Стаття "Чи потрібно?" та Урок "Міфологія. Лісові та польові міфологічні істоти".

                      Чи потрібно?

Вкотре переконуюся, що школа втрачає величезну ланку у вивченні творчої спадщини українського народу. Я маю на увазі саме фольклорну сферу діяльності людства. Програма обмежує цю інформацію вивченням лише кількох легенд і переказів, прислів’їв і приказок, загадок, народних пісень. Невже це все, на що спромігся український народ, що дав життя таким великим класикам як Т. Шевченко, Леся Українка, М. Коцюбинський, як сучасні Зірка Мензатюк чи Марина Павленко?

Починаючи з п’ятого класу, ми намагаємося занурити дітей у світ художнього слова, прищепити їм повагу до рідної мови, але при цьому упускаємо основи, які й закладають розуміння сутності людської душі. Можливо, саме тому частина наших дітей виявляє нерозуміння того, що насправді є цінним для їх особисто, їхньої родини, друзів, сусідів і навіть народу чи й усього населення земної кулі.

З чого починали виховання наші предки? Перш за все, вони вчили, що все, що нас оточує, має душу. Цю душу вони бачили у лісовиках, русалках, домовиках і інших містичних істотах, які населяли навколишнє середовище. Дитина виходила до лісу, але не намагалася зашкодити йому, а замість того помічала найтонші струни краси, вслухалася в ледь відчутні ноти природнього передзвону. Навіть вдома, в оточенні родини, дитина розуміла, що кожен має свої обов’язки, бо ці ж обов’язки розділяються і між міфічними істотами, що їх оточують.

З уст в уста передавалися історії про вплив цих міфічних істот на життя людини. І хоча християнство твердо вкорінилося в свідомості сучасної людини, але підсвідомість досить часто повертає нам тих прекрасних створінь, наділених певними чарівничими якостями.

Запитайте у сьогоднішнього учня будь-якого віку: яких міфічних істот ви знаєте і у відповідь почуєте: Нептун, гобліни, морські русалки, німфи, вампіри і т. п.

Але всі ці герої належать не до української спадщини. Виходить, що учні не знають, що світ наших предків був заселений не менш барвистими героями, які можуть бути цікавими. Навіть домовичка Кузю сучасна дитина сприймає не як міфічного представника наших предків, а як мультиплікаційного героя, що може тішити і розважати. А наші предки навіть імена давали домовим, типу Вейморі.

У старших класах учні розглядають прекрасну класику, котра прив’язана саме до української фольклорної демонології, але вони не розуміють цього зв’язку, бо дітям невідома сама сутність цих істот.

Чому б у п’ятому класі не ввести, наприклад кілька уроків на ознайомлення із такими  темами як «Міфологія. Домашні міфічні істоти»; «Міфологія. Лісові та польові міфічні істоти»; «Міфологія. Жителі ставків, річок та інших водойм». Усі ці території жили власним життям, їх населяли свої жителі, які мали власний побут і стосунки. Саме це гарно описано у «Лісовій пісні» Лесі Українки. Проте, коли вивчаємо цей твір на уроці, у дітей виникає проблема з розумінням взаємовідносин між цими світами, бо вони не знайомі з основами.

Добре б було додати трохи міфів та легенд про виникнення рослин, корі цінувалися нашими предками: дуб, калина, мальва, анютині очки, мак, верба, нечуйвітер і т. п. Адже ці рослини тісно пов’язані з міфічним світом і підтримують його своїми таємницями.

Мені неодноразово доводилося стикатися з тим, що діти залюбки знайомляться з такими творами і навіть пробують їх переспівувати. Наприклад,   учениця  8-го  класу  Коростишівської  гуманітарної  гімназії ім.Тараса Шевченка Макаренко Олександра, почувши легенду про виникнення барвистих квіток, які в народі називаються анютиними очками, написала поезію, що на обласному літературному конкурсі зайняла третє місце.

Далі не завадило б ознайомлення з міфічними істотами, котрі мають близьке  відношення до людей. Я маю на увазі відьом, вовкулаків, вурдалак і т.п. Чому цих істот потрібно виділити в окрему групу? Вони займають проміжну ланку між світом демонологічним і світом людським. Не забуваймо, що при вивченні класиків української літератури ми стикаємося з інформацією, коли козаки-характерники перекидалися на вовка чи сокола, щоб провести розвідку, чи мати змогу втекти від ворога; коли жінок, що жили в лісах, вважали відьмами, яких остерігалися, але до яких усе ж ішли за допомогою. Навіть проходить інформація, що навчених відьом потрібно більш боятися ніж вроджених.

Уся ця інформація є закритою для учня середньої школи. Він на уроці чує поняття козак-характерник, відьма, русалка… Ми подаємо суху енциклопедичну виписку лексичного значення того чи іншого слова, бо ця інформація, на думку укладачів програм, не є важливою, і учні, пропускаючи повз вуха те, що може розбурхати уяву і підштовхнути до творчості, поринають у світ зарубіжного «вампіризму», «живих мерців» і т.п.

Шкода, що наші діти позбавлені можливості вивчати у школі цей прекрасний і насичений  світ, який вчить цінувати надбання наших предків, красу навколишнього світу, родинні традиції. Сподіваюся, що в шкільній програмі все ж зможемо побачити цей прекрасний водограй фольклорної спадщини.

 

                        Легенда про анютині очки

 Записана в с.Кам’яний Брід Коростишівського району Житомирської області

                         від Яковенко Сарахвини Лукашівни

 

В одному з сіл проживав пригожий парубок, який був швидким як до роботи так і до люботи. Своєю красою він полонив не одне дівоче серце і без жалю його розбивав. Проте його заможність була приманливою для красунь. Та й не одна мати мріяла про те, щоб саме її донька увійшла господинею в дім цього парубка. Та він лише гуляв та сміявся, що ще не народилася та дівчина, котра зможе полонити його серце.

Одного разу прочув парубок, що на окраїні сусіднього села стала на порі дівчина на ім’я Анюта, що славилася і скромністю, і руками роботящими та вправними, а ще більше своєю вродою. Та одне було погано - бідна та ще й сиротина.

І вирішив парубок побачити Анюту. Приїхав до села і побачив як якась красуня несе воду від ріки на коромислі. Підійшов. Привітався. Дівчина виявилася тією самою Анютою. І не міг парубок намилуватися ні дівочою вродою, ні її мелодійним голосочком.

З того часу щовечора зникав парубок у вечірніх сутінках, поспішаючи до коханої. Всеньку ніченьку простоювали вони під вербою, що росла на березі, який піднімався над річкою височенною кручею. Хлопцеві тануло серденько, що знайшов ту єдину, милу його серцю дівчину. Та за весь час їх зустрічей Анюта жодного разу не поглянула в парубочі очі. Якось він попрохав її про це. Та дівчина відмовлялася. Довго довелося вмовляти. І врешті дівоче серце здалося. Повіки злетіли вгору і у ранковому світанку очі дівчини заграли всіма кольорами веселки…

Парубок відсахнувся.

- Русалка! - вигукнув він. - Ти вирішила погубити мене?! Нізащо!

Покинувши дівчину на кручі під одинокою вербою, коханий кинувся тікати, а Анюта з розпачем дивилася йому у слід. Охоплена туманом розпачу вона підійшла на самий край кручі і кинулася у синю глибочінь ріки.

Рибалка, що сидів на протилежному березі ріки бачив ту картину. Він, кличучи на допомогу людей, кинувся рятувати дівчину. Коли її витягнули з води, то люди були приголомшені побаченим. У небо дивилися відкриті очі мертвої Анюти, що переливалися веселкою, а вона сама мов жива лежала. Зрадливий парубок виглядав із людського натовпу, немов не мав жодного відношення до смерті красуні.

- Яке горе, - прошамкотіла згорблена стара жінка, що стояла в першому ряду, опираючись на костур. - Ще моя бабця казали, що буде щасливим той чоловік, що приведе у свій дім господинею дівчину з веселковими очима. Його родина не знатиме ні горя, ні хвороби, ні бідності. Весь рід його буде благословен богами наших предків.

А тим часом промені сонця доторкнулися дівочого стану. Покрили своїм золотом. А коли той серпанок зник, то в траві лише залишилися прекрасні різнобарвні низенькі квіти.

- Мов Анютині очки, - знову прошамкотіла бабуся.

Зрозумів тоді парубок, що накоїв. Ухопився за голову і застогнав, поплентавшись у безвість. А квіти, що лишилися після його коханої і по-сьогодні називають анютиними очками.

 

 

                             АНЮТИНІ  ОЧКИ

 

Відкрились оченята сині

Із жовтизною край зіниць,

Такі чарівні й зовні милі,

Такі вже схожі на зірниць.

Зовуть Анютині ті очі.

Їх кольоровий перелив

Давно кохав посеред ночі

Юнацьких ласк там цілий вир.

Зелене листя ніжне-ніжне

Над землю скромно підняли

І пелюсткове личко чисте

До сонця вгору піднесли.

Та це примовка, а що далі?

Хто дав таку красу квіткам?

Таку чарівну милу вроду,

Хто пелюсткам цим дарував?

 

Колись давно жила дівчина.

Чарівна врода, стрункий стан.

Вона немов краса-калина

На все село була одна.

За нею хлопці всі гурбою

В огонь і в воду, хоч куди.

Та чули лише: «Бог з тобою,

Навіщо душу загубить!»

Юнацьке серце розривалось

Перед Анютину красу,

Не раз у мріях поєдналось

Серденько сховане в росу.

Та щось дівчина не кохала

Сумна, задумана була

І, дивна, очі все ховала

Від погляду юнацького вона.

«Сирітка, - люди говорили, -

Тому-то й дика вже така».

А хто вона? Взялася звідки?

Того, на жаль, ніхто не знав.

А був в селі юнак пригожий -

Душа весела. Розійдись,

Нехай пройде молодший

В чарівним танці в присядки.

І не одна від нього плаче,

Змахне перлистую сльозу,

А він собі сміється, скаче,

Не знає горе і біду.

Багач, і вродою ні слова

Сказать не можна, описать.

Його чудовая осанка

У всіх була мета жадань.

І не одна дівоча мати

Хотіла б зятем же назвать.

Дочку свою віддати мали

Невісткою до його хат.

А він невіглас серцем крутить

І зводить з розуму квітки.

В селі він воду лише мутить,

Зриваючи стеблини й пуп’янки.

Та якось вродою начутий

Анютиного милого лиця,

Хотів, у серденьку забутий,

Її кохання й почуття.

Та ще не знав юнак завзятий,

Що серце вже давно дала,

Що розум вже давно підтятий

І думка про його цвіла.

Та розум дівчина згубити

Ще не успіла по ночах,

Коли їй довелось зустріти

Своє кохання на шляхах.

Юнак до її хати ходить.

Пророчить ласки і слова.

Та холод у душі він носить -

Його не варта та краса.

Холодне серце, тьмяний розум

Той парубійко мав собі.

Його душа давно вже льодом

Змінила перли на зорі.

Він намагався в очі глянуть

Та темінь приховала їх.

Та він боявся, що як стануть

Вони тим роком, що в душі.

І довго так вони стрічались

Утаємничено самі,

Щоб люди злісні не дізнались

Про ті стрічання край ріки.

Та щось юнак в собі ховає

І таємничість думки скрізь

Дівоче серце відчуває,

Що щирості він не доніс.

І таємниця юних прагнень

Цвіла при зорях у ночі,

Коли вели свій дивний танець

Дівочі мрії і страхи.

Здається, все було прекрасно.

Кохання квіткою цвіло.

Його тягнуло повсякчасно

Поглянуть на дівочеє чоло.

При зустрічі серденько тьохне.

Вуста і щоки - маків цвіт.

І тільки соловейко охне

Уже до зустрічі летить.

У ясну ніченьку зустрівши

Анюту в веснянім гаю,

Юнак наважився просити

Про поцілунок в хвилю ту.

Лише тоді вона глянула

В зіниці чорних тих очей

Й очима образ поглинула

У сяйві місячних ночей.

Юнак із подиву ні слова;

Дівочі очі - чудеса:

Веселкою так грали, мова

Кудись далеко утікла.

То сині, наче те озерце,

А то зелені як трава,

То жовті, наче ясне сонце,

А то оранжево горять.

То голубизна ніжно грає,

А то червоний спалахне,

То фіолетом затіняє

То бірюзою з неба йде.

І серце завмирає з ляку:

«Хто ти? - душа його гука. -

Русалку я зустрів чи мавку?

Звідкіль взялася ти така?»

«Мої батьки простії люди

І я як всі, - звучать слова. -

А очі, то роки розпуки,

Які довелось провести.

Я не русалка і не мавка -

Я донечка простих людей.

Я маю душу, серце здавна

Живу як всі, люблю усе.

Тож не лякайся і не бійся.

Ніхто не бачив цих очей.

Ти перший для кого відкрився

Покров повік в ранковий день.»

«О ні, тебе в мені не знати, -

Почула зрадоньку дрібну. -

Я хочу дівчину кохати

Таку ж веселу і просту.

Щоб мала очі наче небо,

А не веселкою цвіли.

Ти чарівниця і не треба

На мене сілечко плести.

Забудь мене і не зурочуй.

Прощай і не вертай повік.

І голову не заморочуй.

Моє серденько не тобі.»

І завернувшись, швидким кроком

Покинув гай в ранковій млі.

Таким малим відбувся строком

Аби кохання загасить.

 

Дрібна сльоза упала з вії.

«О, мамо, - пролунало вмить. -

Навіщо дочці ти дала зоріти

Веселкою з ясних зіниць.

І розігнавшись, впала з кручі

В глибоку синю глибину

І не закрила свої очі,

Коли сховалась в давнину.

Вода шумить… Вода хлюпоче..

Дівоче серце лиш мовчить.

Воно кохать уже не хоче:

Ріка зуміла все втопить.

Знайшли її холодне тіло,

Окутане косами вскрізь.

Зібрали коси так невміло

І відсахнулись. Боже мій!

Невже русалоньку зловили?

Невже царицю водяну?

Така ж холодна: з домовини

Немов підняв її п’яну.

Відкриті очі тільки грали

Веселкою небесних кіл.

Ласкаві промені прощались,

Чаруючи красу її.

Хвоста нема - то не русалка:

Утоплениця. Он яка.

А очі? Хтось десь чув іздавна

Що має їх лише весна.

Та ще дівчата, що щасливі зроду

На ту прекрасну чисту вроду,

Яка несе життю красу

Незнану, свіжу і ясну.

Та сонце раптом спопелило

Перед очима у людей

Її прекрасне ніжне тіло

На попіл. Лише крик з грудей…

А попіл той розвіяв вітер.

По всьому полю розкидав,

А по весні, де руки витер

В траві він квіти розшукав.

Вони рясніли мов веселка:

Червоні, сині, голубі,

Оранжеві і жовті злегка -

Так чарували очі всім.

І з пір тих давніх і далеких

Очима квіти ті зовуть,

А в пам'ять очі ті веселі

Іще «Анютині» назвуть.

                                Олександра Макаренко

 

 

 

Тема. Міфологія. Лісові та польові міфологічні істоти.

Мета: *навчальна: ознайомити учнів із світом української демонології,

                                  дати поняття про різноманітність міфічних істот

                                 лісів та поля і їх вплив на світ людей; допомогти

                                 зрозуміти спорідненість побуту і взаєморозуміння

                                 між двома світами;

            *розвивальна: розвивати уяву учнів, вміння бачити красу

                                 природи через міфологічний світ наших предків;

             *виховна: показати цінність переданих у спадок знань і умінь;

                                виховувати повагу до світу, який створила фантазія

                                попередніх поколінь.

Очікувані результати: учні розуміють поняття демонології,

                                розрізняють міфічних істот, знають середовище їх

                                 проживання та вплив на людину.

Теорія літератури: демонологія, мавки, нявки, лісовики, польовик,

                                ліші, моховики.

Обладнання: тлумачний словник, ілюстративний матеріал, книги про

                                 міфічних мешканців лісу та поля.

Тип уроку: комбінований.

 

 

                                                                  Епіграф:

                                         СКАЖИ,  УЗОРЕ!

                             На рушнику прослалися барвисто

                             Узори долі, радості, журби.

                             Скажи, узоре, як ти народився,

                             Звідкіль твоє коріння, розкажи!..

 

                             Вродився я з людського щастя й муки,

                             Страждань і сліз, любові і добра.

                             Живуть надії, зустрічі й розлуки

                             У завитках моїх і кольорах.

 

                             Народжений з пісень і мрій дівочих,

                             Моє коріння в тих ще правіках,

                             Де папороті цвіт і мавки в світлі ночі

                             Таночки водять в зоряних вінках.

 

                             Де відьми з упирами цілувались,

                             Де вили вовкулаки - стигла кров…

                             Де над усе на світі цінувались

                             Дівоча врода, вірність і любо.

                                                     Євдокія Кравчук

 

                                             Хід уроку

І. Мотивація навчальної діяльності школярів.  Оголошення теми й мети уроку.

*Слово вчителя.

На сьогоднішньому уроці ми з вами поринемо у надзвичайний світ людської фантазії, повернемося у ті часи, коли люди спілкувалися з різними казковими істотами, що населяли ліси і поля, річки і озера, навіть жили поряд з людьми у їх оселях.

ІІ. Актуалізація опорних знань учнів

1.Перевірка домашнього завдання.

ІІІ. Сприйняття й засвоєння навчального матеріалу

1.Слово вчителя.

(Учні прослуховують епіграф уроку.)

Епіграфом до уроку я обрала вірш Євдокії Кравчук не просто так, адже у цій поезії згадується той загадковий і чарівний світ наших предків. Мабуть, кожен з вас подорожуючи у лісових лабіринтах разом з батьками мріяв побачити  господаря лісу. А яким ви його уявляєте і, можливо, ви знаєте як його звуть?

Давайте спробуємо намалювати господаря лісу з допомогою слів.

 (Діти по черзі описують уявного господаря лісу.)

Господаря лісу називають по різному: ліший, лісовик та інші. Їх можна нарахувати близько п’ятдесяти. Це вільний дух і охоронець лісів. Він є головним у лісі. Нерідко ліший уособлює собою всі хащі  - він величезний, «з очима мов зірки», ходить з вітром, за напрямом котрого можна дізнатися, куди він іде. Лісовик міг гуляти в образі великої чи малої тварини, бути зростом як найбільше дерево, або як найменша билинка. Рухається дуже швидко, ледве за ним можна встежити. На вигляд – мохнатий, а волосся у нього зачесане наліво. Його можна зустріти у вигляді мужичка, у жупані, що защіпається на правий бік, і у взутті не на ту ногу; очі горять зеленим вогнем, волосся довге, сіро-зелене, а на обличчі немає ні вій, ні брів.

2. Самостійна робота.

*Спробуйте описати побут лісовика.

3. Слово вчителя.

Лісовик має будинок далеко від людського ока. Має дружину лішачиху – яка є негарною, але може паказуватися людям і красунею з чорними косами. Є у господаря лісу й діти лісавки – це маленькі чоловічки, котрі люблять ховатися у листі, або замотуватися у павутину. Дітей лісовика доглядають тихі дід та баба листин і листина. Улюблена примовка лісового господаря: «Йшов, знайшов, загубив».

Родичами лісовика є польовики, лісовий дух аука (від закличного ау), моховики, мавки, нявки.

Якими ви уявляєте лісових мавок?

(Учні діляться своїми думками.)

Мавки і нявки – між собою дуже подібні. Це лісові красуні, які подобаються чоловікам. Проте, коли мавка повернеться спиною то виявиться, що шкіра у неї прозора, а відповідно видно всі нутрощі.

4. Інтерактивна вправа «Мікрофон».

Як на вашу думку, чи злі ці істоти?

5. Виразне читання легенди «Мавчин Великдень».

                     Мавчин Великдень

Українська легенда

Ще в сиву давнину, за часів наших дідів та прадідів, через передачу від одного до другого, а далі вже й до нас справлявся й справляється мавчин Великдень.

«Може, того справді й не було, а все ж таки, як там кажуть, було. Святкували його на зелені свята. Старі люди розказували, що мавки робляться з нехрещених дітей. Ото як яка мати народить дитя та згубить його, або втопить, або щось інше зробить, так то й буде мавка.

Через те не можна починати купатися до зелених свят. А як хто не втерпить та піде купатися до зелених свят, то треба взяти з собою полину, тримати його в руках та й приказувати:

— Мавко, мавко, на тобі полин, а мене покинь! Мавко, мавко, на тобі полин, а мене покинь!

То тоді купальнику нічого не буде. А як без полину влізе купатися в річку, то тоді вона вирине з води та й залоскоче. Ото через те на зелені свята носять у руках любисток, канупір, м’яту, як ідуть до церкви або як ходять по селу.

Під час зелених свят маленькі мавки літають по селах у вигляді сорок, лелек, з’являються у вигляді нічних птахів або пташенят, які жалісно пищать і випрошують, щоб їх охрестили.

За народними віруваннями у таких випадках потрібно кинути хустку як крижмо, назвати ім’я і сказати:

—Хрещу тебе.

Тільки після цього душа дитини знаходить спокій. Якщо ж протягом семи років мавку ніхто не охрестив, то душа померлої дитини перетворювалася у злого духа — мавку або русалку.

Одяг у мавок тонкий та прозорий. Тіні від їх постатей немає, а коли вони бігають по траві, то вона під їхніми ногами не коливається.

На відміну від русалок мавки не мали шкіряного покриву на спині, внаслідок чого зі спини можна було бачити їхні нутрощі.

Взимку мавки зникали з полів та лісів і ховалися у гірських печерах та ямах, а навесні знову починали бігати зграйками по лісах та полонинах, збирати квіти, купатися у річках та озерах, гратися та танцювати.

Там, де грали та танцювали мавки, трава росла густішою та зеленішою. Проте люди намагалися уникати зустрічі з цими істотами.

Мавки могли збити подорожнього зі шляху і завести його у хащі; залоскотати до смерті; відірвати людині голову або наслати на неї хвороби.

Інколи вночі мавки проникали в хати і смоктали груди сплячих людей (і чоловіків, і жінок), після чого люди починали хворіти, чахнути і, врешті-решт, помирали.

Мавки зачаровували парубків, і ті одружувалися з ними, проте такий шлюб не був щасливим: мавка зникала, а зачарований нею парубок гинув від суму. Іноді дружина-мавка вночі потроху висмоктувала кров у свого чоловіка.

Та були випадки, коли зустріч з мавкою для людини закінчувалась благополучно.

Старі люди розповідали, що якось мавки забрали із собою молодого вівчаря-музику. Три дні мавки несамовито танцювали під чарівні мелодії музики. За те, що славно повеселив їх, мавки відпустили хлопця додому, але попередили:

— Не смій розповідати де був, кого бачив і що чув, бо буде тобі лихо!

Захистом від мавок та русалок за народними віруваннями були часник, хрін та полин.

6. Бесіда.

- Чим відрізняється мавка від дівчини?

- Як можна захиститися від мавки?

- Чому не можна купатися до зелених свят?

- Про що просять мавки до семи років людей?

7. Слово вчителя.

Як ми уже говорили вище, серед родичів лісовика є польовик, який господарює на полях. Його ще називають житником, полудником, межевиком та польовим чортом. На полях часто можна побачити невеличкі вихри, що кружляють по полю, то, кажуть старі люди, польовик гуляє. Виглядає він як дідусь у білому одязі, з бородою із колосків. Він також має власну сім’ю: дружину та дітей.

Щоб задобрити господаря поля, люди зав’язували так звану «бороду» на полі. Тобто з пучка останніх на ниві колосків, які залишали незрізаними, в’язали вузол. Вважалося, що там польовик зимуватиме. І чим густіша борода, тим кращий врожай буде наступного року.

Серед його підлеглих є польові русалки, які оберігали красу полів і не дозволяли їх толочити, але поганим господарям могли викласти всі посіви, покрутити і повалити все на землю.

Польові русалки дуже люблять уквітчувати свої голівки маковим цвітом. Кажуть, що то спогад про козака на ім’я Мак, який закохався у русалку, а коли та відмовила йому, то сказав, що ніколи її не покине і став червоною квіткою серед жовтого колосся, яку все ж облюбувала її для свого віночка польова царівна.

8. Творча робота у зошитах.

Намалювати міфічну істоту, яка найбільше сподобалась.

ІV. Домашнє завдання

1.Розшукати в книгах чи в інтернеті повір’я, міфи та легенди пов’язані з мавками, лісовиками, польовиками, польовими русалками.

2. Написати твір-мініатюру «В гостях у …» підставивши обраного героя або взяти інтерв’ю у когось з міфічних істот.

3. Індивідуальне завдання: Зробити презентацію «Міфічні мешканці лісу та поля».

 

V. Підсумок уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

Знання міфічних істот, яким поклонялися наші предки мені потрібно для того … .

 

 

Використана література:

Легенди та міфи України / уклад. В. П. Товстий. — Харків: Промінь, 2005. — 64 с.: іл.

Домовики, русалки та інші загадкові істоти / уклад. Юрій Пернатьєв. – Харків: Клуб сімейного дозвілля. 2015. – 400 с.

Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан. 2005. — 392 с.

Иванов Народные рассказы о домовых, леших, водяных и русалках. Харьков 1893 г., 45