, початок ліквідації капіталізму і переходу до соціалізму.

Неп (нова економічна політика) – економічна політика, яка проводилася в радянських республіках в 1921-1929 рр., поворот від політики «воєнного комунізму» до економіки, заснованої на ринкових засадах.  Неп був вимушеним кроком для більшовиків, тимчасовим відступом від попередньої політики. Ознака запровадження непу – відродження економіки після громадянської війни, посилення впливу радянської влади на суспільство, яке було дуже незадоволене «воєнним комунізмом». Заходи непу: заміна продрозкладки продподатком; дозвіл на приватну торгівлю та існування дрібних капіталістичних підприємств; існування державного капіталізму у вигляді концесій, оренди дрібних промислових підприємств і землі під суворим наглядом держави; переведення державної промисловості на госпрозрахунок; заміна натуральної заробітної плати грошовою, у залежності від кількості та якості праці; створення державних трестів, пов’язаних з ринком; здійснення фінансової реформи та ін. Неп допоміг відновити зруйноване війною народне господарство.

Тимчасовий уряд – вищий орган влади і управління в Росії з 2 березня по 25 жовтня 1917 р. Виник у дні Лютневої революції після переговорів членів Тимчасового комітету Державної думи і Виконавчого комітету Петроградської ради. Перший склад уряду був сформований з лідерів парламентської опозиції на чолі з князем Г.Львовим. Провідну роль у ньому відігравали лідер партії кадетів П.М.Мілюков і лідер октябристів О.І.Гучков.

Угорська радянська республіка – короткотривалий комуністичний режим, який існував в Угорщині в період з 21 березня  до 6 серпня 1919 р.  Проіснувала 133 дні (майже чотири місяці). Основною причиною виникнення Угорської Радянської Республіки стала нездатність уряду графа Михая Каройя відродити Угорську державу і організувати соціальне та економічне життя на його території в умовах  краху Австро-Угорської імперії після закінчення Першої світової війни.

Тема 7. Країни Центральної та Східної Європи в 20-30 рр. ХХ ст.

Конфедерація (від лат. confoederatio – спілка, об'єднання) – 1) союз окремих суверенних держав, які, зберігаючи свою незалежність, добровільно об'єдналися для вирішення спільних проблем, переважно зовнішньополітичних і воєнних; 2) спілка, товариство, об'єднання якихось організацій.

Режим «санації» («оздоровлення») – режим особистої влади Юзефа Пілсудського в Польщі, встановлений після державного перевороту 1926 р. Передбачав надання диктаторських повноважень керівнику Польської держави, суттєве обмеження ролі сейму (вищого законодавчого органу Польщі), політичних партій, свободи преси та друку; відсутність будь-якої панівної ідеології, в економіці – централізоване управління. Загалом режим «санації» в першій половині 1930-х рр. помітно еволюціонував вправо, але все-таки сприяв політичній стабілізації в Польщі.

Сепаратистський рух (від лат. separatus – відокремлення) – рух за відокремлення, прагнення певних політичних сил до відділення, відособлення країни або певної її території до іншої країни. У багатонаціональних державах – рух національних меншин до відокремлення і створення власної держави або до встановлення автономного самоврядування.

Федерація (від лат. foederatio – союз) – 1) форма державного устрою; союзна держава, що складається  з ряду держав або державних утворень, кожне з яких, поряд із загально федеральними, має власні законодавчі, виконавчі і, як правило, судові органи; 2) союз товариств або організацій.  

Тема 8. Сутність авторитаризму та тоталітаризму

Нацизм (від назви Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини – нацистської партії) – одна з назв німецького фашизму. Основні положення нацизму були викладені в програмі Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП, 1919-1945 рр.), яку з 1921 р. очолював А.Гітлер. Націонал-соціалісти відстоювали расову теорію, згідно якої німці – нащадки арійців – проголошувалися «вищою расою», а всі інші нації – «неповноцінними». Планувалося території, де проживали «неповноцінні» з точки зору нацистів народи, зробити «життєвим простором» для німців, чому мало передувати фізичне винищення або перетворення на рабів місцевого населення. Расова теорія німецького націонал-соціалізму істотно відрізняла його від італійського фашизму, який не мав чіткої расової спрямованості.   

Фашизм (від італ. fascismo – пучок, зв’язка, об'єднання) – соціально-політичний рух, ідеологія і державні режими тоталітарного типу; політичний рух, що протиставляє інститутам і цінностям демократії так званий новий порядок і надзвичайно жорстокі засоби його утвердження. У вузькому розумінні – феномен політичного життя Італії та Німеччини 20-40-х рр. ХХ ст. Фашизм спирається на масову тоталітарну політичну партію (прийшовши до влади, вона стає державно-монопольною організацією) і незаперечний авторитет «вождя», «фюрера». Тотальний, у тому числі, ідеологічний, масовий терор, шовінізм, що переходив у геноцид щодо «неповноцінних» народів і соціальних груп, ворожих йому цінностей цивілізації – неодмінні риси ідеології і політики фашизму, який спирається переважно на соціально знедолені групи населення в умовах кризи. У 1919 р. у Мілані (Італія) Б.Муссоліні об'єднав навколо себе розрізнені групи націоналістів і соціалістів і заснував «Фашіо ді комбаттіменто» - «Союз боротьби».

Тема 9. Країни Азії, Африки та Латинської Америки в перші десятиріччя ХХ ст.

Етатизм (від франц. etat – держава) – 1) політична теорія, що розглядає формування держави як вищий етап суспільного розвитку; 2) політика активного втручання держави в усі сфери суспільного, економічного життя, державне регулювання економіки.

Латифундизм (лат. latifundium, від latus - широкий і fundus – земля, маєток) – система землеволодіння, основу якої складають великі поміщицькі землеволодіння – латифундії; засилля латифундій в економіці слаборозвинутих країн Латинської Америки.

Мілітаризація (від лат. militaris – військовий) – підпорядкування економічного і суспільно-політичного життя країни підготовці до війни; перенесення форм і методів військової організації в сферу цивільних відносин; поширення військових законів та дисципліни на господарське життя.

Палестинська проблема – проблема стосунків між арабським та єврейським населенням Палестини. На початку ХХ ст.. територія сучасних Ізраїлю та Палестинської автономії входила до складу османської імперії. Більшість населення становили араби-мусульмани і християни; Євреїв було близько 8% (55 тис. осіб). Після I світової війни територія Палестини була окупована Великою Британією. Під впливом ідей сіонізму та у зв'язку з переслідуванням євреїв в Європі (Голокост) багато євреїв емігрувало за кордон, в т.ч. і до Палестини, чому активно сприяв британський уряд. Кількість євреїв у Палестині збільшилася з 55 тис. у 1918 р. до 646 тис. у 1948 р. (з 8% населення до 31%). Британія підтримувала захоплення арабських земель, тому прагнула через євреїв збільшити свою присутність у регіоні. Всі ці землі були передані євреям, хоча палестинці складали більшість населення (69%) і контролювали більшу частину території (93%). Євреям вдалося з допомогою британської армії створити свої економічні, освітні, військові та соціальні організації. Арабське населення відкинуло британську окупацію і сіоністський проект та вимагало незалежності. Палестинські національні сили зробили кілька політичних ініціатив, які включали масові народні повстання. Першим з них стало Єрусалимське повстання 1920 р., за яким пішли аналогічні акції в 1921,1929 і 1933 рр. Під тиском масового повстання в 1936-1939 рр. Велика Британія була змушена була пообіцяти заснувати Палестинську державу, зупинити продаж палестинських земель євреям і припинити єврейську еміграцію до Палестини через п'ять років.

Тема 10. Міжнародні відносини 1930-х рр. Назрівання Другої світової війни

Антивоєнний рух – багатомільйонний рух широких народних мас усіх континентів, тривалий і впливовий чинник громадського життя, потужна противага агресивній, загарбницькій політиці. Мета антивоєнного руху – запобігання війні. Його характерна риса у 20-30-х рр. ХХ ст. – зростаюча масовість, участь представників усіх верств населення, розширення інтернаціональної взаємодії. У 1932 р. в Амстердамі відбувся Міжнародний антивоєнний конгрес, у роботі якого взяли участь представники всіх європейських країн, а також США і деяких країн Сходу. На конгресі було створено всесвітній комітет боротьби за мир. Рух розвивався головним чином на громадському або політичному рівнях.

«Аншлюс» (нім. Anschluss – об'єднання) – у широкому значенні політика «ненасильного» приєднання до Німеччини заселених німцями земель, що проводилася з 1918 р. німецькою державою після Версальського мирного договору, особливо після приходу до влади нацистів, і була направлена головним чином проти Австрії і Чехословаччини; у німецькій історіографії цей термін частіше за все вживається там, де мається на увазі рух в Австрії за приєднання до німецького рейху; у російській історіографії під цим терміном розуміється включення Австрії до складу рейху 13 березня 1938 р.

Вісь Рим – Берлін – Токіо – агресивний блок, створений ініціаторами гонки озброєнь і насильницького переділу світу Німеччиною, Італією та Японією. Термін «вісь» почав офіційно використовувати Б.Муссоліні для характеристики таємного протоколу про узгодження дій між Німеччиною та Італією, підписаного 24 жовтня 1936 р. Після підписання у листопаді 1936 р. Німеччиною і Японією угоди «проти Комуністичного Інтернаціоналу» (т.зв. «Антикомінтернівського пакту»), до якої у листопаді 1937 р. приєдналась Італія, остаточно оформився військово-політичний союз цих трьох держав. Термін «Держави вісі» формально почали вживати після підписання Берлінського пакту між Німеччиною, Японією та Італією 27 вересня 1940 р. До договору пізніше приєднались Угорщина (20 листопада 1940 р.), Румунія (23 листопада 1940 р.), Словаччина (24 листопада 1940 р.) і Болгарія (1 березня 1941 р.). даний військово-політичний блок розпався у 1943-1945 рр.

Демілітаризована зона – територія, на якій ліквідовані всі військові об’єкти і заборонено тримати війська. Після Першої світової війни такою зоною була Рейнська область на заході Німеччини.

Мюнхенська угода  («мюнхенська змова») – угода про приєднання прикордонних земель Чехословаччини, населених німцями (переважно судейськими німцями), до нацистської Німеччини, підписана 30 вересня 1938 р. на конференції в Мюнхені представниками Великої Британії (Н.Чемберлен), Франції (Е.Даладьє), Німеччини (А.Гітлер) та Італії (Б.Муссоліні). За  цією угодою Німеччина діставала право на анексію Судетської області, а також тих районів, де німецьке населення перевищувало 50%. Додатково була прийнята декларація, в якій Велика Британія і Франція давали гарантії новим кордонам Чехословаччини. У результаті Чехословаччина втратила близько 1/5 своєї території, близько 5 млн. населення, а також 33% промислових підприємств. Приєднання Судетів до Німеччини стало вирішальним кроком на шляху до остаточної ліквідації державної самостійності Чехословаччини, яка сталася у березні 1939 р.

Політика «умиротворення» – це спроби Великої Британії та Франції в 1934-1939 рр., з мовчазної підтримки США, не застосовуючи рішучих дій проти Гітлера і роблячи йому всілякі поступки, запобігти війні. Основними рисами політики «умиротворення» були поступки Німеччині в напрямі перегляду умов Версальського мирного договору 1919 р., а саме: дозвіл Німеччині розбудовувати свої збройні сили; визнання ремілітаризації Рейнської області у березні 1936 р.; визнання аншлюсу Австрії у березні 1938 р.; задоволення територіальних претензій Німеччини до Чехословаччини (рішення Мюнхенської конференції у вересні 1938 р.). політика «умиротворення» зазнала краху у березні 1939 р., коли Гітлер ліквідував Чехословацьку державу. Проведення цієї політики сприяло посиленню позицій Німеччини в Європі, тому ряд істориків вважає Францію і Велику Британію одними із винуватців розв’язання Другої світової війни.

Судетська проблема – територіальний конфлікт другої половини 1930-х рр., який був неминучим у стосунках Німеччини та Чехословаччини, оскільки став складовою частиною стратегічного плану Гітлера зібрати воєдино всіх етнічних німців в межах однієї країни.   Судети відносилися до найбільш промислово розвинених районів Чехословаччини. У цьому регіоні діяла профашистська судето-німецька партія, яка вимагала спочатку національної автономії Судетів, а потім безпосереднього включення цієї області в рейх. Лідер судейських німців, вчитель фізкультури Конрад Генляйн, якого всіляко підтримували з Берліну, свідомо в 1938 р. пішов на загострення стосунків з керівництвом Чехословаччини. На знак солідарності Гітлер почав погрожувати початком бойових дій, якщо вимоги судетців не будуть задоволені. За підсумками Мюнхенської конференції (29-30 вересня 1938 р.) Гітлер увів свої війська до Судет і приєднав їх до Німеччини. Після Другої світової війни Судетську область було повернуто Чехословаччині, а судейських німців виселено до Німеччини.

Таємні протоколи – додаткові угоди до радянсько-німецьких договорів 1939 р. про розмежування сфер впливу в Європі.

Тема 11. Розвиток культури у перші десятиріччя

ХХ ст.

Авангардизм (франц. avant-garde – передовий загін) – художній напрям, що охоплює багато новаторських і бунтарських течій у мистецтві ХХ ст. Найбільш загальні їх риси: свідоме спрямування на пошук нової художньої мови, здатної виразити новий світ; революційне заперечення традиційного мистецтва (як «обивательського», «буржуазного», «академічного» тощо), а також пов’язаних із ним цінностей; прагнення до створення нової реальності й, отже, відмова від зображення «видимого світу» (тобто картини – це не «вікно у світ», не «шматочок реальності», а щось на зразок філософського твору, який виражає концепцію художника); аналітичність, розрахована на інтелектуалів. Для авангарду характерний також синтез мистецтв, їх взаємодія (напр., живопис і музика).

«Втрачене покоління» - літературна течія, яка існувала в період між двома війнами – Першою та Другою світовою. Ця течія об'єднала таких письменників, як Джеймс Джойс, Ернест Хемінгуей, Джон Дос Пассос, Томас Еліот, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Річард Олдінгтон. Втрачене покоління — це молоді люди, що були призвані на фронт у віці 18 років, часто ще не закінчивши школу, рано почали вбивати. Після війни такі люди часто не могли адаптуватися до мирного життя, багато хто покінчив з собою, деякі божеволіли. Вислів «втрачене покоління» став популярним з легкої руки Гертруди Стайн. Визначаючи літературну течію, яка існувала в період між двома війнами, Стайн сказала відомі слова: «Усі ви – втрачене покоління», звертаючись до молодих американських письменників-екс-патріотів, яким (як і їй самій) творення модерної американської літератури видавалося можливим лише в Парижі. У 1930-1931 рр. Еріх Марія Ремарк написав роман "Повернення", в якому розповідає про повернення на батьківщину після Першої світової молодих солдатів, які вже не можуть жити нормально, - і, гостро відчуваючи все безглуздя, жорстокість, бруд життя, все-таки намагаються якось жити. Епіграфом до роману стали рядки:

Солдати, повернені батьківщині,

Хочуть знайти дорогу до нового життя.

В своєму романі «Три товариші» він передрікає сумну долю втраченому поколінню. Ремарк майстерно описує становище, в якому опинилися ці люди. У повоєнній Німеччині панує розруха, бідність, безробіття, нестабільність, знервована атмосфера. Ремарк так само дає і характеристику самим представникам «втраченого покоління». Це люди жорсткі, рішучі, вони визнають лише конкретну допомогу й іронічні з жінками. Чуттєвість у них стоїть попереду почуттів.

Джаз (англ. jazz) – форма музичного мистецтва, що виникла на межі ХІХ-ХХ ст. в США як синтез африканської та європейської культур і затвердився передусім в негритянському середовищі в США. Головні риси джазу – провідна роль ритму, мелодійні акценти, які породжують відчуття хвилеподібного руху, імпровізаційний початок і т.д. Джазом також називають оркестр, що складається переважно з духових, ударних і шумових інструментів, призначених для виконання такої музики. Уперше це слово з'явилося в 1913 р. в одній із сан-франциських газет, у 1915 р. з'явилося на грамплатівці, записаній знаменитим новоорлеанським оркестром «Original Dixieland Jazz Band». У 1920-ті рр. мода на джаз прийшла з Америки в Європу.

Кінематограф (від грец. kinema – рух, зміна, grapho – пишу) – 1) спочатку назва апарата для зйомки на кіноплівку об’єктів, що рухаються, та наступного відтворення знімків шляхом проекції на екран; 2) видовище (а також система його організації), засноване на використанні кінотехнічної апаратури. Винайдений 1895 р. братами Огюстом і Луї Люм’єрами кінематограф став швидко удосконалюватися. Спочатку на екранах відбувався тільки рух чорно-білого зображення, без звуку. Ранні фільми мали статичний план, показували подію без монтажу чи інших кінематографічних прийомів.

Масова культура – культура, популярна й поширена серед широких верств населення у даному суспільстві; явище, що виникло в умовах індустріального суспільства. В її основу закладено тенденції до росту грамотності населення, спільності цінностей та інтересів у рамках національних культур. Вона розрахована на споживацький попит та задоволення потреб основної маси населення. Термін вперше з'явився в працях Хосе Ортега-і-Гассета та Макса Горкгаймера та означав культуру, що протиставляється «високій».

Модернізм (франц. modernisme) – загальний термін, що позначає сукупність мистецьких напрямів та шкіл ХХ ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Для цих напрямів був характерним розрив з гуманістичними традиціями класичного мистецтва, з матеріалізмом в естетиці і реалізмом у художній творчості. Настрої безнадійності, неприйняття реального життя, культ краси як єдиної цінності, індивідуалізм, зневага до соціальних проблем лягли в основу багатьох проявів модернізму: авангардизм, футуризм, кубізм, абстракціонізм та ін.

Мюзикл (від англ. musical – музичний спектакль) – музично-сценічна вистава, в якій поєднуються різноманітні жанри  і виражальні засоби естрадної та побутової музики, хореографічного, драматичного і оперного мистецтва. Від оперети відрізняється наскрізним драматургічним розвитком, використанням вокально-хореографічних ансамблів, драматичним змістом. Мюзикл як жанр виник у США у 1920-х рр..

Нобелівська премія – одна з найпрестижніших міжнародних премій. Сума премії непостійна, вона змінюється в залежності від доходів Нобелівського фонду. Премія заснована згідно із заповітом шведського підприємця, винахідника та філантропа Альфреда Бернарда Нобеля, який винайшов динаміт. Весь свій статок (близько 31,5 млн. шведських крон) він призначив на фінансування міжнародної премії. Згідно з його волею, річний прибуток від цієї спадщини має ділитися на 5 рівних частин між особами, які попереднього року найбільше прислужилися людству в різних галузях діяльності (фізика, хімія, фізіологія або медицина, література і особливі досягнення перед людством у справі миру (Нобелівська премія миру). Виняток — математики. Це пов'язано із сумною історією кохання Альфреда: дівчина, яку він кохав вийшла заміж за математика. Саме через це Нобелівська премія не поширюється на цю галузь науки. У 1900 р. був створений Нобелівський комітет, який виплачує премії. Вручення премій почалося у 1901 р. За час існування премії було введено лише одне нововведення: 1968 року Шведський банк з нагоди свого 300-річчя запропонував виділити гроші на премію з економіки, і Нобелівський комітет взяв на себе зобов'язання з їхнього розподілу. Офіційно іменована як премія з економіки пам'яті Альфреда Нобеля, вперше була присуджена 1969 року. За традицією, премії з фізики, хімії, медицини, літератури і економіки вручає в Стокгольмі в Концертному залі король Швеції.

Олімпійський рух – громадський рух, що базується на добровільному об'єднанні громадян та організацій з метою пропаганди ідей олімпізму, здорового способу життя, розвитку фізичної культури та спорту.

11 КЛАС

Тема 1. Друга світова війна. Військові події на території СРСР (Велика Вітчизняна війна)

Антигітлерівська коаліція – союз держав і народів, що склався під час Другої світової війни проти агресивного блоку Німеччини, Італії, Японії та їхніх союзників. До коаліції входили СРСР, США, Велика Британія, Франція, Китай, Югославія, Польща, Чехословаччина та інші країни, що брали участь у воєнних діях або надавали допомогу союзникам. Наприкінці війни до складу коаліції входило близько 50 держав. 

Велика Вітчизняна війна – справедлива, визвольна війна радянського народу на захист своєї Вітчизни проти фашистської Німеччини та її союзників (Угорщина, Італія, Румунія, Фінляндія); найважливіший етап Другої світової війни. Тривала з 22 червня 1941 р. до 8 травня 1945 р.

«Велика трійка» - неофіційна назва керівників СРСР (Й.Сталін), США (Ф.Рузвельт, після його смерті в квітні 1945 р. – Г.Трумен) і Великої Британії (У.Черчілль) в 1941-1945 рр.

«Блискавична війна» («бліцкриг») (нім. Blitzkrieg — блискавична війна)  — створена на початку XX століття теорія ведення швидкоплинної війни, відповідно до якої перемога досягається в строки, що обчислюються днями або місяцями, перш ніж противник зуміє мобілізувати й розгорнути свої основні військові сили. Бліцкриг заснований на тісній взаємодії піхотних та танкових з'єднань за підтримки авіації. Стратегія бліцкригу подібна до прийнятої в СРСР напередодні Великої Вітчизняної війни теорії глибокої наступальної операції. За стратегією бліцкригу танкові підрозділи при підтримці піхоти прориваються у тил супротивника, обходять і оточують його укріплені позиції. Оточені з'єднання противника, які відчувають труднощі з постачанням боєприпасів, технікою та продуктами харчування, легко розбиваються наступаючими військами або здаються в полон.

Голокост (Шоа, Катастрофа) (від лат. holocaustum – жертва загального спалення) – катастрофа європейського єврейства, тобто загибель значної частини єврейського населення Європи внаслідок організованого переслідування і планомірного знищення  6 млн. євреїв нацистами та їх пособниками в Німеччині і на захоплених нею територіях в 1933-1945 рр. Голокост був вираженням фашистської політики й ідеології державного антисемітизму, доведеного до свого крайнього практичного втілення – геноциду значної частини єврейського народу. Офіційно план фізичного знищення євреїв був ухвалений нацистським керівництвом у січні 1942 р. Він передбачав створення концтаборів та гетто для євреїв, жорстокі способи страти: отруєння в газових камерах, спалення в крематоріях, голодомор, цькування собаками. Термін «Голокост» вперше був використаний у 1960-х рр. у публіцистиці майбутнім лауреатом Нобелівської премії миру письменником Елі Візелем як символ газових камер і крематоріїв у таборах смерті. Після всесвітньої прем’єри в 1978 р. однойменного американського багатосерійного телевізійного фільму цей термін став широко використовуватися. В Ізраїлі застосовується термін «Шоа» (Катастрофа).

Друга світова війна – найбільш масштабна і найбільш жорстока в історії людства війна, яка тривала з 1 вересня 1939 р. по 2 вересня 1945 р. Воєнні дії відбувалися на території Європи, Азії, Африки й Австралії, на усіх морях і океанах. У війні брала участь 61 країна світу, 80% населення Землі. На території 40 країн було мобілізовано 110 млн. чоловік. Приблизна кількість жертв – 65-67 млн. чоловік, 90 млн. інвалідів. Найбільші втрати – СРСР (28 млн. чол.), Німеччина (13 млн. чол.), Китай (10 млн. чол.), Польща (6 млн. чол.), причому майже половина жертв – мирне населення. У концтаборах Німеччини знищено 16 млн. чоловік. Матеріальні втрати – 4000 млрд. доларів. У ході війни вперше були застосовані нові види озброєнь, у тому числі атомна бомба.

Другий фронт (на відміну від «першого фронту» - між Німеччиною та СРСР) – бойові дії Великої Британії та США проти Німеччини. Суть «другого фронту» полягала у створенні критичної для Німеччини ситуації, коли вона змушена була б воювати на два фронти – на сході та заході. СРСР наполягав на відкритті другого фронту на території окупованої Франції.

Колабораціонізм (від франц. colaboration – співробітництво) – усвідомлене й добровільне  або вимушене співробітництво в період війни з ворогом у його інтересах і на шкоду своїй батьківщині або союзних з нею країн. Історики виділяють різні типи колабораціонізму: 1) воєнний – сприяння противнику зі зброєю в руках: служба у військових формуваннях, поліцейських структурах, в органах розвідки та контррозвідки; 2) політичний, адміністративний – співробітництво в окупаційних органах влади; 3) побутовий – встановлення дружніх відносин між окупантами та населенням; 4) культурний (духовний) – співробітництво з окупантами в духовній сфері, що під час Другої світової війни сприяло поширенню серед населення вірнопідданських почуттів, пропаганди винятковості «арійської раси», підвищенню психологічного настрою окупантів; 5) економічний – співробітництво в будь-яких галузях економіки. У ряді країн Європи були сформовані колабораціоністські уряди: режим Віші на чолі з Анрі Петеном (Франція), уряд міністра-президента Відкуна Квіслінга (Норвегія), уряд голови фашистської партії та «лейдера» (вождя) нідерландського народу Антона Адріана Мюссерта (Нідерланди), уряд генерала, прем’єр-міністра Мілана Недіча (Сербія), режим лідера усташів, «поглавника» А.Павеліча (Хорватія), уряд Й.Тисо (Словаччина) та інші. Після війни колаборантів карали як злочинців, зрадників Батьківщини. 

Корінний перелом – перехід стратегічної ініціативи на бік союзників по антигітлерівській коаліції.

«Новий порядок» – терористичний режим масових розстрілів та економічного пограбування, встановлений нацистами на окупованих радянських територіях в роки Другої світової війни. Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини; вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «лебенсраум» (життєвий простір) для арійської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями. Характерною рисою «нового порядку» був тривалий терор. За роки окупації було спалено 250 населених пунктів України, а все населення розстріляне. В Україні створено 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. За роки окупації в Україні було вбито й замучено понад 4 млн. цивільного населення і понад 1,3 млн. військовополонених, а всього Україна втратила 17 млн. чоловік.

Рух Опору – під час Другої світової війни національно-визвольний, антифашистський рух проти німецьких, італійських, японських окупантів і їхніх союзників та встановлених ними порядків, за відновлення національної незалежності і державного суверенітету окупованих країн, а також країн фашистського блоку, за більш сприятливий демократичний устрій після визволення. Набув великого розмаху в Югославії, Франції, Італії, Польщі, Чехословаччині, Греції, Китаї, Албанії та інших країнах. Мав дві течії: комуністичну і національну.

Тема 2. Світ після Другої світової війни

Нюрнберзький процес – судовий процес над головними нацистськими військовими злочинцями. Проводився в місті Нюрнберзі з 20 листопада 1945 по 1 жовтня 1946 рр. в Міжнародному військовому трибуналі. До відповідальності були притягнуті вищі військові і державні діячі фашистської Німеччини, 12 чоловік засуджені до смертної кари, 7 – до тривалих термінів або до довічного ув’язнення. Були визнані злочинними: керівний склад Націонал-соціалістичної партії і охоронні загони цієї партії (СС), служба безпеки (СД), державна таємна поліція (гестапо). Нюрнберзький процес викрив суть німецького фашизму, його плани знищення цілих держав і народів, небезпеку фашизму для всього людства. На цьому процесі вперше в історії агресія була визнана найтяжчим злочином проти людства.

Токійський процес – судовий процес над головними японськими військовими злочинцями, який тривав з 3 травня 1946 р. по 12 листопада 1948 р. у Токіо в Міжнародному військовому трибуналі для Далекого Сходу. Вимога суду над японськими військовими злочинцями була сформульована в декларації Потсдамської конференції та підтверджена в Акті про капітуляцію Японії. До складу трибуналу ввійшли представники СРСР, США, Великої Британії, Китаю, Франції, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Голландії, а згодом до них приєдналися представники Індії та Філіппін. На лаві підсудних було 25 військових злочинців, усі вони були визнані винними: 7 було страчено через повішення, 18 засуджено до різних строків ув’язнення (1 – до 20 років ув’язнення, 1 – до 7 років, 16 – до довічного ув’язнення). Вирок над засудженими до страти був виконаний у ніч на 23 грудня 1948 р. у Токіо.

Тема 3. США та Канада у 1945 – на початку ХХІ ст.

«Велике суспільство» – програма адміністрації Л.Джонсона, в якій робилася спроба комплексного розв’язання найскладніших соціальних проблем, що дозволило б значно піднести рівень життя населення США. Ця програма передбачала створення такого американського суспільства, в якому «не буде бідних, а охорона здоров’я та освіта будуть доступні для всіх і найкращі в світі». Вона підпорядковувалась не економічній (антикризовій), а відверто ідеологічній меті – історичній суперечці з соціалізмом. Програма стосувалася не всього суспільства і не його працездатної верстви, а лише паріїв – бідняків, багатодітних, матерів-одиночок, дітей, людей похилого віку. Це буди непродуктивні витрати, оскільки вони не сприяли поліпшенню економічної ситуації в США, а навпаки, ускладнили нездорові економічні явища, зокрема, стали головним джерелом інфляції.

Військово-промисловий комплекс – об'єднання в розвинутих країнах виробників воєнної продукції, армії й пов’язаних з ними представників державного апарату та науки.

Діаспора (від грец. διασπορά – розсіяння) – розсіяння по різних країнах народу, вигнаного завойовниками за межі батьківщини.

Доктрина Трумена – зовнішньополітичний курс президента США Г.Трумена, проголошений у його посланні конгресу США 12 березня 1947 р.  Ця доктрина була спрямована на забезпечення оборонних позицій США у Західній Європі, на Близькому Сході, в Азії та інших частинах світу, де СРСР намагався поширити свій вплив. З цією метою Вашингтон здійснив цілу низку військових та зовнішньополітичних заходів (розгортання мережі військових баз, створення оборонних альянсів тощо). Крім цього, доктрина передбачала надання 400 млн. доларів Греції та Туреччині, яким, на думку уряду США, загрожувала «комуністична небезпека». У цій доктрині вперше у міжнародних повоєнних відносинах було сформовано принцип: стримання експансії СРСР для захисту безпеки США.

Зоряні війни – так ще образно називали «стратегічну оборонну ініціативу» (СОІ) – програму протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь, яка почала розроблятися у США в період президентства Р.Рейгана і була покликана захистити територію США від балістичних ракет; програму розгортання в космосі системи протиракетної оборони, яка здатна знищувати балістичні ракети ворога в момент їх запуску або в польоті. Програма СОІ призвела до нагнітання атмосфери страху перед новими видами озброєнь.

 Маккартизм – антидемократичний напрям внутрішньої політики США, що виник як реакція на революцію в Китаї і втрату китайського ринку, яка була підсилена війною в Кореї; названий за іменем сенатора-республіканця зі штату Вісконсін Джозефа Маккарті – голови сенатської комісії конгресу США з питань діяльності урядових установ та її постійної підкомісії з розслідування; кампанія переслідування прогресивних діячів і організацій. З 1950 р. почалися гоніння та арешти лідерів комуністичної партії США (арештовано 140 осіб) і профспілок (арештовано 100 осіб), переслідування ліберально налаштованих професорів, «полювання на відьом», шпигуноманія, судові процеси над «радянськими шпигунами» («справа Оппенгеймера»). 255 організацій в США були названі «підривними». Але маккартизм не став довготривалою тенденцією внутрішньої політики США, що було зумовлено тим, що у США не було масової бази для комуністичного руху, успіхами країни у протидії СРСР на зовнішньополітичній арені та потеплінням міжнародного становища в середині 1950-х рр.

Наддержава – згідно міжнародної стратифікації держав це держава, якій притаманні такі ознаки: здатність до масових руйнувань планетарного масштабу, здатність впливати на умови існування всього людства, неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо до її складу не входить інша супердержава.

Неоконсерватизм – сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства й визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу до останніх десятиріч (наприклад, «рейганоміка», «тетчеризм»). Кредо неоконсерватизму в економіці – заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва; у соціальній сфері дещо гнучкіший ліберально-реформістський курс поступився місцем жорсткій економії, «економічному реалізмові», скороченню соціальних витрат, анти егалітарним тенденціям; у політичній сфері спостерігається неоконсервативна переорієнтація щодо проблем політичної влади, демократії, політичної участі, функцій і прерогатив держави, бюрократії в напрямі посилення елітарних тенденцій і антибюрократичних настроїв.

«Нова економічна філософія» - економічна програма адміністрації президента США Білла Клінтона. Вона відбивала нове бачення оздоровлення американської економіки і реалізувалась у трьох програмах: 1) короткострокова програма стимулювання економіки, на яку виділялося 30 млрд. доларів. Основне її завдання – збільшення кількості робочих місць через розвиток системи освіти, професійної підготовки, а також шляхом розвитку системи громадських робіт; 2) чотирирічна інвестиційна програма (з 1993 р.), яка передбачала створення пільг і стимулів для приватних інвесторів, цільові капіталовкладення в найважливіші галузі господарства. На програму виділялося 140 млрд. доларів; 3) програма скорочення бюджетного дефіциту на 500 млрд. доларів до 1997 р.

«Нові рубежі» – програма президента Дж.Кеннеді, суть якої полягала у стимулюванні економічного зростання США шляхом розширення капіталовкладень та подальшого розгортання НТР. Програма передбачала комплексну перебудову відстаючих районів, підвищення мінімальної заробітної плати, перекваліфікацію безробітних, допомогу фермерам, розширення соціального забезпечення. Належне місце в програмі президента посідали проблеми громадянських прав і становище чорношкірого населення.

Пентагон (грец. πεντάγωνον, від πέντε – п’ять і γωνία – кут) – 1) п’ятикутник; 2) п’ятикутна споруда поблизу м.Вашингтона, в якій розміщуються керівні військові установи США; 3) переносно – військове відомство США.

ПРО (Договір про обмеження систем протиракетної оборони) – договір між СРСР і США, підписаний у Москві 26 травня 1972 р.; безстроковий, але підлягав розгляду через кожні 5 років. Набрав чинності 3 жовтня 1972 р. Договір передбачав зобов’язання не розгортати системи ПРО на території своєї країни і не створювати основу для такої оборони, обмеження числа районів розміщення системи ПРО для кожної сторони, кількість пускових установок у районі розміщення і протиракет на стартових позиціях. Сторони зобов’язалися не створювати, не випробовувати і не розгортати системи або компоненти ПРО морського, повітряного, космічного або мобільно-наземного базування. Контроль за дотриманням положень Договору здійснювався за допомогою національних технічних засобів.

Проблема Квебеку – одна з головних нерозв’язаних проблем Канади. У Канаді провінція Квебек займає осібне місце. Передусім тому, що, на відміну від решти країни, вона франкомовна. До того ж Квебек – найбільша за територією і друга за чисельністю населення провінція Канади. Два рази Квебек проводив референдум про відокремлення від Канади (1970 р. та в 1980 р.). Останнього разу, 1995 року, незалежність провінції підтримали 49,4% відсотка її мешканців. Цього не вистачило для утворення нової країни, але канадський уряд змушений був піти на значні поступки Квебеку. Однією з таких поступок є право провінції самій собі підбирати кандидатів на імміграцію. Відбір проводить Бюро імміграції до Квебеку, відповідальне за ту чи іншу країну. Українці, аби виїхати до Квебеку, мають звертатися до філії цього бюро у Відні. Зараз українська громада Квебеку – це приблизно 25 тисяч людей. В 2006 р. палата громад парламенту Канади проголосувала 266 голосами “проти” 16 резолюцію, якою мешканці Квебеку визнаються “народом у лоні об’єднаної Канади”. Метою цієї резолюції, підготовленої консервативним урядом меншості Стівена Харпера і поданої на розгляд парламенту, повинна була стати нейтралізація натиску сепаратистів, які прагнуть відірвати провінцію Квебек від Канади і створити на її території незалежну країну. Мешканці Квебеку вперше в історії Канади визнані на парламентському рівні окремим народом. Однак критики такого рішення парламентаріїв стверджують, що ця резолюція лише заохотить сепаратистів ще рішучіше рухатися по шляху відриву Квебеку від Канади. Провідники такої ідеї, політична партія «Квебекський блок», наразі вимагали від центральної влади лише розширення повноважень провінції, зокрема і права самостійно представляти Квебек на міжнародній арені. Сьогодні «квебекський націоналізм» здебільшого має «лінгвістичну» спрямованість і цілком позбавлений расового відтінку.

Рейганоміка – практика неоконсерватизму в США в 80-х рр. ХХ ст., пов’язана з президентством Р.Рейгана, в основу якої було покладено програму обмеження ролі держави в економічному та соціальному регулюванні, підтримки приватної ініціативи, зменшення соціальних виплат  і федеральних та соціальних витрат.

Уотергейтська справа – розслідування подій, пов’язаних з протизаконними діями «Комітету Республіканської партії з переобрання президента» у період виборчої кампанії 1972 р. (спроба встановити підслуховувальний пристрій у штаб-квартирі Демократичної партії в готелі «Уотергейт» у Вашингтоні). Розкриті численні порушення законності з боку посадових осіб Білого дому. Президент Р.Ніксон під загрозою обвинувачення в причетності до «Уотергейтської справи» і притягнення його до відповідальності в порядку імпічменту в серпні 1974 р. вийшов у відставку.

Тема 4. Країни Західної Європи в 1945 – на початку ХХІ ст.

«Економічне диво» – процес швидкого відродження та бурхливого економічного піднесення в державі, коли щорічний приріст виробництва продукції перевищує 10% на рік. В 50-ті рр. ХХ ст. було характерним для ФРН, Італії, Японії, СРСР. «Батько» німецького «економічного дива» – Людвіг Ерхард, професор економіки, міністр економіки всіх кабінетів К.Аденауера, автор теорії «соціального ринкового господарства», що стала основою економічної політики західнонімецьких урядів на довгі роки. Британське «економічне диво» відбулося пізніше, ніж у Німеччині. Його повязують із політикою «тетчеризму» у 80-х рр. ХХ ст. Суттєвими факторами «економічного дива» є створення пільгових умов для розвитку приватного підприємництва, використання досягнень науково-технічної революції та залучення іноземних інвестицій.

ЄС (Європейський Союз) – економічне і політичне об’єднання європейських країн, утворене в 1993 р. відповідно до Маастрихтського договору 1992 р. на базі Європейського співтовариства. Європейський союз об’єднав 12 країн: Бельгію, Велику Британію, Німеччину, Грецію, Данію, Ірландію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Францію. У 1994 р. підписані угоди про вступ до ЄС Австрії, Норвегії, Фінляндії та Швеції. 1 травня 2004 р. до ЄС були прийняті Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Кіпр та Мальта. 1 січня 2007 р. ЄС поповнився двома новими членами – Болгарією та Румунією, і тепер до нього входять 27 країн. Мета ЄС – проведення єдиної політики у відносинах з іншими країнами, створення європейської валютної системи, єдиного внутрішнього ринку. Встановлюється єдине європейське громадянство. Створюється європейський валютний інститут і Європейський центральний банк, у 1999 р. введена єдина валюта – євро (крім Великої Британії, Данії), здійснюється єдина грошово-кредитна політика. На порядку денному – схвалення спільної конституції ЄС і адаптація нових держав-членів до спільного функціонування і розвитку в рамках спільного загальноєвропейського простору. Центр – м.Брюссель (Бельгія).

Лейборизм (від англ. labor - праця) – ідеологія та політика робітничих партій деяких країн (Великої Британії, Австралії, Нової Зеландії та ін.), які ґрунтуються на прагненні до гармонізації (злагодженості, взаємної відповідності) соціальних інтересів певних груп суспільства. У Великій Британії членами лейбористської партії (заснована у 1900 р., до 1906 р. називалася Комітетом робітничого представництва, після Другої світової війни була при владі в 1945-1951 рр., 1964-1970 рр., 1974-1979 рр. та з 1997 р. по даний час) автоматично стають члени професійних спілок, якщо вони сплачують членські внески. Лейбористська партія Великої Британії проголосила своєю метою «демократичний соціалізм», який може бути розбудований шляхом державного втручання в економіку та соціального реформування. Але в кінці ХХ ст. в партії посилився вплив ліберальних ідей.

Маастрихтський договір – Договір між 12 країнами Європейського економічного співтовариства про створення Європейського Союзу (ЄС), підписаний у м.Маастрихт (Нідерланди) 7 лютого 1992 р. Маастрихтський договір передбачав створення політичного, економічного й валютного союзу (т.зв. «Європа без кордонів»), завершення формування єдиного внутрішнього ринку – усунення всіх перешкод на шляху вільного пересування товарів, послуг, капіталів і людей. Країни ЄС зобов’язалися проводити спільний курс у сфері зовнішньої політики і безпеки, основних напрямів внутрішньої економічної політики, координувати політику з питань охорони навколишнього середовища, боротьби із злочинністю, у сфері юстиції тощо.

Мафія (італ. (сицил.) maf(f)ia - свавілля, самоправство; таємна злочинна організація) – таємна централізована злочинно-терористична організація. Уперше виникла наприкінці ХVІІІ ст. на о. Сицилія (Італія) для боротьби проти сваволі поміщиків. Згодом до мафії влилося багато декласованих елементів, і вона перетворилася на бандитську організацію. На поч. ХХ ст. назву «мафія» перебрали на себе деякі гангстерські організації в США. Тепер – це специфічна система соціальних відносин, яка проявляється у стійкому існуванні й широкому розгалуженні таємної структури, що вдається до методів економічного примусу, насильства, терору та вбивств. Найвідомішими у світі мафіями є італійська (неаполітанська) «Камора», американська «Коза ностра», японська «Якудза», сінгапурська «Тріада» та колумбійський «Картель». Розрізняють мафію класичну (стару) й сучасну (нову). Класична мафія ґрунтувалася на родинних звязках (її основу становили «сімї»), безумовному підпорядкуванні членів мафії її главі, на круговій поруці, поділі територій впливу. Мафія виробила своєрідну систему «справедливості», засновану на складному моральному кодексі – омерті. Суть її полягає у відмові від апеляції до офіційної влади та в ухилянні від співробітництва з владою при розслідуванні будь-яких злочинів. У 1920-х рр. фашистський режим Б.Муссоліні шляхом масових арештів та засудження тисяч мафіозі до тривалих строків увязнення майже знищив мафію, проте після Другої світової війни вона відновила свою діяльність. Центр мафії перемістився із сільської місцевості до головного міста Сицилії – Палермо, де вона почала контролювати промисловість, транспорт, будівництво та банківську систему, а в кінці 70-х рр. – здійснювати контрабанду героїну до США.  Із середини ХХ ст. мафія активно залучається до політичних процесів: окремі політичні діячі використовують її в передвиборних кампаніях для залякування своїх конкурентів, їх фізичного знищення, боротьби зі страйкуючими робітниками, впливу на профспілку. У 60-х рр. ХХ ст. на зміну класичній прийшла сучасна мафія з її високоорганізованими формами. Основними сферами її діяльності стали наркобізнес, викрадення автомашин, людей, професійна проституція, фінансові махінації, торгівля зброєю, «відмивання» коштів, одержаних злочинним шляхом, тощо. Про масштаби діяльності мафії в Італії свідчать такі дані. У 1990 р. обіг грошових коштів, придбаних злочинним шляхом, за оцінкою Центрального статистичного інституту Італії, становив близько 21,5-24 млрд. доларів. Щонайменше половина цієї суми припадала на організовану злочинність. Частка сицилійської мафії складала 1/3-1/2 названої суми. Особливо масштабну шахрайську діяльність мафія розгорнула після зняття митних бар’єрів в рамках ЄС (після 1 січня 1993 р.). Проблема посилення боротьби з мафією лишається актуальною для багатьох країн Європи і понині.

Монетаризм – економічна теорія і практична концепція економічного управління державою, згідно якої визначальним чинником формування господарської кон’юнктури є кількість грошей в обігу і зв’язок між грошовою масою і товарною. Монетаристи розглядають в якості головних способів впливу на економіку регулювання емісії, валютний курс національної грошової одиниці, кредитний процент, податкові ставки та митні тарифи. Монетаристська теорія, на чолі якої стояв Мілтон Фрідман, виникла в США в середині 1950-х рр. Широкого розповсюдження монетаризм одержав в 1970-ті рр., коли він використовувався урядовими органами для боротьби із стагфляцією і виявився теоретичною основою для державних програм грошово-кредитного регулювання економіки. Застосування на практиці монетаристських ідей урядами Великої Британії, США, ФРН й інших країн хоча і сприяло уповільненню інфляційних процесів, але підсилило розвиток кризових явищ в економіці та стимулювало зростання безробіття в цих країнах.

Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.  Неолібералізм прийшов на зміну класичному економічному лібералізму, причиною краху якого стала економічна криза 1929-1933 pp. XX ст. Неолібералізм увібрав у себе й плідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму: обстоювання ідей природного порядку та природних прав; заперечення будь-якого розширення державного втручання; захист конкурентних принципів господарювання; обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва; розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади; підтримка політики вільної торгівлі. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 p., використавши термін «ліберальний інтервенціонізм», під яким розумів державне "втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку".

План Маршалла – економічна програма допомоги країнам Європи для «відновлення і розвитку», запропонована 5 червня 1947 року Держсекретарем США Джорджем Маршаллом (1880-1959). Суть плану полягала в підтримці слабких європейських економік, створенні умов для їх відродження, швидкого розвитку внутрішньоєвропейської торгівлі, активізації найбільш ефективних виробничих потужностей для досягнення прискореного випуску продукції шляхом міжгалузевої кооперації, зміцнення національних валют і відновлення довіри до них. План Маршалла передбачав виділення на визначених умовах позик і кредитів. Він почав діяти у квітні 1948 р. Американську пропозицію прийняли 16 європейських країн (Велика Британія, Франція, Італія, Бельгія, Норвегія, Данія, Швеція, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина, Нідерланди, Люксембург), які в липні 1947 р. уклали конвенцію про створення спеціальної Організації європейського економічного співробітництва (з 1961 р. – Організація економічного співробітництва і розвитку). У березні 1948 р. до плану Маршалла було включено Західну Німеччину. У доповіді, представленій «комітетом 16», сума запрошених американських кредитів становила 29-30 млрд. доларів на 4 роки (1948-1951). Після розгляду доповіді у спеціально створених президентом США комітетах, суму кредитів урізали до 17 млрд. доларів, а фактично вона становила за період з квітня 1948 по липень 1952 р. 12,2 млрд. доларів. Більше 2/3 цієї суми одержали Велика Британія, Франція, Італія, ФРН. План Маршалла сприяв новим структурним змінам західноєвропейської економіки і посиленню інтеграційних процесів його учасниками. 30 грудня 1951 р. план Маршалла офіційно припинив свою дію. Він був замінений законом «Про взаємне забезпечення безпеки», що передбачав разове надання економічної і військової допомоги.

Радикалізм (від лат. radix – корінь) – політична та ідеологічна течія, яка відстоює необхідність рішучих дій при розвязанні існуючих суспільних проблем, що мають привести до глибоких, кардинальних змін у політичних та соціально-економічних відносинах суспільства. В радянській політології в ХХ ст. замість терміну «радикалізм» часто вживався термін «революційність». На початку ХХ ст. найрадикальнішою політичною течією був комунізм, який передбачав рішучий злам існуючих капіталістичних, ринкових суспільних відносин і заміну їх новими суспільними відносинами, заснованими на пануванні державної форми власності в економіці та встановленні всеосяжного, тотального контролю держави над розвитком усіх сфер суспільного життя з метою ліквідації соціальних конфліктів. У 70-х рр. ХХ ст. в Західній Європі спостерігалась активізація радикальних лівоекстремістських організацій, які засобами терору прагнули повалити існуючий суспільний лад. Найвідомішими з них були: «Фракція Червоної армії» в ФРН і «Червоні бригади» в Італії. Але на початку 90-х рр. ХХ с. Майже всі ці організації припинили свою діяльність. Нині в країнах Європи радикалізм поширений значно менше, а більший вплив має реформізм, який передбачає поступову, еволюційну трансформацію всіх сфер суспільних відносин з метою забезпечення стабільності в розвитку держав.

Соціальне ринкове господарство – мета програми економічних реформ 1948-1956 рр., яку розробив німецький економіст, міністр економіки уряду К.Аденауера в ФРН Людвіг Ерхард. Основними принципами теорії «соціального ринкового господарства» є: 1) держава встановлює норми і правила, за якими діє ринкове господарство; 2) держава підтримує вільну конкуренцію; 3) не втручається безпосередньо в регулювання господарських процесів, щоб не порушити ринкових законів; 4) робиться ставка на дрібний і середній бізнес; 5) поєднується особиста ініціатива підприємців з елементами державного регулювання; 6) проводиться зниження податків, що стимулює виробників; 7) проводиться політика протекціонізму (захисту свого товаровиробника); 8) спеціальна підтримка, пільги передовим та експортним галузям. У цій доктрині на першому місці стоїть не держава, а людина.

Тетчеризм – політика виходу британської економіки з кризи за допомогою втілення неоконсервативної моделі державного регулювання, за іменем прем’єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер (1979-1990 рр.). Запропонована нова економічна програма М.Тетчер базувалася на теорії економічного лібералізму та його сучасної модифікації – монетаризму. Реформи зачепили всі сфери господарського життя країни: було обмежено профспілкові права на проведення страйків; у грошовій і банківській системі вводилась монетаристська концепція, яка передбачала жорстке обмеження грошової суми в обігу; здійснювалися стимулювання розвитку приватного бізнесу та обмеження державного підприємництва; проводилось розширення господарської самостійності та фінансової автономії державних компаній; проведено податкову реформу; вживались антиінфляційні заходи. Досягнуті успіхи «тетчеризму» стосовно умов Великої Британії були свідченням здатності капіталістичної системи трансформуватися і пристосовуватись до нових соціально-економічних умов.

«Третій шлях» - принципи модернізації лейбористської партії, реформування її ідейно-теоретичних засад, політичної стратегії та тактики, викладені Т.Блером в брошурі “Третій шлях: нова політика для нового сторіччя”. Основна ідея “третього шляху” досить проста: якщо перший шлях − це шлях, заснований на принципах індивідуалізму, неолібералізму й тетчеризму, а другий − традиційно орієнтований на одержавлений лейборизм, то “третій шлях” − це рух до справедливого суспільного устрою, базованого на цінностях коммунітаризму. В зовнішньополітичній сфері “третій шлях” являє собою спробу внести новий сенс в інтерпретацію сучасного світу, який бачиться таким, що постав на руїнах традиційної для ХХ ст. боротьби між капіталізмом і соціалізмом. “Третій шлях”, на думку Тоні Блера, ґрунтується на основних цінностях, якими керуються більше століття прогресивні політики: демократії, свободи, справедливості та інтернаціоналізму. “Третій шлях” покликаний сприяти динамічній економіці, заснованій на знаннях, які використовують, щоб примусити ринкове господарство служити інтересам зовнішньої політики, заснованої на міжнародному співробітництві.

Тема 5. СРСР. Нові незалежні держави

Біловезька угода – Угода про створення СНД, підписана 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі поблизу Бреста лідерами України (Л.Кравчук), Білорусії (С.Шушкевич) і Російської Федерації (Б.Єльцин). В Угоді ці держави констатували, що СРСР в умовах глибокої кризи і розпаду припиняє своє існування, заявили про прагнення розвивати співробітництво в політичній, економічній, гуманітарній, культурній та інших сферах.

«Відлига» - пом’якшення клімату суспільно-політичного життя СРСР, потепління в політичному житті країни, спроба змін і надій на кращі часи. Це період відходу від жорстких форм сталінської тоталітарної системи і спроби реформування всіх сфер життя в напрямку лібералізації, демократизації, гуманізації, десталінізації. Цей термін почав уживатися в політичному лексиконі після публікації повісті І.Еренбурга «Відлига» (1955 р.). Згодом «відлигою» почали називати епоху, пов’язану з перебуванням при владі М.Хрущова.

Волюнтаризм (від лат. voluntas – воля) – соціально-політична практика управління, яка не рахується з реальною дійсністю, законами історичного розвитку і здійснюється на основі особистих бажань і довільних рішень керівника.

«Гласність» - відкритість, публічність обговорень поточних та історичних проблем; діяльність державних органів, громадських організацій, посадових осіб, політичних лідерів, яка передбачає відкритість, надання інформації про свою роботу для залучення до політичних процесів широких суспільних верств, доступність для участі їх у прийнятті суспільно значущих рішень; врахування громадської думки, обнародування прийнятих рішень.

Дума (Державна Дума) – орган представницької влади Російської Федерації, нижня палата російського парламенту – Федеральних Зборів.

«Застій» - так образно в історичній і публіцистичній літературі називається період в історії СРСР 1964-1985 рр. Це визначення не зовсім точно відображає процеси, що відбувалися в СРСР у другій половині 60-х – першій половині 80-х рр. ХХ ст., але визначає загальну тенденцію соціально-економічного і політичного розвитку радянської системи. Відбувались реформи (друга половина 60-х рр.), реалізовувалися п’ятирічні плани розвитку народного господарства, велося активне будівництво тощо. Для тих часів характерним було досягнення відносної соціальної та матеріальної стабільності, досить пристойного, порівняно з попередніми періодами, рівня життя основної маси населення. Суть застою полягала в тому, що радянську владу охопила системна криза, яка проявилась в усіх сферах життя: економіці, політиці, соціальній сфері, суспільній моралі тощо.

«Перебудова» - термін, який почав широко вживатися з середини 1980-х рр. і означав курс на реформування тоталітарної системи в СРСР; період невдалих спроб реформування в умовах загострення кризи радянської системи, загострення національних суперечностей, краху соціалістичних ідеалів і розпаду СРСР.

Путч (нім. Putsch) – збройний авантюрницький виступ групи змовників, що не мають підпори й співчуття в масах, з метою вчинити державний переворот.

СНД (Співдружність Незалежних Держав) – міждержавне об'єднання, утворене Білорусією, Росією та Україною 8 грудня 1991 р. за Біловезькою угодою. 21 грудня 1991 р. до цієї угоди приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдавія, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан, які спільно з Білорусією, Росією та Україною підписали в Алма-Аті Декларацію про цілі і принципи СНД. У 1993 р. до СНД приєдналася Грузія (в 2009 р. вийшла з цієї організації). У 1993 р. прийнято Статут СНД, який передбачає сфери спільної діяльності держав: забезпечення прав і свобод людини, координацію зовнішньополітичної діяльності, співробітництво у формуванні загального економічного простору, у розвитку систем транспорту і зв’язку, охорони здоров'я населення і навколишнього середовища, питання соціальної та імміграційної політики, боротьбу з організованою злочинністю, співробітництво в оборонній політиці та охороні зовнішніх кордонів. Проте на початку ХХІ ст. ефективність діяльності органів СНД стала зменшуватись. СНД перетворилось де-факто в політико-консультативну організацію, де обговорюють різні питання міждержавних відносин, але конкретних рішень, які задовольняють усіх членів СНД, приймається мало.

Тоталітаризм (від лат.  totalis – весь, цілий, повний) – 1) одна з форм держави (тоталітарна держава), що характеризується її повним (тотальним) контролем над усіма сферами життя суспільства, фактичною ліквідацією конституційних прав і свобод, репресіями відносно опозиції та інакодумців (наприклад, різні форми тоталітаризму в фашистській Італії, комуністичний режим у СРСР, франкізм в Іспанії); 2) напрям політичної думки, реабілітуючий авторитаризм. З 1920-х рр. тоталітаризм став офіційною ідеологією нацистської Німеччини та фашистської Італії.

Тема 6. Країни Центральної та Східної Європи в 1945 – на початку ХХІ ст.

Берлінський мур – стіна між Східним і Західним Берліном, споруджена радянськими військовими будівельниками і робітниками НДР у ніч проти 13 серпня 1961 р. Причиною будівництва стіни стало те, що кордон між Східним і Західним Берліном був досить прозорим, і тисячі східних німців знаходили можливість перебратися в Західний Берлін, а звідти – у ФРН. Масовий перехід на Захід міг завдати значної шкоди економіці та політичному престижу НДР. В цих умовах радянське керівництво прийняло рішення спорудити стіну між Східним і Західним Берліном. Висота цієї бетонної споруди становила 4 м, довжина – 46 км (до цього також можна додати ще 115 км – довжину кордону навколо Західного Берліна, який фактично був оточений територією НДР). Стіна мала 25 контрольно-пропускних пунктів, що надійно охоронялися. Берлінський мур простояв понад 28 років, ставши символом «холодної війни». 9 листопада 1989 р. у зв’язку з перебудовними процесами в СРСР та численними виступами трудящих у Східному Берліні Берлінський мур було зруйновано.

«Оксамитова революція» - тобто спокійна, мирна революція; революційні події у Чехословаччині восени 1989 р. 17 листопада 1989 р. в міжнародний день студентів на вулиці Праги вийшли майже 50 тис. студентів. Застосування сили міліцією спричинило страйки по всій країні. 19 листопада були створені «Громадянський форум», який об'єднав усі опозиційні сили в чеських землях, і «Громадськість проти насильства» в Словаччині. Поліція відступила. Опозиційні сили взяли під контроль подальший розвиток подій.

РЕВ (Рада економічної взаємодопомоги) – у 1949-1991 рр. міжурядова економічна організація, членами якої були Албанія (припинила участь у роботі РЕВ у 1961 р.), Болгарія, Угорщина, В'єтнам, НДР (до 1990 р.), Куба, Монголія, Польща, Румунія, СРСР, Чехословаччина. Була утворена в січні 1949 р. з метою розвитку економічного співробітництва між соціалістичними країнами. Секретаріат знаходився в Москві. В 1970-ті роки були здійснені спроби посилення економічної інтеграції в РЕВ, розвивалась міждержавна спеціалізація господарства, але через командно-адміністративний характер економіки інтеграційні процеси в РЕВ не набули великого розвитку. Тому рівень розвитку країн РЕВ значно поступався рівню розвитку країн ЄЕС. Припинила своє існування після розвалу СРСР.

Реприватизація (від франц. re... - префікс, що означає зворотну дію, і privatisation, від лат. privatus — приватний, особистий) — процес, зворотний приватизації, суть якого полягає у непримусовому вилученні у власність держави або в комунальну власність приватизованого майна в разі його неефективного використання новим власником шляхом розірвання у судовому порядку договору купівлі-продажу цього майна або визнання такого договору недійсним на підставах, передбачених чинним законодавством. Предметом реприватизації може бути лише приватизоване майно, якщо договір його купівлі-продажу укладений з порушенням вимог закону чи суперечить меті (цілям) діяльності власника або умови цього договору покупцем не виконуються. У разі визнання судом договору купівлі-продажу державного або комунального майна недійсним власник приватизованого майна зобов'язаний повернути одержане за цим договором майно попередньому власникові. Якщо неможливо повернути одержане майно в натурі, його власник має повернути вартість даного майна у грошовій формі.

Самоврядування – надане законом і державною владою право місцевих органів самостійно вирішувати коло питань, віднесених до їх компетенції; діяльність з реалізації даного права.

«Солідарність» - профспілкове об'єднання в Польщі, що виникло як рух у 1980 р. і очолило боротьбу поляків проти комуністичного режиму. Легалізоване у квітні 1989 р. Входить у Міжнародну конфедерацію вільних профспілок. Чисельність понад 2 млн. членів (1992). Керівний орган – Всепольська комісія (ВК). До 1990 р. лідером «Солідарності» був Лех Валенса. На базі «Солідарності» сформувалися політичні партії – Угода центристських сил і Демократичний союз, а також інші партії та течії.

Соціалістичний табір – термін, яким за часів Радянського Союзу  образно називали соціалістичні країни Європи, Азії та Латинської Америки. До соціалістичного табору входили: СРСР, Монголія, Албанія, Болгарія, Угорщина, В’єтнам, НДР, Китай, КНДР, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія, Куба, Лаос.

 «Шокова терапія» - економічні реформи, що забезпечують різкий перехід від планової економіки до ринкової; швидкі, радикальні методи оздоровлення економіки. Застосована, зокрема, в Польщі урядом Т.Мазовецького в 90-х рр. ХХ ст. (реформи були розроблені міністром фінансів Л.Бальцеровичем).

Тема 7. Розвиток провідних країн Латинської Америки в 1945 – початку ХХІ ст.

Військово-диктаторський режим – це політичні режими, що, як правило, означають панування, диктатуру певної групи військових людей (т. зв. військової хунти), яка, спираючись на військо, диктує суспільству свої правила поведінки, часто порушуючи права і свободи громадян.

Латифундизм (лат. latifundium, від latus - широкий і fundus – земля, маєток) – система землеволодіння, основу якої складають великі поміщицькі землеволодіння – латифундії; засилля латифундій в економіці слаборозвинутих країн Латинської Америки.

НАФТА (Північноамериканська асоціація вільної торгівлі) – організація, утворена в 1992 р. на основі угоди між США, Канадою і Мексикою про створення загального північноамериканського ринку. Між цими країнами демонтуються не тільки митні бар’єри, НАФТА відкриває шлях до створення єдиного континентального ринку для вільного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили.

Хунта (ісп. junta, букв. – об'єднання) – 1) назва громадсько-політичних організацій, об'єднань в іспаномовних країнах (Іспанія та більшість країн Латинської Америки); 2) військові союзи і організації, які приходять до влади шляхом військових переворотів і встановлюють, як правило, режими військової диктатури.

Тема 8. Країни Азії та Африки в 1945 – на початку ХХІ ст.

«Великий стрибок» - авантюристичний курс Мао Цзедуна на побудову комунізму в Китаї за дві-три п’ятирічки. Проголошений у 1958 р. Передбачав збільшення до 1962 р. виробництва сільськогосподарської продукції у 2,5 рази, а промислової – у 6,5 разів, виплавку сталі довести до 80-100 млн. т (за старим планом було 10-12 млн. т). Для здійснення цього плану по всій країні будувалися сотні тисяч кустарних доменних і мартенівських печей. Ця сталь була низької якості та непридатною для промисловості. «Великий стрибок» закінчився повним провалом. Він обійшовся китайському народові у 100 млрд. юанів. Промислове виробництво скоротилося, господарські зв’язки було порушено, в деяких регіонах країни почався голод.

Деколонізація – ліквідація колоніального панування метрополій, відновлення суверенності народів колоніальних і залежних країн як господарів власної долі та утвердження цих країн як самостійних і повноправних суб’єктів міжнародного права та міжнародних відносин. Процес деколонізації зумовили дві обставини: 1) в добу НТР колоніальна система, як така, втратила сенс, перестала бути рентабельною для метрополій; 2) розгортання національно-визвольного руху. Цей процес поділяють на три етапи: перший – 1945-1955 рр. (здобуття незалежності здебільшого країнами Азії – 11 держав, в Африці – Лівія); другий – 1955-1965 рр. (становлення незалежних країн Північної та Тропічної Африки – 37 країн, в Азії – 7 країн); третій – 1975-1990 рр. (здобуття незалежності країнами Південної Африки, деколонізація островів Тихоокеанського регіону). В другій половині 1990-х – на початку 2000-х років були ліквідовані залишки колоніалізму: Гонконг – Сянган (1997), Східний Тімор (1975, фактично – 2002).

Культурна революція – події 1966-1976 рр. в Китаї, які нічого спільного з культурою не мали. Це була цілеспрямована акція Мао Цзедуна і його прихильників, спрямована на усунення, аж до фізичного знищення, усіх критиків та опозиціонерів тоталітарного режиму в Китаї.  Разом з тим це був закономірний період становлення комуністичної диктатури. В ході «культурної революції» постраждало близько 100 млн. осіб. Тільки в 17 провінціях і містах було репресовано 142 тис. працівників освіти, репресовано більше 53 тис. осіб, які працювали в сфері науки і техніки.

Модернізація – руйнування підвалин традиційної (аграрної) цивілізації. Це складний, доволі тривалий процес, що охоплює всі сфери життя суспільства. Модернізація включає в себе: урбанізацію, індустріалізацію, демократизацію політичних структур тощо. Для країн і народів Азії та арабської Африки характерною була форсована модель модернізації. Традиційне суспільство цих держав трансформувалось (у зв’язку з експансією провідних індустріальних країн) у колоніальне, і тільки внаслідок національно-визвольних революцій 1950-х – 1970-х років процеси модернізації почали розвиватися форсовано (прискорено). Існують різні варіанти такої модернізації: 1) гармонійне поєднання східних традицій і євро капіталістичних стандартів (Тайвань, Південна Корея). Традиції тут залишаються доволі сильними, але ті з них, що можуть завадити модернізації, послаблені, або видозмінені; ті, що не заважали, - збереглися; 2) країни, що успішно розвиваються за євро капіталістичною моделлю, але ще не перебудували свою традиційну внутрішню структуру. Велика частина країни та її населення вже існують у межах нової економіки, а інша залишається в рамках звичного для їхніх предків способу життя, якого зміни і нововведення лише торкнулися. Кожна з частин населення живе за своїми законами, хоча контактує одна з одною, водночас являючи собою єдиний організм.

Палестинська проблема – це проблема стосунків між арабським та єврейським населенням Палестини. Згідно з резолюцією ООН від 29 листопада 1947 р. передбачалося створення в Палестині двох держав – єврейської та арабської. Рішення ООН не визнали арабські держави. 14 травня 1948 р. було проголошено створення єврейської держави Ізраїль. Держава палестинських арабів не була створена. Регіон охопили постійні військові конфлікти (1948-1949 рр. – перша арабо-ізраїльська війна; жовтень 1956 р. – друга арабо-ізраїльська війна; червень 1967 р. – третя арабо-ізраїльська війна; жовтень 1973 р. – четверта арабо-ізраїльська війна). Міжетнічні збройні конфлікти призвели до масової втечі арабів з Палестини (близько 900 тис. чол.). У 1964 р. виникла Організація визволення Палестини на чолі з Ясиром Арафатом. У 1993 р. досягнуто домовленості про створення палестинської автономії в межах Ізраїлю. Арабо-ізраїльське порозуміння викликало спротив як серед радикалів з арабського світу, так і з боку ізраїльських екстремістів. У 2003 р. сторони досягли домовленостей про врегулювання відносин під назвою «Дорожня карта». Ізраїль погодився вивести свої війська з окупованих ним територій, а палестинці – власними силами припинити діяльність терористичних організацій. У майбутньому Ізраїль і Палестина мусять визнати один одного як незалежні держави і встановити кордони між собою. Проте, і в даний час палестинська проблема остаточно не вирішена.

Рух неприєднання – міжнародне об'єднання країн світу, які визнають неприєднання до військових блоків великих держав одним з основних принципів своєї зовнішньої політики.

«Червоні кхмери» – маоїсько-націоналістичний партизанський комуністичний рух у Камбоджі, що захопив та утримував владу у країні в 1975-1979 рр. Звинувачується трибуналом ООН в практиці терору та геноциду проти мирного населення. Створений у 1968 р. Чисельність — близько 30 тисяч осіб. Широка соціальна база у цього руху з'явилась після вторгнення в 1970 р. американців (для удару в тил військам Хо Ши Міна), які знищили не менше 100 тис. мирних жителів. Рух в значній мірі поповнювався дітьми у віці 12-15 років, які втратили батьків і ненавиділи мешканців міст як «пособників американців». У 1975 р. партизани захопили столицю країни — м.Пномпень і встановили диктаторський режим. Камбоджа (перейменована у «Демократичну Кампучію») була майже повністю ізольована від зовнішнього світу, контакти підтримувались тільки з Китаєм та Югославією. Навіть імена та портрети керівників країни (Пол Пот, Іенг Сарі) тримались в таємниці від населення. У результаті безграмотної економічної політики країна опинилась у занепаді.

Шлях соціалістичної орієнтації – один із варіантів подальшого розвитку країн, які звільнилися від колоніалізму. Для цього шляху характерні: панівне становище державного сектору, централізоване регулювання економіки, впровадження колективних принципів організації праці, обмеження громадянських свобод, орієнтація в зовнішній політиці на СРСР. Цим шляхом свого часу йшли Єгипет, Алжир, Сирія, Гвінея-Бісау, Конго, Ефіопія, Мозамбік, Ангола та інші країни. Однак наприкінці 1980-х рр. ці країни опинилися в глибокій кризі. На рубежі 1980-1990-х рр. вони вступили на шлях економічної та політичної лібералізації, відмовилися від соціалістичних принципів.

Японське «економічне диво» – багаторічне стійке та стрімке зростання японської економіки. Передумовами такого зростання були: закупівля ліцензій, патентів, використання нових технологій; реформа податкової системи, запропонована американцем Доджем; відсутність значних військових витрат; відносна дешевизна японської робочої сили; кредити США, великі замовлення під час воєн США в Кореї та В'єтнамі; зниження цін на світових ринках на сировину і паливо та ін. «Економічне диво» було ретельно розроблене. У 1955 р. був прийнятий 5-річний «план економічної незалежності», а через два роки С.Окіта – творець японських реформ – очолив роботу над новим довгостроковим планом економічного розвитку. «Економічне диво» базувалося на використанні досягнень електроніки в економіці, автоматизації праці, створенні і використанні принципово нових матеріалів, форсованому розвитку фундаментальних і прикладних наук. Японське «економічне диво» зробили можливим самі японці. Дисциплінованість, працьовитість і ретельність в усіх сферах трудової діяльності завжди були найважливішими рисами японського національного характеру. Протягом повоєнних років японські трудящі працювали значно більше й інтенсивніше, ніж робітники в інших країнах світу, і за досить скромну винагороду. Наслідками «економічного дива» було те, що Японія на кінець 1960-х рр. змогла посісти друге місце в західному світі за обсягом промислового виробництва, а на початку 1970-х рр. і за обсягом ВНП. Протягом 1950-1973 рр. темпи зростання японської економіки були найвищими в світі і становили 11% за рік.

Тема 9. Міжнародні відносини у другій половині

ХХ – у першій половині ХХІ ст.

Берлінська криза – політична криза у відносинах між СРСР і колишніми союзниками навколо питання про Західний Берлін. Приводом до першої Берлінської кризи 1948 р. стало проведення в західній Німеччині (Тризонії) грошової реформи і введення нової грошової одиниці. Радянська військова адміністрація розцінила такий крок колишніх союзників як ворожий. СРСР, скориставшись тим, що в угоді про статус окупованого Берліна не були передбачені правові основи чотирьох секторів міста, у червні 1948 р. фактично встановив блокаду Західного Берліна, яка тривала 324 дні. Відповіддю західних країн було створення «повітряного мосту», яким у Західний Берлін доставлялось продовольство, медикаменти, паливо та інші вантажі. Але, не дивлячись на це, жителі міста відчували значні труднощі, особливо в зимовий період. Спроби ООН зняти блокаду виявилися безуспішними, однак введення ембарго (заборони) у ряді країн на постачання в СРСР деяких товарів вплинуло на радянське керівництво і воно зняло блокаду. Друга Берлінська криза виникла у 1961 р. і була спричинена спорудженням Берлінського муру 13 серпня цього ж року. Виникла реальна загроза прямого воєнного зіткнення радянських і американських військ. Цілу добу тривало протистояння, але радянське і американське керівництво змогло досягти компромісу, і військам було віддано наказ відійти до кордону.

Варшавський договір – договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, підписаний 14 травня 1955 р. у Варшаві Албанією (з 1962 р. не брала участі в роботі створеної на основі цього договору Організації, а у вересні 1968 р. вийшла з Організації), Болгарією, Румунія, НДР (після приєднання до ФРН у 1990 р. вийшла з Організації), Румунія, Румунія, СРСР, Чехословаччиною. Цілями Варшавського договору проголошувалися забезпечення безпеки країн-учасниць Варшавського договору і підтримка миру в Європі.  Держави Варшавського договору створили Об’єднане командування збройними силами, яке керувало разом з Військовою радою і штабом діяльністю Об’єднаних збройних сил (штаб знаходився в Москві). Вищий орган Організації Варшавського договору – Політичний консультативний комітет (ПКК). 26 квітня 1985 р. Варшавський договір було продовжено на 20 років. У лютому 1990 р. були скасовані військові органи договору. 1 липня 1991 р. у Празі Болгарією, Румунія, Румунія, Румунія, СРСР і Чехословаччиною підписано протокол про припинення дії Варшавського договору. 

Гельсінська угода – заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, підписаний 1 серпня 1975 р. у Гельсінкі керівниками 33 європейських держав, США і Канади. Містить домовленості, які повинні виконуватися в повному обсязі як єдине ціле, з 1) безпеки в Європі, 2) співробітництва в галузях економіки, науки і техніки, охорони навколишнього середовища, 3) співробітництва в гуманітарній та інших сферах, 4) подальших кроків після наради. Містить 10 принципів, що визначають норми взаємовідносин і співробітництва: суверенна рівність, повага прав, властивих суверенітету; незастосування сили або загрози силою; непорушність кордонів; територіальна цілісність; мирне урегулювання конфліктів; невтручання у внутрішні справи; повага прав людини і основних свобод; рівноправність і право народів розпоряджатися власною долею; співробітництво між державами; виконання міжнародно-правових зобов’язань. Країни-учасниці Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі прийняли рішення про створення постійної Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). У 1994 р. НБСЄ було перейменовано в Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Гельсінська угода ґрунтувалася на Статуті ООН, Загальній декларації прав людини і на міжнародних пактах прав людини. Але формально вона не є міжнародною угодою: це своєрідна багатостороння декларація морально-політичних зобов’язань.

Карибська криза – найбільше загострення відносин між СРСР і США за весь післявоєнний період, що поставило світ перед небезпекою ядерної війни між наддержавами, яке виникло у жовтні 1962 р. Безпосередньою причиною кризи було таємне розміщення на Кубі радянських ракет з ядерними боєголовками. Цей радянсько-американський конфлікт 1962 року був пов’язаний з тим, що, побоюючись прямої агресії з боку США, СРСР і Куба домовились про розміщення на острові балістичних ракет з ядерними боєголовками, які мали стати гарантом миру в регіоні, але це призвело до кризи радянсько-американських відносин. США встановили морську блокаду Куби. 23 жовтня 1962 р. радянський уряд розцінив дії США як агресивні і заявив, що завдасть відповідного удару у випадку розв’язання війни. Світ опинився на грані третьої світової війни. Але лідери країн проявили політичну мудрість і 26-28 жовтня 1962 р. досягли домовленостей, згідно з якими СРСР виводив з території Куби свої ракети і бомбардувальники Іл-28, а США повинні були зняти блокаду і дати гарантії невтручання у внутрішні справи Куби. Після цього почалася нормалізація відносин між двома країнами.

НАТО (Організація Північноатлантичного договору) – військово-політичний союз, створений на основі Північноатлантичного договору, підписаного 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні США, Великою Британією, Францією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Канадою, Італією, Португалією, Норвегією, Данією, Ісландією. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція і Туреччина, у 1955 р. – ФРН, у 1982 р. – Іспанія. У рамках НАТО створене об’єднане військове командування. У 1966 р. з військової організації НАТО вийшла Франція (але вона тісно співпрацює з Альянсом і сьогодні відновила повноцінну співпрацю у військовій сфері), у 1974 р. – Греція (у 1980 р. повернулася в організацію); у військову організацію не входить Іспанія. На липневій сесії 1997 р. Ради НАТО в Мадриді було ухвалено рішення про розширення блоку за рахунок країн Східної Європи і республік колишнього СРСР. У 1999 р. до НАТО приєдналися Румунія, Угорщина і Чехія, у 2004. – Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Болгарія, Румунія. Вищий орган – сесія Ради НАТО, а між сесіями – Постійна рада. Складається з Військового комітету, Комітету військового планування, Комітету ядерної оборони, а також «Єврогрупи», яка координує плани переозброєння європейських країн НАТО. Робочий орган НАТО – Міжнародний секретаріат на чолі з генеральним секретарем. Штаб-квартира НАТО знаходиться в Брюсселі (Бельгія).

«Нове політичне мислення» - нові концептуальні засади зовнішньої політики СРСР в 1986-1991 рр., які розробило нове керівництво СРСР на чолі з М.Горбачовим. Така політика передбачала: визнання права східноєвропейських народів на вибір власної моделі суспільного розвитку і виведення радянських військ з цих держав (що фактично означало відмову СРСР від попередньої «доктрини обмеженого суверенітету» Л.Брежнєва), можливість об'єднання НДР з ФРН в єдину державу, припинення втручання СРСР у справи інших держав (зокрема в справи Афганістану, з якого у 1989 р. було виведено всі радянські війська), початок реальних переговорів про скорочення ядерних озброєнь СРСР і США та розвиток ширшого економічного співробітництва між ними. Внаслідок втілення в життя засад «нового політичного мислення» у світі закінчилась «холодна війна».

«Розрядка» – період в міжнародних відносинах (1972-1979), для якого характерне ослаблення протиборства між наддержавами і нормалізація відносин між ними, взаємні поступки і компроміси, обмеження гонки озброєнь і розвиток співробітництва в різних сферах. Проявами розрядки було підписання договорів між СРСР і США про обмеження ядерних озброєнь (ОСО-1 і ОСО-2), підписання в 1975 р. Гельсінського акту про непорушність кордонів у Європі і розвиток співробітництва між державами, припинення війни в Індокитаї, розширення торговельних зв’язків між різними країнами, припинення існування воєнних блоків СЕАТО (1977) і СЕНТО (1979). В цілому в цей період позиції США в світі ослабли, чому сприяла ще й світова економічна криза 1974-1975 рр. Період «розрядки» закінчився в 1979 р. з введенням військ СРСР в Афганістан.

СЕНТО (Багдадський пакт) – військово-політичний блок, створений у 1955 р. за ініціативи США та Великої Британії у складі Ірану, Іраку, Туреччини, Пакистану та Великої Британії. Оформлений у Багдаді (Ірак). Мав на меті створити стратегічний пояс блоків (НАТО – Багдадський пакт – СЕАТО) біля кордонів соціалістичних країн. Після національної революції в Іраку (липень 1958 р.) Іракська республіка вийшла зі складу Багдадського пакту (офіційно з 24 березня 1959 р.). У серпні 1959 р. Багдадський пакт перейменовано в СЕНТО («Організація центрального договору»). Вищим органом пакту була рада міністрів країн-учасниць (з 1958 р. – місце перебування Анкара). У 1979 р. блок припинив своє існування.

 «Холодна війна» – особлива система міжнародних відносин після Другої світової війни (друга половина 40-х – початок 90-х рр. ХХ ст.), що характеризується глобальним ідеологічним, політичним, військовим, науково-технічним, економічним та культурним протистоянням США та СРСР та очолюваних ними військово-політичних блоків – НАТО (Північноатлантичного альянсу) та ОВД (Організації Варшавського Договору), яке поєднувалося з гонкою озброєнь, високим ступенем загрози нової світової війни. «Холодна війна» як явище світової історії другої половини ХХ століття мала глобальний багатовекторний вплив на всю післявоєнну історію. Початок «холодної війни» пов'язують із виступом колишнього прем’єр-міністра Великої Британії У.Черчілля 5 березня 1946 р. в американському місті Фултоні, штат Міссурі. Він закликав демократичні країни об’єднатися проти СРСР, створити «залізну завісу», що покликана «врятувати Європу і весь світ від радянської експансії».

Тема 10. Розвиток культури (1945 – початок ХХІ ст. )

Інформаційне суспільство – суспільство, у якому більшість працівників зайнята виробництвом, зберіганням, переробкою та реалізацією інформації, її вищої форми – знань.

Науково-технічна революція – сучасна форма технічного прогресу, що зумовлює докорінні зміни виробництва внаслідок наукових досягнень. Її ознаками є освоєння нових видів енергії, виготовлення та застосування штучних матеріалів, автоматизація виробництва з використанням електронно-обчислювальних машин, приладів та устаткування.

Тема 11. Світ на початку ХХІ ст.

Глобальні проблеми людства – сучасні проблеми існування й розвитку людства з метою запобігання світової термоядерної війни і забезпечення миру для всіх народів; подолання розриву в рівні соціально-економічного розвитку між розвиненими країнами і тими, що розвиваються, подолання голоду, убогості й неписьменності; регулювання стрімкого зростання населення в країнах, що розвиваються; запобігання катастрофічному забрудненню навколишнього середовища; забезпечення людства необхідними ресурсами – продовольством, промисловою сировиною, джерелами енергії; запобігання негативним наслідкам розвитку науки і техніки. Глобальні проблеми породжені протиріччями сучасного розвитку, масштабами впливу діяльності людства на навколишній світ і пов’язані також із нерівномірністю соціально-економічного і науково-технічного розвитку країн та регіонів. Розв’язання глобальних проблем вимагає розгортання міжнародного співробітництва.

Екологічна криза – суперечності між продуктивною діяльністю людства і стабільністю природного середовища його проживання. Діяльність людей завдала значних збитків природі. Порушилася здатність природи самовідтворюватися: 1) забруднене повітря окислами сірки, азоту, вуглекислим газом; це спричинило зміну клімату – глобальне потепління за рахунок «парникового ефекту»; 2) з'явилися озонові дірки, кислотні дощі; 3) забруднені джерела питної води.

Демографічна криза – прискорене зростання населення планети. Щорічний приріст населення становить 2,5%, через кожні 30 років за рахунок демографічного вибуху в країнах Азії, Африки і Латинської Америки воно подвоюється. При цьому збільшення населення в окремих регіонах Південно-Східної Азії, Африки, Латинської Америки, як правило, не супроводжується створенням необхідних умов для життя людей. Збільшення кількості населення призводить до посилення навантаження на природні ресурси, прискорює їх вичерпування, створює небезпечну для загального миру ситуацію на планеті.

 

Персоналії всесвітньої історії

(Короткі біографії видатних діячів)

Бенеш Едуард (1884-1948) – державний діяч Чехословаччини, міністр закордонних справ (1918-1935), другий президент Чехословацької республіки (1935-1938, 1941-1948), соратник Т.Масарика. Народився у селянській родині, навчався у Празькому університеті, Парижі й Діжоні. Доктор права. У 1915 р. виїхав з Австро-Угорщини і очолив у Парижі спільно з Т.Масариком національний з’їзд за утворення Чехословацької держави. Особливо відзначився як палкий патріот Чехословаччини на Паризькій мирній конференції, де очолював чехословацьку делегацію. У 1918-1935 рр. очолював міністерство закордонних справ. Його зусиллями ЧСР стала наріжним каменем Малої Антанти. Сприяв укладенню союзницьких відносин з Францією та СРСР (1935 р.) у руслі розвитку ідеї колективної безпеки перед лицем нацистської загрози. Мюнхенську угоду оцінив як зраду країнами Заходу миру і насамперед інтересів народів  Чехословаччини. На знак протесту подав у відставку. У 1941 р. очолив емігрантський уряд, уклав ряд договорів з країнами антигітлерівської коаліції. Підтримав ідею створення військ ЧСР на території СРСР (бригади, згодом корпусу під командуванням Л.Свободи). у 1945 р. повернувся до Праги як глава відновленої ЧСР. Після комуністичного перевороту у лютому 1948 р. залишив посаду президента, а в червні помер.

Блер Ентоні (Тоні) (нар. 1953 р.) – державний і політичний діяч Великої Британії, прем’єр-міністр у 1997-2007 рр. Народився 6 травня 1953 р. Його батько, юрист за професією, був запеклим консерватором. Тоні отримав освіту у двох престижних школах і Феттес-коледжі в Единбурзі. У проміжку між навчанням у коледжі в Единбурзі й Оксфордському університеті провів рік у Лондоні, де працював шофером автофургона, пакувальником в універсальному магазині, переносив музичні інструменти для ансамблів. У 1975 р. отримав диплом юриста і зайнявся адвокатською діяльністю. З 1975 р. став членом Лейбористської партії, яка завдяки його зусиллям була реформована в дусі «нового лейборизму». У 1985 р. був обраний депутатом палати громад. Через 5 років увійшов до «тіньового кабінету»; незабаром став «тіньовим» міністром внутрішніх справ. З 1995 р. метою Лейбористської партії стало створення соціально орієнтованої ринкової економіки, в якій індивідуальна ініціатива і заповзятливість поєднувалися б з колективізмом громадянського суспільства і соціальною відповідальністю держави. Ідеологічна перебудова партії забезпечила їй приголомшливий успіх на парламентських виборах у травні 1997 р. Е.Блер у свої 44 роки став наймолодшим прем’єр-міністром Великої Британії з часів У.Пітта-молодшого. Очолювана ним Лейбористська партія одержала переконливі перемоги на парламентських виборах 2001 та 2005 рр. Блер став першим в історії лідером, який привів Лейбористську партію до трьох перемого поспіль. У 1997 р. газета «Файненшл Таймс» назвала Тоні Блера «людиною року» за здатність визначати «політичну погоду», а в січні 1999 р. за активну участь у переговорах з урегулювання ситуації в Ольстері йому присуджена міжнародна премія Карла Великого.

Брежнєв Леонід Ілліч (1906-1982) – радянський політичний і державний діяч, Перший (1964-1966) і генеральний (1966-1982) секретар ЦК КПРС, Голова Президії ВР СРСР (1960-1964, 1977-1982), Маршал Радянського Союзу (1976), Герой Соціалістичної Праці (1961), Герой Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981). Народився 19 грудня 1906 р. в м.Кам’янському (нині – м.Дніпродзержинськ) у родині робітника-металурга. З 1921 р. працював на Курському олійному заводі. У 1927 р. закінчив Курський землевпорядкувально-меліоративний технікум, а в 1935 р. – Дніпродзержинський металургійний інститут, працював інженером на заводі. З 1937 р. – на керівній радянській і партійній роботі. З лютого 1939 р. – секретар Дніпропетровського обкому КП(б) України. На початку Великої Вітчизняної війни був призначений начальником політвідділу 18-ї армії, разом з частинами якої висадився на Малій землі під Новоросійськом у 1943 р.; у подальшому роль малоросійського десанту буде звеличена і поставлена на один рівень зі Сталінградською битвою. Закінчив війну генерал-майором. Після війни продовжив партійну роботу. Із серпня 1946 р. – перший секретар Запорізького обкому партії, з листопада 1947 р. – перший секретар Дніпропетровського обкому партії, з липня 1950 р. – перший секретар ЦК Компартії Молдавії. Підлеглим подобався його стиль керівництва: без конфліктів та зайвого втручання у справи нижчих парторганізацій. У 1952 р. був обраний кандидатом у члени Президії ЦК КПРС, секретарем ЦК КПРС. У 1954-1956 рр. – другий, а потім перший секретар ЦК Компартії Казахстану, керував освоєнням цілинних земель. Після ХХ з'їзду партії був обраний секретарем ЦК КПРС, з червня 1957 р. увійшов до Президії ЦК КПРС, курирував оборонну промисловість, розвиток космонавтики, ракетної техніки. У 1960-1964 рр. – Голова Президії Верховної Ради СРСР. Один з основних організаторів усунення Хрущова від влади. У жовтні 1964 р. обраний першим секретарем ЦК КПРС.  Протягом 18 років (1964-1982) перебував на чолі КПРС.  З приходом до влади негласно заборонив критику Й.Сталіна, сприяв створенню власного «культу особи». Любив нагороди. Усього мав 230 радянських і закордонних орденів і медалей. У період перебування Л.Брежнєва на посту генерального секретаря в країні взяли гору консервативні тенденції, наростали негативні тенденції в економіці, політиці, соціальній та духовній сферах життя суспільства. Із середини 1970-х рр. здоров'я Брежнєва різко погіршилось, а на початок 1980-х рр. він став фактично недієздатним як політик. Його фізичну немічність та нездатність керувати державою використали в своїх інтересах у боротьбі за владу впливові члени політичного керівництва СРСР. Помер 10 листопада 1982 р.

Брусилов Олександр Олександрович (1853-1926) – російський військовий діяч, генерал від кавалерії (1912). Народився 19 (31) серпня 1853 р. в Тифлісі (нині – Тбілісі). У 1872 р. закінчив Пажеський корпус. Проходив військову службу на Кавказі. Був учасником російсько-турецької війни 1877—1878 рр. У 1883 р. закінчив кавалерійську школу в Санкт-Петербурзі. Надалі був її викладачем, а з 1902 р. — начальником цієї школи. У 1906-1914 рр. Брусилов — начальник 2-ої гвардійської кавалерійської дивізії, командир 14-го армійського корпусу, помічник командира Варшавського військового округу, командир 12-го армійського корпусу.   Під час Першої світової війни – командувач 8-ї армії в Галицькій битві, з 1916 р. – головнокомандувач Південно-Західного фронту. Влітку 1916 р. провів успішний наступ, що увійшов в історію під назвою «Брусиловський прорив», застосувавши при цьому невідому раніше форму прориву позиційного фронту, яка полягала в одночасному наступі всіх армій. Вона поставила Австро-Угорщину на межу військової та політичної катастрофи. Щоб врятувати австрійський фронт від повного розвалу, Німеччина змушена була перекинути із заходу значні сили, зупинивши наступ біля Вердена. Під час Лютневої революції підтримав усунення Миколи ІІ та прихід до влади Тимчасового уряду. У травні-липні 1917 р. – Верховний головнокомандувач російської армії, відстоював ідею ведення війни до переможного кінця. Після провалу червневого 1917 р. наступу знятий з посади та замінений генералом Корніловим. Після Жовтневого перевороту 1917 р. Брусилов усунувся від активної діяльності, жив у Москві. Навесні-влітку 1918 р. таємно співпрацював із Білим рухом. У серпні-жовтні 1918 р. перебував під арештом на гауптвахті в Московському Кремлі за підозрою в контрреволюційній діяльності. До весни 1919 р. перебував під домашнім арештом. На початку польсько-радянської війни 1920 р. Брусилов добровільно вступив до Червоної армії, займаючи різні посади, займається викладацькою діяльністю.. Помер 17 березня 1926 року від запалення легенів

Буш Джордж Герберт Уокер – 41-й президент США в 1989-1993 рр. від Республіканської партії. Народився 12 червня 1924 року в м.Мілтон, штат Массачусетс, у заможній родині. Його батько – Прескотт Шелдон Буш – був шанованим банкіром, з 1952 по 1963 рр. – сенатором. Мати – Дороті Уокер – походила з багатого нью-йоркського видавничого клану. Джордж відвідував академію Філіпа в Андовері – один з найпрестижніших навчальних закладів на східному узбережжі. В 1942-1945 рр. служив добровольцем у військово-морській авіації США, літав на бомбардувальнику. У 18 років Дж.Буш, один з найкращих пілотів ВПС США, вже був нагороджений орденом і трьома бойовими медалями. Після війни навчався у престижному Бєльському університеті і одночасно був капітаном університетської бейсбольної команди. Ділову кар’єру Дж.Буш розпочав у нафтовій компанії. В 1953 р. він заснував власну нафтодобувну компанію. У Техасі почалося його сходження на політичний Олімп: спочатку він брав участь в акціях місцевої організації Республіканської партії; згодом продав своє підприємство і повністю переключився на політичну діяльність. Упродовж 1966-1971 рр. він – конгресмен; 1971-1972 рр. – голова національного комітету Республіканської партії; 1973-1974 рр. – представник США в ООН; 1974-1975 рр. – на дипломатичній службі в Китаї; 1976-1977 рр. – директор Центрального розвідувального управління. У 1982-1989 рр. – віце-президент США в адміністрації Р.Рейгана. Таким чином, досконало вивчивши політичну систему США, набувши досвід дипломатичної, політичної і партійної роботи, був цілком підготовлений до виконання функції президента США.

Буш-молодший Джордж Уокер – 43-й президент США в 2001-2008 рр. від Республіканської партії. Син Дж.Буша-старшого. Народився 6 липня 1946 року в Нью-Хейвені, штат Коннектикут. Дитинство минуло в Техасі. Джордж ріс як звичайний американський хлопець, захоплювався бейсболом, хоча, на відміну від Клінтона, він належав до однієї із найзнаменитіших родин сучасної Америки. У 1968 р. закінчив Йєльський університет з дипломом бакалавра-історика. У 1968-1973 рр. проходив військову службу пілотом Національної гвардії штату Техас, літав на винищувачах. У 1975 р. в Гарвардській школі бізнесу отримав ступінь магістра в галузі бізнес-адміністрування. Після навчання повернувся до Техасу, де із змінним успіхом займався нафтовим і енергетичним бізнесом. Допомагав батькові під час його президентської кампанії 1988 року і це стало йому доброю політичною школою. У 1994 р. його обрали губернатором штату Техас. У 1998 р. – переобрали вдруге. Це була переконлива перемога: за Дж.Буша-молодшого проголосували 70 % громадян штату, у тому числі 65 % жінок, 49 – іспаномовних та 27 – афроамериканських виборців. Ці цифри спростовують створений пресою, близькою до демократів, його імідж як легковажного, провінційного політика, до того ж антиінтелектуала. Він став першим губернатором штату, обраним на два строки підряд. Під час виборчої кампанії 2000 р., не дивлячись на скандал з приводу підрахунку голосів, переміг Альберта Гора, колишнього віце-президента при Клінтону. 

Варгас Жетуліо Дорнеліс (1883-1954) – політичний і державний діяч Бразилії, голова уряду і президент Бразилії в 1930-1945рр., президент у 1951-1954 рр. Народився 19 квітня 1883 р. в Сан-Боржа, штат Ріо-Гранді-ду-Сул, на кордоні з Аргентиною, в сім’ї Мануеля ду Насименту Варгаса і Кандіди Дорнеліс Варгас. Батько його був уродженцем Сан-Паулу, а мати народилася в багатій родині на Азорських островах. Жетуліо рано залишив школу і вступив до військового училища. Але незабаром пішов з армії, зайнявшись вивченням права і журналістикою, закінчив школу права в Порту-Алегрі і отримав докторський ступінь з юриспруденції. У 1922 р. був обраний у законодавчі збори штату Ріо-Гранді-ду-Сул. Деякий час був міністром фінансів при президенті Вашингтоні Луїсі, але пішов у відставку, щоб брати участь у губернаторських виборах у своєму рідному штаті. Після свого обрання губернатором Ріу-Гранді-ду-Сул у 1928 р. став провідною фігурою опозиції. У 1930 р. Варгас уклав між новою міською буржуазією і землевласниками, вороже налаштованими до уряду, Ліберальний альянс і висунувся від Альянсу кандидатом у президенти. Прийшов до влади на хвилі боротьби з традиційною олігархією, користуючись значною підтримкою населення. У боротьбі за владу і утриманні її використовував будь-які засоби: від встановлення особистої диктатури до відновлення демократичного правління. Головною своєю метою Варгас проголосив створення могутньої і сильної Бразилії. Всі його дії були підпорядковані цій меті: здійснювалася націоналізація та індустріалізація, проводилися соціальні реформи, придушувався робітничий рух. У зовнішній політиці лавірував між США та фашистськими країнами. Зрештою Бразилія вступила у Другу світову війну на боці антигітлерівської коаліції. Наприкінці війни був змушений відмовитися від диктаторських методів правління. В країні було запроваджено загальне виборче право, зросла роль парламенту, дозволено діяльність політичних партій, оголошено політичну амністію. Поворот уряду вліво викликав протидію консервативних сил. Під їхнім тиском у жовтні 1945 р. Варгас пішов у відставку. На чергових президентських виборах у 1950 р. його знову обрали президентом. Його уряд встановив державну монополію на нафту й вжив ряд заходів, спрямованих на захист національних інтересів і поліпшення становища трудящих. Реформаторська діяльність Варгаса наштовхнулася на опір консерваторів. У 1954 р. в результаті змови 72-річного президента було усунуто від влади, після чого він наклав на себе руки.

Василевський Олександр Михайлович (1895-1977) – радянський полководець, Маршал Радянського Союзу (1943), двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1945).  В Червоній армії з 1919 р. Закінчив Військову академію Генштабу (1937). Учасник Першої світової війни. В громадянську війну командир батальйону, помічник командира полку. Після війни командир полку, помічник начальника відділу управління бойової підготовки ВО. З 1937 р. помічник начальника відділу, 3 1940 р. – заступник начальника оперативного управління Генерального штабу. В роки Великої Вітчизняної війни особливо яскраво проявився його талант полководця. Вніс значний внесок в теорію та практику військового мистецтва. З серпня 1941 р. – заступник начальника Генштабу і начальник Оперативного управління. З червня 1942 р. – начальник Генштабу, з жовтня – одночасно заступник наркома оборони СРСР. В 1943-1944 рр. брав участь в плануванні і розробці найважливіших операцій радянських Збройних Сил Сталінградська, Курська битви, звільнення Донбасу, Криму, Білоруська операція). В лютому 1945 р. введений в Ставку ВГК і призначений командувачем 3-го Білоруського фронту, який під його керівництвом завершив розгром східнопрусського угрупування ворога. Керував штурмом Кенігсберга. З червня 1945 р. – головнокомандуючий радянськими військами на Далекому Сході. Під його керівництвом була розгромлена японська Квантунська армія. В 1946-1949 рр. – начальник Генштабу, заступник і перший заступник міністра Збройних Сил СРСР. В 1949-1953 рр. – міністр Збройних Сил (воєнний міністр) СРСР, в 1953-1957 рр. – перший заступник і заступник міністра оборони СРСР. З 1959 р. в Групі генеральних інспекторів МО СРСР. Двічі нагороджений вищим військовим орденом «Перемога».

Вільсон Вудро Томас (1856-1924) – політичний і державний діяч, 28-й президент США (1913-1921), лауреат Нобелівської премії миру (1919). Народився 28 грудня 1856 р. в родині священика в штаті Вірджинія. У 1879 р. закінчив Прінстонський університет. З 1890 р. – професор історії і політичних наук цього університету, з 1902 р. – його президент. У 1910 р. був обраний губернатором штату Нью-Джерсі від Демократичної партії. У 1912 р. перемагає на президентських виборах. Здобув славу прогресивного реформатора. За його президентства створено Федеральну резервну систему, яка була покликана забезпечити стабільність банківської системи. Вважаючи, що держава повинна зберігати вільну конкуренцію і не допускати створення монополій, утворив Федеральну торгову комісію. З початком Першої світової війни дотримувався принципу нейтралітету, що забезпечило йому перемогу на чергових президентських виборах. Але вже в 1917 р. оголосив війну Німеччині. Він вважав, що могутність США треба використати для встановлення нового світового порядку, заснованого на моральних нормах. Свої принципи виклав у «14 пунктах». Щоб відстояти накреслену програму, першим з президентів США прибув до Європи, де взяв участь у роботі Паризької мирної конференції (1919). Головним своїм дітищем вважав Лігу Націй. Але проти такої політики в США зріла опозиція і конгрес США не ратифікував Версальський договір, який містив Статут Ліги Націй. Вільсон сприйняв це як особисту трагедію. Його вразив інсульт. Кандидати демократів на президентських виборах 1920 р. захищали позицію Вільсона і закликали до проведення референдуму з питання про Лігу Націй, але вибори ними були програні. Після цього Вільсон залишив політичну діяльність. Помер 3 лютого 1924 р. у Вашингтоні.

Ганді Індіра (1917-1984) – політична і державна діячка, один із лідерів Індійського національного конгресу, прем’єр-міністр Індії в 1966-1977 та в 1980-1984 рр. Дочка Джавахарлала Неру. Народилася 19 листопада 1917 р. в Аллахабаді. в аристократичній сім’ї з касти брахманів. Початкову освіту отримала в місцевій школі. У 1925 р. важко захворіла мати і для її лікування сім’я поїхала в Швейцарію. Індіра навчалася в Женевській інтернаціональній школі. Після навчання в Сантінікетанському університеті виїхала до Великої Британії, де у 1937 р. вступила до коледжу Оксфордського університету. У 1938 р. вступила до ІНК. У 1942 р. вийшла заміж, згодом народила двох синів і займалася їхнім вихованням. Наприкінці 1950-х рр. створила й очолила молодіжну організацію і жіночий відділ в ІНК, брала участь у виборчій кампанії до парламенту країни. У 1955-1959 рр. працювала в керівних органах ІНК. У 1959 р. обрана головою ІНК.  Після смерті чоловіка (1960) та батька (1964) продовжує займатися політикою, в уряді Бахадура Шастрі стала міністром інформації і радіомовлення. Після смерті Шастрі в 1966 р. стала прем’єр-міністром. З 1967 р., окрім посади прем’єр-міністра, обіймала також посади міністра атомної енергії, голови планової комісії та міністра закордонних справ.  Відразу ж оголосила, що буде продовжувати курс свого батька – Джавахарлала Неру. Намагалася створити в країні стабільну національну економіку, вивести країну в число розвинених країн світу, проводити зважену зовнішню політику.  Після виборів 1971 р. знову отримала посаду прем’єр-міністра, а також міністра внутрішніх справ, атомної енергії, інформації та радіомовлення. Уряд продовжував лінію на посилення державного регулювання економіки і почав аграрну реформу, т.зв. «зелену революцію». На виборах 1977 р. ІНК вперше з 1947 р. зазнав поразки. Після виборів партія пережила глибоку кризу. У 1978 р. І.Ганді вийшла з ІНК і проголосила утворення партії Індійський національний конгрес (Індіри) (ІНК(І)). На дострокових виборах партія ІНК(І) здобула переконливу перемогу. І.Ганді знову очолила уряд. З 1983 р. стала головою Руху неприєднання. Загинула 31 жовтня 1984 р. в результаті замаху від рук своїх охоронців – сикхів. Її прах був розвіяний над Гімалаями і в священному місці, де бере початок Ганг. У 1985 р. їй посмертно присуджена Міжнародна Ленінська премія миру.

Ганді Могандас Карамчанд (Магатма) (1869-1948) – один із керівників та ідеологів національно-визвольного руху в Індії. Його філософія ненасилля вплинула на національні та міжнародні рухи прихильників мирних змін. Народився 2 жовтня 1869 р. в місті Порбандар. Батько Ганді (Карамчанд Ганді) був міністром у декількох князівствах півострова Катхіявар. Ганді ріс у родині, де дотримувалися звичаїв індуїстської релігії, що не могло не вплинути на формування його світогляду. Коли Могандасу було сім років, у його батька виник конфлікт з британським агентом у Порбандарі. Карамчанд позбувся своєї посади, проте князь сусіднього Раджкота негайно запропонував йому аналогічне місце. Родина Ганді переїхала до цього міста, де Могандас пішов до початкової, а згодом і до середньої школи. Майбутній лідер нації не вирізнявся якимись помітними успіхами в навчанні, був дуже несміливим і уникав товариства інших дітей. У 13 років Могандас одружився зі своєю ровесницею Кастурбай. У подружжя було четверо синів. Представники сучасної індійської сім'ї політиків Ганді до числа їхніх нащадків не належать. 4 вересня 1888 р. вісімнадцятирічний Ганді відплив з Бомбея в Лондон на навчання, де через 3 роки отримав диплом баристера (адвоката). Він не лише удосконалив свою англійську, а й вивчив ще французьку мову, у Лондонському університеті та Школі права опановував юридичні та природничі науки. Одержавши у 1891 р. юридичну освіту в Англії, Ганді до 1893 р. займався адвокатською практикою в Бомбеї, де не здобув значних успіхів через те, що не був знайомий з традиційним індійським та мусульманським правом, а також через власну чесність (юридична система Британської Індії була тоді наскрізь корумпованою) та сором'язливість. У 1893 р. за запрошенням старшого брата переїжджає у південноафриканську провінцію Наталь. У 1893-1914 рр. служив юрисконсультом торговельної фірми в Південній Африці. Тут Ганді очолив боротьбу проти расової дискримінації та утиску індійців, організовував мирні демонстрації, писав петиції до уряду. У 1894 р. заснував Індійський конгрес Наталю і розпочав боротьбу за надання індійцям рівних громадянських прав з південноафриканськими білими. В результаті південноафриканським індійцям удалося домогтися скасування деяких дискримінаційних законів. У 1904 р. Ганді полишив свою адвокатську практику, яка приносила чималий прибуток, купив ферму Фенікс поблизу Дурбана, де й оселився разом із сім’єю та однодумцями. У Південній Африці Ганді виробив тактику ненасильницького опору (сатьяграхи). Першою масовою кампанією сатьяграхи став знаменитий марш на Трансвааль, який відбувся 13 листопада 1913 р. Ганді попередив, що боротьба буде тривалою та виснажливою. Переговори спершу не дали наслідків, так само, як і поїздка Ганді до Англії. Лише наприкінці наступного року було досягнуто певного компромісу. Колоніальна адміністрація не вибачила Ганді його перемоги — у 1908 р. його було вперше ув’язнено. Потім він неодноразово сидів у в’язниці. Після повернення на батьківщину (січень 1915 р.) Ганді зблизився з партією Індійський національний конгрес і незабаром став одним із лідерів національно-визвольного руху Індії, ідейним керівником Конгресу. Після Першої світової війни Ганді та його послідовники виступають на велелюдних мітингах із закликами до боротьби проти англійського панування. Цю боротьбу Ганді обмежував винятково ненасильницькими формами, засуджуючи будь-яке насильство з боку революційного народу. Така позиція Ганді відповідала інтересам індійської буржуазії, і партія ІНК підтримала її повністю. У 1919-1947 рр. ІНК під керівництвом Ганді перетворився на масову національну організацію, що мала підтримку народу. Під час Другої світової війни Ганді проголосив, що Індія не може брати участі у війні за свободу в той час, коли самій Індії у свободі відмовлено. В цей час він розпочав кампанію «Quit India» ("Полишіть Індію"). Це призвело до насильства й масових арештів. Самого Ганді заарештовано 9 серпня 1942 р. й він провів під арештом два роки. Ганді був противником роз'єднання Британської Індії за релігійною ознакою на суверенні індуську та мусульманську держави. Саме тому, присвятивши життя боротьбі за сварадж, тобто самостійність батьківщини, він відмовився брати участь у церемонії першого піднесення прапору незалежної Індії в Делі. Коли після розділу країни розпочалися масові конфлікти між індусами та мусульманами, 13 січня 1948 р. Ганді оголосив голодування до смерті з вимогою припинити кровопролиття. В результаті, завдяки закликам та зусиллям лідерів обох релігійних громад насильство вдалося вгамувати. Як однин із кроків на шляху до припинення ворожнечі уряд Індії дав гарантії виплати Пакистану обіцяних при поділі 550 млн. рупій, що викликало обурення в середовищі радикально настроєних індусів. 30 січня 1948 р. Ганді загинув від руки індуського релігійного фанатика на ім'я Натхурам Ґодсе, представника політичного руху «Гінду Магасабха». Існує версія, що вбивця пояснював свій учинок як помсту за послаблення Індії грошовою виплатою Пакистану.

Гінденбург Пауль фон (1847-1934) – німецький військовий і політичний діяч, президент Німеччини у 1925-1934 рр. Народився в юнкерській родині. Отримав військову освіту. Брав участь в австро-прусській і франко-прусській війнах. У 1911 р. вийшов у відставку. Але з початком Першої світової війни отримав пропозицію очолити німецьку армію в Пруссії, куди вторглася російська армія. Завдяки своєму молодому помічникові Людендорфу домігся розгрому росіян. Ця перемога перетворила його на національного героя. Вільгельм ІІ надав звання фельдмаршала і призначив командувачем Східного фронту. У 1915 р. організував успішний наступ проти росіян. З 1916 р. – начальник генерального штабу. Розробив план успішного наступу 1918 р., але сили Німеччини були вичерпані і він порадив Вільгельму ІІ просити перемир'я з Антантою. У роки революції 1918 р. та післяреволюційної нестабільності був кумиром націоналістів. У 1925 р. обраний президентом Німеччини. Хоча був переконаним монархістом і не любив демократію, свої обов’язки виконував скрупульозно. Під час економічної кризи 1930-х рр. правив за допомогою надзвичайних декретів. У 1932 р. був умовлений канцлером Брюнінгом виставити свою кандидатуру на чергових президентських виборах, щоб не допустити Гітлера до влади. Хоча Гінденбург і переміг, незабаром він доручив Гітлеру сформувати уряд, хоча особисто його не сприймав. Підписав усі нацистські закони, які обмежували його владу.

Гітлер Адольф (1889-1945) – глава нацистського режиму в Німеччині, імперський канцлер і фюрер Німеччини (1933-1945). Народився 20 квітня 1889 р. у невеличкому австрійському містечку Браунау-на-Інне в сім’ї митного чиновника. Його батько, Алоїз Шикльгрубер, - незаконнонароджений, і лише в 39 років був офіційно всиновлений якимось Гітлером. Сам Адольф прізвище Шикльгрубер ніколи не носив. Навчався без особливих старань, проявляв нахил лише до живопису. У 16 років закінчив реальну школу і Лінці. Спроби вступити до Віденської академії мистецтв успіху не мали. Смерть батьків підірвала його матеріальне становище і він намагався самостійно влаштувати свою долю. У 1908 р. перебрався до Відня, де жив у притулках для бездомних. У цей період йому вдалося продати декілька своїх малюнків, що дало підстави називати себе художником. Його погляди сформувалися під впливом крайнього націоналіста професора Петша і відомого антисеміта обер-бургомістра Відня К.Люгера. Гітлер вороже ставився до слов'ян і ненавидів євреїв, вірив у велич і особливу місію німецької нації. У 1913 р. переїхав до Мюнхена, де веде таке ж життя, як і у Відні. В армію Австро-Угорщини його не взяли через слабке здоров'я. З початком Першої світової війни добровольцем вступає до Баварської армії, бо по закону, у німецькій армії він теж служити не міг. Майже всю війну провів поблизу передової, служив посильним при штабі полку, за дисциплінованість йому присвоїли звання єфрейтора і нагородили Залізним хрестом ІІ-го ступеня, а, згодом і І-го ступеня. У 1916 р. був поранений. Повернувшись у свій полк, він у 1918 р. потрапив під газову атаку і ледь не втратив зір. Завершення війни зустрів у госпіталі. Поразку Німеччини у війні сприйняв як особисту трагедію. Ця подія ще більше зміцнила його пангерманістські переконання. Такі погляди Гітлера зацікавили спеціальне бюро рейхсверу по розслідуванню підривної діяльності в армії. Він стає співробітником цього бюро. У 1919 р. за завданням бюро Гітлер вступає до мало чисельної Німецької робітничої партії, що сповідувала ультра націоналістичні погляди, яку очолював робітник А.Дрекслер. Швидко відтіснивши від керівництва її засновників, став повновладним лідером – фюрером. З ініціативи Гітлера в 1919 р. партія стала називатися Націонал-соціалістичною робітничою партією Німеччини (у німецькій транскрипції НСДАП). У 1923 р. в умовах загострення соціально-економічної кризи в Німеччині, вражений успіхом Муссоліні, Гітлер і його прихильники організували «Пивний путч» у Мюнхені. Путч не вдався і Гітлер потрапив до в’язниці. Суд над Гітлером зробив його популярним у Німеччині, бо те, що він говорив про приниження Німеччини, про необхідність відновити велич країни тощо, падало на благодатний ґрунт. Гітлера судили за те, про що більшість німців думала, але мовчала. У в’язниці він написав книгу «Моя боротьба», яка є сумішшю автобіографії з розлогими роздумами про долю і майбутнє Німеччини. Суд засудив Гітлера до 5 років ув’язнення, але через 9 місяців його випустили на свободу. Достроково звільнений, він повертається до політичної діяльності. Криза 1930-х рр. сприяла зростанню авторитету нацистів. Успіх на виборах 1930 р. перетворив Гітлера в одного з найбільш впливових політичних лідерів країни. Але був своєрідний парадокс: Гітлер вважався австрійцем, і, відповідно, не міг бути членом парламенту. Лише в 1931 р. він отримав німецьке громадянство. У 1933 р. був призначений канцлером, а після смерті Гінденбурга зосередив у своїх руках всю повноту влади. У наступні роки Гітлер встановив в країні жорстокий нацистський режим, який розв’язав Другу світову війну. Війна обернулася трагедією як для всього світу, так і для Німеччини. Перед фактом поразки Німеччини у війні 29 квітня 1945 р. в оточеному Берліні покінчив життя самогубством.  

Голль Шарль де (1890-1970) – один із видатних політичних і державних діячів Франції, президент Франції у 1959-1969 рр. Народився в 1890 р. у місті Лілль у родині викладача філософії та літератури паризького коледжу єзуїтів. Батьки Шарля своїх п’ятьох дітей виховували в дусі католицизму і патріотизму. У 1901 р. Шарль почав навчання в коледжі, а в 1909 р. вступив до військового училища Сен-Сір, яке закінчив з відмінною атестацією. Продовжив освіту у Вищій військовій школі в Парижі. Учасник Першої світової війни. Тричі був поранений, потрапив до німецького полону, звідки п’ять разів намагався втекти. Тільки по закінченні війни повернувся до Франції. У 1925 р. перейшов на роботу в генеральний штаб. У 1937 р. після присвоєння звання полковника був призначений командиром танкового полку в м.Мец. У 1940 р. підвищений у чин бригадного генерала і призначений заступником військового міністра. Під час Другої світової війни заснував у Лондоні патріотичну організацію «Вільна Франція» (з 1942 р. – «Франція, що бореться»), яка приєдналася до антигітлерівської коаліції. У 1941 р. став керівником Французького національного комітету, у 1943 р. – Французького комітету національного визволення, створеного в Алжирі. У 1944-січні 1946 рр. – голова Тимчасового уряду Франції. З 1947 р. керував діяльністю заснованої ним політичної партії «Об'єднання французького народу». У 1958 р. став прем’єр-міністром Франції. З ініціативи де Голля була підготовлена нова конституція Франції (1958), що розширила права президента. 21 грудня 1958 р. обраний президентом Французької Республіки. У 1965 р. переобраний на повторний термін. Після поразки на референдумі 28 квітня 1969 р. добровільно вийшов у відставку. Увійшов в історію Франції як велика неординарна особистість і деякі історики вважають його «найвидатнішим французом ХХ ст.». Помер у 1970 р. Його прах поховано на скромному сільському цвинтарі, як того хотів сам де Голль.

Горбачов Михайло Сергійович (нар. 1931 р.) – радянський і російський політичний, державний  і громадський діяч, генеральний секретар ЦК КПРС у 1985-1991 рр., президент СРСР у 1990-1991 рр. Народився 2 березня 1931 р. у с.Привольне Красногвардійського району Ставропольського краю у селянській родині. З 13 років періодично працював у колгоспі, з 15 – помічник комбайнера МТС. Після закінчення школи вступив на юридичний факультет Московського університету, який закінчив у 1955 р. Після закінчення університету працював у Ставропольському краї. Незабаром був висунутий на комсомольську, а потім партійну роботу. У вересні 1966 р. був обраний першим секретарем Ставропольського міськкому партії. У 1967 р. заочно закінчив економічний факультет Ставропольського сільськогосподарського інституту. Із серпня 1968 р. працював другим, а у квітні 1970 р. обраний першим секретарем Ставропольського обкому КПРС. У 1978 р. обраний секретарем ЦК КПРС. З 1980 р. – член Політбюро ЦК КПРС. У березні 1985 р. обраний генеральним секретарем ЦК КПРС. З жовтня 1989 р. – Голова Президії Верховної ради СРСР. Виступив ініціатором «перебудови». Розпочата в СРСР «перебудова» дозволила прийти до вироблення «нового політичного мислення». В його основу був покладений принцип переходу від ідеологічних пріоритетів у радянській зовнішній політиці до загальнолюдських цінностей. Це привело до закінчення у світі «холодної війни». Захід високо оцінив особистість М.Горбачова, вказуючи на його високий рівень культури, інтелігентність, відкритість. У 1990 р. йому була присуджена Нобелівська премія миру. У березні 1990 р. обраний Президентом СРСР. Став першим і останнім Президентом СРСР. За Горбачова реформування країни здійснювалося невдало, що спричинило погіршення життєвого рівня народу. Зросло невдоволення значних верств населення. У народу розвинулося почуття національної гідності. Всі ці процеси привели до розпаду СРСР і утворення незалежних національних держав. У грудні 1991 р. склав повноваження Президента. Став президентом Міжнародного фонду соціально-економічних і політичних досліджень («Горбачов-фонд»). З 1992 р. – на пенсії, займається політичною, громадською і літературною діяльністю.

Горті де Нагібанья Міклош (1868-1957) – угорський державний діяч, адмірал австро-угорського флоту (1918), регент Угорщини. Народився у багатодітній дворянській родині: був п’ятим з дев’яти дітей у родині середнього землевласника Іштвана Горті. Батьки прагнули дати дітям гарну освіту і виховували їх суворо. З восьми років Міклош навчався в коледжі м.Дебрецен, а з десяти – в німецькій чоловічій гімназії в м.Шопрон. Згодом вивчився на морського офіцера. Деякий час був воєнно-морським ад’ютантом Франца Фердинанда. У роки Першої світової війни брав активну участь у бойових діях. У 1918 р. став верховним головнокомандувачем австро-угорського флоту. Під час угорської революції 1919 р. створив на противагу радянському уряду національний уряд у м.Сегед. Після поразки Угорської Радянської республіки (взяття Будапешта військами Горті у листопаді 1919 р.) став регентом Королівства Угорщина (1920-1944). У період правління Горті в країні склався своєрідний режим, який поєднував демократичну оболонку з авторитарним правлінням. У 1940 р. Угорщина приєдналася до антикомінтернівського пакту, у цьому ж році Горті підписав Берлінський пакт – троїстий пакт між Німеччиною, Італією та Японією, з метою встановлення «нового порядку», до якого, крім Угорщини, приєднався в тому ж році уряд Румунії. 26 червня 1941 р. Угорщина вступила у війну проти СРСР. У 1943-1944 рр. Горті намагався вивести Угорщину з війни, вступивши в переговори з союзними державами (як на Заході, так і на Сході) про сепаратний мир. За наказом Гітлера Горті було вивезено в Німеччину (1944) і інтерновано в Баварії; до влади в Угорщині прийшов лідер угорських фашистів Ф.Салаші. У 1948 р. Горті виїхав до Португалії, де й провів решту свого життя. Лише на початку 1990-х рр. був перепохований на батьківщині.

Гудеріан Гайнц Вільгельм (1888-1954) – німецький військовий діяч, генерал-полковник гітлерівської армії (1940), військовий теоретик. Разом з Шарлем де Голлем та Дж.Фуллером вважався батьком моторизованих способів ведення війни. Мав прізвиська Schneller Heinz — «швидкий Гайнц», Heinz Brausewetter — «Гайнц-ураган». Народився 17 червня 1888 р. в містечку Кульм, поряд з рікою Вісла, на південь від Гданська (Польща). В той час цей район належав Прусії. Зараз це містечко Хелмно на території Польщі. Батько був першим кадровим офіцером з роду Гудеріанів, що вплинуло на вибір Гайнцом кар'єри військового. У 1890 р. у Гудеріана народився брат Фріц, разом з яким, після навчання в школі, 1 квітня 1901 р. вони були прийняті в кадетський корпус для молодшого віку. 1 квітня 1903 р. Гайнц переведений в кадетський корпус для старшого віку під Берліном. У лютому 1907 р. він здає екзамен на атестат зрілості. Після навчання в кадетському корпусі почав військову службу у лютому 1907 р. фенріхом (кандидат у офіцери) в 10-му єгерському батальйоні, яким командував його батько. У 1907 р. пройшов 6-місячний курс у військовому училищі та 27 січня 1908 р. отримав звання лейтенанта. У 1912-1913 рр. служив в 3-му телеграфному батальйоні. З жовтня 1913 р. до початку Першої світової війни навчався у військовій академії в Берліні. Після Першої світової війни капітан Гудеріан продовжив службу в рейхсвері, пройшовши шлях від командира роти до командувача корпусом, від майора до генерала танкових військ. Закінчив також Казанську танкову школу. В роки Другої світової війни командував 19-м армійським моторизованим корпусом, 2-ю танковою групою в складі групи армій «Центр». Після поразки під Москвою 1941 р. був знятий з посади та звільнений у запас. З березня 1943 р. – генерал-інспектор танкових військ, з липня 1944 р. — начальник Генерального штабу сухопутних військ. У березні 1945 р. за поразку на радянсько-німецькому фронті був звільнений у запас. Взятий у полон американським військами 10 травня 1945 р. в Тіролі. Він був засланий в Нюрнберг, але виступав на трибуналі лише як свідок. Радянська сторона хотіла пред'явити йому звинувачення у військових злочинах, але союзники з цим не погодились. У 1946 р. Гудеріан був ув'язнений у тюрмі в Аллендорфі, а потім в Нейштадті. В червні 1948 р. його було звільнено з ув’язнення. Написав книгу «Увага, танки».

Джонсон Ліндон Бейнс (1908-1973) – 36-й президент США в 1963-1969 рр. від Демократичної партії. Народився у штаті Техас. Його батько був фермером, маклером, службовцем на залізниці і деякий час – депутатом легіслатури Техасу. Мати, за фахом журналістка, після заміжжя обмежилася родинним життям. Ліндон ріс кмітливим, честолюбним, але чуйним хлопцем. Джонсони жили скромно, але не бідно. Щоб надати Ліндонові можливість навчатися у педагогічному коледжі, довелося влізти в борги. Успіхи його були посередніми. Але безмежна енергія і працездатність (упродовж всього життя він спав менше 4 годин на добу) дали позитивні наслідки. Особливо проявилося це під час проходження педагогічної практики в одній із сегрегаційних мексиканських шкіл, що й визначило подальшу долю юнака. Конгресмен-демократ Р.Клебер в 1931 р. запропонував Л.Джонсону місце працівника свого бюро у Вашингтоні. Тут Ліндон налагодив корисні зв’язки та знайомства, набув досвіду. В 1935 р. Ф.Д.Рузвельт призначив його керівником відомства у справах безробітної молоді у штаті Техас. Прихильність до «нового курсу» та активна участь у ньому забезпечили 28-річному Ліндону Джонсону успіх на додаткових виборах 1937 р. та місце у палаті представників парламенту США. Будучи конгресменом, йому вдалося направити на потреби рідного штату 70 млн. доларів. Водночас він не погребував участю у маніпулюванні фінансами заради власних інтересів. У бойових діях під час Другої світової війни Ліндон участі не брав. Але як член Комітету збройних сил конгресу, старший лейтенант Л.Джонсон в 1942 р. був відзначений за сумлінне виконання обов’язків військового спостерігача. В 1948 р. він став сенатором, а в 1951 р. – керівником парламентської демократичної фракції. Характерною рисою його програмних заяв та діяльності було уважне ставлення до інтересів та потреб різних верств американського суспільства. Л.Джонсон виявився досвідченим тактиком і одночасно одним з найвпливовіших американських політиків. Активно боровся з маккартизмом, у 1957-1958 рр. зініціював закони про громадянські права афроамериканців та створення національного управління з аеронавтики і вивчення космосу (НАСА). В 1960 р. надії Л.Джонсона кандидату вати на посаду президента США не справдилися. Конвент Демократичної партії віддав перевагу Дж.Кеннеді, а Джонсон мусив задовольнитися почесною посадою віце-президента. Через дві години після трагічної загибелі Дж.Кеннеді віце-президент Джонсон склав на борту військового літака присягу як глава США. Але за час свого президентства та й після він не зажив слави свого попередника. Помер 22 січня 1973 р.

Ейзенхауер Дуайт-Девід (1890-1969) – 34-й президент США в 1953-1961 рр. від Республіканської партії, генерал армії (1944). Народився в містечку Денісон, штат Техас. Його батьки були простими вихідцями з провінційно-сільської місцевості американського Середнього Заходу. Батько пробував зайнятися комерцією, але успіху не мав, більше того – збанкрутував. Коли Дуайту виповнився рік, родина переїхала до м.Абелін, штат Канзас. Жили надзвичайно скромно. Ейзенхауери належали до секти менонітів, в якій цінуються працелюбність, чесність, віра в Бога, цілеспрямованість, послух старшим. У такому дусі Девід і Айда Ейзенхауери виховували своїх дітей. Не досягши власного благополуччя, вони покладали всі надії на синів. Середню освіту Айк (так пізніше американці стали називати свого 34-го президента) здобув у Абеліні. Навчання давалося йому легко. Справжнім захопленням для нього стала військова історія; він став прославленим футболістом і бейсболістом школи. Саме у спорті найвиразніше проявилися його якості лідера та організатора. Змалечку підробляв на різних роботах. Після закінчення школи працював на молокозаводі, підтримуючи разом з батьками брата Едгара, який навчався в університеті. Сам також мріяв про вищу освіту. Але за порадою друга обрав військове училище у Вест-Пойнті, де можна було навчатися безкоштовно. В 1915 р. після закінчення навчання виїхав на службу до Техасу. Д.Ейзенхауер не був безпосереднім учасником бойових дій під час Першої світової війни. Наказ передислокуватися на європейський континент на чолі бронетанкового з’єднання він отримав 18 листопада 1918 р., коли війна фактично вже закінчилася. Тоді ж надрукував ряд статей з теорії військової справи. Упродовж 1920-х рр. служив на Панамі, навчався в академії генштабу, серед випускників якої був першим, викладав у військових навчальних закладах, працював у військовому міністерстві та генштабі. Прихильно поставився до «нового курсу» Ф.Д.Рузвельта і взяв участь в організації трудових таборів для молоді. В 1935-1939 рр. перебував на Філіппінах. Йому належить розробка планів оборони цих островів та Південної Азії. У складі армії Д.Макартура був серед захисників Філіппін від японської агресії. З весни 1941 р. у званні генерал-майора Ейзенхауер – начальник штабу 3-ї американської армії, наприкінці року – переведений у генштаб. Виступав за якнайшвидше відкриття другого фронту в Європі і вважав помилкою і даремною тратою часу британську стратегію десантування союзницьких військ у Північній Африці. З червня 1942 р. – командувач американських збройних сил у Європі і у цьому статусі організував висадку союзницьких військ у Північній Африці, а після її звільнення – на острів Сицилію. З грудня 1943 р. – верховний головнокомандуючий експедиційними військами союзників в Західній Європі. З кінця війни і до листопада 1945 р. – губернатор американської зони окупації у Німеччині. Виступав за подальшу американо-радянську співпрацю, влітку 1945 р. висловився проти атомного бомбардування Японії і проти плану Моргентау, який передбачав абсолютну деіндустріалізацію Німеччини. З кінця 1945 р. він очолює комітет начальників штабів американських збройних сил. У 1948 р. подав у відставку. Тоді ж отримав чимало заманливих посадових пропозицій, але обрав президентство Колумбійським університетом. Наприкінці 1949 р. прийняв пропозицію президента Г.Трумена стати  верховним головнокомандуючим збройними  силами НАТО і протягом 1950-1952 рр. перебував на цьому посту. На його думку, США мали стати своєрідним захисним щитом від радянських зазіхань. Більшість керівництва Республіканської партії була такої ж думки, за винятком правого крила на чолі з сенатором Р.Тафтом, яке виступало за політику ізоляціонізму. Побоюючись, що висунення Р.Тафта кандидатом у Президенти загрожуватиме національним інтересам США, він погодився балотуватися в президенти від республіканців на виборах 1952 р. Після закінчення президентських повноважень залишив політику. Помер 28 березня 1969 р.

Єльцин Борис Миколайович (1931-2007) – радянський політичний і російський державний діяч, перший президент Російської Федерації (1991-1999). Народився в 1931 р. в с.Бутка Талицького району Свердловської області в селянській сім’ї. У 195 р. батьки переїхали в Пермську область на будівництво Березниківського калійного комбінату. Школу закінчив на «відмінно» і вступив на будівельний факультет Уральського політехнічного інституту, який закінчив у 1955 р. Після закінчення інституту працював майстром у тресті «Уралтруббуд» м.Свердловська. У 1963 р. був призначений начальником будівельного управління тресту, а згодом – начальником домобудівельного комбінату. У 1968-1988 рр. на партійній роботі: з 1976 р. – перший секретар Свердловського обкому, з 1985 р. – перший секретар Московського міськкому КПРС. На жовтневому (1987) пленумі ЦК КПРС виступив з критикою темпів перебудови, за що був усунений від роботи. Перейшов в опозицію до Горбачова. У 1989 р. при підтримці демократичного руху був обраний депутатом І з’їзду народних депутатів СРСР, а в 1990 р. – Головою ВР РРФСР. У 1990 р. вийшов з КПРС. 12 червня 1991 р. обраний Президентом Російської Федерації. У серпні 1991 р. очолив опір антидемократичному путчу ГКЧП. У грудні 1991 р. спільно з керівниками України та Білорусії підписав угоду про створення СНД і припинення існування СРСР. З 1992 р. здійснював керівництво економічними і політичними реформами в Росії. У вересні 1993 р. указом Єльцина була розпущена ВР РФ, ліквідована система Рад. Ініціатор розробки нової Конституції РФ (прийнята в грудні 1993 р.) У 1996 р. повторно був обраний президентом. Наприкінці 1999 р. добровільно пішов у відставку. Автор книг «Сповідь на задану тему» (1990), «Записки президента» (1994), «Президентський марафон» (2000).

Жуков Георгій Костянтинович (1896-1974) – радянський полководець і державний діяч, Маршал Радянського Союзу (1943), удостоєний чотири рази звання Героя Радянського Союзу (1939, 1944, 1945, 1956), один із найвідоміших військових командувачів Другої світової війни. Народився 19 листопада (1 грудня) 1896 р. в с.Стрєлковка Калузької губернії.  У 1915 р. Жуков був призваний до лав російської армії. Він брав участь у Першій світовій війні у складі драгунського полку, де пройшов шлях від рядового до унтер-офіцера. Був двічі нагороджений орденом Св. Георгія за мужність. На фронті Жуков приєднався до більшовиків, брав участь у громадянській війні у 1918-1920 рр. Відзначився під час придушення Тамбовського повстання, за що отримав орден Червоного Прапора. Закінчив курси вищого керівного складу (1930). З 1923 р. командир кавалерійського полку, бригади, помічник інспектора кавалерії РСЧА, командир дивізії та корпусу, заступник командувача військами ВО, командувач першої армійської групи радянських військ, яка спільно з частинами монгольської Народно-революційної армії розгромила японські війська в боях на р.Халхін-Гол (1939). . Ця операція стала першим прикладом застосування на практиці теорії глибокої операції — скоординованої дії всіх родів військ: концентрованого удару артилерії та авіації, танкового прориву і швидкого наступу, передвістивши, таким чином, характер більшості боїв Другої світової війни. На думку деяких істориків, саме завдяки розгрому Квантунської армії на Халхін-Голі Японія утрималась від нападу на Радянський Союз. З 1940 р. – командувач військами Київського Особливого військового округу (КОВО). У січні-липні 1941 р. – начальник Генштабу, заступник наркома оборони СРСР. У Великій Вітчизняній війні член Ставки ВГК, командувач Резервного, Ленінградського і Західного фронтів (1941-1942). З серпня 1942 р. – перший заступник наркома оборони та заступник Верховного Головнокомандувача. В березні-травні 1944 р. командувач військами 1-го Українського, в листопаді 1944-червні 1945 рр. – 1-го Білоруського фронтів. Г.К.Жуков координував дії фронтів під Сталінградом, при прориві блокади Ленінграда, в битвах за Курськ і за Дніпро, в Білоруській операції. Керовані ним війська знекровили і зупинили ворога під Ленінградом і Москвою, провели Вісло-Одерську і Берлінську операції.  8 травня 1945 р. в Карлсхорсті (поблизу Берліна) від імені Верховного Головнокомандування прийняв капітуляцію збройних сил нацистської Німеччини. 24 червня 1945 р. прийняв Парад Перемоги в Москві. Після війни Жуков був призначений комендантом радянської окупаційної зони в Німеччині, але вже через рік був знятий з цього посту і призначений на посаду командувача спочатку Одеським (ОВО), а згодом Уральським військовим округом (УВО). Лише після смерті Сталіна Жуков повернув собі колишній вплив. Він підтримав Хрущова в його боротьбі за владу, зігравши ключову роль в арешті і засудженні головного конкурента — Лаврентія Берії. Жуков був організатором і керівником військових навчань на Тоцькому полігоні 1954 р., коли для вивчення можливостей армії в атомній війні від 45 000 до 60 000 солдат були піддані дії радіації після вибуху атомної бомби. У 1955 р. Жуков став Міністром оборони СРСР. Він був одним з ініціаторів і організаторів придушення Угорської революції 1956 р. Популярність Жукова  почала хвилювати Хрущова. У 1957 р. Жуков був виведений зі складу ЦК КПРС і відправлений на пенсію. У своїх мемуарах Хрущов наполягав на тому, що Жуков готував військовий переворот. Після усунення Хрущова від влади у 1964 р. Жукова було реабілітовано, втім реальної влади він не отримав. У 1968 р. разом з іншими найвидатнішими полководцями СРСР він отримав Почесну зброю із золотим зображенням Державного герба СРСР — нагороду за значний особистий внесок у розбудову збройних сил СРСР, впроваджену з нагоди їх 50-ї річниці. Двічі нагороджений вищим військовим орденом «Перемога».

Картер Джеймс (Джіммі) Ерл (нар. 1924 р.) – 39-й президент США в 1977-1981 рр. від Демократичної партії, лауреат Нобелівської премії миру 2002 р. Народився 1 жовтня 1924 року в Плейнсі, на півдні Джорджії, і виріс у провінційному містечку у відносно заможній сім’ї. Батько був фермером і вирощував арахіс, а мати, освічена жінка, медсестра за фахом, у 68-річному віці працювала в Індії в «корпусі миру». Від неї Джіммі успадкував інтерес до політики.   У 1943-1946 рр. навчався у військово-морській академії в Аннаполісі, до 1953 р. служив у ВМС.  Після смерті батька в 1953 р. залишив військову службу і продовжив його справу – вирощував арахіс, що допомогло йому стати мільйонером. На початку 1960-х рр. він почав займатися політикою. У 1971-1975 рр. – губернатор штату Джорджія. На президентських виборах 1976 р. американці голосували, за різними даними, не так за Джіммі Картера, як проти республіканців в особі Дж.Форда. Президентство Картера було відмічене покращенням системи соціального захисту США, але це також привело до значного підвищення податків. На міжнародній арені його заслугою було укладання Кемп-Девідської угоди між Ізраїлем та Єгиптом, та угоди щодо використання Панамського каналу. Правління Картера ознаменувалося закінченням політики розрядки у відносинах з СРСР після введення радянських військ до Афганістану в 1979 р. Радянсько-американські відносини різко погіршилися, США бойкотували Літні Олімпійські ігри 1980 р. в Москві і продовжували нарощування свого ядерного потенціалу та гонки озброєнь. Під час правління Картера відбулася Ісламська революція в Ірані; аятола Хомейні оголосив США «Великим сатаною», і в 1980 були узяті в заручники співробітники американського посольства в Тегерані. Переговори і спроби силового звільнення заручників виявилися невдалими (за тихої протидії табору республіканців). На президентських виборах в листопаді 1980 року Картер балотувався на другий термін, але зазнав поразку від республіканця Рональда Рейгана. Останніми роками Картер неодноразово виступав з критикою в адресу Ізраїлю у зв'язку з агресивними діями в Лівані і секторі Газа. У 2002 році Картер отримав Нобелівську премію миру за свою гуманітарну діяльність. Колишній президент є автором ряду книг, зокрема спогадів і книг про своє бачення майбутнього Америки. Окрема робота Картера присвячена Палестині.11 жовтня 2009 р. в США з’явився аеропорт імені Джіммі Картера.

Кастро Рус Фідель Алехандро (нар. 1926 р.) – кубинський політичний і державний діяч, прем’єр-міністр (1959-1976), голова Державної ради й Ради Міністрів Куби (1976-2008). Народився в заможній сім’ї вихідця з Іспанії. З 6 років навчався в єзуїтській школі-інтернаті. Відвідував коледжі в Сантьяго-де-Куба і Гавані. Паралельно займався спортом, був навіть визнаний кращим спортсменом школи. У 1945 році поступив на юридичний факультет Гаванського університету. Брав участь у революційному студентському русі, а потім - в експедиції в Домініканську республіку з метою надання допомоги в поваленні диктатури Трухильо. У 1950 р., закінчивши юрфак, зайнявся адвокатською практикою, а також безкоштовно вів справи бідняків. Коли в 1952 році генерал Фульхенсио Батиста повалив уряд президента Карлоса Сакарроса, Фідель Кастро звинуватив Батисту в порушенні Конституції. Він подав петицію до суду, проте суд не став її розглядати. Тоді 26 липня 1953 року Кастро організував операцію проти армійської казарми «Монкада» в м.Сантьяго-де-Куба. При цьому половина нападаючих була вбита; Кастро і його брат Рауль та інші учасники цієї акції були заарештовані Кастро з соратниками був притягнений до судової відповідальності; під час судового процесу він вимовив свою знамениту промову «Історія мене виправдає» У в’язниці на о.Пінос учасники штурму «Монкади» провели тільки два роки. У травні 1955 року вони були відпущені на свободу по амністії. Потім Фідель виїхав до Мексики, де організував «Рух 26 липня» в пам'ять штурму казарми «Монкада». Метою руху було повалення диктатури Батісти. 2 грудня 1956 р. він очолив озброєний загін з 82 чоловік, який висадився на Кубі. Загін потрапив в засідку. В живих залишилося тільки 12 чоловік, в т.ч. і Фідель Кастро. Вони склали ядро Повстанської армії, що розгорнула партизанську війну в горах Сьєрра-Маестра. Незабаром чисельність армії досягла 800 чоловік. Протягом 1956-1958 рр. Повстанська армія поширила свої дії на інші райони Куби і у вирішальних боях в кінці 1958 р. зуміла розгромити урядові війська. 1 січня 1959 р. диктатор Батиста втік з країни. Армія Кастро вступила до Гавани. У лютому 1959 року він став прем'єр-міністром Революційного уряду. Будучи переконаним противником США, Кастро здійснив націоналізацію та експропріацію майна американських компаній на Кубі і багатої кубинської буржуазії, що викликало конфронтацію у відносинах з США. У 1961 р. США розірвали дипломатичні відносини з Кубою.  У пошуках союзників у протистоянні з США Кастро звернувся до СРСР, який надав підтримку революційному уряду Куби. У квітні 1961 р. під керівництвом Кастро був розгромлений десант контрреволюціонерів, що висадилися на Плайя-Хірон. На Кубі почалися перетворення соціалістичного характеру, у зовнішній і внутрішній політиці уряд Кастро став орієнтуватися на СРСР. Протистояння з США призвело  у жовтні 1962 року до «Карибської кризи», коли світ був поставлений на межу ядерної катастрофи. У подальші роки Куба перетворилася на форпост соціалізму в Західній півкулі. У 1965 році була створена Компартія Куби (КПК), і Кастро став її першим секретарем. Він провів націоналізацію в промисловості, колективізацію в сільському господарстві, встановив ряд соціальних пільг для робітників і селян. У 1960-1980-х рр. Куба відігравала активну роль у міжнародній політиці, підтримувала революційний рух не тільки в Латинській Америці, але й в усьому світі. Десятиріччя розвитку по соціалістичному шляху призвели до застою в економіці Куби, до встановлення авторитарного режиму Кастро. Життєвий рівень кубинців залежав від обсягів постачання з СРСР промислових і продовольчих товарів. Розвал СРСР привів до тяжких економічних наслідків для Куби, які довелося долати введенням жорсткого режиму економії. У цих умовах Кастро змушений був піти на деяке допущення приватної ініціативи в економіці, незважаючи на запевнення в прихильності соціалістичним ідеям. У 2007 р. Фідель Кастро переніс важку операцію, після чого обмежувався статтями, виступами, зустрічами з Уго Чавесом і рядом інших лідерів. 19 лютого 2008 Ф.Кастро пішов у відставку з усіх своїх постів.

Кеннеді Джон Фіцджеральд (Джек) (1917-1963) – 35-й президент США в 1961-1963 рр. від Демократичної партії . Народився 29 травня 1917 р. в Брукліні, штат Массачусетс. З-поміж братів і сестер майбутній президент відзначався слабким здоров’ям, найбільше допікали йому болі в хребті. В 13 років його відправили до приватної школи у Коннектикуті, але через хворобу змушений був залишити пансіон. В 1935 р. вступив у Прінстон, але знову через хворобу кинув навчання. Через рік приступив до навчання в Гарвардському університеті, який закінчив у 1940 р., успішно захистивши дипломну роботу «Умиротворення в Мюнхені», яку пізніше видав при допомозі батька масовим тиражем під назвою «Чому спала Англія?». Вона принесла молодому Кеннеді популярність і гонорар у 40 тис. доларів. Тоді ж він здійснив поїздку по країнах Європи та Близького Сходу: відвідав Францію, Італію, Польщу, СРСР, Угорщину, Австрію, Німеччину, Чехословаччину, Туреччину й Палестину. Навесні 1941 р. його не взяли в армію за станом здоров’я, але восени того ж року він пішов служити на флот. Як командир швидкісного торпедного катера брав участь у бойових операціях на Тихому океані. У серпні 1943 р. його катер японці потопили. Джон Кеннеді, хоч і був поранений, врятувався разом з іншими моряками. За проявлену мужність Джон був нагороджений медаллю ВМС і корпусу морської піхоти. Наприкінці 1944 р. після важкої операції подав у відставку у званні старшого лейтенанта. Після війни Джон деякий час працював журналістом, а з 1946 р. пішов у політику. В 1947 р. його, 29-річного, обирають членом палати представників від округу Бостон; 1952 р. – став сенатором від штату Массачусетс; 1958 р. – знову переобирають на цю посаду. В січні 1960 р. офіційно заявив, що балотуватиметься в президенти. В січні 1961 р. став президентом США, наймолодшим президентом за всю історію країни. Багатьом імпонували його рішучість, рівень інтелекту і дотепність. У перші місяці перебування в Білому домі Кеннеді закликав «знову зсунути країну з місця». Проте його ініціативи в галузі медичного обслуговування людей похилого віку (програма «Медікер»), федеральної допомоги народній освіті, створення міністерства міського розвитку і податкової реформи були блоковані більшістю в конгресі. Прихильникам Кеннеді вдалося провести закони про відміну подушного виборчого податку при проведенні виборів федерального рівня, про підвищення мінімальної зарплати, про допомогу робітникам у зв'язку з автоматизацією виробництва і про контроль за обігом наркотиків. Зовнішня політика Кеннеді ґрунтувалася на уявленні про комуністичну загрозу. Наприкінці 1963 р. Кеннеді відправився в поїздку країною. 22 листопада 1963 р. він і його дружина Жаклін урочисто в’їхали в центр Далласа на відкритому лімузині. О 12:30 снайпер відкрив вогонь. У президента влучили дві кулі – одна в потилицю, інша в голову. Він помер, не доїхавши до Парклендського меморіального госпіталю. У вбивстві підозрювався  24-річний колишній піхотинець Лі Харві Освальд. Після вбивства Кеннеді пост глави держави зайняв віце-президент Ліндон Джонсон. Дж.Кеннеді поховали 25 листопада 1963 р. на Арлінгтонському національному кладовищі. Вбивство Кеннеді – один із найгучніших політичних злочинів ХХ століття – і дотепер залишається нерозгаданою загадкою.

Клінтон Білл (Уїльям Джефферсон Блайт) (нар. 1946 р.) - 42-й президент США в 1993-2000 рр. від Демократичної партії. Народився 19 серпня 1946 року в містечку Хоуп, штат Арканзас. Білла виховували дідусь і бабуся, оскільки мати поїхала вчитися на медсестру, а батько загинув в автомобільній катастрофі за три місяці до народження сина. Дід був власником невеликої бакалійної крамниці у бідному районі зі змішаним чорно-білим населенням. Родина мала убогі статки, мешкала у маленькому будиночку без зручностей. У 1950 р. мати вийшла заміж за торговця Роджера Клінтона і родина переїхала до Хот-Спрінгса. Клінтони жили заможно, але вітчим зловживав алкоголем. Відраду Білл знаходив у школі. Був старанним учнем, активно займався громадськими справами, грав на саксофоні у шкільному оркестрі, співав у хорі баптистської церкви. Вже тоді шкільні друзі жартома пророкували йому посаду президента країни. Труднощі дитячих та юнацьких літ, родинні негаразди, пов’язані з вітчимом, сформували у нього співчутливий характер. Питання вибору майбутньої професії вирішилося під час однієї непересічної події: влітку 1963 р. Білл брав участь від штату Арканзас у семінарі молодих лідерів у Вашингтоні. У програмі семінару була зустріч його учасників із президентом у Білому домі. Фотограф зафіксував момент, коли президент Дж.Кеннеді тиснув руку 17-річному Б. Клінтону. У 1964-1968 рр. навчався в Джорджтаунському університеті у м. Вашингтоні. В 1968 р. він отримав професію політолога-міжнародника і одночасно престижну стипендію для продовження навчання в Оксфордському університеті в Англії. В 1970 р. він повернувся на батьківщину і продовжив навчання на юридичному факультеті Йєльського університету. Навчання в університеті Клінтон поєднував з політичною діяльністю: очолював і успішно провів виборчі кампанії ряду конгресменів і навіть кандидата на посаду президента від Демократичної партії. Диплом юриста отримав у 1973 р. Його успіхи у навчанні забезпечували блискучу кар’єру в столиці. Але він повертається до рідного штату і починає трудову діяльність на посаді доцента права.  У 1974 р. виставив свою кандидатуру від Демократичної партії на виборах у Конгрес США від Арканзасу, і хоч зазнав поразки, але зібрав 48,5 % голосів виборців, що свідчило про його перспективність як політика. Через два роки Клінтон, у 29-річному віці, виставив свою кандидатуру на посаду головного прокурора штату і переміг. У 1976 р. був вибраний генеральним прокурором штату. Очолював групу підтримки Дж.Картера в Арканзасі на президентських виборах 1976 р. У 1978 р. Клінтон уперше був вибраний губернатором штату Арканзас, а в 1982 р. знову став головою рідного штату. Клінтона як політика характеризувала постійна увага до питань системи освіти, охорони здоров'я, споживчих прав, екології. Перебування на посту голови Національної асоціації губернаторів США в1986-1987 рр. сприйняло його становленню як політика загально американського масштабу. У 1991 р. він висунув свою кандидатуру на пост президента США від Демократичної партії і на виборах в листопаді 1992 р. зумів перемогти президента Дж.Буша, ставши новим президентом США. Цей успіх Клінтону вдалося повторити в 1996 році, коли він був переобраний на наступний термін. Ставши президентом, Клінтон виступив з внутрішньополітичною програмою інвестування 700 млрд. дол. На освіту, боротьбу з безробіттям та інші соціальні потреби за рахунок скорочення військових витрат, збільшення податків. Але його пропозиції з реформування системи охорони здоров'я були заблоковані республіканською більшість Конгресу. У сфері зовнішньої політики Клінтон продовжив лінію попередніх президентів на закріплення за США ролі світового арбітра при розв'язанні міжнародних конфліктів. У 1993 р. при сприянні США була підписана мирна угода між Ізраїлем та Йорданією. У 1995 р. за активної участі США були підписані мирні угоди з урегулювання боснійської кризи. Клінтон неодноразово робив спроби налагодити діалог протиборствуючи сторін у Північній Ірландії . Однак направлення американських військових контингентів у Сомалі, на Гаїті, позиція США відносно розширення НАТО на схід зазнали критики як у самих США, так і на міжнародній арені. Став другим президентом США, проти якого офіційно був розпочатий процес імпічменту (1999).   

Керенський Олександр Федорович (1881-1970) – російський політичний діяч, адвокат, голова Тимчасового уряду Росії (липень-жовтень 1917). Народився в Симбірську, згодом жив у Ташкенті. Вивчав право в Санкт-Петербурзькому університеті. Депутат ІV Державної думи (обраний у 1912 р.), де очолював фракцію трудовиків. З березня 1917 р. – член партії есерів. У 1917 р. входить до складу Тимчасового уряду Росії: міністр юстиції (березень-травень), військовий і морський міністр (травень-вересень), міністр-голова (з 8 по 21 липня), Верховний головнокомандувач російської армії (з 30 серпня по 12 вересня), голова уряду (до 25 жовтня). На всіх цих посадах проявив себе як запальний оратор і організатор. Отримав прізвисько «російський Бонапарт». Після більшовицького перевороту втік з Петрограду. Намагався організувати антибільшовицькі сили, але всі його спроби провалилися. У 1918 р. емігрував до Франції. Вів активну суспільно-політичну діяльність. З 1940 р. проживав у США. Помер у Нью-Йорку у віці 89 років. Залишив по собі цікаві спогади про російську революцію 1917 р.

Клемансо Жорж (1841-1929) – один з провідних державних і політичних діячів Франції, прем’єр-міністр Франції в 1906-1909 та в 1917-1920 рр. Здобув медичну освіту в Сорбонні. Деякий час практикував як лікар. Завдяки гострому розуму, бурхливому темпераменту, ораторському таланту став видатним політиком країни. Упродовж всієї політичної кар’єри виступав за реванш Німеччині за поразку Франції у франко-прусській війні 1870-1871 рр. Один із засновників Республіканської партії радикалів. За гострі промови в парламенті отримав прізвисько «Тигр», а за внесок у перемогу над Німеччиною в роки Першої світової війни – «Батько перемоги». У 1902 і 1909 рр. обирався до сенату. У 1906-1909 рр. – голова Ради Міністрів. Запропонував план проведення деяких соціальних реформ. Від початку Першої світової війни вимагав її продовження до повного розгрому Німеччини, незважаючи на жертви. У листопаді 1917 р. знову став головою Ради Міністрів і водночас військовим міністром, намагався запровадити диктаторський режим у країні. Голова Паризької мирної конференції 1919-1920 рр. за підсумками Першої світової війни та керівник французької делегації на ній. Був одним з творців Версальського договору 1919 р. Домагався гегемонії Франції в Європі і послаблення Німеччини, дотримуючись гасла: «Німці за все заплатять!». Проте домогтися свого у повному обсязі не зміг. У 1920 р., зазнавши поразки на президентських виборах, відійшов від політики й став займатися літературною й публіцистичною діяльністю. У своїх мемуарах «Велич і гіркота перемоги» висловив розчарування повоєнним облаштуванням світу і навіть передбачив небезпеку поразки Франції у 1940 р.

Колль Гельмут (нар. 1930 р.) – політичний та державний діяч, канцлер ФРН у 1982-1998 рр. Народився 30 квітня 1930 р. у м.Людвігсхафен в родині фінансового чиновника. Наприкінці Другої світової війни був призваний до лав вермахту, але участі у військових діях не брав. Вивчав соціальні та політичні науки у Франкфуртському і Гейдельберзькому університетах. З 1947 р. – член Християнсько-демократичного союзу (ХДС), займав ряд посад у партійній структурі. У 1969-1976 pp. очолював уряд землі Рейнланд-Пфальц. З середини 1970-х pp. Коллю як лідеру ХДС довелося вирішувати завдання повернення християнським демократам влади в Німеччині. Будучи лідером опозиції в бундестазі, він зумів залучити до співпраці з ХДС депутатів дрібних партій і сформувати коаліцію, яка здобула більшість місць у парламенті. У 1982 р. змінив Г. Шмідта на посту федерального канцлера. На виборах 1983, 1987, 1990 і 1994 р. коаліція партій на чолі з ХДС зберегла своє провідне становище в бундестазі. На посаді канцлера Колль продовжив політику європейської інтеграції і зміцнення НАТО. Разом з тим він прагнув до зближення зі Східною Німеччиною. Коли в кінці 1989 р. було повалено комуністичний режим НДР, Колль вдався до рішучих дій із метою об'єднання Німеччини, яке сталося 3 жовтня 1990 р. Перед його урядом постало нове внутрішньополітичне завдання — вирівнювання рівня життя Східної й Західної Німеччини. Він виступив за європейську інтеграцію; за його активного сприяння в лютому 1993 р. було підписано Маастрихтський договір про утворення Європейського Союзу. Колль намагався посилити вплив Німеччини на розв'язання світових проблем, добитися для Німеччини постійного місця в Раді Безпеки ООН. Завдяки його наполегливості німецькі війська вперше за післявоєнний час взяли участь у воєнних операціях за кордоном (Боснія, липень 1994 р.). На парламентських виборах у вересні 1998 р. перемогу одержала СДПН. Після поразки на виборах Г.Колль був звинувачений у використанні заборонених джерел для фінансування своєї партії. Відкинувши усі звинувачення, Колль залишив посаду лідера ХДС.

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870-1924) – російський політичний діяч, лідер партії більшовиків і глава першого радянського уряду (Ради Народних Комісарів). Народився у багатодітній сім’ї інспектора народних училищ у Симбірську. Його старшого брата Олександра було страчено (1887) за участь у замаху на царя Олександра ІІІ. У 1987 р. вступив на юридичний факультет Казанського університету, а вже в грудні був виключений з нього і висланий за участь у студентському русі. У 1891 р. екстерном склав іспити за юридичний факультет при Санкт-Петербурзькому університеті. Працював помічником присяжного повіреного в Самарі. У 1893 р. переїхав до Санкт-Петербурга. У 1895 р. брав участь у створенні Петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», потім був заарештований. У 1897 р. висланий на три роки в с.Шушенське Єнісейської губернії. У 1900 р. виїхав за кордон, де живе за кошти РСДРП, в створенні якої відіграв найактивнішу роль. Разом з Г.В.Плехановим та іншими започаткував видання газети «Іскра», що нелегально розповсюджувалася по Росії. На ІІ з'їзді РСДРП (1903) очолив партію більшовиків. Рано став прихильником ідей К.Маркса та Ф.Енгельса й прагнув застосувати їх при розв’язанні проблем суспільного розвитку Росії. Зробивши висновок про вступ Росії на шлях капіталізму, Ленін обґрунтував необхідність буржуазно-демократичної революції та її переростання в соціалістичну революцію. Під час революції 1905-1907 рр. на короткий час приїздить до Росії, але знову був змушений емігрувати за кордон. За кордоном активно займається розробкою теоретичних і практичних основ більшовицької партії. Першу світову війну розцінив як шанс реалізувати свої революційні прагнення. Коли в Росії спалахнула революція і було повалено самодержавство (лютий 1917), Ленін і його соратники домовилися з німецькими властями про можливість відправлення їх з Швейцарії через Німеччину і Швецію до Росії. До того ж Німеччина профінансувала нагальні потреби більшовиків. Звичайно ж Німеччина не поділяла погляди більшовиків, але була готова використати будь-який шанс для того, щоб вивести  Росію з війни. Більшовики були противниками війни і закликали перетворити «війну імперіалістичну у війну громадянську народу проти гнобителів». Готуючись до захоплення влади в Росії, більшовики під керівництвом Леніна вважали, що це підштовхне світову революцію. У квітні 1917 р., приїхавши в Петроград, запропонував курс на здійснення соціалістичної революції. Після липневої кризи 1917 р. – на нелегальному становищі. Очолив керівництво жовтневим (1917) повстанням в Петрограді. На ІІ Всеросійському з'їзді Рад обраний головою Ради Народних Комісарів (РНК), Ради робітничої і селянської оборони. У 1918 р. на нього був скоєний замах, його було важко поранено. У 1919 р. заснував Комуністичний Інтернаціонал. Перемігши у громадянській війні, більшовики опинилися в ситуації вибору, як будувати мирне життя в умовах, коли світова революція затримується. Ленін не побоявся зробити різкий поворот у внутрішній політиці, відмовившись від комуністичних експериментів перших років. У 1921 р. за його ініціативою було запроваджено неп (нову економічну політику). Він домігся утворення СРСР. Але у 1922 р. важко захворів і з грудня не брав участі в політичній діяльності. Важко хворий, він не зумів завершити розробку і реалізацію ідей, що були викладені в його останніх роботах. До того ж частина цих робіт була прихована від партії і громадськості. Після смерті тіло було забальзамоване і поміщене до спеціально збудованого мавзолею на Красній площі у Москві, де зберігається й донині. Перетворений за радянських часів на об’єкт поклоніння, Ленін використовувався його наступниками, і особливо Сталіним, для утвердження в країні тоталітарного режиму.

Ллойд-Джордж Гарольд (1863-1945) – британський політик, прем’єр-міністр у 1916-1922 рр. Народився в родині вчителя. Родом з Уельсу. Все своє життя у колі сім’ї розмовляв валлійською мовою. Рано втративши батьків, виховувався в родині свого дядька, власника невеликої шевської майстерні. На знак поваги до вихователя додав до свого прізвища ще й дядькове – Ллойд. Самоуком опанував початки юриспруденції, вступив до адвокатської контори і став співпрацювати з місцевою пресою. Став членом Ліберальної партії. У 1890 р. був обраний до палати громад від виборчого округу в Уельсі і представляв його до кінця свого життя. Звернув на себе увагу неабияким ораторським талантом, активністю і незмінною кмітливістю. З 1905 р. – член уряду, сформованого Ліберальною партією. У 1911 р. ініціював прийняття «революційного бюджету», який передбачав виділення коштів на соціальні потреби (1% бюджету). Наполіг на прийнятті закону про обов’язкове страхування у зв’язку з хворобою і по безробіттю. У тому ж році ініціював реформу палати лордів. У Ліберальній партії очолив групу «нових лібералів», які виступали за проведення соціальних реформ. В роки Першої світової війни був міністром з питань постачання армії. Завдяки його енергійній діяльності відбулась перебудова економіки на воєнні рейки, а британська армія була забезпечена всім необхідним. У 1916 р. стає прем’єр-міністром коаліційного з консерваторами уряду. Під час Паризької мирної конференції був змушений грати роль посередника між Клемансо і Вільсоном. У 1918-1922 рр. ним була започаткована ціла низка соціальних реформ. Важливою акцією Ллойд-Джорджа стало надання самоврядності Ірландії. У період його прем’єрства Британська імперія досягла своїх максимальних розмірів. Був останнім прем’єр-міністром від Ліберальної партії. З початку 1920-х рр. відбувається стрімке витіснення її з політичної арени Лейбористською партією. До кінця свого життя залишався впливовим політиком, лідером «нових лібералів». Незадовго до смерті йому було надано титул графа.

Лукашенко Олександр Григорович (нар. 1954 р.) – президент Республіки Білорусь з 1994 р. Народився 30 серпня 1954 р. в с.Копись Вітебської області. Закінчив Могилівський педагогічний інститут та Білоруську академію сільського господарства. У середині 1970-х працював інструктором з політичних справ та п’ять років провів в армії. Згодом займав незначні посади в комсомолі та місцевих партійних організаціях. Починаючи з 1982 р., займав керівні та партійні посади в колгоспі та на комбінаті будівельних матеріалів. У 1990 р. був обраний до парламенту Білоруської РСР. У парламенті Лукашенко створив фракцію «Комуністи за демократію». Він підтримував близькі зв’язки з консервативними комуністичними фракціями в незалежній Білорусі та мав контакти зі схожими групами в Росії. У 1994 р. звернувся до російської Державної Думи із закликом про створення нового союзу слов’янських держав. У 1994 р. Лукашенка було обрано президентом Республіки Білорусь. Він сприяв щільнішим зв’язкам з Росією та протягом наступних років підписав кілька угод з російським президентом Борисом Єльциним, які закликали до різноманітних форм союзу між двома державами. У 1996 р. Лукашенко переконав виборців схвалити нову конституцію, яка надавала йому великі додаткові повноваження, у тому числі право продовжувати свій строк на посаді, керувати через накази та призначати третину верхньої палати парламенту. Економічна політика Лукашенка зупинила економічну кризу і занепад, від якого потерпали постсоціалістичні країни, що трансформували свої економіки. Білорусь фактично одразу змогла вийти на рівень сталого розвитку, в той час як в сусідніх Україні та Росії спад, тобто зменшення обсягів продукції, продовжувався до 2000 року. У 1999 р. Лукашенко та Єльцин підписали Договір про Створення Союзної Держави, яка передбачала широку співпрацю, але не зберігала незалежність для Білорусі. Під час правління О.Лукашенка в Білорусі були обмежені політичні і деякі особисті свободи, знищувалась незалежна преса, переслідувались політичні опоненти, зникло кілька незгодних і особистих ворогів О.Лукашенка. Багато політиків і активної молоді були змушені емігрувати за кордон. У 2006 р. на чергових президентських виборах О.Лукашенка було обрано президентом на третій строк (легітимність цього обрання піддано сумнівам, унаслідок масових порушень принципів вільних і демократичних виборів). 19 грудня 2010 р. О.Лукашенко, згідно з офіційно оголошеними даними, здобув майже 80% голосів виборців і вчетверте став президентом Білорусі. 21 січня 2011 р. він офіційно склав присягу президента Білорусі. Політична опозиція Білорусі визнала результати виборів сфальсифікованими. Низка акцій протестів опозиції супроводжувалася арештами та побиттям опозиційних кандидати у президенти. Західні країни різко критикували характер проведених виборів, а також придушення акцій протесту в Білорусі; країни Європи та США також бойкотували церемонію присяги Лукашенка. В кінці січня 2011 р. Європейський Союз та США запровадили низку санкцій проти О.Лукашенка та інших офіційних представників Білорусі. Його активи в західних банках заморожено та запроваджено заборони на в'їзд до країн США і Європи для Лукашенка та ще 157 офіційних осіб.

 Манштейн (Левінскі) Фріц Еріх Георг Едуард фон (1887-1973) – німецький військовий діяч, генерал-фельдмаршал гітлерівської армії (1942). Кавалер Лицарського хреста Залізного хреста з Дубовим листям‎ та Мечами (1940). Народився 24 листопада 1887 р. в Берліні в сім'ї прусського аристократа генерала артилерії Едуарда фон Левінскі. Еріх став десятою дитиною в сім'ї. Молодша сестра матері була одружена за генерал-лейтенантом Георгом фон Манштейном. Оскільки в родині Майнштейнів дітей не було, між сестрами існувала домовленість, що десята дитина фон Левінскі буде віддана для всиновлення сім'ї сестри матері. Так Георг фон Манштейн усиновив Еріха і той отримав прізвище Манштейн. Спочатку, з 1894 по 1899 рр., юний Еріх фон Манштейн навчався в ліцеї в Страсбурзі. Згодом, з 1900 по 1906 рр., він продовжив навчання в кадетському корпусі в Ліхтерфельде та Плені, після закінчення якого був зарахований юнкером до 3-го гвардійського полку в Берліні. У січні 1907 р. Еріх фон Манштейн отримав перше офіцерське звання. Згодом командування оцінило талановитого офіцера і в жовтні 1913 р. направило його на навчання до Академії генерального штабу, яку він закінчив з відзнакою. Закінчення навчання в академії збіглося з початком Першої світової війни. У 1914 р. Манштейн був призначений ад'ютантом 2-го гвардійського резервного піхотного полку й направлений на фронт в Бельгію. Вже через місяць цей полк був перекинутий до Східної Пруссії на допомогу 7-ій армії під командуванням дяді Манштейна фон Гінденбурга. Після розгрому 2-ої російської армії генерала Самсонова полк Манштейна перевели в Південну Польщу, де в листопаді 1914 р. Манштейн отримав тяжке поранення. Зі шпиталю Еріх фон Манштейн вийшов тільки в травні 1915 р. і  продовжив службу як офіцер генерального штабу. У битві під Верденом знову поранений. Восени 1917 р. отримав звання гауптмана, і став начальником оперативного відділу штабу 4-ї кавалерійської дивізії на Східному фронті, а пізніше -  213-ої піхотної дивізії, в складі якої воював на Західному фронті до кінця війни. За бойові заслуги в Першу світову війну Еріх фон Манштейн нагороджений Залізними хрестами 2-ої (у жовтні 1914) й 1-ої (у листопаді 1915) ступенів, а також прусським Лицарським хрестом дому Гогенцоллернів з мечами (1918). У міжвоєнний період продовжив службу у рейхсвері та брав участь в післявоєнному створені збройних сил Німеччини. Вже з липня 1935 р. Манштейн — начальник Оперативного управління Генерального штабу сухопутних сил. У жовтні 1936 р. він підвищений в генерал-майори і отримав посаду першого обер-квартирмейстера (першого заступника начальника) Генерального штабу. У роки Другої світової війни командував корпусом, 11-ю армією при захопленні Криму, групами армій “Дон” та “Південь”. Командував танковими з'єднаннями в європейських кампаніях, оперативно-стратегічними об'єднаннями під час війни з Радянським Союзом, був одним із найвідоміших та найкращих командувачів вермахту. Отримав високу оцінку з боку командування за переможні битви за Перекопський перешийок, Керч, Севастополь, Харків. В березні 1944 р. був усунений від служби, через певні невдачі на фронті та за невиконання наказу Гітлера. Зарахований до резерву, Манштейн так до кінця війни і не отримав ніякого призначення та не брав участі у військових діях. Втім, час від часу, фюрер продовжував надавати йому знаки поваги. У 1945 р. Еріх фон Манштейн був арештований англійцями і ув'язнений. У 1949 р. за вироком суду Манштейн мав відсидіти 18 років, але згодом термін був скорочений до 12 років. У 1953 р. він був звільнений за станом здоров'я. Деякий час працював у бундесвері радником з переозброєння. Останні роки життя провів у Баварії. Написав книгу мемуарів «Загублені перемоги», яка переведена на багато мов світу.

 Масарик Томаш Гарріг (1850-1937) – чехо-словацький вчений-філософ, політичний та державний діяч, один із творців Чехо-Словацької держави. Народився у м.Годонін (Моравія) у родині конюха. Закінчив гімназію у м.Брно та Віденський університет. Будучи студентом, одружився на дочці американського банкіра. У 1879-1882 рр. – доцент Віденського університету. З утворенням в 1882 р. у Празі чеського університету впродовж 32 років був його професором. Автор низки праць із соціології та філософії, критично ставився до марксистської теорії. Засновник та ідеолог ліберальної Чеської народної партії, що була в 1905 р. перейменована на Прогресивну партію, яка виступала за автономію Чехії у складі Австро-Угорщини. Кілька разів обирався до австрійського парламенту (1891-1893, 1907-1914), де відстоював права чеського народу на автономію. У грудні 1914 р. емігрував з Австро-Угорщини, очолив чеські емігрантські організації, що підтримували Антанту. Послідовно обстоював ідеї незалежності та суверенітету Чехо-Словаччини. Авторитет Масарика був настільки високим, що 6 червня 1915 р. він від імені чеського і словацького народів оголосив війну Австро-Угорщині та її союзникам. У 1916 р. очолив Національну раду чеських і словацьких земель у Парижі. Своєю активною діяльністю в еміграції він зумів домогтися позитивного ставлення Франції, Великої Британії та США до чеського і словацького національних рухів. Саме ідеї Масарика про самовизначення поневолених народів Європи лягли в основу «14 пунктів» В.Вільсона. Також Масарик переконав провідні чеські політичні сили, що майбутня чеська держава повинна базуватися на демократичних засадах. Перебуваючи в Росії, домігся створення корпусу з військовополонених чехів і словаків, який мав взяти участь у Першій світовій війні на боці Антанти. З поверненням у грудні 1918 р. до Чехо-Словаччини, став першим президентом Чехо-Словацької Республіки. У 1935 р. за станом здоров'я подав у відставку і незабаром помер.

Меркель (Каснер) Ангела Доротея (нар.1954 р.) – державний і політичний діяч Німеччини, канцлер ФРН з 2005 р. Народилася 17 липня 1954 р. у Гамбурзі. У 1978 р. закінчила фізичний факультет Лейпцизького університету, одружилася з Ульріхом Меркелем. Працювала в Центральному інституті фізичної хімії Академії наук НДР, у 1986 р. захистила докторську дисертацію. У політику прийшла після падіння Берлінської стіни. У 1989 р. вступила в організацію «Демократичне пробудження», за рік стала її прес-секретарем, а через кілька місяців зайняла ту ж посаду в першому й останньому не комуністичному уряді НДР. Незабаром приєдналася до християнських демократів і в 1990 р. стала депутатом від ХДС у першому об’єднаному бундестазі. У 1991 р. займала пост федерального міністра у справах родини, жінок і молоді. У 1994-1998 рр. – міністр з питань довкілля, захисту природи й безпеки атомних реакторів. З 1993 по 2000 рр. очолювала земельну організацію ХДС у Мекленбурзі – Передній Померанії. У 1998 р. стала генеральним секретарем ХДС. У 2002 р. очолила ХДС, у 2005 р. була обрана федеральним канцлером ФРН. Після перемоги на виборах 2009 р. знову переобрана на посаду канцлера. Відрізняється твердим характером, за що її називають «німецькою Маргарет Тетчер».

Мєдвєдєв Дмитро Анатолійович (нар. 1965 р.) – російський державний діяч, третій президент Російської Федерації у 2008-2012 рр. Народився 14 вересня 1965 р. у Ленінграді. Закінчив юридичний факультет Ленінградського університету в 1987 р. та аспірантуру ЛДУ в 1990 р. кандидат юридичних наук, доцент. У 1990-1999 рр. – на викладацькій роботі в Санкт-Петербурзькому державному університеті. Одночасно в 1990-1995 рр. – радник голови Ленінградської міської ради. У 1999 р. – заступник керівника апарату уряду Російської Федерації. У 1999-2000 рр. – заступник керівника Адміністрації Президента Російської Федерації. У 2000-2001 рр. – заступник голови Ради директорів ВАТ «Газпром», у 2001-2002 рр. – голова Ради директорів ВАТ «Газпром». З 2003 р. – керівник Адміністрації Президента Російської Федерації. У листопаді 2005 р. призначений першим заступником Голови Уряду Російської Федерації. 2 березня 2008 р. обраний президентом Російської Федерації. У перші місяці президентства Д.Мєдвєдєв не виходив з тіні прем’єр-міністра В.Путіна, але згодом демонстрував все більшу самостійність у своїх діях, хоча більшість аналітиків вважає, що реальну владу в країні продовжував контролювати Путін.

Монтгомері Аламейнський Бернард Лоу (1887-1976) – британський військовий діяч, фельдмаршал (1944), один із визначних полководців Другої світової війни. Народився в Лондоні в родині священика валлійського походження. З 1902 р. навчався в школі Святого Павла. У 1907 р. вступив до Королівської військової академії в Сандхерсті. У 1908 р. закінчив академію і отримав звання лейтенанта. За бажанням був направлений на службу в Королівський Уорикширський полк, частини якого знаходились в Британській Індії. Служив у Пешаварі, Бомбеї, командував взводом. У 1914 р. – переведений у війська в метрополії. Учасник Першої світової війни. У жовтні 1914 р. в боях біля Іпру був важко поранений і повернувся на фронт після лікування тільки на початку 1916 р. Брав участь в битві на Соммі. З 1917 р. – начальник штабу 47-ї Лондонської піхотної дивізії. У міжвоєнний період продовжував військову службу та навчання. Брав участь у бойових діях в період війни за незалежність Ірландії, в придушенні Арабського повстання 1936-1939 рр. У 1930 р. видав підручник по тактиці. За кілька днів до початку Другої світової війни генерал-майор Монтгомері призначений командиром 3-ої піхотної дивізії. У роки війни командував дивізією, корпусом, 8-ю армією в Північній Африці. Перемоги в Північній Африці принесли Монтгомері славу національного героя Великої Британії. У грудні 1943 р. призначений командувачем 21-ої групи армій союзників і  головнокомандувачем  сухопутними військами союзників в Європі. Брав участь у плануванні висадки союзних військ в Нормандії. Його війська брали участь в Нормандській операції, звільненні Брюсселя, Антверпена, в Арденнській битві. У 1945 р. провів ряд успішних операцій на Рейні, вів бої на півночі Нідерландів. 4 травня 1945 р. прийняв капітуляцію німецьких військ на північному заході Німеччини, в Данії та Нідерландах. За перемоги на фронтах війни у вересні 1944 р. отримав звання фельдмаршала, в січні 1946 р. отримав титул віконта Монтгомері Аламейнського. З травня 1945 р. – головнокомандувач британськими окупаційними військами в Німеччині. У 1946-1948 рр. – начальник імперського Генштабу, в 1948-1951 рр. – голова Комітету головнокомандувачів ради оборони Західного союзу, в 1951-1958 рр. – перший заступник верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі. Восени 1958 р. вийшов у відставку. Нагороджений вищим радянським військовим орденом «Перемога».

Муссоліні Беніто (1883-1945) – фашистський диктатор Італії в 1922-1943 рр. Народився 23 липня 1883 р. у с.Довіа, провінція Емілія-Романья, у родині коваля і сільської вчительки. Навчався в школі ченців у Фаенці. Ріс норовливим, вередливим, агресивним і часто порушував установлені ченцями жорсткі правила. Вже тоді намагався верховодити над товаришами. Після закінчення школи працював сільським вчителем. Щоб уникнути служби в армії, переїздить до Швейцарії, де працює чорноробом. У 1902 р. вступив до Італійської соціалістичної партії (ІСП). У 1912 р. став редактором її газети «Аванті». Але в ідеях соціалізму Муссоліні приваблювала лише можливість переустрою існуючого ладу в країні. Демократичний характер перетворень, за які виступали соціалісти, вже швидко перестав влаштовувати Муссоліні. З початком Першої світової війни він став виступати за якнайшвидший вступ Італії у війну, щоб країна отримала свою долю від розподілу повоєнного світу. У листопаді 1914 р. за це був виключений з ІСП. Тоді ж заснував власну газету «Пополо д’Італія» (майбутня газета італійських фашистів),в якій виступав з ідеями завоювання Італією вагомого місця в Європі. У січні 1915 р. створив організацію фашіо (союз) революційної дії. Муссоліні досить чітко вловив зростаючі націоналістичні настрої населення і зумів поєднати авторитарно-соціалістичні ідеї з націоналізмом у цілісну ідеологію. Поступово з цієї ідеології соціалізм зник, але фразеологія осталася. Після вступу Італії у війну пішов добровольцем на фронт, де був поранений і повернувся до політичної діяльності як національний герой. У березні 1919 р. очолив групу з кількох десятків чоловік – фронтовиків, колишніх анархістів, карних злочинців, - і заснував «Фашіо ді комбаттіменто» («Союз боротьби»). Хоча програма цієї групи була дуже плутаною, але в умовах економічної і політичної криз, падіння довіри до традиційних партій, вона швидко стала набирати популярності. Велику роль у цьому відіграла ораторська майстерність Муссоліні, його схильність до театральних ефектів, здатність без коливань давати будь-які обіцянки. У 1921 р. Муссоліні був обраний до парламенту. 28 жовтня 1922 р., здійснивши «похід на Рим», захопив владу в країні й 1 листопада 1922 р. став прем’єр-міністром. Це стало початком до встановлення фашистської диктатури, яка проіснувала в країні два десятиліття. Муссоліні став вождем країни (дуче). Прагнення перетворити Італію на могутню імперію штовхнуло його на союз з Гітлером, до якого спочатку мав особисту антипатію. В результаті цього Італія була втягнута у Другу світову війну і зазнала поразки. Коли в 1943 р. війська союзників висадилися в Італії, король віддав наказ про арешт Муссоліні. За наказом Гітлера німецькі диверсанти на чолі з Отто Скорцені викрали дуче з ув’язнення і доставили на окуповану німцями північ Італії. Тут було проголошено створення Італійської соціальної республіки (Сало), яка фактично стала протекторатом Німеччини. У квітні 1945 р., коли німецькі війська зазнали поразки, Муссоліні був схоплений партизанами і разом із своєю коханкою К.Петаччі та ще 13 послідовниками був розстріляний. Трупи вбитих були повішені вниз головою на площі Мілана, де німці у 1943-1945 рр. розстрілювали заложників.

Назарбаєв Нурсултан Абішевич (нар. 1940 р.) – казахський державний діяч, президент Казахстану з 1990 р. Народився 6 липня 1940 р. в с.Чемолган Каскеленського району Алматинської області в сім'ї селянина. У 1958-1960 рр. навчався в ПТУ №22 м.Дніпродзержинська професії металурга. У 1960 р. почав трудовий шлях робітником будуправління тресту «Казметалургбуд» в місті Теміртау Карагандинської області. У 1960-1969 рр. працював робітником на підприємствах Карагандинського металургійного комбінату. У 1967 р. закінчив завод-ВТУЗ при Карагандинському металургійному комбінаті (нині Карагандинський державний індустріальний університет).  У 1969 р. отримав пропозицію очолити відділ промисловості міськкому КПРС в Теміртау, незабаром став 1-м секретарем міськкому ВЛКСМ. У 1971 р. став другим секретарем міськкому партії, а в 1973 р. – секретарем парткому Карагандинського металургійного комбінату. У 1976 р. закінчив (заочно) Вищу партійну школу при ЦК КПРС. У 1977-1984 рр. працював секретарем, другим секретарем Карагандинського обкому КПРС. У 1979-1984 рр. — секретар ЦК Компартії Казахстану, у 1984-1989 рр. — голова Ради Міністрів Казахської РСР. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР 10-го й 11-го скликань, в 1989 р. — народним депутатом СРСР. У 1989-1991 рр. - був першим секретарем ЦК Компартії Казахстану, паралельно у лютому-квітні 1990 р. займав посаду голови Верховної Ради Казахської РСР.  З 1990 р. – президент Казахстану, який має великі повноваження. Здійснення урядом у 1995-1997 рр. ряду економічних реформ і прискорення приватизації сприяли зростанню економіки. За роки президентства Н.Назарбаєва Казахстан став регіональним лідером в Азії. Автор книг «Сталевий профіль Казахстану», «Без правих і лівих», «Кремлівська безвихідь», «На порозі XXI століття», «В потоці історії», «Епіцентр миру» й ін.

Неру Джавахарлал (1889-1964) – видатний політичний і державний діяч Індії, прем’єр-міністр і міністр закордонних справ Республіки Індії в 1947-1964 рр. Увійшов в історію як «творець нової Індії», як «яскравий і прогресивний діяч Азії», який зумів перетворити країну, що не мала досвіду будівництва державності, на одну із видатних держав того часу, яка відіграла значну роль у світовій політиці. Народився 14 листопада 1889 р. в Аллахабаді в заможній сім’ї адвоката. Здобув домашню початкову освіту. Батько дав синові добру європейську юридичну освіту (навчався в Харроу і Трініті-коледжі Кембриджського університету). Працював спочатку в адвокатській конторі батька. Став прихильником Магатми Ганді в його боротьбі за незалежність. Розгорнув діяльність в Індійському національному конгресі (ІНК) й неодноразово заарештовувався. Провів у в’язницях понад 10 років. 7 вересня 1946 р. виступив по радіо з оголошенням про створення тимчасового уряду. Він заявив, що це перший крок до здобуття справжньої незалежності, яку і було здобуто у 1950 р. 26 січня 1950 р. була прийнята Конституція Індії. На посту прем’єр-міністра перебував 17 років. Дуже добросовісно ставився до своїх обов’язків, відчуваючи відповідальність за народ Індії, який був розділений на багато соціальних, кастових і релігійних груп. Обрав поміркований курс соціально-економічних та демократичних реформ. Ніколи не був прихильником європейського капіталізму, який засуджував. Його ідеалом був демократичний соціалізм. Помер 27 травня 1964 р. від серцевого нападу.

Ніксон Річард Мілхауз (1913-1994) – 37-й президент США в 1969-1974 рр. від Республіканської партії. Народився 9 січня 1913 р. в містечку Йорба-Лінда, штат Каліфорнія, у простій родині квакерів. Батько був механіком трамвайного депо, працював потім на фермі в Огайо, і на нафтопромислах, опанував фах столяра і, нарешті, придбав продовольчу крамничку неподалік Лос-Анджелеса. Дитинство та юність Ричарда минули у праці, в атмосфері, де цінували кожний трудовий цент.  Заняття родинним бізнесом не давало юнакові ніякого задоволення. Зі шкільної лави Ніксон відчув великий потяг до гуманітарних знань і виявив здібності і працелюбність у їх опануванні. У старших класах він захопився ораторським мистецтвом. Інтелігентний, спортивний, музично обдарований (грав на церковному органі), він виділявся серед студентів місцевого коледжу. З 1934 р. студіював право в університеті Дьюка в Даремі, штат Північна Кароліна. Одержавши диплом юриста в 1937 р., повернувся в рідні місця, займався приватною юридичною практикою. У роки Другої світової війни, незважаючи на те, що квакери звільнялися від військової служби, попросився на фронт, служив в інтендантських структурах і здобув прихильність як вищого начальства, так і підлеглих. Після демобілізації в чині помічника командира транспортної частини прийняв у 1946 р. пропозицію стати республіканським кандидатом до конгресу від 12-го каліфорнійського виборчого округу і переміг. Будучи конгресменом, став знаним у межах країни завдяки своїй участі у повоєнних антикомуністичних кампаніях (маккартизм). У боротьбі з політичними конкурентами не гребував навішуванням на них ярликів «прихованих комуністів». З 1950 р. – сенатор. В 1952 р. претенденти на посаду президента від Республіканської партії намагалися залучити його на свій бік. Р.Ніксон прийняв пропозицію Д.Ейзенхауера і з 1953 по 1960 рр. обіймав посаду віце-президента в його адміністрації. На цій посаді відігравав важливу роль, брав участь у засіданнях кабінету та Ради безпеки, в 1955 і 1957 рр., під час хвороби президента, виконував його функції. Великий інтерес виявляв до зовнішньої політики, побував з офіційним візитом у 61 країні. Програвши на президентських виборах 1960 р., повернувся до адвокатської практики, не полишаючи надії реалізувати „американську мрію”. Його зоряний час настав у 1968 р. Президентство Р. Ніксона започаткувало, по суті, цілу республіканську епоху в політичній історії США, оскільки республіканці обіймали найвищу державну посаду упродовж 1868-1992 рр., за винятком чотириріччя (1977-1980) президента-демократа Дж.Картера. У 1974 р., внаслідок Уотергейтського скандалу, був змушений залишити Білий дім. В останні роки життя активно займався громадською діяльністю. Помер 22 квітня 1994 р. у Нью-Йорку.

Ніязов Сапармурат Атаєвич (Туркменбаші І, Вічно Великий Сапармурат Туркменбаші) (1940-2006) – президент Туркменістану (1990-2006). Одночасно був також прем'єр-міністром країни, головою Народної Ради (парламенту), головою Ради національної безпеки й оборони, головою Демократичної партії Туркменістану. Народився 19 лютого 1940 р. в с.Кіпчак Ашгабатської області (прізвище при народженні – Аннаніязов в родині батьків його матері, оскільки рідний батько був невідомий). Його мати та два брати загинули під час ашгабатського землетрусу 1948 р. Ставши сиротою, потрапив у дитячий будинок. Закінчив з відзнакою середню школу. У 1959 р. почав працювати інструктором Туркменського територіального комітету профспілки робітників і службовців геологорозвідувальних робіт. Кілька місяців провчився в Московському енергетичному інституті, але був змушений через хворобу залишити навчання. Освіту продовжив в Ленінградському політехнічному інституті, який закінчив у 1967 р. з дипломом інженера-енергетика. З 1967 р. працює за фахом, а з 1970 р. – на партійній роботі. З 1980 р. – перший секретар Ашгабатського міськкому КПРС, з 1984 р. – інструктор організаційного відділу ЦК КПРС. У 1985-1991 рр. — перший секретар Комуністичної партії Туркменії. 27 жовтня 1990 р. на всенародних виборах обраний першим президентом Туркменістану. У зв'язку з ухваленням конституції незалежного Туркменістану, 21 червня 1992 р. відбулися повторні президентські вибори, які підтвердили повноваження С. Ніязова. Внаслідок референдуму в січні 1994 р. його президентську каденцію, яка мала тривати 5 років, було продовжено до 2002 р. 28 грудня 1999 р. парламент оголосив Ніязова пожиттєвим президентом Туркменістану. У країні було збудовано численні пам'ятники Ніязову, день його народження став національним святом. Він прийняв титул Туркменбаші (батька всіх туркменів). Спеціальна комісія істориків оголосила, що Ніязов є нащадком Олександра Македонського. На честь Ніязова місто Красноводськ перейменовано на Туркменбаші. Під правлінням Ніязова Туркменістан проводив політику нейтралітету. Ніязов не підтримав інтервенцію США в Афганістані, а в 2005 р. оголосив про послаблення зв'язків Туркменістану з СНД. У 2006 р. встановив діалог з Європейським Союзом. Був офіційним автором книги «Рухнама» («Книга духу»), яка в Туркменистані є основою освіти (поруч із Кораном). У цій книзі він виклав національну ідею та історичний шлях своєї країни. Її вивчення було першочерговим обов’язком школярів, студентів і всіх громадян країни. Помер 21 грудня 2006 р. внаслідок раптового серцевого нападу.

Обама Барак Хусейн (нар. 1961 р.) – 44-й президент США з 2008 р. від Демократичної партії, колишній сенатор від штату Іллінойс у Конгресі США. Був єдиним чорношкірим депутатом сенату і 5-м афроамериканським депутатом в історії сенату країни, став першим в історії країни темношкірим президентом. Народився в Гонолулу, штат Гаваї. Батьки Обами познайомилися під час навчання у Гавайському університеті. Батько походив  з Кенії, а мати – з Канзасу. Коли Бараку виповнилося два роки його батьки спочатку розійшлися, а потім офіційно оформили розлучення. Батько згодом отримав наукову ступінь доктора у Гарвардському університеті та повернувся до Кенії, а мати одружилася вдруге, і родина переїхала на батьківщину вітчима – в Індонезію. Пізніше Барака відправили жити до батьків матері в Гонолулу, де він і закінчив школу у 1979 р.  Барак обома закінчив Колумбійський університет, де вивчав політологію і міжнародні відносини, а пізніше – юридичний факультет Гарвардського університету. Робота юристом стала першим кроком до його політичної діяльності. У 2004 р. був обраний до сенату. За неповні 3 роки діяльності в складі сенату запропонував 152 законодавчі акти і брав участь у підготовці інших 427 законопроектів. Серед його ініціатив були закони, спрямовані на посилення безпеки на кордонах та реформи імміграційної системи. У лютому 2007 р. він заявив про свої наміри балотуватися від Демократичної партії на президентських виборах 2008 р. передвиборна конкуренція між першою жінкою – Гілларі Клінтон – та першим темношкірим кандидатом на посаду президента була однією з найцікавіших в історії США. Журнал «Тайм» назвав Барака Обаму одним з найбільш впливових людей світу. 9 жовтня 2009 р. президентові США Бараку Обамі було присуджено Нобелівську премію миру 2009 року «за видатні зусилля у зміцненні міжнародної дипломатії і співпрацю між народами».

Орландо Вітторіо Емануеле (1860-1952) – італійський політичний і державний діяч, прем’єр-міністр Італії в 1917-1919 рр. Народився 19 травня 1860 р. в Палермо в родині землевласника, який назвав свого сина на честь короля Сардинії Віктора Еммануїла ІІ. Отримав юридичну освіту в університеті Палермо. У 1897 р. був обраний до палати депутатів як ліберал від округу Партініко і співпрацював у парламенті з Дж.Джолітті. У 1903-1905 рр. в уряді Дволітті був міністром освіти, а в 1907-1909 та 1914-1916 рр. – міністром юстиції. У 1916 р. Орландо, який був рішучим прихильником участі Італії в Першій світовій війні на боці Антанти і повоєнного розширення володінь Італії, став міністром внутрішніх справ. У жовтні 1917 р. після поразки італійської армії при Капоретто уряд П.Бозеллі пішов у відставку і Орлан до запропонували сформувати новий уряд. Представляв Італію на Паризькій мирній конференції, але його прагнення розширити володіння Італії зустріли протидію, особливо з боку президента США В.Вільсона. 23 червня 1919 р., за кілька днів до підписання мирного договору, Орлан до пішов у відставку і в грудні цього ж року був обраний головою палати депутатів. У 1922 р. підтримав прихід до влади Муссоліні, але  з 1925 р. – в опозиції до фашистського режиму. Сприяв усуненню Муссоліні від влади в 1943 р. Після звільнення Італії у 1944 р. очолив партію Консервативний демократичний союз і знову був обраний головою палати депутатів. У 1946 р. залишив цю посаду і став членом Конституційної асамблеї. У 1948 р. був призначений по життєвим сенатором і балотувався  на пост президента, але вибори програв. В.Орландо також є автором різноманітних юридичних праць.

Пілсудський Юзеф Клемент Гинятович Косьчеша (1867-1935) – польський державний і політичний діяч, перший керівник відродженої польської держави, засновник польської армії, маршал Польщі (1920). Народився 5 грудня 1867 р. в маєтку Зулов поблизу м.Вільно (нині – Вільнюс) у шляхетській родині. Навчався у Харківському і Віленському університетах. Член Польської соціалістичної партії (ППС) з 1892 р., а після її розколу в 1906 р. – лідер правого крила ППС. Один з ідеологів і провідних політиків польського визвольного руху. На початку своєї політичної діяльності проповідував соціалістичні ідеї, високо цінував тероризм і теорію вождізму народників. Але понад усе ставив незалежність Польщі. Виступав за відновлення сильної польської держави, здатної протистояти сусіднім країнам. Під час Першої світової війни – командир польського легіону, що воював проти Росії на боці Німеччини. Минуле соціаліста і відмова в 1917 р. присягати на вірність німецькій зброї створили йому в народних масах репутацію діяча, здатного задовольнити їхні сподівання. 11 листопада 1918 р. регентська рада передала Піл судському військову, а 14 листопада – цивільну владу. У 1918-1922 рр. – «начальник» (диктатор) Польської держави. Один з ініціаторів радянсько-польської війни 1920 р. У 1926 р., будучи прибічником сильної державної влади, здійснив військовий переворот і встановив у країні авторитарний режим, який назвав «санаційним», від висунутого ним же гасла оздоровлення (санації) держави. Насправді Піл судський став необмеженим диктатором. Роль парламенту була звужена. Політична опозиція переслідувалась правовими засобами (політичні судові процеси) та силовими методами – побиття, відправлення без суду до створеного у 1934 р. концтаборі в Березі-Картузькій. Частина інтелігенції була змушена емігрувати. У квітні 1935 р. була прийнята нова конституція Польщі, яка закріпила авторитарний режим. Помер 10 травня 1935 р. від раку.

Піночет Угарте Аугусто Хосе Рамон (1915-2006) — генерал, диктатор Чилі з 1973 по 1990 рр. (спочатку як голова військової хунти, потім як президент Чилі, але жодного разу не обраний на виборах). Народився 25 листопада 1915 року в одному з найбільших портових міст Чилі Вальпараїсо в сім'ї митного чиновника. У 18 років він вступив до чилійської Військової академії в Сантьяго і закінчив її у 1936 році в чині молодшого лейтенанта. 11 вересня 1973 р. в результаті військового перевороту прийшов до влади. Військова хунта на чолі з Піночетом (1973-1989) зуміла стабілізувати економічне становище в країні. За темпами зростання ВВП Чилі стала лідером у Латинській Америці, значно скоротилося безробіття, зросла відкритість економіки країни. Крім того, вдалося реально підвищити рівень життя населення, скоротити розрив у соціальному становищі громадян країни, але позитивні результати досягалися владою «сильної руки» при зневажанні основних демократичних принципів. У 1980 р. президент Піночет ініціював прийняття конституції, що відновила інститути демократії. Проте на референдумі в жовтні 1988 р. більшість громадян проголосувала проти продовження президентських повноважень генерала Піночета. На президентських виборах 1989 р. перемогу здобув лідер ХДП Патрісіо Ейлвін. Однак згідно з конституцією, Піночет до 1998 р. залишався головнокомандувачем збройними силами країни. До того ж він лишався довічним сенатором та користувався політичним імунітетом. Був заарештований у Лондоні в жовтні 1998 року й 2 березня 2000 р. був екстрадований на батьківщину. Слідство велося аж до його смерті. До Піночета було пред'явлено близько 300 позовів із приводу масових убивств, викрадень, жорстокого переслідування (за деяким даними за час його правління було знищено декілька тисяч інакомислячих). Всі вони були відхилені через слабке здоров'я Піночета. На початку 2005 р., коли Піночету було 89 років, Верховний суд Чилі ухвалив залучити колишнього диктатора до суду у справі про вбивство 119 дисидентів в 1975 р. і повністю виправдав його. 23 листопада 2005 року Піночет був поміщений під домашній арешт у зв'язку з обвинуваченнями в несплаті податків і підробці документів, а також у зв'язку з обвинуваченнями у прихованні інформації про свій фінансовий стан.

Путін Володимир Володимирович (нар. 1952 р.) – російський державний діяч, другий президент Російської Федерації. Народився 7 жовтня 1952 р. у Ленінграді. Батько – інвалід війни, був робітником на підприємствах Ленінграда. Мати працювала санітаркою, блокадниця. У 1975 р. В.Путін закінчив юридичний факультет Ленінградського університету і за розподілом був направлений у КДБ СРСР. 15 років служив у зовнішній розвідці. У 1990 р. став радником голови Ленради з міжнародних зв’язків. Із 1991 р. – голова комітету із зовнішніх зв’язків мерії Санкт-Петербурга. У 1994 р. став заступником мера. У 1996-1998 рр. працював в Адміністрації президента РФ. З липня 1998 р. – директор Федеральної служби безпеки (ФСБ), а з березня 1999 р. – секретар Ради безпеки, зберігши при цьому посаду директора ФСБ. З серпня 1999 р. був призначений першим віце-прем’єром, головою уряду РФ.  Незабаром Б.Єльцин офіційно оголосив його своїм наступником на посаді президента. 31 грудня 1999 р., після відставки Б.Єльцина, призначений виконувачем обов’язків президента РФ. У 2000-2008 рр. – Президент Російської Федерації. Проводив політику зміцнення державної вертикалі влади. До наслідків правління Путіна відносяться утиски свободи слова, збільшення бюрократії, пригнічення економічних свобод через переслідування бізнесменів, поглиблення економічної залежності Росії від сировинних доходів. Зміцнення «вертикалі влади», скасування виборів губернаторів призвели до бурхливого зростання корупції і поглиблення розшарування населення. Соціальне незадоволення стримувалося підвищенням пенсій та бюджетних зарплат з «нафтогрошей» та пропагандою дій Путіна і його уряду. У грудні 2007 р. В.Путін оголосив про те, що на президентських виборах підтримає кандидатуру Д.Мєдвєдєва, якого і було обрано на цю посаду. Натомість екс-президента у березні 2008 р. призначено прем’єр-міністром РФ. На президентських виборах 2012 р. знову обраний президентом Російської Федерації.

Рейган Рональд Уїлсон (1911-2004) – 40-й президент США в 1981-1988 рр. від Республіканської партії. Народився 6 лютого 1911 року в сім’ї зі скромними статками в містечку Тампіко, штат Іллінойс. Родина походила з Ірландії. У 10-річному віці дізнався, що його батько – алкоголік. Це було причиною того, що сім’я Рейгані не затримувалася довго на одному місці. Мати, протестантка анго-шотландського походження, була авторитетом для сина, захоплювалася сценічним мистецтвом. Юний Ронні брав участь у виставах. У 14 років почав заробляти на хліб: розвозив молоко, працював будівельником, рятувальником на річковому пляжі. У школі був „твердим середнячком”, хоч мав феноменальну пам’ять. Систематичні заняття спортом зробили його фізично розвиненим і привабливим. У 1928 р. Рейган вступив до коледжу в Юєріку, вивчав економіку, соціологію, був лідером на бігових і плавальних доріжках, на футбольному полі та в студентських спектаклях, очолював студентську раду. Закінчив коледж з дипломом бакалавра суспільних наук та економіки. Після цього працював диктором на радіо, публікував у місцевій газеті статті на спортивну тематику. У 1937 р. коментував бейсбольний турнір поблизу Лос-Анджелеса. Толі ж відвідав Голівуд і загорівся бажанням стати актором. Допомогла йому імпозантна зовнішність. У 26 років Р. Рейган розпочав кінокар’єру в Голівуді. Знявся у 54 фільмах, його герої – переважно коханці та ковбої. Сам він оцінював свої ролі скептично. Але актором був знаним і добре оплачуваним. У 1942 р. пішов на військову службу, але медики визнали його непридатним для участі у бойових операціях через короткозорість. Довелось йому обмежитись озвучуванням військово-навчальних фільмів. У грудні 1945 р. Рейган звільнився з армії у званні капітана й повернувся до Голівуду. Через два роки його обрали президентом профспілки гільдії кіноакторів. На цій посаді взяв участь у антикомуністичній кампанії – маккартизмі. З 1954 р. працює на телебаченні, завдяки чому стає відомим в усій країні. За своїми суспільно-політичними поглядами був демократом рузвельтівського типу, але в 1962 р. оголосив себе республіканцем. Показово, що вже в 1965 р. група каліфорнійських бізнесменів створила організацію «Друзі Рональда Рейгана» й забезпечила йому участь у виборах губернатора Каліфорнії. Р. Рейган переміг свого опонента з великою перевагою, і був переобраний на цю посаду і в 1975 р. Восьмирічна губернаторська діяльність висвітлила такі риси характеру і стиль роботи, як оптимізм, упевненість у своїх силах, прагматизм, уміння виділяти пріоритети й знаходити компроміси, політична інтуїція. Рейган мав ораторський хист, його виступи завжди ідентифікувалися з американськими цінностями та традиціями. Все це імпонувало і його підлеглим, і широкій громадськості. В 1968 і 1976 рр. безуспішно висував свою кандидатуру на пост президента від Республіканської партії. У 1980 р. на Національному з'їзді Республіканської партії в Детройті затверджений кандидатом на пост президента від Республіканської партії. На виборах 4 листопада 1980 р. отримав перемогу над кандидатом демократів Дж.Картером. Мав добрі зв’язки з великим бізнесом. Був прихильником традиційних американських цінностей: релігії, сім'ї, власності, бережливості, старанності. Період його перебування у Білому домі ввійшов в історію як «епоха Рейгана» - людини, яка «повернула Америці віру в себе». Після виходу на пенсію продовжував активну діяльність. У 1994 р. захворів на хворобу Альцгеймера, яка викликає поступову втрату пам'яті та мови. Р.Рейган та його дружина Ненсі створили науково-дослідний центр із вивчення цієї хвороби. Останні роки життя прожив у своєму маєтку Бель-Ер. Помер 5 червня 2004 р.

Рокоссовський Костянтин Костянтинович (1896-1968) – радянський військовий діяч, Маршал Радянського Союзу (1944), маршал Польщі (1949), двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1945), один з найвидатніших полководців світової історії. Народився 21 грудня 1896 р. в м.Великі Луки в родині поляка, інспектора Варшавської залізниці. Після закінчення Варшавського чотирикласного училища пішов працювати на панчішну фабрику, бо після смерті батька родина залишилася без коштів. З початком Першої світової війни вступив добровольцем в армію і вже через кілька днів за солдатську кмітливість і мужність нагороджений Георгієвським хрестом 4-го ступеня. За три роки служби дослужився до унтер-офіцера, був удостоєний трьох Георгієвських хрестів. З жовтня 1917 р. в Червоній гвардії, потім – Червоній армії. У роки громадянської війни – командир ескадрону, окремого дивізіону, окремого кавалерійського полку. Молодого командира відрізняли мужність, відвага, чесність і скромність. Але, незважаючи на це, просування по службі відбувалося повільно через його польське походження. У 1926-1928 рр. служив у Монголії інструктором в монгольській армії. Закінчив курси удосконалення командного складу при Військовій академії ім. М.В.Фрунзе (1929). Служив у Забайкаллі і на Далекому Сході, з 1936 р. командував кавалерійським корпусом. У 1937 р. був репресований і три роки провів у ленінградській в’язниці «Хрести». Звільнений у 1940 р. за сприяння свого колишнього командира С.К.Тимошенка. У тому ж році йому присвоюють звання генерал-майора, з кавалерії він переходить у механізовані війська. У роки Великої Вітчизняної війни – командир механізованого корпусу, командувач 16А, Брянським, Донським, Центральним, Білоруським, 1-м і 2-м Білоруськими фронтами. Війська під командуванням Рокоссовського брали участь у Смоленській битві 1941 р., у битвах під Москвою, Сталінградом і Курськом, в операції «Багратіон», Вісло-Одерській, Східно-Прусській та Берлінській операціях. Проявив себе як майстер маневру. Йому не раз доводилося розвертати свої війська практично на 180 градусів, вміло концентрувати нечисленні танкові і механізовані з’єднання. 24 червня 1945 р. командував парадом Перемоги у Москві. Після війни – головнокомандувач Північної групи військ, міністр національної оборони і заступник Голови Ради Міністрів Польщі. З 1956 р. – заступник міністра оборони СРСР, потім – головний інспектор МО, командувач військами Закавказького ВО, в 1958-1962 рр. – заступник міністра і головний інспектор МО СРСР. З 1962 р. в Групі генеральних інспекторів МО СРСР. Написав книгу спогадів «Солдатський борг». Нагороджений вищим військовим орденом «Перемога». Похований біля Кремлівської стіни.

Роммель Ервін Ойген Йоханнес («Лис пустелі») (1891-1944) – генерал-фельдмаршал гітлерівської армії (1942). Народився у родині шкільного вчителя. Дитинство було дуже бурхливим: він постійно ставив перед собою важкі завдання і завжди досягав успіху. Хотів стати авіаційним інженером, але по бажанню батька вибрав військову службу. В липні 1910 р. почав службу в піхотному полку. У 1911 р. закінчив військову школу в Данцигу (Гданськ). У січні 1912 р. отримав звання лейтенанта. У роки Першої світової війни служив в альпійському батальйоні на кордоні з Італією та Румунією. Був поранений. Отримав Залізні хрести другого (вересень 1914) і першого (березень 1915) класів і 7 інших орденів. У жовтні 1917 р. отримав звання капітана. Після Версальського договору продовжив службу в рейхсвері. Командував батальйоном, служив інструктором в Дрезденській піхотній школі, викладав у Потсдамській військовій академії. У 1937 р. опублікував свої воєнні щоденники під назвою «Піхота атакує», отримав звання полковника. З 1938 р. – начальник Терезіанської військової академії. З серпня 1939 по лютий 1940 рр. – комендант ставки Гітлера. З лютого 1940 р. – командир 7-ї танкової дивізії. Брав участь у поході на Францію. Командував військами низки армій, зокрема 8-ю у Північній Африці, що брала участь у битві під Ель-Аламейном. Нагороджений Дубовим Листям (№10) до Рицарського хреста (березень 1941) і Мечами (№6) до Рицарського хреста з Дубовим Листям (січень 1942). З 30 січня 1942 р. – генерал-полковник. Завдяки своїй стратегічній військовій майстерності, користувався повагою навіть у ворогів. Після того, як він не підкорився наказу Гітлера і вивів свої війська з району Ель-Аламейна, його перевели на французький фронт. Після висадки союзників у Нормандії був важко поранений і відправлений на лікування. Хоча Роммель не брав активної участі в підготовці замаху на фюрера, він симпатизував його організаторам, і, як давня довірена особа Гітлера, умовляв того почати мирні переговори в 1944 р. Після провалу спроби замаху на Гітлера 20 липня 1944 р., враховуючи його видатні заслуги, був поставлений перед вибором між трибуналом та самогубством і змушений був покінчити життя самогубством (14 жовтня 1944). За наказом Гітлера, як національний герой Третього рейху, був похований з усіма військовими почестями. 18 жовтня 1944 р. – день його похорону – був оголошений днем національної жалоби.

Рузвельт Франклін Делано (1882-1945) – політичний і державний діяч США, 32-й президент США (1932-1945). Народився 30 січня 1882 р. у спадковому маєтку Гайд-Парк. Походив із заможної родини, його шестиюрідний брат, Теодор Рузвельт, був 26-м президентом США (1901-1909). Франклін отримав блискучу освіту, закінчив Гарвардський і Колумбійський університети. У 1910 р. був обраний у сенат штату Нью-Йорк від Демократичної партії. З 1913 р. обіймав посаду морського міністра, доклавши чимало зусиль для перетворення США у першу морську державу. У 1920 р. балотувався на посаду віце-президента від Демократичної партії. На початку 1920-х рр. був змушений тимчасово відійти від політичного життя. Важка хвороба (поліомієліт) зробила його інвалідом з паралізованими ногами. Проте вольовими зусиллями він зумів повернути себе до активного життя. Опорою в цьому стала його родина. У 1928 р. обраний губернатором штату Нью-Йорк. Перебування на цій посаді протягом двох термінів дало Рузвельту цінний досвід: тут він вперше апробував деякі заходи, які згодом були покладені в основу його «нового курсу» уже на посту президента країни. У 1932 р. обраний президентом США. Згодом на цю посаду обирався ще тричі (1936, 1940, 1944). Ставши президентом у скрутний для країни час, проявив свої кращі організаторські здібності. Завдяки його енергійним діям було зупинено крах американської економіки, а програма «нового курсу» вивела країну із світової економічної кризи. На посаді президента зміг у повній мірі проявити своє мистецтво управління масами: він постійно давав інтерв’ю у пресі, збирав у Білому домі журналістів, раз на тиждень виступав по радіо з «бесідами біля каміну» тощо. За допомогою громадської думки впливав на прийняття рішень Конгресом. З 1939 р. зосередив основну увагу на зовнішній політиці, відмовившись від політики ізоляціонізму. У роки Другої світової війни став одним з лідерів Антигітлерівської коаліції. Ініціював створення ООН. Разом з Черчіллем і Сталіним заклав основи повоєнного світу. Помер 12 квітня 1945 р. від крововиливу. Похований у Гайд-Парку.

Саакашвілі Міхеїл Ніколозович (нар. 1967 р.) – грузинський політичний і державний діяч, третій президент Грузії. Народився в Тбілісі 21 грудня 1967 р. У 1995 р. закінчив факультет міжнародного права Київського інституту міжнародних відносин. У 1993 р. отримав диплом Страсбурзького міжнародного інституту з питань прав людини. У 1995 р. здобув ступінь в університеті Дж.Вашингтона. Навчався в академії європейського права у Флоренції і в Гаазькій академії міжнародного права. Працював у державному комітеті Грузії із захисту прав людини (1992), в Норвезькому інституті з питань прав людини. Депутат парламенту Грузії (1995-1999, 1999-2000). Голова парламентської фракції «Союз громадян». У 2000-2001 рр. – міністр юстиції Грузії.  Обирався в депутати парламенту Грузії за мажоритарною системою (2001). Створив політичну організацію «Національний рух» (2002). Того ж року обирається головою Тбіліського Сакребуло (законодавчі збори). Один із ініціаторів масових демонстрацій протесту проти Шеварднадзе, з вимогами відставки уряду і проведення нових виборів. Акція протесту завершилася так званою «революцією троянд» (20-23 листопада 2003). Після зміщення Шеварднадзе висунув свою кандидатуру на дострокових президентських виборах. Вибори відбулися 4 січня 2004 р. і завершилися перемогою Саакашвілі. Автор понад 40 статей в грузинській та зарубіжній пресі.

Самоса Гарсія Анастасіо (1896-1956) — нікарагуанський державний діяч, офіційно був 33-ім та 35-тим президентом Нікарагуа, але фактично був диктатором з 1936 року до своєї смерті. Народився 1 лютого 1896 р. у родині заможного власника кавових плантацій. Освіту здобув в Нікарагуа, потім у Філадельфії (США). Повернувшись в Нікарагуа, одружився з представницею багатої і дуже впливової родини Дебайле. Взяв участь у зміщенні президента А. Діаса (1926). При президенті X. Монкада (1928-1932) займав пости міністра закордонних справ і перекладача при експедиційному корпусі морської піхоти США в Нікарагуа. У 1932 р. американці, залишаючи Нікарагуа, поставили Самосу командувачем Національної гвардії. Спираючись на вірних військових, Самоса в 1936 р. скинув президента Xуана Батіста Сакас (який був дядьком дружини Самоси), після чого був обраний президентом країни. 1 січня 1937 р. офіційно обійняв посаду глави держави. Встановив режим особистої влади, жорстоко придушуючи будь-які прояви опозиції. За фінансової та військової підтримки США Самосі вдалося завдати поразки загонам Августо Сесара Сандіно. Збільшив термін перебування на посту президента з 4 до 6 років. 8 грудня 1941 р. оголосив війну Німеччині. У 1947 р. допустив обрання президентом Л.Аргуелло, але вже через місяць після інавгурації оголосив його недієздатним і знову очолив країну, а в 1950 р. офіційно зайняв пост президента Нікарагуа. Встановив в країні однопартійний режим Ліберальної партії, потім дозволив діяльність Консервативної партії (з якою уклав пакт, що надавав останній певне число місць в парламенті). У 1948 р. взяв участь у військовій інтервенції (субсидованої США) в Коста-Ріку, потім в інтервенції в Гватемалу (1954). У 1954 р. підписав угоду з США, яка поставила військові формування Нікарагуа під повний контроль американських військових радників. До кінця життя склав собі величезні статки, ставши найбагатшим землевласником країни. 21 вересня 1956 р. на нього було скоєно замах і через 8 днів він помер в американському шпиталі в Панамі.                     

Сталін (Джугашвілі) Йосип Віссаріонович (1879-1953) – радянський державний, політичний і військовий діяч, генеральний секретар ЦК ВКП(б), генералісимус. Народився 21 грудня 1879 р. в м.Горі (Грузія). За походженням належав до одного з підкорених Російською імперією народів і російську мову вивчив у духовному училищі. Навчався у Тифліській православній духовній семінарії, але не закінчив її. Член РСДРП з часу її утворення в 1898 р. Більшовик з 1903 р. Багаторазово заарештовувався й висилався до Сибіру. У жовтні 1917 р. брав участь у більшовицькому перевороті. У першому складі більшовицького уряду був народним комісаром у справах національностей. У роки громадянської війни перебував на керівних посадах у Червоній армії. З 1922 р. – генеральний секретар ЦК комуністичної партії Росії (згодом СРСР) і перебував на цій посаді більше тридцяти років. Саме ця посада дала Сталіну ключ до влади. У 1920-х рр. у ході боротьби за лідерство в партії й державі, використовуючи партійний апарат і політичні інтриги, встановив у країні тоталітарний режим. Ідеї марксизму були використані Сталіним як підтвердження його абсолютної правоти, а хто був незгодним, автоматично ставав ворогом партії і народу.  Проводив форсовану індустріалізацію країни і насильницьку колективізацію. У кінці 1920-х - у 1930-х рр. Сталін знищив реальних і передбачуваних противників, ініціював масовий терор. Для Сталіна був притаманний прагматизм. Морально-етичні, правові норми визнавалися лише тоді, коли це було вигідно. Корисним було лише те, що зміцнювало владу. Для досягнення абсолютної влади використовував будь-які засоби. З кінця 1930-х рр. проводив політику зближення з фашистською Німеччиною, що привело до трагедії народу у Великій Вітчизняній війні. З 1941 р. – голова РНК СРСР, у роки війни – голова ДКО, нарком оборони, Верховний головнокомандувач. Під час війни пішов на створення антигітлерівської коаліції, але згодом сприяв розпалюванню «холодної війни». У 1946-1947 рр. – міністр Збройних сил СРСР. Досягнувши абсолютної влади, він вимагав від оточуючих лакейського підкорення. Всі успіхи країни приписувалися його особистому генію, а невдачі – оточуючим. Помер 5 березня 1953 р. Похований у Мавзолеї на Красній площі в Москві поруч з Леніним. На ХХ з'їзді КПРС у 1956 р. М.С.Хрущов піддав різкій критиці т.зв. «культ особи» Сталіна та його діяльність. Наприкінці жовтня 1961 р. делегати ХХІІ з'їзду партії проголосували за винесення саркофагу Сталіна з Мавзолею. 

Тетчер (Робертс) Маргарет Хілда (нар. 1925 р.) – прем’єр-міністр Великої Британії у 1979-1990 рр. Народилася 13 жовтня 1925 р. у містечку Грантем у Північній Англії. Її батько був власником бакалійної крамниці. Дух «старої доброї Англії» - шанування родини, принципу власності, англіканської віри, неприйняття заснованої на вседозволеності «нової моралі» - Маргарет засвоїла з дитинства. У 1943 р. вступила на хімічний факультет Оксфордського університету й включилася в роботу студентської асоціації Консервативної партії, згодом ставши її президентом. Була першою жінкою-головою університетської асоціації Консервативної партії. У 1951 р. вийшла заміж за заможного бізнесмена Деніса Тетчера, а через два роки в них народилася двійня – хлопчик і дівчинка. Згодом закінчила юридичний факультет в Оксфорді і отримала свідоцтво адвоката. Попрацювавши 5 років в адвокатурі, у 1959 р. була обрана депутатом палати громад британського парламенту. У 1961-1964 рр. – парламентський секретар міністерства пенсій і соціального забезпечення. У 1970-1974 рр. займала посаду міністра з питань науки й освіти. В лютому 1975 р. стала лідером консерваторів. Вона виявила себе прихильницею консервативних поглядів, людиною з твердим характером. У 1979 р. стала прем’єр-міністром. Для її внутрішньої політики було характерне скорочення державного сектору й державного регулювання економіки та надання максимальної свободи приватному підприємництву. М.Тетчер здобула великий авторитет у Британії і далеко за її межами. Неухильність та послідовність у відстоюванні своїх поглядів та принципів, жорсткість під час втілення у життя прийнятих рішень закріпили за Тетчер титул «залізної леді».  Президент США Р.Рейган називав її «великою жінкою-державним діячем світу».  «Залізна леді» завзято опиралася інтеграції Великої Британії у європейську валютну систему. Це викликало невдоволення більшості консерваторів своїм лідером, і у листопаді 1990 р. М.Тетчер залишила пост лідера партії і посаду прем’єр-міністра. Прем’єрство М.Тетчер було найтривалішим у ХХ ст. Після виходу у відставку написала книгу «Мистецтво управління державою». У червні 1992 р. М.Тетчер отримала по життєве перство і як баронеса зайняла місце у палаті лордів.. Дама Ордену підв’язки.

Троцький (Бронштейн) Лев Давидович (1879-1940) – діяч російського і міжнародного революційного руху, радянський партійний і державний діяч. Народився 26 жовтня (7 листопада) 1879 р. в с.Янівка (нині – с.Береславка Бобринецького району Кіровоградської області) в родині єврея-колоніста, багатого землевласника і цукрозаводчика. Революційну діяльність почав з 1896-1997 рр. У справі Південноросійського робітничого союзу був заарештований і засланий у Сибір (1898). Псевдонім «Троїцький» «позичив» у наглядача одеської в'язниці. У 1902 р. утік за кордон, де брав участь у діяльності газети «Іскра» і співпрацював з Леніним; на початку революції 1905 р. повернувся в Росію і був спільно з Парвусом організатором Ради робітничих депутатів у Петербурзі, а потім і її головою. У 1913 р. Троцький очолив ліву групу Російської соціально-демократичної робітничої партії «міжрайонців», яка влітку 1917 р. увійшла до більшовицької партії. У 1917 р. повернувся з Нью-Йорка в Росію на пароплаві, разом з 267 бойовиками-реемігрантами і зброєю. Протягом подорожі пароплав був заарештований в Канаді британською колоніальною адміністрацією, але після втручання Черчилля всьому пароплаву дозволили пливти далі. В Петрограді його обрано членом ЦК більшовицької партії і головою Петроградського воєнно-революційного комітету, який керував жовтневим переворотом. Майстерний публіцист і талановитий промовець. Отримав прізвисько «Демон революції». Він був також одним із засновників Політбюро Компартії. Теоретик перманентної революції. У 1918-1925 рр. — народний комісар військово-морських справ, організатор перемог Червоної армії над білогвардійцями і усіма ворогами радянської влади. Фактично під його керівництвом з розрізнених загонів Червоної гвардії було створено могутню Червону армію, яка вийшла переможницею у громадянській війні. Як народний комісар закордонних справ (1917-1918) підписав Брестський мир, хоч у цьому питанні розходився з Леніним, висунувши гасло — «війни не вести, миру не підписувати». Несе безпосередню відповідальність за розв'язування громадянської війни і організацію голоду 1921-1923 рр.  Конкурент В.Леніна в боротьбі за лідерство в партії більшовиків. Вважаючи себе лівішим за Леніна, Троцький часто розходився з ним, але співпрацював з меншовиками, потім знову повернувся до більшовицької партії, а по смерті Леніна очолив так звану троцькістську опозицію, до якої пізніше приєдналися всі ліві течії в більшовизмі. Згодом круті повороти у його поглядах були використані противниками для нищівної критики. У ході боротьби за владу після смерті Леніна був головним опонентом Сталіна. Після організації публічної троцькістської демонстрації 7 листопада 1927 р. звинувачений у антирадянській діяльності, виключений з партії і засланий до Алма-Ати, а у 1929 р. висланий з Радянського Союзу. Опинившись в еміграції, продовжив активну діяльність. Головним своїм завданням вважав необхідність вирвати комуністичний рух з-під впливу Сталіна. Став ініціатором створення ІV Інтернаціоналу. 20 серпня 1940 р., вже будучи в Мексиці у вимушеному вигнанні, він був за наказом Сталіна вбитий Рамоном Меркадером – агентом НКВД. Ідеї Троцького є базою для комуністичних теорій, об'єднаних під назвою троцькізм, а також різноманітних терористичних рухів лівого спрямування.

Трумен Гаррі (1884-1972) – 33-й президент США в 1945-1952 рр. від Демократичної партії.  Народився 8 травня 1884 р. в сім’ї дрібного фермера. Коли йому виповнилося шість років, його батько – Джон Ендерсон Трумен – разом родиною переселився до м.Індепенденс, штат Міссурі. Тут майбутній президент провів 50 років, згодом, коли він став господарем Білого дому, його називатимуть „людиною з Міссурі”. Гаррі не зміг закінчити коледж, оскільки батько, збанкрутувавши на операціях із зерном, переїхав до Канзас-Сіті і почав працювати на елеваторі. Гаррі вирішив разом із своїм братом присвятити себе банківській справі. Та після смерті батька у 1914 р. змушений був узяти на себе керівництво фермою, яку родина отримала в спадок від бабусі, і досяг гарних успіхів, ставши ініціатором запровадження сівозмін та розведення продуктивної великої рогатої худоби. Водночас почав вкладати гроші у будівництво цинково-свинцевих шахт та нафтовидобуток. Але великих статків на цій ниві не зажив. Тоді ж зацікавився політикою і визначився зі своїми політичними симпатіями: став демократом. Під час Першої світової війни Трумен воював у складі американської армії в Європі під командуванням генерала Дж.Першінга. В квітні 1919 р. демобілізувався у званні капітана. Після війни Г. Трумен спробував зайнятися комерцією: заснував крамницю чоловічого одягу, але збанкрутував з 25-тисячним боргом, який виплачував впродовж наступного десятиріччя. Після цього він подався у політику. У 1922 р. Трумена обрали суддею округу Джексон, штат Міссурі. За підтримкою впливового канзаського клану, який керував місцевим відділком демократичної партії, Трумена обрали сенатором від штату Міссурі до конгресу. Як законодавець, він виявив твердість і безкомпромісність у відстоюванні своїх рішень, розробив низку законів (про регулювання повітряного сполучення, роботу інших видів транспорту, про фінансові зловживання на транспорті тощо). У 1940 р. йому випало очолити парламентську комісію для перевірки стану виконання урядової програми озброєнь (згодом її почали називати «комісією Трумена»), діяльність якої після нападу японців на Перл-Гарбор набула національного значення, а її керівник став відомим в усій країні. Політичні кола та інституції США схвально оцінили конструктивну діяльність цієї комісії. Це відкрило Г. Трумену шлях до посади віце-президента на президентських виборах 1944 р., на яких вчетверте переміг Ф.Д.Рузвельт. Новий віце-президент виступав усупереч ізоляціоністській традиції за активну участь США у повоєнних міжнародних організаціях. Раптова смерть Ф.Д.Рузвельта 12 квітня 1945 р. автоматично перемістила Г.Трумена з віце-президентської на президентську посаду. Помер 26 грудня 1972 р. у Канзас-Сіті.

Форд Джеральд Рудольф (1913-2006) – 38-й президент США в 1974-1976 рр. від Республіканської партії. Наступника Ніксона, 59-річного Джеральда Рудольфа Форда, вважали незаплямованим політиком з великим досвідом, хоч і не дуже інтелектуальною особою.  Народився 14 липня 1913 р. і виріс в м. Гренд-Репідс, штат Мічиган, в релігійній родині. Отримавши державну стипендію, вивчав юриспруденцію в Йєльському університеті. Брав участь у Другій світовій війні, служив офіцером на авіаносці. У 1948 р. його обрали конгресменом від 5-го округу штату Мічиган. У 1965 р. він очолив парламентську фракцію республіканців. Форд увійшов до Білого дому, знаходячись в двояко невигідному положенні. З одного боку, він протистояв в рівній мірі підозрілому і самовпевненому Конгресу, який хотів обмежити повноту влади президента і укріпити контролюючі функції законодавчої влади. З іншого, був першим президентом Сполучених Штатів, що не мав в своєму розпорядженні плебісцитної легітимності, оскільки не був вибраний за списком кандидатів республіканської партії, а за пропозицією Ніксона затверджений в жовтні 1973 року на посаді віце-президента (замість Спіро Егню, що пішов із-за афер та хабарництва з посади віце-президента). Більшою мірою, ніж інші віце-президенти, які несподівано висувалися на вищу посаду, Форд вважався перехідним президентом, принаймні до тих пір, поки в результаті виборів не придбав власний мандат. 12 листопада 2006 р. Дж.Форд став найстарішим живим президентом США. Помер 26 грудня 2006 р. в Каліфорнії.

Фош Фердинанд (1851-1929) – французький військовий діяч, фельдмаршал французької армії (1918), головнокомандувач військ Антанти (1918). Народився 2 жовтня 1851 р. в родині дрібного чиновника. У 1870 р. був призваний рядовим до французької армії. У 1872 р. поступив до воєнної академії. В той час як його сучасники здобували нагороди і славу в різноманітних колоніальних війнах, Фош залишався у Франції і викладав воєнну теорію і тактику у військовому училищі Французької воєнної академії, а в 1908 р. став її директором. У 1903 р. надрукував свої «Принципи воєнної справи», в яких виступав як прихильник наступальних дій. «Наступ, - вважав Фош, - це закон війни. Великим полководцем стає той, хто може надихнути людей своєю ідеєю». З початком Першої світової війни у діючій армії. Спочатку командував корпусом, згодом, армією. Його армія зупинила німецький наступ на Марні в 1914 р. Проте його наступальна тактика призвела до значних втрат і після битви на Соммі 1916 р. був переведений на менш відповідальну посаду – очолював центр воєнних досліджень. Але вже в 1917 р. стає начальником Генерального штабу. З квітня 1918 р. – головнокомандувач військами союзників. Під його командуванням війська країн Антанти переможно завершили Першу світову війну. Несхвально віднісся до Версальського договору, зауваживши, що це «лише перемир'я на 20 років». Його оцінка виявилася пророчою. Після закінчення війни англійці (1919) і поляки (1923) вшанували Фоша званням фельдмаршала своїх збройних сил. Похований у Будинку інвалідів поруч з Наполеоном і Туренном, видатними французькими полководцями.

Франко Баамонде Франсіско («каудильйо») (1892-1975) – іспанський військовий і політичний діяч, диктатор Іспанії в 1939-1975 рр., генералісимус. Народився 4 грудня 1892 р. в небагатій і незнатній родині в провінції Галісія. Закінчив воєнну академію в Толедо. У 1911 р. отримав призначення до іспанського Марокко. Став героєм війни в Марокко (1912-1929), де показав себе відважним і професійним командиром. Завдяки одруженню на багатій аристократці увійшов до «вищого світу». У 1926 р. став наймолодшим генералом в Європі. Був близьким до диктатора Примо де Рив’єри. Після революції 1931 р. опинився в опалі, але після перемоги правих сил знову вийшов на перші ролі в іспанській армії. У 1934 р. відзначився під час придушення повстання в Астурії. Коли стався заколот генералів проти уряду Народного фронту очолив найбільш боєздатну частину заколотників – марокканську армію. Після загибелі керівників заколоту, очолив його. Завдяки підтримці Італії та Німеччини переміг у громадянській війні (1936-1939) і встановив свою диктатуру в країні. У роки Другої світової війни надавав суттєву допомогу Німеччині, проте відмовився вступити у війну. Після війни Іспанія опинилась в міжнародній ізоляції, що негативно позначилося на економічному житті країни. Подолати таку ситуацію Франко допомогла «холодна війна». Він надав США територію Іспанії для військових баз. У 1960-1970-ті рр. взяв курс на зміну іміджу режиму, на реформування країни. В Іспанії було проведено індустріалізацію, створено індустрію туризму. У 1969 р. оголосив, що його наступником стане онук Альфонса ХІІІ Хуан Карлос. Помер у Мадриді 20 листопада 1975 р., похований у Долині Загиблих. Після смерті Франко Іспанія стала монархією.

Харпер Стівен (нар. 1959 р.) – політичний і державний діяч Канади, прем’єр-міністр Канади з 2006 р., лідер Консервативної партії. Народився 30 квітня 1959 р. У Торонто. Вищу освіту здобув в університеті Калгарі. За професією – економіст. Розпочав політичну кар’єру як помічник члена Палати громад від Прогресивно-консервативної партії. У 1987 р. Став одним із засновників Канадської партії реформ. У 1993 р. Був обраний до Палати Громад. У 1997 р. Перервав парламентську діяльність і обійняв пост президента Національної коаліції громадян – громадської організації, що займалася захистом політичних і економічних свобод канадців. У 2002 р. Знову обраний депутатом Палати громад, став лідером Канадського консервативно-реформістського альянсу і керував діяльністю опозиції. У 2004 р. Був обраний лідером об’єднаної Консервативної партії Канади. З 2006 р. очолив уряд країни.

Хрущов Микита Сергійович (1894-1971) – радянський державний і політичний діяч, Герой Радянського Союзу (1964), Герой Соціалістичної Праці (1954, 1957, 1961). Народився 17 квітня 1894 р. у с.Калинівка Курської губернії у родині селянина-бідняка. З 1909 р. працював слюсарем на заводах і шахтах Донбасу. Без вагань прийняв владу більшовиків, брав участь у  громадянській війні. З 1924 р. – на партійній роботі. Довгі роки беззастережно підтримував Сталіна, який висував Хрущова на відповідальні посади. У 1928 р. – завідувач організаційного відділу ЦК КП(б) України, з 1929 р. – навчався у Промисловій академії. З 1931 р. – на партійній роботі в Москві. У 1935-1938 рр. – перший секретар Московського міського комітету ВКП(б).  У 1938-березні 1947 рр. та в грудні 1947-1949 рр. очолював Компартію України. У роки Великої Вітчизняної війни був членом Військових рад ряду фронтів, отримав військове звання генерал-лейтенанта (1943). З грудня 1949 р. – секретар ЦК ВКП(б) і перший секретар Московського міськкому партії. З вересня 1953 р. – Перший секретар ЦК КПРС, одночасно в 1958-1964 рр. – голова Ради Міністрів СРСР. Один з ініціаторів «відлиги» у внутрішній і зовнішній політиці, реабілітації жертв репресій; зробив спробу модернізувати партійно-державну систему, обмежити привілеї партійно-державного апарату, поліпшити матеріальне становище і умови життя населення, зробити суспільство більш відкритим. На ХХ (1956) і ХХІІ (1961) з’їздах КПРС виступив з різкою критикою культу особи Й.Сталіна. Однак збереження в країні тоталітарного режиму, втручання у справи інших держав, загострення військового протистояння з Заходом, а також політичне прожекторство робили його політику непослідовною. Невдоволення державного і партійного апарату привело  до звільнення 14 жовтня 1964 рр. з усіх займаних ним посад. Його відправили на пенсію як «пенсіонера союзного значення». Помер 11 вересня 1971 р. в Москві.

Цзедун Мао (1893-1976) – провідний діяч комуністичного руху Китаю, керівник КПК, а згодом і Китайської Народної Республіки. Народився в сім’ї заможного селянина. Закінчив педагогічне училище. Брав участь у Сінхайській революції. Один із засновників Комуністичної партії Китаю (КПК, 1921). З 1923 р. член ЦК КПК. Вніс до комуністичної ідеології «китайську специфіку». Зокрема, вважав головною опорою соціалістичної революції в країні селянство. Один з організаторів китайської Червоної армії. У 1934-1935 рр. очолив північно-західний похід Червоної армії, в результаті якого було створено комуністичну базу на півночі Китаю. Тут була на практиці реалізована теорія Мао – селяни отримали землю. У 1937 р. встановив союз з Чан Кайши для боротьби з японською агресією. Після перемоги у Другій світовій війні під владою КПК опинився північ Китаю. Під час нового етапу громадянської війни (1946-1949) комуністи під керівництвом Мао здобули перемогу, було проголошено створення китайської Народної Республіки. У Китаї почалося будівництво комунізму. Але комуністичні експерименти стали новою трагедією для Китаю: «великий стрибок», «культурна революція», конфлікт з СРСР вкрай розорили країну. На тлі цих негараздів формувався культ особи Мао. Після смерті був забальзамований і поміщений у кришталевому саркофазі, що знаходиться у мавзолеї в Пекіні.

Чан Кайши (1887-1975) – лідер гомінданівського режиму, президент Республіки Китай (з 1949 р. Тайвань) в 1928-1949 і 1950-1975 рр. Народився 31 жовтня 1887 р. поблизу м.Нінбо в родині незаможного торговця сіллю. Навчався в Китайській імператорській військовій академії. Згодом певний час проживав у Японії, де пройшов військову підготовку. У 1911 р. повернувся до Китаю палким прихильником Сунь Ятсена і невдовзі очолив республіканську військову академію. Академія відіграла істотну роль в організації Національної революційної армії. У 1923 р., після укладення політичного альянсу з комуністами, виїхав до Москви для вивчення радянської військової доктрини і методів політичної боротьби. Після смерті Сунь Ясена у 1925 р. очолив революційний рух на півдні Китаю, а через рік організував військовий похід на північ. Тоді ж розійшовся у поглядах із комуністами. Обіймав посади голови в національному уряді і Гоміндані у 1927-1931 рр. Заарештований у грудні 1936 р. Після довгих переговорів був звільнений, а згодом Гоміндан і компартія Китаю оголосили про створення «об’єднаного фронту». 13 вересня 1943 р. проголошений президентом ЦВК Гоміндану. У листопаді 1943 р. взяв участь у Каїрській конференції, де за участю Ф.Д.Рузвельта та У.Черчілля була підписана декларація, яка сформулювала військову доктрину союзників на Далекому Сході. 17 травня 1945 р. обраний цзун-цзаєм (генеральним директором) Гоміндану. Вирішивши придушити комуністичний рух силою, Чан Кайши перейшов до повномасштабних військових дій. Але війська комуністів витіснили гомінданівців з усіх стратегічно важливих районів. У квітні 1948 р., відповідно до нової конституції Китаю, Чан Кайши був обраний президентом. Програвши громадянську війну, у травні 1949 р. змушений був перебазуватися на Тайвань. Переобирався на посаду президента Тайваню в 1954, 1960, 1966, 1972 рр. Помер у Тай беї 5 квітня 1975 р.

Черчілль Уїнстон Леонард Спенсер (1874-1965) – герцог Мальборо, британський державний та військовий діяч, прем’єр-міністр Великої Британії (1940-1945 рр., 1951-1955 рр.), журналіст, письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури (1953). Народився 30 листопада 1874 р. у сім’ї лорда Рандольфа Черчілля. Закінчив привілейовану школу Харроу і військову академію в Сандхерсті. Служив у колоніальних військах в Індії та Судані. Під час англо-бурської війни був військовим кореспондентом газети «Морнінг пост». У 1900 р. був обраний у палату громад від консерваторів. У 1904 р. перейшов у ліберальну партію і представляв її в парламенті у 1906-1922 рр. У 1906-1915 рр. займав відповідальні міністерські посади, зокрема й міністра військового флоту. Невдачі кількох морських операцій змусили його залишити свій пост у кабінеті міністрів. Влітку 1917 р. став міністром військового постачання в коаліційному уряді Ллойд-Джорджа, у 1919-1921 рр. був військово-морським міністром та міністром авіації. Коли в 1922 р. уряд Ллойд-Джорджа пішов у відставку, Черчілль протягом кількох років доволі успішно займався літературою та живописом. У 1924 р. знову став членом Консервативної партії. Його обирають до палати громад, він працює на посту міністра фінансів. У 1929 р. залишає посаду міністра і стає ректором Единбурзького університету, пише книги. У 1930-ті рр. був в опозиції до керівництва Консервативної партії. У 1939-1940 рр. – морський міністр.10 травня 1940 р. його було висунуто на посаду прем’єр-міністра коаліційного уряду.  У 1940-1945 рр. і у 1951-1955 рр. очолював британський уряд. У 1953 р. Черчіллю була присуджена Нобелівська премія з літератури (за праці з історії) та за шеститомник мемуарів «Друга світова війна». Після відставки у квітні 1955 р. відійшов від активної політичної діяльності. Помер у Лондоні 24 січня 1965 р.

Ширак Жак Рене (нар. 1932 р.) – французький державний і політичний діяч, президент Франції у 1995-2007 рр. Народився 29 листопада 1932 р. у Парижі в родині банківського службовця. Навчався в ліцеї Карно і Людовика Великого, три місяці пропрацював на транспортному судні. Служив у французькій армії, в 1956-1957 рр. брав участь в Алжирській війні і був поранений. У молодості поділяв комуністичні ідеї, був розповсюджувачем газети «Юманіте». Вищу освіту здобув у найпрестижніших навчальних закладах Франції - Інституті політичних досліджень і Національній школі адміністрації (1957). Після закінчення навчання почав кар'єру державного службовця (аудитор Рахункової палати, 1959), у 1962 р. обраний муніципальним радником в Сент-Фереол, звідки родом його родина. У 1962-1967 рр. працював в апараті уряду при прем'єр-міністрі Помпіду. У 1967 р. був обраний депутатом Національних зборів. При президенті В. Жискар д'Естені займав посаду прем'єр-міністра. Незабаром зайнявся політичною діяльністю: 1974 р. — генеральний секретар голлістської партії «Союз демократів на захист Республіки»; 1976 р.  — голова партії Об'єднання на захист Республіки. У 1977 р. був обраний мером Парижа. У 1986-1988 рр. Жак Ширак знову прем'єр-міністр. Ширак відкидав як політичні принципи "жискарівців" (центристів), так і радикальний реформізм лівих. Підтримував зниження податків, припинення цінового контролю, приватизацію, суворіше покарання злочинності та тероризму. Намагався зробити економічну політику більш соціально відповідальною. Був обраний президентом у 1995 р. після проведення кампанії під гаслом зцілення «соціальної тріщини» й переобраний у 2002 р. Його економічна політика включала елементи як підвищення, так і послаблення державного контролю. Його позиція щодо проблем Євросоюзу змінювалася від євроскептицизму до гарячої підтримки інтеграції. Його поточний термін закінчився 2007 року. Як президент Франції також був співпринцем Андорри і великим майстром Легіону Честі.

Шредер Герхард Фріц Курт (нар. 1944 р.) – німецький політик, лідер СДПН, федеральний канцлер ФРН у 1998-2005 рр. Народився 7 квітня 1944 року в бідній протестантській родині в селищі Мосенберг (Північний Рейн-Вестфалія). Його батько загинув на війні. В родині Шредерів було двоє синів, їх виховувала мати яка працювала на фермі. Коли Герхарду було 14 років, він був змушений був залишити школу і піти працювати молодшим продавцем. Пізніше він вступив на юридичний факультет Геттінгенського університету, який закінчив у 1976 р. Працював юристом, у 1978-1990 рр. у нього була приватна юридична практика в Ганновері. З 1963 р. Шредер — активіст соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН). У 1978 р. його обрали керівником молодіжної секції партії СДПН. А в 1980 р. був вперше обраний в бундестаг, нижню палату німецького парламенту. Спочатку Шредер співпрацював з ультралівим крилом СДПН, але поступово його політичні погляди стали поміркованішими. Коли в 1990 р. СДПН ввійшла в коаліцію з партією зелених, Герхард Шредер став прем'єр-міністром землі Нижня Саксонія і залишався на цій посаді до 1998 р. Очолювана Шредером  коаліція соціал-демократів і зелених прийшла до влади в жовтні 1998 р. після 16-річного перебування в опозиції з обіцянками модернізувати економіку, підтримати підприємництво й зберегти системи соціального захисту. Нове керівництво мало вибрати між двома концепціями подолання кризи — скорочення соціальної підтримки населення (запропонована ліберальними економістами) або підвищення податків для більш заможних прошарків суспільства (ліві соціал-демократи на чолі з Оскаром Лафонтеном). Шредер вибрав перший варіант, що привело до розриву з Лафонтеном, який залишив керівництво СДПН. У той же час спроба Шредера приступити до виконання програми урізування соціальних прав громадян привела до стрімкого падіння підтримки СДПН населенням. Не зумівши вирішити структурні економічні проблеми, Шредер ледь не зазнав поразки на виборах 22 жовтня 2002 р. Тільки тверда опозиція американському вторгненню в Ірак і ефективна допомога жертвам повені на сході Німеччини допомогли СДПН одержати невелику перевагу над ХДС. У березні 2003 р. Шредер запустив програму структурних економічних реформ, відому як «Програма 2010» (Agenda 2010). Вона передбачала обмеження витрат на охорону здоров'я, пенсійне і соціальне забезпечення, а також лібералізацію трудового законодавства з метою стимулювання створення нових робочих місць. Це, однак, не дозволило побороти економічну кризу. У 2004 р. Шредер пішов у відставку з посади голови СДПН. 22 травня 2005 р. після поразки на місцевих виборах у землі Північний Рейн-Вестфалія Шредер оголосив про рішення СДПН ініціювати проведення дострокових національних виборів вже у вересні 2005 р., тобто за рік до закінчення терміну його повноважень. Дострокові вибори пройшли 18 вересня 2005 р. Неочікувано для всіх СДПН одержала лише на 1 % менше голосів, ніж блок ХДС/ХСС. Християнські демократи не змогли сформувати парламентську більшість без соціал-демократів, але умовою створення «великою коаліції» стало канцлерство Ангели Меркель. Герхард Шредер заявив, що йде з політики.

Штреземан Густав (1878-1929) – німецький державний і політичний діяч, дипломат, рейхсканцлер і міністр закордонних справ Німеччини (1923-1929), лауреат Нобелівської премії миру (1926). Народився 10 травня 1878 р. в Берліні в багатодітній родині власника пивниці. Відмінно навчався в гімназії Андреаса, яку закінчив у 1897 р. і вступив на факультет історії та літератури Берлінського університету. Після конфлікту з поліцією, викликаного покладанням квітів на могилу жертв революції 1848 р., змушений був покинути Берлін і вступити до Лейпцизького університету. У 1902 р. отримав ступінь доктора філософії та права. У 1901-1904 рр. був представником Союзу німецьких виробників шоколаду. У 1903 р. почав політичну кар’єру, вступивши в Націонал-ліберальну партію Німеччини. У 1906 р. Штреземана обрали до міської ради Дрездена, а в 1907 р. він став наймолодшим депутатом рейхстагу. Напередодні Першої світової війни підтримав агресивні зазіхання Німеччини і це відштовхнуло від нього більшість виборців. Зазнавши поразки на чергових парламентських виборах 1912 р., він у складі групи економічних експертів відвідав США і Канаду. З початком війни примкнув до мілітаристських кіл і у 1914 р. знову став депутатом рейхстагу. У військових діях участі не брав за станом здоров'я (базедова хвороба). З потрясінням зустрів поразку Німеччини у війні і Листопадову революцію в країні. Але це не завадило Штреземану підтримати Веймарську республіку та її президента Ф.Еберта. У грудні 1919 р. Націонал-ліберальна партія була перетворена на Німецьку народну партію (ННП), лідером якої він був до кінця життя. На виборах 1920 р. ННП добилася успіху і брала участь у формуванні уряду. Штреземан очолив фракцію партії в рейхстазі і керував комітетом рейхстагу в закордонних справах. У серпні-листопаді 1923 р. під час Рурського конфлікту Густав Штреземан займав пост рейхсканцлера і міністра закордонних справ у коаліційному уряді ННП, СДПН, НДП і партії Центру, а потім аж до своєї смерті обіймав посаду міністра закордонних справ Німеччини. Посвячений в 1923 р. в члени ложі «Friedrich der Grosse» (Берлін), почесний член Великої Материнської ложі Große National-Mutterloge «Zu den drei Weltkugeln». Ініціатор створення (поряд з Бріаном Арістідом і Ерріо Едуардом) пан-Європи. У 1926 р. за свій внесок у зміцнення миру при укладанні Локкарнских угод Густав Штреземан (разом з Арістідом Бріаном) був удостоєний Нобелівської премії миру, в 1928 став почесним доктором Гейдельберзького університету. Здоров'я Штреземана було серйозно підірвано перевантаженнями, 3 жовтня 1929 р. він помер від наслідків інсульту і був похований на Луїзенштадському кладовищі в берлінському районі Кройцберг.

 

Список використаної літератури та джерел

1. Великая Отечественная война 1941-1945: Словарь-справочник /Н.Г.Андроников, А.С.Галицан, М.М.Кирьян и др.; Под общ. ред. М.М.Кирьяна. – М.: Политиздат, 1988. – 559 с.
2. Воронянський О.В. Всесвітня історія ХХ ст.: Навчальний посібник для вступників до ВНЗ. – Х.: Парус, 2006. – 336 с.
3. Всемирная история: тысяча иллюстраций. Мировые войны и мирные периоды. – М.: ООО ТД «Издательство Мир книги», 2008. – 96 с., ил.
4. Всемирная история: тысяча иллюстраций. Современный мир. Европа. – М.: ООО ТД «Издательство Мир книги», 2008. – 72 с., ил.
5. Всесвітня історія. Словник-довідник. Поняття і терміни шкільного курсу /Уклад. Є.І.Балюта. – Х.: Країна мрій, 2008. – 240 с.
6. Гісем Олександр. Словник персоналій до курсу всесвітньої історії (10 кл.) //Історія в школі. – 2008. - №1. – с. 31-45.
7. Губарев В.К. Довідник школяра і студента. Всесвітня історія. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2007. – 496 с.
8. Губарев В.К., Трофимова З.В. Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2006. – 1248 с.
9. Довідник із всесвітньої історії. Для вчителів та учнів загальноосвітніх навчальних закладів. – Черкаси: «ІнтролігаТОР», 2010. – 256 с.
10.  Земерова Т.Ю. Всесвітня історія. Практичний довідник. – Х.: ФОП Співак Т.К., 2009. – 768 с.
11.  Історія України. Всесвітня історія: Програми для загальноосвітніх навчальних закладів. 10-11 класи. Профільний рівень. Академічний рівень. Рівень стандарту /Кер. авт. кол.: О.І.Пометун. – К., 2010. – 128 с.
12.  Кагітіна Н.А. Усі уроки до курсу «Всесвітня історія». 11 клас. Стандартний та академічний рівні /Н.А.Кагітіна, О.П.Мокрогуз. – Х.: Вид. група «Основа», 2011. – 238 [2] с.: табл.
13.  Киридон А.М. Словник-довідник. Міжнародні відносини. Країнознавство. Частина 1 /А.М.Киридон, В.О.Мартинюк, С.С.Троян. – Х.: Вид. група «Основа», 2011. – 127 [1] с. – (Б-ка журн. «Історія та правознавство». Вип. 04 (88)).
14.  Киридон А.М. Словник-довідник. Міжнародні відносини. Країнознавство. Частина 2 /А.М.Киридон, В.О.Мартинюк, С.С.Троян. – Х.: Вид. група «Основа», 2011. – 125 [3] с. – (Б-ка журн. «Історія та правознавство». Вип. 05 (89)).
15.  Мокрогуз О.П. Усі уроки до курсу «Всесвітня історія». 10 клас. Стандартний та академічний рівні /О.П.Мокрогуз, О.Є.Розумієнко. – Х.: Вид.група «Основа», 2010. – 255 [1] с.: табл.
16.  Остапенко Вадим. Довідник із всесвітньої історії //Історія України. – 2008. - №30-32. – с.23-45.
17.  Середницька Г.В. Всесвітня історія: 11 кл.: Опорні конспекти. – К.: Видавництво А.С.К., СПД ФО Сандул, 2008. – 432 с.
18.  Сайти в Інтернеті:

Cyclop.com.ua.

History.vn.ua.

Leksika.com.ua.

Uk.wikipedia.org./wiki/