СЛОВНИК ПОНЯТЬ І ТЕРМІНІВ ЗІ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

СЛОВНИК ПОНЯТЬ І ТЕРМІНІВ ЗІ ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

 

11 КЛАС

 

Тема 1. Друга світова війна. Військові події на території СРСР (Велика Вітчизняна війна)

Антигітлерівська коаліція – союз держав і народів, що склався під час Другої світової війни проти агресивного блоку Німеччини, Італії, Японії та їхніх союзників. До коаліції входили СРСР, США, Велика Британія, Франція, Китай, Югославія, Польща, Чехословаччина та інші країни, що брали участь у воєнних діях або надавали допомогу союзникам. Наприкінці війни до складу коаліції входило близько 50 держав. 

Велика Вітчизняна війна – справедлива, визвольна війна радянського народу на захист своєї Вітчизни проти фашистської Німеччини та її союзників (Угорщина, Італія, Румунія, Фінляндія); найважливіший етап Другої світової війни. Тривала з 22 червня 1941 р. до 8 травня 1945 р.

«Велика трійка» - неофіційна назва керівників СРСР (Й.Сталін), США (Ф.Рузвельт, після його смерті в квітні 1945 р. – Г.Трумен) і Великої Британії (У.Черчілль) в 1941-1945 рр.

«Блискавична війна» («бліцкриг») (нім. Blitzkrieg — блискавична війна)  — створена на початку XX століття теорія ведення швидкоплинної війни, відповідно до якої перемога досягається в строки, що обчислюються днями або місяцями, перш ніж противник зуміє мобілізувати й розгорнути свої основні військові сили. Бліцкриг заснований на тісній взаємодії піхотних та танкових з'єднань за підтримки авіації. Стратегія бліцкригу подібна до прийнятої в СРСР напередодні Великої Вітчизняної війни теорії глибокої наступальної операції. За стратегією бліцкригу танкові підрозділи при підтримці піхоти прориваються у тил супротивника, обходять і оточують його укріплені позиції. Оточені з'єднання противника, які відчувають труднощі з постачанням боєприпасів, технікою та продуктами харчування, легко розбиваються наступаючими військами або здаються в полон.

Голокост (Шоа, Катастрофа) (від лат. holocaustum – жертва загального спалення) – катастрофа європейського єврейства, тобто загибель значної частини єврейського населення Європи внаслідок організованого переслідування і планомірного знищення  6 млн. євреїв нацистами та їх пособниками в Німеччині і на захоплених нею територіях в 1933-1945 рр. Голокост був вираженням фашистської політики й ідеології державного антисемітизму, доведеного до свого крайнього практичного втілення – геноциду значної частини єврейського народу. Офіційно план фізичного знищення євреїв був ухвалений нацистським керівництвом у січні 1942 р. Він передбачав створення концтаборів та гетто для євреїв, жорстокі способи страти: отруєння в газових камерах, спалення в крематоріях, голодомор, цькування собаками. Термін «Голокост» вперше був використаний у 1960-х рр. у публіцистиці майбутнім лауреатом Нобелівської премії миру письменником Елі Візелем як символ газових камер і крематоріїв у таборах смерті. Після всесвітньої прем’єри в 1978 р. однойменного американського багатосерійного телевізійного фільму цей термін став широко використовуватися. В Ізраїлі застосовується термін «Шоа» (Катастрофа).

Друга світова війна – найбільш масштабна і найбільш жорстока в історії людства війна, яка тривала з 1 вересня 1939 р. по 2 вересня 1945 р. Воєнні дії відбувалися на території Європи, Азії, Африки й Австралії, на усіх морях і океанах. У війні брала участь 61 країна світу, 80% населення Землі. На території 40 країн було мобілізовано 110 млн. чоловік. Приблизна кількість жертв – 65-67 млн. чоловік, 90 млн. інвалідів. Найбільші втрати – СРСР (28 млн. чол.), Німеччина (13 млн. чол.), Китай (10 млн. чол.), Польща (6 млн. чол.), причому майже половина жертв – мирне населення. У концтаборах Німеччини знищено 16 млн. чоловік. Матеріальні втрати – 4000 млрд. доларів. У ході війни вперше були застосовані нові види озброєнь, у тому числі атомна бомба.

Другий фронт (на відміну від «першого фронту» - між Німеччиною та СРСР) – бойові дії Великої Британії та США проти Німеччини. Суть «другого фронту» полягала у створенні критичної для Німеччини ситуації, коли вона змушена була б воювати на два фронти – на сході та заході. СРСР наполягав на відкритті другого фронту на території окупованої Франції.

Колабораціонізм (від франц. colaboration – співробітництво) – усвідомлене й добровільне  або вимушене співробітництво в період війни з ворогом у його інтересах і на шкоду своїй батьківщині або союзних з нею країн. Історики виділяють різні типи колабораціонізму: 1) воєнний – сприяння противнику зі зброєю в руках: служба у військових формуваннях, поліцейських структурах, в органах розвідки та контррозвідки; 2) політичний, адміністративний – співробітництво в окупаційних органах влади; 3) побутовий – встановлення дружніх відносин між окупантами та населенням; 4) культурний (духовний) – співробітництво з окупантами в духовній сфері, що під час Другої світової війни сприяло поширенню серед населення вірнопідданських почуттів, пропаганди винятковості «арійської раси», підвищенню психологічного настрою окупантів; 5) економічний – співробітництво в будь-яких галузях економіки. У ряді країн Європи були сформовані колабораціоністські уряди: режим Віші на чолі з Анрі Петеном (Франція), уряд міністра-президента Відкуна Квіслінга (Норвегія), уряд голови фашистської партії та «лейдера» (вождя) нідерландського народу Антона Адріана Мюссерта (Нідерланди), уряд генерала, прем’єр-міністра Мілана Недіча (Сербія), режим лідера усташів, «поглавника» А.Павеліча (Хорватія), уряд Й.Тисо (Словаччина) та інші. Після війни колаборантів карали як злочинців, зрадників Батьківщини. 

Корінний перелом – перехід стратегічної ініціативи на бік союзників по антигітлерівській коаліції.

«Новий порядок» – терористичний режим масових розстрілів та економічного пограбування, встановлений нацистами на окупованих радянських територіях в роки Другої світової війни. Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини; вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини «лебенсраум» (життєвий простір) для арійської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями. Характерною рисою «нового порядку» був тривалий терор. За роки окупації було спалено 250 населених пунктів України, а все населення розстріляне. В Україні створено 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. За роки окупації в Україні було вбито й замучено понад 4 млн. цивільного населення і понад 1,3 млн. військовополонених, а всього Україна втратила 17 млн. чоловік.

Рух Опору – під час Другої світової війни національно-визвольний, антифашистський рух проти німецьких, італійських, японських окупантів і їхніх союзників та встановлених ними порядків, за відновлення національної незалежності і державного суверенітету окупованих країн, а також країн фашистського блоку, за більш сприятливий демократичний устрій після визволення. Набув великого розмаху в Югославії, Франції, Італії, Польщі, Чехословаччині, Греції, Китаї, Албанії та інших країнах. Мав дві течії: комуністичну і національну.

 

Тема 2. Світ після Другої світової війни

Нюрнберзький процес – судовий процес над головними нацистськими військовими злочинцями. Проводився в місті Нюрнберзі з 20 листопада 1945 по 1 жовтня 1946 рр. в Міжнародному військовому трибуналі. До відповідальності були притягнуті вищі військові і державні діячі фашистської Німеччини, 12 чоловік засуджені до смертної кари, 7 – до тривалих термінів або до довічного ув’язнення. Були визнані злочинними: керівний склад Націонал-соціалістичної партії і охоронні загони цієї партії (СС), служба безпеки (СД), державна таємна поліція (гестапо). Нюрнберзький процес викрив суть німецького фашизму, його плани знищення цілих держав і народів, небезпеку фашизму для всього людства. На цьому процесі вперше в історії агресія була визнана найтяжчим злочином проти людства.

Токійський процес – судовий процес над головними японськими військовими злочинцями, який тривав з 3 травня 1946 р. по 12 листопада 1948 р. у Токіо в Міжнародному військовому трибуналі для Далекого Сходу. Вимога суду над японськими військовими злочинцями була сформульована в декларації Потсдамської конференції та підтверджена в Акті про капітуляцію Японії. До складу трибуналу ввійшли представники СРСР, США, Великої Британії, Китаю, Франції, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Голландії, а згодом до них приєдналися представники Індії та Філіппін. На лаві підсудних було 25 військових злочинців, усі вони були визнані винними: 7 було страчено через повішення, 18 засуджено до різних строків ув’язнення (1 – до 20 років ув’язнення, 1 – до 7 років, 16 – до довічного ув’язнення). Вирок над засудженими до страти був виконаний у ніч на 23 грудня 1948 р. у Токіо.

 

Тема 3. США та Канада у 1945 – на початку ХХІ ст.

«Велике суспільство» – програма адміністрації Л.Джонсона, в якій робилася спроба комплексного розв’язання найскладніших соціальних проблем, що дозволило б значно піднести рівень життя населення США. Ця програма передбачала створення такого американського суспільства, в якому «не буде бідних, а охорона здоров’я та освіта будуть доступні для всіх і найкращі в світі». Вона підпорядковувалась не економічній (антикризовій), а відверто ідеологічній меті – історичній суперечці з соціалізмом. Програма стосувалася не всього суспільства і не його працездатної верстви, а лише паріїв – бідняків, багатодітних, матерів-одиночок, дітей, людей похилого віку. Це буди непродуктивні витрати, оскільки вони не сприяли поліпшенню економічної ситуації в США, а навпаки, ускладнили нездорові економічні явища, зокрема, стали головним джерелом інфляції.

Військово-промисловий комплекс – об'єднання в розвинутих країнах виробників воєнної продукції, армії й пов’язаних з ними представників державного апарату та науки.

Діаспора (від грец. διασπορά – розсіяння) – розсіяння по різних країнах народу, вигнаного завойовниками за межі батьківщини.

Доктрина Трумена – зовнішньополітичний курс президента США Г.Трумена, проголошений у його посланні конгресу США 12 березня 1947 р.  Ця доктрина була спрямована на забезпечення оборонних позицій США у Західній Європі, на Близькому Сході, в Азії та інших частинах світу, де СРСР намагався поширити свій вплив. З цією метою Вашингтон здійснив цілу низку військових та зовнішньополітичних заходів (розгортання мережі військових баз, створення оборонних альянсів тощо). Крім цього, доктрина передбачала надання 400 млн. доларів Греції та Туреччині, яким, на думку уряду США, загрожувала «комуністична небезпека». У цій доктрині вперше у міжнародних повоєнних відносинах було сформовано принцип: стримання експансії СРСР для захисту безпеки США.

Зоряні війни – так ще образно називали «стратегічну оборонну ініціативу» (СОІ) – програму протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь, яка почала розроблятися у США в період президентства Р.Рейгана і була покликана захистити територію США від балістичних ракет; програму розгортання в космосі системи протиракетної оборони, яка здатна знищувати балістичні ракети ворога в момент їх запуску або в польоті. Програма СОІ призвела до нагнітання атмосфери страху перед новими видами озброєнь.

 Маккартизм – антидемократичний напрям внутрішньої політики США, що виник як реакція на революцію в Китаї і втрату китайського ринку, яка була підсилена війною в Кореї; названий за іменем сенатора-республіканця зі штату Вісконсін Джозефа Маккарті – голови сенатської комісії конгресу США з питань діяльності урядових установ та її постійної підкомісії з розслідування; кампанія переслідування прогресивних діячів і організацій. З 1950 р. почалися гоніння та арешти лідерів комуністичної партії США (арештовано 140 осіб) і профспілок (арештовано 100 осіб), переслідування ліберально налаштованих професорів, «полювання на відьом», шпигуноманія, судові процеси над «радянськими шпигунами» («справа Оппенгеймера»). 255 організацій в США були названі «підривними». Але маккартизм не став довготривалою тенденцією внутрішньої політики США, що було зумовлено тим, що у США не було масової бази для комуністичного руху, успіхами країни у протидії СРСР на зовнішньополітичній арені та потеплінням міжнародного становища в середині 1950-х рр.

Наддержава – згідно міжнародної стратифікації держав це держава, якій притаманні такі ознаки: здатність до масових руйнувань планетарного масштабу, здатність впливати на умови існування всього людства, неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо до її складу не входить інша супердержава.

Неоконсерватизм – сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства й визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу до останніх десятиріч (наприклад, «рейганоміка», «тетчеризм»). Кредо неоконсерватизму в економіці – заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва; у соціальній сфері дещо гнучкіший ліберально-реформістський курс поступився місцем жорсткій економії, «економічному реалізмові», скороченню соціальних витрат, анти егалітарним тенденціям; у політичній сфері спостерігається неоконсервативна переорієнтація щодо проблем політичної влади, демократії, політичної участі, функцій і прерогатив держави, бюрократії в напрямі посилення елітарних тенденцій і антибюрократичних настроїв.

«Нова економічна філософія» - економічна програма адміністрації президента США Білла Клінтона. Вона відбивала нове бачення оздоровлення американської економіки і реалізувалась у трьох програмах: 1) короткострокова програма стимулювання економіки, на яку виділялося 30 млрд. доларів. Основне її завдання – збільшення кількості робочих місць через розвиток системи освіти, професійної підготовки, а також шляхом розвитку системи громадських робіт; 2) чотирирічна інвестиційна програма (з 1993 р.), яка передбачала створення пільг і стимулів для приватних інвесторів, цільові капіталовкладення в найважливіші галузі господарства. На програму виділялося 140 млрд. доларів; 3) програма скорочення бюджетного дефіциту на 500 млрд. доларів до 1997 р.

«Нові рубежі» – програма президента Дж.Кеннеді, суть якої полягала у стимулюванні економічного зростання США шляхом розширення капіталовкладень та подальшого розгортання НТР. Програма передбачала комплексну перебудову відстаючих районів, підвищення мінімальної заробітної плати, перекваліфікацію безробітних, допомогу фермерам, розширення соціального забезпечення. Належне місце в програмі президента посідали проблеми громадянських прав і становище чорношкірого населення.

Пентагон (грец. πεντάγωνον, від πέντε – п’ять і γωνία – кут) – 1) п’ятикутник; 2) п’ятикутна споруда поблизу м.Вашингтона, в якій розміщуються керівні військові установи США; 3) переносно – військове відомство США.

ПРО (Договір про обмеження систем протиракетної оборони) – договір між СРСР і США, підписаний у Москві 26 травня 1972 р.; безстроковий, але підлягав розгляду через кожні 5 років. Набрав чинності 3 жовтня 1972 р. Договір передбачав зобов’язання не розгортати системи ПРО на території своєї країни і не створювати основу для такої оборони, обмеження числа районів розміщення системи ПРО для кожної сторони, кількість пускових установок у районі розміщення і протиракет на стартових позиціях. Сторони зобов’язалися не створювати, не випробовувати і не розгортати системи або компоненти ПРО морського, повітряного, космічного або мобільно-наземного базування. Контроль за дотриманням положень Договору здійснювався за допомогою національних технічних засобів.

Проблема Квебеку – одна з головних нерозв’язаних проблем Канади. У Канаді провінція Квебек займає осібне місце. Передусім тому, що, на відміну від решти країни, вона франкомовна. До того ж Квебек – найбільша за територією і друга за чисельністю населення провінція Канади. Два рази Квебек проводив референдум про відокремлення від Канади (1970 р. та в 1980 р.). Останнього разу, 1995 року, незалежність провінції підтримали 49,4% відсотка її мешканців. Цього не вистачило для утворення нової країни, але канадський уряд змушений був піти на значні поступки Квебеку. Однією з таких поступок є право провінції самій собі підбирати кандидатів на імміграцію. Відбір проводить Бюро імміграції до Квебеку, відповідальне за ту чи іншу країну. Українці, аби виїхати до Квебеку, мають звертатися до філії цього бюро у Відні. Зараз українська громада Квебеку – це приблизно 25 тисяч людей. В 2006 р. палата громад парламенту Канади проголосувала 266 голосами “проти” 16 резолюцію, якою мешканці Квебеку визнаються “народом у лоні об’єднаної Канади”. Метою цієї резолюції, підготовленої консервативним урядом меншості Стівена Харпера і поданої на розгляд парламенту, повинна була стати нейтралізація натиску сепаратистів, які прагнуть відірвати провінцію Квебек від Канади і створити на її території незалежну країну. Мешканці Квебеку вперше в історії Канади визнані на парламентському рівні окремим народом. Однак критики такого рішення парламентаріїв стверджують, що ця резолюція лише заохотить сепаратистів ще рішучіше рухатися по шляху відриву Квебеку від Канади. Провідники такої ідеї, політична партія «Квебекський блок», наразі вимагали від центральної влади лише розширення повноважень провінції, зокрема і права самостійно представляти Квебек на міжнародній арені. Сьогодні «квебекський націоналізм» здебільшого має «лінгвістичну» спрямованість і цілком позбавлений расового відтінку.

Рейганоміка – практика неоконсерватизму в США в 80-х рр. ХХ ст., пов’язана з президентством Р.Рейгана, в основу якої було покладено програму обмеження ролі держави в економічному та соціальному регулюванні, підтримки приватної ініціативи, зменшення соціальних виплат  і федеральних та соціальних витрат.

Уотергейтська справа – розслідування подій, пов’язаних з протизаконними діями «Комітету Республіканської партії з переобрання президента» у період виборчої кампанії 1972 р. (спроба встановити підслуховувальний пристрій у штаб-квартирі Демократичної партії в готелі «Уотергейт» у Вашингтоні). Розкриті численні порушення законності з боку посадових осіб Білого дому. Президент Р.Ніксон під загрозою обвинувачення в причетності до «Уотергейтської справи» і притягнення його до відповідальності в порядку імпічменту в серпні 1974 р. вийшов у відставку.

 

Тема 4. Країни Західної Європи в 1945 – на початку ХХІ ст.

«Економічне диво» – процес швидкого відродження та бурхливого економічного піднесення в державі, коли щорічний приріст виробництва продукції перевищує 10% на рік. В 50-ті рр. ХХ ст. було характерним для ФРН, Італії, Японії, СРСР. «Батько» німецького «економічного дива» – Людвіг Ерхард, професор економіки, міністр економіки всіх кабінетів К.Аденауера, автор теорії «соціального ринкового господарства», що стала основою економічної політики західнонімецьких урядів на довгі роки. Британське «економічне диво» відбулося пізніше, ніж у Німеччині. Його повязують із політикою «тетчеризму» у 80-х рр. ХХ ст. Суттєвими факторами «економічного дива» є створення пільгових умов для розвитку приватного підприємництва, використання досягнень науково-технічної революції та залучення іноземних інвестицій.

ЄС (Європейський Союз) – економічне і політичне об’єднання європейських країн, утворене в 1993 р. відповідно до Маастрихтського договору 1992 р. на базі Європейського співтовариства. Європейський союз об’єднав 12 країн: Бельгію, Велику Британію, Німеччину, Грецію, Данію, Ірландію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Францію. У 1994 р. підписані угоди про вступ до ЄС Австрії, Норвегії, Фінляндії та Швеції. 1 травня 2004 р. до ЄС були прийняті Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Кіпр та Мальта. 1 січня 2007 р. ЄС поповнився двома новими членами – Болгарією та Румунією, і тепер до нього входять 27 країн. Мета ЄС – проведення єдиної політики у відносинах з іншими країнами, створення європейської валютної системи, єдиного внутрішнього ринку. Встановлюється єдине європейське громадянство. Створюється європейський валютний інститут і Європейський центральний банк, у 1999 р. введена єдина валюта – євро (крім Великої Британії, Данії), здійснюється єдина грошово-кредитна політика. На порядку денному – схвалення спільної конституції ЄС і адаптація нових держав-членів до спільного функціонування і розвитку в рамках спільного загальноєвропейського простору. Центр – м.Брюссель (Бельгія).

Лейборизм (від англ. labor - праця) – ідеологія та політика робітничих партій деяких країн (Великої Британії, Австралії, Нової Зеландії та ін.), які ґрунтуються на прагненні до гармонізації (злагодженості, взаємної відповідності) соціальних інтересів певних груп суспільства. У Великій Британії членами лейбористської партії (заснована у 1900 р., до 1906 р. називалася Комітетом робітничого представництва, після Другої світової війни була при владі в 1945-1951 рр., 1964-1970 рр., 1974-1979 рр. та з 1997 р. по даний час) автоматично стають члени професійних спілок, якщо вони сплачують членські внески. Лейбористська партія Великої Британії проголосила своєю метою «демократичний соціалізм», який може бути розбудований шляхом державного втручання в економіку та соціального реформування. Але в кінці ХХ ст. в партії посилився вплив ліберальних ідей.

Маастрихтський договір – Договір між 12 країнами Європейського економічного співтовариства про створення Європейського Союзу (ЄС), підписаний у м.Маастрихт (Нідерланди) 7 лютого 1992 р. Маастрихтський договір передбачав створення політичного, економічного й валютного союзу (т.зв. «Європа без кордонів»), завершення формування єдиного внутрішнього ринку – усунення всіх перешкод на шляху вільного пересування товарів, послуг, капіталів і людей. Країни ЄС зобов’язалися проводити спільний курс у сфері зовнішньої політики і безпеки, основних напрямів внутрішньої економічної політики, координувати політику з питань охорони навколишнього середовища, боротьби із злочинністю, у сфері юстиції тощо.

Мафія (італ. (сицил.) maf(f)ia - свавілля, самоправство; таємна злочинна організація) – таємна централізована злочинно-терористична організація. Уперше виникла наприкінці ХVІІІ ст. на о. Сицилія (Італія) для боротьби проти сваволі поміщиків. Згодом до мафії влилося багато декласованих елементів, і вона перетворилася на бандитську організацію. На поч. ХХ ст. назву «мафія» перебрали на себе деякі гангстерські організації в США. Тепер – це специфічна система соціальних відносин, яка проявляється у стійкому існуванні й широкому розгалуженні таємної структури, що вдається до методів економічного примусу, насильства, терору та вбивств. Найвідомішими у світі мафіями є італійська (неаполітанська) «Камора», американська «Коза ностра», японська «Якудза», сінгапурська «Тріада» та колумбійський «Картель». Розрізняють мафію класичну (стару) й сучасну (нову). Класична мафія ґрунтувалася на родинних звязках (її основу становили «сімї»), безумовному підпорядкуванні членів мафії її главі, на круговій поруці, поділі територій впливу. Мафія виробила своєрідну систему «справедливості», засновану на складному моральному кодексі – омерті. Суть її полягає у відмові від апеляції до офіційної влади та в ухилянні від співробітництва з владою при розслідуванні будь-яких злочинів. У 1920-х рр. фашистський режим Б.Муссоліні шляхом масових арештів та засудження тисяч мафіозі до тривалих строків увязнення майже знищив мафію, проте після Другої світової війни вона відновила свою діяльність. Центр мафії перемістився із сільської місцевості до головного міста Сицилії – Палермо, де вона почала контролювати промисловість, транспорт, будівництво та банківську систему, а в кінці 70-х рр. – здійснювати контрабанду героїну до США.  Із середини ХХ ст. мафія активно залучається до політичних процесів: окремі політичні діячі використовують її в передвиборних кампаніях для залякування своїх конкурентів, їх фізичного знищення, боротьби зі страйкуючими робітниками, впливу на профспілку. У 60-х рр. ХХ ст. на зміну класичній прийшла сучасна мафія з її високоорганізованими формами. Основними сферами її діяльності стали наркобізнес, викрадення автомашин, людей, професійна проституція, фінансові махінації, торгівля зброєю, «відмивання» коштів, одержаних злочинним шляхом, тощо. Про масштаби діяльності мафії в Італії свідчать такі дані. У 1990 р. обіг грошових коштів, придбаних злочинним шляхом, за оцінкою Центрального статистичного інституту Італії, становив близько 21,5-24 млрд. доларів. Щонайменше половина цієї суми припадала на організовану злочинність. Частка сицилійської мафії складала 1/3-1/2 названої суми. Особливо масштабну шахрайську діяльність мафія розгорнула після зняття митних бар’єрів в рамках ЄС (після 1 січня 1993 р.). Проблема посилення боротьби з мафією лишається актуальною для багатьох країн Європи і понині.

Монетаризм – економічна теорія і практична концепція економічного управління державою, згідно якої визначальним чинником формування господарської кон’юнктури є кількість грошей в обігу і зв’язок між грошовою масою і товарною. Монетаристи розглядають в якості головних способів впливу на економіку регулювання емісії, валютний курс національної грошової одиниці, кредитний процент, податкові ставки та митні тарифи. Монетаристська теорія, на чолі якої стояв Мілтон Фрідман, виникла в США в середині 1950-х рр. Широкого розповсюдження монетаризм одержав в 1970-ті рр., коли він використовувався урядовими органами для боротьби із стагфляцією і виявився теоретичною основою для державних програм грошово-кредитного регулювання економіки. Застосування на практиці монетаристських ідей урядами Великої Британії, США, ФРН й інших країн хоча і сприяло уповільненню інфляційних процесів, але підсилило розвиток кризових явищ в економіці та стимулювало зростання безробіття в цих країнах.

Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.  Неолібералізм прийшов на зміну класичному економічному лібералізму, причиною краху якого стала економічна криза 1929-1933 pp. XX ст. Неолібералізм увібрав у себе й плідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму: обстоювання ідей природного порядку та природних прав; заперечення будь-якого розширення державного втручання; захист конкурентних принципів господарювання; обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва; розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади; підтримка політики вільної торгівлі. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 p., використавши термін «ліберальний інтервенціонізм», під яким розумів державне "втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку".

План Маршалла – економічна програма допомоги країнам Європи для «відновлення і розвитку», запропонована 5 червня 1947 року Держсекретарем США Джорджем Маршаллом (1880-1959). Суть плану полягала в підтримці слабких європейських економік, створенні умов для їх відродження, швидкого розвитку внутрішньоєвропейської торгівлі, активізації найбільш ефективних виробничих потужностей для досягнення прискореного випуску продукції шляхом міжгалузевої кооперації, зміцнення національних валют і відновлення довіри до них. План Маршалла передбачав виділення на визначених умовах позик і кредитів. Він почав діяти у квітні 1948 р. Американську пропозицію прийняли 16 європейських країн (Велика Британія, Франція, Італія, Бельгія, Норвегія, Данія, Швеція, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина, Нідерланди, Люксембург), які в липні 1947 р. уклали конвенцію про створення спеціальної Організації європейського економічного співробітництва (з 1961 р. – Організація економічного співробітництва і розвитку). У березні 1948 р. до плану Маршалла було включено Західну Німеччину. У доповіді, представленій «комітетом 16», сума запрошених американських кредитів становила 29-30 млрд. доларів на 4 роки (1948-1951). Після розгляду доповіді у спеціально створених президентом США комітетах, суму кредитів урізали до 17 млрд. доларів, а фактично вона становила за період з квітня 1948 по липень 1952 р. 12,2 млрд. доларів. Більше 2/3 цієї суми одержали Велика Британія, Франція, Італія, ФРН. План Маршалла сприяв новим структурним змінам західноєвропейської економіки і посиленню інтеграційних процесів його учасниками. 30 грудня 1951 р. план Маршалла офіційно припинив свою дію. Він був замінений законом «Про взаємне забезпечення безпеки», що передбачав разове надання економічної і військової допомоги.

Радикалізм (від лат. radix – корінь) – політична та ідеологічна течія, яка відстоює необхідність рішучих дій при розвязанні існуючих суспільних проблем, що мають привести до глибоких, кардинальних змін у політичних та соціально-економічних відносинах суспільства. В радянській політології в ХХ ст. замість терміну «радикалізм» часто вживався термін «революційність». На початку ХХ ст. найрадикальнішою політичною течією був комунізм, який передбачав рішучий злам існуючих капіталістичних, ринкових суспільних відносин і заміну їх новими суспільними відносинами, заснованими на пануванні державної форми власності в економіці та встановленні всеосяжного, тотального контролю держави над розвитком усіх сфер суспільного життя з метою ліквідації соціальних конфліктів. У 70-х рр. ХХ ст. в Західній Європі спостерігалась активізація радикальних лівоекстремістських організацій, які засобами терору прагнули повалити існуючий суспільний лад. Найвідомішими з них були: «Фракція Червоної армії» в ФРН і «Червоні бригади» в Італії. Але на початку 90-х рр. ХХ с. Майже всі ці організації припинили свою діяльність. Нині в країнах Європи радикалізм поширений значно менше, а більший вплив має реформізм, який передбачає поступову, еволюційну трансформацію всіх сфер суспільних відносин з метою забезпечення стабільності в розвитку держав.

Соціальне ринкове господарство – мета програми економічних реформ 1948-1956 рр., яку розробив німецький економіст, міністр економіки уряду К.Аденауера в ФРН Людвіг Ерхард. Основними принципами теорії «соціального ринкового господарства» є: 1) держава встановлює норми і правила, за якими діє ринкове господарство; 2) держава підтримує вільну конкуренцію; 3) не втручається безпосередньо в регулювання господарських процесів, щоб не порушити ринкових законів; 4) робиться ставка на дрібний і середній бізнес; 5) поєднується особиста ініціатива підприємців з елементами державного регулювання; 6) проводиться зниження податків, що стимулює виробників; 7) проводиться політика протекціонізму (захисту свого товаровиробника); 8) спеціальна підтримка, пільги передовим та експортним галузям. У цій доктрині на першому місці стоїть не держава, а людина.

Тетчеризм – політика виходу британської економіки з кризи за допомогою втілення неоконсервативної моделі державного регулювання, за іменем прем’єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер (1979-1990 рр.). Запропонована нова економічна програма М.Тетчер базувалася на теорії економічного лібералізму та його сучасної модифікації – монетаризму. Реформи зачепили всі сфери господарського життя країни: було обмежено профспілкові права на проведення страйків; у грошовій і банківській системі вводилась монетаристська концепція, яка передбачала жорстке обмеження грошової суми в обігу; здійснювалися стимулювання розвитку приватного бізнесу та обмеження державного підприємництва; проводилось розширення господарської самостійності та фінансової автономії державних компаній; проведено податкову реформу; вживались антиінфляційні заходи. Досягнуті успіхи «тетчеризму» стосовно умов Великої Британії були свідченням здатності капіталістичної системи трансформуватися і пристосовуватись до нових соціально-економічних умов.

«Третій шлях» - принципи модернізації лейбористської партії, реформування її ідейно-теоретичних засад, політичної стратегії та тактики, викладені Т.Блером в брошурі “Третій шлях: нова політика для нового сторіччя”. Основна ідея “третього шляху” досить проста: якщо перший шлях − це шлях, заснований на принципах індивідуалізму, неолібералізму й тетчеризму, а другий − традиційно орієнтований на одержавлений лейборизм, то “третій шлях” − це рух до справедливого суспільного устрою, базованого на цінностях коммунітаризму. В зовнішньополітичній сфері “третій шлях” являє собою спробу внести новий сенс в інтерпретацію сучасного світу, який бачиться таким, що постав на руїнах традиційної для ХХ ст. боротьби між капіталізмом і соціалізмом. “Третій шлях”, на думку Тоні Блера, ґрунтується на основних цінностях, якими керуються більше століття прогресивні політики: демократії, свободи, справедливості та інтернаціоналізму. “Третій шлях” покликаний сприяти динамічній економіці, заснованій на знаннях, які використовують, щоб примусити ринкове господарство служити інтересам зовнішньої політики, заснованої на міжнародному співробітництві.

 

Тема 5. СРСР. Нові незалежні держави

Біловезька угода – Угода про створення СНД, підписана 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі поблизу Бреста лідерами України (Л.Кравчук), Білорусії (С.Шушкевич) і Російської Федерації (Б.Єльцин). В Угоді ці держави констатували, що СРСР в умовах глибокої кризи і розпаду припиняє своє існування, заявили про прагнення розвивати співробітництво в політичній, економічній, гуманітарній, культурній та інших сферах.

«Відлига» - пом’якшення клімату суспільно-політичного життя СРСР, потепління в політичному житті країни, спроба змін і надій на кращі часи. Це період відходу від жорстких форм сталінської тоталітарної системи і спроби реформування всіх сфер життя в напрямку лібералізації, демократизації, гуманізації, десталінізації. Цей термін почав уживатися в політичному лексиконі після публікації повісті І.Еренбурга «Відлига» (1955 р.). Згодом «відлигою» почали називати епоху, пов’язану з перебуванням при владі М.Хрущова.

Волюнтаризм (від лат. voluntas – воля) – соціально-політична практика управління, яка не рахується з реальною дійсністю, законами історичного розвитку і здійснюється на основі особистих бажань і довільних рішень керівника.

«Гласність» - відкритість, публічність обговорень поточних та історичних проблем; діяльність державних органів, громадських організацій, посадових осіб, політичних лідерів, яка передбачає відкритість, надання інформації про свою роботу для залучення до політичних процесів широких суспільних верств, доступність для участі їх у прийнятті суспільно значущих рішень; врахування громадської думки, обнародування прийнятих рішень.

Дума (Державна Дума) – орган представницької влади Російської Федерації, нижня палата російського парламенту – Федеральних Зборів.

«Застій» - так образно в історичній і публіцистичній літературі називається період в історії СРСР 1964-1985 рр. Це визначення не зовсім точно відображає процеси, що відбувалися в СРСР у другій половині 60-х – першій половині 80-х рр. ХХ ст., але визначає загальну тенденцію соціально-економічного і політичного розвитку радянської системи. Відбувались реформи (друга половина 60-х рр.), реалізовувалися п’ятирічні плани розвитку народного господарства, велося активне будівництво тощо. Для тих часів характерним було досягнення відносної соціальної та матеріальної стабільності, досить пристойного, порівняно з попередніми періодами, рівня життя основної маси населення. Суть застою полягала в тому, що радянську владу охопила системна криза, яка проявилась в усіх сферах життя: економіці, політиці, соціальній сфері, суспільній моралі тощо.

«Перебудова» - термін, який почав широко вживатися з середини 1980-х рр. і означав курс на реформування тоталітарної системи в СРСР; період невдалих спроб реформування в умовах загострення кризи радянської системи, загострення національних суперечностей, краху соціалістичних ідеалів і розпаду СРСР.

Путч (нім. Putsch) – збройний авантюрницький виступ групи змовників, що не мають підпори й співчуття в масах, з метою вчинити державний переворот.

СНД (Співдружність Незалежних Держав) – міждержавне об'єднання, утворене Білорусією, Росією та Україною 8 грудня 1991 р. за Біловезькою угодою. 21 грудня 1991 р. до цієї угоди приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдавія, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан, які спільно з Білорусією, Росією та Україною підписали в Алма-Аті Декларацію про цілі і принципи СНД. У 1993 р. до СНД приєдналася Грузія (в 2009 р. вийшла з цієї організації). У 1993 р. прийнято Статут СНД, який передбачає сфери спільної діяльності держав: забезпечення прав і свобод людини, координацію зовнішньополітичної діяльності, співробітництво у формуванні загального економічного простору, у розвитку систем транспорту і зв’язку, охорони здоров'я населення і навколишнього середовища, питання соціальної та імміграційної політики, боротьбу з організованою злочинністю, співробітництво в оборонній політиці та охороні зовнішніх кордонів. Проте на початку ХХІ ст. ефективність діяльності органів СНД стала зменшуватись. СНД перетворилось де-факто в політико-консультативну організацію, де обговорюють різні питання міждержавних відносин, але конкретних рішень, які задовольняють усіх членів СНД, приймається мало.

Тоталітаризм (від лат.  totalis – весь, цілий, повний) – 1) одна з форм держави (тоталітарна держава), що характеризується її повним (тотальним) контролем над усіма сферами життя суспільства, фактичною ліквідацією конституційних прав і свобод, репресіями відносно опозиції та інакодумців (наприклад, різні форми тоталітаризму в фашистській Італії, комуністичний режим у СРСР, франкізм в Іспанії); 2) напрям політичної думки, реабілітуючий авторитаризм. З 1920-х рр. тоталітаризм став офіційною ідеологією нацистської Німеччини та фашистської Італії.

 

Тема 6. Країни Центральної та Східної Європи в 1945 – на початку ХХІ ст.

Берлінський мур – стіна між Східним і Західним Берліном, споруджена радянськими військовими будівельниками і робітниками НДР у ніч проти 13 серпня 1961 р. Причиною будівництва стіни стало те, що кордон між Східним і Західним Берліном був досить прозорим, і тисячі східних німців знаходили можливість перебратися в Західний Берлін, а звідти – у ФРН. Масовий перехід на Захід міг завдати значної шкоди економіці та політичному престижу НДР. В цих умовах радянське керівництво прийняло рішення спорудити стіну між Східним і Західним Берліном. Висота цієї бетонної споруди становила 4 м, довжина – 46 км (до цього також можна додати ще 115 км – довжину кордону навколо Західного Берліна, який фактично був оточений територією НДР). Стіна мала 25 контрольно-пропускних пунктів, що надійно охоронялися. Берлінський мур простояв понад 28 років, ставши символом «холодної війни». 9 листопада 1989 р. у зв’язку з перебудовними процесами в СРСР та численними виступами трудящих у Східному Берліні Берлінський мур було зруйновано.

«Оксамитова революція» - тобто спокійна, мирна революція; революційні події у Чехословаччині восени 1989 р. 17 листопада 1989 р. в міжнародний день студентів на вулиці Праги вийшли майже 50 тис. студентів. Застосування сили міліцією спричинило страйки по всій країні. 19 листопада були створені «Громадянський форум», який об'єднав усі опозиційні сили в чеських землях, і «Громадськість проти насильства» в Словаччині. Поліція відступила. Опозиційні сили взяли під контроль подальший розвиток подій.

РЕВ (Рада економічної взаємодопомоги) – у 1949-1991 рр. міжурядова економічна організація, членами якої були Албанія (припинила участь у роботі РЕВ у 1961 р.), Болгарія, Угорщина, В'єтнам, НДР (до 1990 р.), Куба, Монголія, Польща, Румунія, СРСР, Чехословаччина. Була утворена в січні 1949 р. з метою розвитку економічного співробітництва між соціалістичними країнами. Секретаріат знаходився в Москві. В 1970-ті роки були здійснені спроби посилення економічної інтеграції в РЕВ, розвивалась міждержавна спеціалізація господарства, але через командно-адміністративний характер економіки інтеграційні процеси в РЕВ не набули великого розвитку. Тому рівень розвитку країн РЕВ значно поступався рівню розвитку країн ЄЕС. Припинила своє існування після розвалу СРСР.

Реприватизація (від франц. re... - префікс, що означає зворотну дію, і privatisation, від лат. privatus — приватний, особистий) — процес, зворотний приватизації, суть якого полягає у непримусовому вилученні у власність держави або в комунальну власність приватизованого майна в разі його неефективного використання новим власником шляхом розірвання у судовому порядку договору купівлі-продажу цього майна або визнання такого договору недійсним на підставах, передбачених чинним законодавством. Предметом реприватизації може бути лише приватизоване майно, якщо договір його купівлі-продажу укладений з порушенням вимог закону чи суперечить меті (цілям) діяльності власника або умови цього договору покупцем не виконуються. У разі визнання судом договору купівлі-продажу державного або комунального майна недійсним власник приватизованого майна зобов'язаний повернути одержане за цим договором майно попередньому власникові. Якщо неможливо повернути одержане майно в натурі, його власник має повернути вартість даного майна у грошовій формі.

Самоврядування – надане законом і державною владою право місцевих органів самостійно вирішувати коло питань, віднесених до їх компетенції; діяльність з реалізації даного права.

«Солідарність» - профспілкове об'єднання в Польщі, що виникло як рух у 1980 р. і очолило боротьбу поляків проти комуністичного режиму. Легалізоване у квітні 1989 р. Входить у Міжнародну конфедерацію вільних профспілок. Чисельність понад 2 млн. членів (1992). Керівний орган – Всепольська комісія (ВК). До 1990 р. лідером «Солідарності» був Лех Валенса. На базі «Солідарності» сформувалися політичні партії – Угода центристських сил і Демократичний союз, а також інші партії та течії.

Соціалістичний табір – термін, яким за часів Радянського Союзу  образно називали соціалістичні країни Європи, Азії та Латинської Америки. До соціалістичного табору входили: СРСР, Монголія, Албанія, Болгарія, Угорщина, В’єтнам, НДР, Китай, КНДР, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія, Куба, Лаос.

 «Шокова терапія» - економічні реформи, що забезпечують різкий перехід від планової економіки до ринкової; швидкі, радикальні методи оздоровлення економіки. Застосована, зокрема, в Польщі урядом Т.Мазовецького в 90-х рр. ХХ ст. (реформи були розроблені міністром фінансів Л.Бальцеровичем).

 

Тема 7. Розвиток провідних країн Латинської Америки в 1945 – початку ХХІ ст.

Військово-диктаторський режим – це політичні режими, що, як правило, означають панування, диктатуру певної групи військових людей (т. зв. військової хунти), яка, спираючись на військо, диктує суспільству свої правила поведінки, часто порушуючи права і свободи громадян.

Латифундизм (лат. latifundium, від latus - широкий і fundus – земля, маєток) – система землеволодіння, основу якої складають великі поміщицькі землеволодіння – латифундії; засилля латифундій в економіці слаборозвинутих країн Латинської Америки.

НАФТА (Північноамериканська асоціація вільної торгівлі) – організація, утворена в 1992 р. на основі угоди між США, Канадою і Мексикою про створення загального північноамериканського ринку. Між цими країнами демонтуються не тільки митні бар’єри, НАФТА відкриває шлях до створення єдиного континентального ринку для вільного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили.

Хунта (ісп. junta, букв. – об'єднання) – 1) назва громадсько-політичних організацій, об'єднань в іспаномовних країнах (Іспанія та більшість країн Латинської Америки); 2) військові союзи і організації, які приходять до влади шляхом військових переворотів і встановлюють, як правило, режими військової диктатури.

 

Тема 8. Країни Азії та Африки в 1945 – на початку ХХІ ст.

«Великий стрибок» - авантюристичний курс Мао Цзедуна на побудову комунізму в Китаї за дві-три п’ятирічки. Проголошений у 1958 р. Передбачав збільшення до 1962 р. виробництва сільськогосподарської продукції у 2,5 рази, а промислової – у 6,5 разів, виплавку сталі довести до 80-100 млн. т (за старим планом було 10-12 млн. т). Для здійснення цього плану по всій країні будувалися сотні тисяч кустарних доменних і мартенівських печей. Ця сталь була низької якості та непридатною для промисловості. «Великий стрибок» закінчився повним провалом. Він обійшовся китайському народові у 100 млрд. юанів. Промислове виробництво скоротилося, господарські зв’язки було порушено, в деяких регіонах країни почався голод.

Деколонізація – ліквідація колоніального панування метрополій, відновлення суверенності народів колоніальних і залежних країн як господарів власної долі та утвердження цих країн як самостійних і повноправних суб’єктів міжнародного права та міжнародних відносин. Процес деколонізації зумовили дві обставини: 1) в добу НТР колоніальна система, як така, втратила сенс, перестала бути рентабельною для метрополій; 2) розгортання національно-визвольного руху. Цей процес поділяють на три етапи: перший – 1945-1955 рр. (здобуття незалежності здебільшого країнами Азії – 11 держав, в Африці – Лівія); другий – 1955-1965 рр. (становлення незалежних країн Північної та Тропічної Африки – 37 країн, в Азії – 7 країн); третій – 1975-1990 рр. (здобуття незалежності країнами Південної Африки, деколонізація островів Тихоокеанського регіону). В другій половині 1990-х – на початку 2000-х років були ліквідовані залишки колоніалізму: Гонконг – Сянган (1997), Східний Тімор (1975, фактично – 2002).

Культурна революція – події 1966-1976 рр. в Китаї, які нічого спільного з культурою не мали. Це була цілеспрямована акція Мао Цзедуна і його прихильників, спрямована на усунення, аж до фізичного знищення, усіх критиків та опозиціонерів тоталітарного режиму в Китаї.  Разом з тим це був закономірний період становлення комуністичної диктатури. В ході «культурної революції» постраждало близько 100 млн. осіб. Тільки в 17 провінціях і містах було репресовано 142 тис. працівників освіти, репресовано більше 53 тис. осіб, які працювали в сфері науки і техніки.

Модернізація – руйнування підвалин традиційної (аграрної) цивілізації. Це складний, доволі тривалий процес, що охоплює всі сфери життя суспільства. Модернізація включає в себе: урбанізацію, індустріалізацію, демократизацію політичних структур тощо. Для країн і народів Азії та арабської Африки характерною була форсована модель модернізації. Традиційне суспільство цих держав трансформувалось (у зв’язку з експансією провідних індустріальних країн) у колоніальне, і тільки внаслідок національно-визвольних революцій 1950-х – 1970-х років процеси модернізації почали розвиватися форсовано (прискорено). Існують різні варіанти такої модернізації: 1) гармонійне поєднання східних традицій і євро капіталістичних стандартів (Тайвань, Південна Корея). Традиції тут залишаються доволі сильними, але ті з них, що можуть завадити модернізації, послаблені, або видозмінені; ті, що не заважали, - збереглися; 2) країни, що успішно розвиваються за євро капіталістичною моделлю, але ще не перебудували свою традиційну внутрішню структуру. Велика частина країни та її населення вже існують у межах нової економіки, а інша залишається в рамках звичного для їхніх предків способу життя, якого зміни і нововведення лише торкнулися. Кожна з частин населення живе за своїми законами, хоча контактує одна з одною, водночас являючи собою єдиний організм.

Палестинська проблема – це проблема стосунків між арабським та єврейським населенням Палестини. Згідно з резолюцією ООН від 29 листопада 1947 р. передбачалося створення в Палестині двох держав – єврейської та арабської. Рішення ООН не визнали арабські держави. 14 травня 1948 р. було проголошено створення єврейської держави Ізраїль. Держава палестинських арабів не була створена. Регіон охопили постійні військові конфлікти (1948-1949 рр. – перша арабо-ізраїльська війна; жовтень 1956 р. – друга арабо-ізраїльська війна; червень 1967 р. – третя арабо-ізраїльська війна; жовтень 1973 р. – четверта арабо-ізраїльська війна). Міжетнічні збройні конфлікти призвели до масової втечі арабів з Палестини (близько 900 тис. чол.). У 1964 р. виникла Організація визволення Палестини на чолі з Ясиром Арафатом. У 1993 р. досягнуто домовленості про створення палестинської автономії в межах Ізраїлю. Арабо-ізраїльське порозуміння викликало спротив як серед радикалів з арабського світу, так і з боку ізраїльських екстремістів. У 2003 р. сторони досягли домовленостей про врегулювання відносин під назвою «Дорожня карта». Ізраїль погодився вивести свої війська з окупованих ним територій, а палестинці – власними силами припинити діяльність терористичних організацій. У майбутньому Ізраїль і Палестина мусять визнати один одного як незалежні держави і встановити кордони між собою. Проте, і в даний час палестинська проблема остаточно не вирішена.

Рух неприєднання – міжнародне об'єднання країн світу, які визнають неприєднання до військових блоків великих держав одним з основних принципів своєї зовнішньої політики.

«Червоні кхмери» – маоїсько-націоналістичний партизанський комуністичний рух у Камбоджі, що захопив та утримував владу у країні в 1975-1979 рр. Звинувачується трибуналом ООН в практиці терору та геноциду проти мирного населення. Створений у 1968 р. Чисельність — близько 30 тисяч осіб. Широка соціальна база у цього руху з'явилась після вторгнення в 1970 р. американців (для удару в тил військам Хо Ши Міна), які знищили не менше 100 тис. мирних жителів. Рух в значній мірі поповнювався дітьми у віці 12-15 років, які втратили батьків і ненавиділи мешканців міст як «пособників американців». У 1975 р. партизани захопили столицю країни — м.Пномпень і встановили диктаторський режим. Камбоджа (перейменована у «Демократичну Кампучію») була майже повністю ізольована від зовнішнього світу, контакти підтримувались тільки з Китаєм та Югославією. Навіть імена та портрети керівників країни (Пол Пот, Ієнг Сарі) тримались в таємниці від населення. У результаті безграмотної економічної політики країна опинилась у занепаді.

Шлях соціалістичної орієнтації – один із варіантів подальшого розвитку країн, які звільнилися від колоніалізму. Для цього шляху характерні: панівне становище державного сектору, централізоване регулювання економіки, впровадження колективних принципів організації праці, обмеження громадянських свобод, орієнтація в зовнішній політиці на СРСР. Цим шляхом свого часу йшли Єгипет, Алжир, Сирія, Гвінея-Бісау, Конго, Ефіопія, Мозамбік, Ангола та інші країни. Однак наприкінці 1980-х рр. ці країни опинилися в глибокій кризі. На рубежі 1980-1990-х рр. вони вступили на шлях економічної та політичної лібералізації, відмовилися від соціалістичних принципів.

Японське «економічне диво» – багаторічне стійке та стрімке зростання японської економіки. Передумовами такого зростання були: закупівля ліцензій, патентів, використання нових технологій; реформа податкової системи, запропонована американцем Доджем; відсутність значних військових витрат; відносна дешевизна японської робочої сили; кредити США, великі замовлення під час воєн США в Кореї та В'єтнамі; зниження цін на світових ринках на сировину і паливо та ін. «Економічне диво» було ретельно розроблене. У 1955 р. був прийнятий 5-річний «план економічної незалежності», а через два роки С.Окіта – творець японських реформ – очолив роботу над новим довгостроковим планом економічного розвитку. «Економічне диво» базувалося на використанні досягнень електроніки в економіці, автоматизації праці, створенні і використанні принципово нових матеріалів, форсованому розвитку фундаментальних і прикладних наук. Японське «економічне диво» зробили можливим самі японці. Дисциплінованість, працьовитість і ретельність в усіх сферах трудової діяльності завжди були найважливішими рисами японського національного характеру. Протягом повоєнних років японські трудящі працювали значно більше й інтенсивніше, ніж робітники в інших країнах світу, і за досить скромну винагороду. Наслідками «економічного дива» було те, що Японія на кінець 1960-х рр. змогла посісти друге місце в західному світі за обсягом промислового виробництва, а на початку 1970-х рр. і за обсягом ВНП. Протягом 1950-1973 рр. темпи зростання японської економіки були найвищими в світі і становили 11% за рік.

 

Тема 9. Міжнародні відносини у другій половині

ХХ – у першій половині ХХІ ст.

Берлінська криза – політична криза у відносинах між СРСР і колишніми союзниками навколо питання про Західний Берлін. Приводом до першої Берлінської кризи 1948 р. стало проведення в західній Німеччині (Тризонії) грошової реформи і введення нової грошової одиниці. Радянська військова адміністрація розцінила такий крок колишніх союзників як ворожий. СРСР, скориставшись тим, що в угоді про статус окупованого Берліна не були передбачені правові основи чотирьох секторів міста, у червні 1948 р. фактично встановив блокаду Західного Берліна, яка тривала 324 дні. Відповіддю західних країн було створення «повітряного мосту», яким у Західний Берлін доставлялось продовольство, медикаменти, паливо та інші вантажі. Але, не дивлячись на це, жителі міста відчували значні труднощі, особливо в зимовий період. Спроби ООН зняти блокаду виявилися безуспішними, однак введення ембарго (заборони) у ряді країн на постачання в СРСР деяких товарів вплинуло на радянське керівництво і воно зняло блокаду. Друга Берлінська криза виникла у 1961 р. і була спричинена спорудженням Берлінського муру 13 серпня цього ж року. Виникла реальна загроза прямого воєнного зіткнення радянських і американських військ. Цілу добу тривало протистояння, але радянське і американське керівництво змогло досягти компромісу, і військам було віддано наказ відійти до кордону.

Варшавський договір – договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, підписаний 14 травня 1955 р. у Варшаві Албанією (з 1962 р. не брала участі в роботі створеної на основі цього договору Організації, а у вересні 1968 р. вийшла з Організації), Болгарією, Румунія, НДР (після приєднання до ФРН у 1990 р. вийшла з Організації), Румунія, Румунія, СРСР, Чехословаччиною. Цілями Варшавського договору проголошувалися забезпечення безпеки країн-учасниць Варшавського договору і підтримка миру в Європі.  Держави Варшавського договору створили Об’єднане командування збройними силами, яке керувало разом з Військовою радою і штабом діяльністю Об’єднаних збройних сил (штаб знаходився в Москві). Вищий орган Організації Варшавського договору – Політичний консультативний комітет (ПКК). 26 квітня 1985 р. Варшавський договір було продовжено на 20 років. У лютому 1990 р. були скасовані військові органи договору. 1 липня 1991 р. у Празі Болгарією, Румунія, Румунія, Румунія, СРСР і Чехословаччиною підписано протокол про припинення дії Варшавського договору. 

Гельсінська угода – заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, підписаний 1 серпня 1975 р. у Гельсінкі керівниками 33 європейських держав, США і Канади. Містить домовленості, які повинні виконуватися в повному обсязі як єдине ціле, з 1) безпеки в Європі, 2) співробітництва в галузях економіки, науки і техніки, охорони навколишнього середовища, 3) співробітництва в гуманітарній та інших сферах, 4) подальших кроків після наради. Містить 10 принципів, що визначають норми взаємовідносин і співробітництва: суверенна рівність, повага прав, властивих суверенітету; незастосування сили або загрози силою; непорушність кордонів; територіальна цілісність; мирне урегулювання конфліктів; невтручання у внутрішні справи; повага прав людини і основних свобод; рівноправність і право народів розпоряджатися власною долею; співробітництво між державами; виконання міжнародно-правових зобов’язань. Країни-учасниці Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі прийняли рішення про створення постійної Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). У 1994 р. НБСЄ було перейменовано в Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Гельсінська угода ґрунтувалася на Статуті ООН, Загальній декларації прав людини і на міжнародних пактах прав людини. Але формально вона не є міжнародною угодою: це своєрідна багатостороння декларація морально-політичних зобов’язань.

Карибська криза – найбільше загострення відносин між СРСР і США за весь післявоєнний період, що поставило світ перед небезпекою ядерної війни між наддержавами, яке виникло у жовтні 1962 р. Безпосередньою причиною кризи було таємне розміщення на Кубі радянських ракет з ядерними боєголовками. Цей радянсько-американський конфлікт 1962 року був пов’язаний з тим, що, побоюючись прямої агресії з боку США, СРСР і Куба домовились про розміщення на острові балістичних ракет з ядерними боєголовками, які мали стати гарантом миру в регіоні, але це призвело до кризи радянсько-американських відносин. США встановили морську блокаду Куби. 23 жовтня 1962 р. радянський уряд розцінив дії США як агресивні і заявив, що завдасть відповідного удару у випадку розв’язання війни. Світ опинився на грані третьої світової війни. Але лідери країн проявили політичну мудрість і 26-28 жовтня 1962 р. досягли домовленостей, згідно з якими СРСР виводив з території Куби свої ракети і бомбардувальники Іл-28, а США повинні були зняти блокаду і дати гарантії невтручання у внутрішні справи Куби. Після цього почалася нормалізація відносин між двома країнами.

НАТО (Організація Північноатлантичного договору) – військово-політичний союз, створений на основі Північноатлантичного договору, підписаного 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні США, Великою Британією, Францією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Канадою, Італією, Португалією, Норвегією, Данією, Ісландією. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція і Туреччина, у 1955 р. – ФРН, у 1982 р. – Іспанія. У рамках НАТО створене об’єднане військове командування. У 1966 р. з військової організації НАТО вийшла Франція (але вона тісно співпрацює з Альянсом і сьогодні відновила повноцінну співпрацю у військовій сфері), у 1974 р. – Греція (у 1980 р. повернулася в організацію); у військову організацію не входить Іспанія. На липневій сесії 1997 р. Ради НАТО в Мадриді було ухвалено рішення про розширення блоку за рахунок країн Східної Європи і республік колишнього СРСР. У 1999 р. до НАТО приєдналися Румунія, Угорщина і Чехія, у 2004. – Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Болгарія, Румунія. Вищий орган – сесія Ради НАТО, а між сесіями – Постійна рада. Складається з Військового комітету, Комітету військового планування, Комітету ядерної оборони, а також «Єврогрупи», яка координує плани переозброєння європейських країн НАТО. Робочий орган НАТО – Міжнародний секретаріат на чолі з генеральним секретарем. Штаб-квартира НАТО знаходиться в Брюсселі (Бельгія).

«Нове політичне мислення» - нові концептуальні засади зовнішньої політики СРСР в 1986-1991 рр., які розробило нове керівництво СРСР на чолі з М.Горбачовим. Така політика передбачала: визнання права східноєвропейських народів на вибір власної моделі суспільного розвитку і виведення радянських військ з цих держав (що фактично означало відмову СРСР від попередньої «доктрини обмеженого суверенітету» Л.Брежнєва), можливість об'єднання НДР з ФРН в єдину державу, припинення втручання СРСР у справи інших держав (зокрема в справи Афганістану, з якого у 1989 р. було виведено всі радянські війська), початок реальних переговорів про скорочення ядерних озброєнь СРСР і США та розвиток ширшого економічного співробітництва між ними. Внаслідок втілення в життя засад «нового політичного мислення» у світі закінчилась «холодна війна».

«Розрядка» – період в міжнародних відносинах (1972-1979), для якого характерне ослаблення протиборства між наддержавами і нормалізація відносин між ними, взаємні поступки і компроміси, обмеження гонки озброєнь і розвиток співробітництва в різних сферах. Проявами розрядки було підписання договорів між СРСР і США про обмеження ядерних озброєнь (ОСО-1 і ОСО-2), підписання в 1975 р. Гельсінського акту про непорушність кордонів у Європі і розвиток співробітництва між державами, припинення війни в Індокитаї, розширення торговельних зв’язків між різними країнами, припинення існування воєнних блоків СЕАТО (1977) і СЕНТО (1979). В цілому в цей період позиції США в світі ослабли, чому сприяла ще й світова економічна криза 1974-1975 рр. Період «розрядки» закінчився в 1979 р. з введенням військ СРСР в Афганістан.

СЕНТО (Багдадський пакт) – військово-політичний блок, створений у 1955 р. за ініціативи США та Великої Британії у складі Ірану, Іраку, Туреччини, Пакистану та Великої Британії. Оформлений у Багдаді (Ірак). Мав на меті створити стратегічний пояс блоків (НАТО – Багдадський пакт – СЕАТО) біля кордонів соціалістичних країн. Після національної революції в Іраку (липень 1958 р.) Іракська республіка вийшла зі складу Багдадського пакту (офіційно з 24 березня 1959 р.). У серпні 1959 р. Багдадський пакт перейменовано в СЕНТО («Організація центрального договору»). Вищим органом пакту була рада міністрів країн-учасниць (з 1958 р. – місце перебування Анкара). У 1979 р. блок припинив своє існування.

 «Холодна війна» – особлива система міжнародних відносин після Другої світової війни (друга половина 40-х – початок 90-х рр. ХХ ст.), що характеризується глобальним ідеологічним, політичним, військовим, науково-технічним, економічним та культурним протистоянням США та СРСР та очолюваних ними військово-політичних блоків – НАТО (Північноатлантичного альянсу) та ОВД (Організації Варшавського Договору), яке поєднувалося з гонкою озброєнь, високим ступенем загрози нової світової війни. «Холодна війна» як явище світової історії другої половини ХХ століття мала глобальний багатовекторний вплив на всю післявоєнну історію. Початок «холодної війни» пов'язують із виступом колишнього прем’єр-міністра Великої Британії У.Черчілля 5 березня 1946 р. в американському місті Фултоні, штат Міссурі. Він закликав демократичні країни об’єднатися проти СРСР, створити «залізну завісу», що покликана «врятувати Європу і весь світ від радянської експансії».

 

Тема 10. Розвиток культури (1945 – початок ХХІ ст. )

Інформаційне суспільство – суспільство, у якому більшість працівників зайнята виробництвом, зберіганням, переробкою та реалізацією інформації, її вищої форми – знань.

Науково-технічна революція – сучасна форма технічного прогресу, що зумовлює докорінні зміни виробництва внаслідок наукових досягнень. Її ознаками є освоєння нових видів енергії, виготовлення та застосування штучних матеріалів, автоматизація виробництва з використанням електронно-обчислювальних машин, приладів та устаткування.

 

Тема 11. Світ на початку ХХІ ст.

Глобальні проблеми людства – сучасні проблеми існування й розвитку людства з метою запобігання світової термоядерної війни і забезпечення миру для всіх народів; подолання розриву в рівні соціально-економічного розвитку між розвиненими країнами і тими, що розвиваються, подолання голоду, убогості й неписьменності; регулювання стрімкого зростання населення в країнах, що розвиваються; запобігання катастрофічному забрудненню навколишнього середовища; забезпечення людства необхідними ресурсами – продовольством, промисловою сировиною, джерелами енергії; запобігання негативним наслідкам розвитку науки і техніки. Глобальні проблеми породжені протиріччями сучасного розвитку, масштабами впливу діяльності людства на навколишній світ і пов’язані також із нерівномірністю соціально-економічного і науково-технічного розвитку країн та регіонів. Розв’язання глобальних проблем вимагає розгортання міжнародного співробітництва.

Екологічна криза – суперечності між продуктивною діяльністю людства і стабільністю природного середовища його проживання. Діяльність людей завдала значних збитків природі. Порушилася здатність природи самовідтворюватися: 1) забруднене повітря окислами сірки, азоту, вуглекислим газом; це спричинило зміну клімату – глобальне потепління за рахунок «парникового ефекту»; 2) з'явилися озонові дірки, кислотні дощі; 3) забруднені джерела питної води.

Демографічна криза – прискорене зростання населення планети. Щорічний приріст населення становить 2,5%, через кожні 30 років за рахунок демографічного вибуху в країнах Азії, Африки і Латинської Америки воно подвоюється. При цьому збільшення населення в окремих регіонах Південно-Східної Азії, Африки, Латинської Америки, як правило, не супроводжується створенням необхідних умов для життя людей. Збільшення кількості населення призводить до посилення навантаження на природні ресурси, прискорює їх вичерпування, створює небезпечну для загального миру ситуацію на планеті.