Стаття "Мій учитель"

Комунальний заклад

«Солоницівський ліцей №3»

Солоницівської селищної ради

Мій учитель

(До 110-ої  річниці з дня народження  українського педагога Павла Юхимовича Ключника - відомого байкаря,  поета, прозаїка, публіциста, який друкувався під псевдонімом Павло Ключина).

                                                     Автор роботи:

                                                             вчитель математики

                                                                             Худенко Дмитро Андрійович,

                                                                              вища кваліфікаційна категорія,

                                                            педагогічне звання

                                                              «старший   вчитель».

                                                Солоницівка - 2025

Мій учитель

(До 110-ої річниці з дня народження  українського педагога Павла Юхимовича Ключника.)

Замість епілогу.

Рано-вранці одного із останніх днів жовтня  мене розбудив дзвінок мого телефону. Впізнав знайомий з шкільного дитинства  і  юності голос однокласниці. Вона вітала мене з днем народження – 75. У колі сім’ї, до якого долучилися мої друзі, випускники фізико-математичного факультету Сумського державного педагогічного інституту ім. А.С.Макаренка 1968 року, Кочаток А.В. і Пугач М.П. За плечима Кочатка А.- 56 років роботи вчителем із них 30 років роботи на посаді директора школи . Пугач М.П.- півстоліття віддав педагогічній та науково-педагогічній праці,  кандидат технічних наук, письменник, автор кількох художніх книг та десятків  друкованих робіт по методиці викладання фізики. 

Під час дружньої бесіди ми ділилися спогадами про наших викладачів. Кожний  сказав добрі слова про наших викладачів педінституту. Згадали всіх поіменно. Величезна подяка їм і вічна пам’ять тим, хто пішов у вічність. Не забули пом’янути добрим словом кожний із нас своїх вчителів рідної школи.

6 випускників мого класу моєї школи обрали професію вчителя. Друзі знали про це. З деякими були знайомі по інституту. Попросили мене розповісти про  мою школу, моїх вчителів. 

Карабутівська середня..

Я згадав свій випускний 11-й клас 1964 року випуску Карабутівської середньої школи Конотопського району Сумської області. Разом з атестатами про повну загальну середню освіту ми отримали посвідчення на право управління колісними трактирами. Це була гарантія того, що колгосп «Прогрес» працевлаштовує тих випускників, які отримали таке бажане посвідчення. Я із задоволенням пішов працювати помічником досвідченого тракториста. Перспектива того,  що я буду працювати на новенькому тракторі, та ще до того з кабіною, мене надихала.

Ми обираємо професію вчителя.

Але сталося не так як гадалося. Одного жаркого червневого дня ми з трактористом працювали на уборці сіна  на величезній луці, поблизу с, Карабутова, що здавна називалася «бакланкою», на поле під’їхав автомобіль «газик», з якого вистрибнули кілька чоловік. Серед них не можна було не впізнати мого вчителя Павла Юхимовича Ключника, голову колгоспу Петра Яковича Бандуру. Голова колгоспу попросив зупинитися, підійти до них і уважно слухати про те, що скаже Павло Юхимович. Він коротко повідомив, що мені належить зробити і що це треба зробити терміново – сьогодні. Я був здивований тим, що мені потрібно було їхати до школи, щоб підготувати  пакет документів для допуску до екзаменів в  Сумськой  державний педагогічний інститут на фізико-математичний факультет (відділення – математика), що мої три однокласники уже підготували такі пакети. Мене доставили на автомобілі голови колгоспу до школи, де мене чекали мої однокласники. Я написав, відповідно до наданих зразків, заяву і автобіографію, мій однокласник, документи якого були вже зібрані,  отримав доручення – сфотографувати мене і зробити фотографії. Мене після цього автомобіль голови колгоспу відвіз на роботу. 

        У житті кожного трапляються люди, події, випадки, які визначають  долю, професію, стиль життя. Найбільший вплив на учня сільської школи має вчитель. Але не будь-який, а вчитель-громадянин, справжній майстер педагогічної справи, особистість.

        Для багатьох таким був вчитель історії Карабутівської середньої школи Конотопського району Сумської області Павло Юхимович Ключник, який працював у цій школі з 1953 по 1970 рік. З його ініціативи чотири випускники були рекомендовані до вступу в педінститут, три – на короткострокові курси вчителів  іноземної мови, які в майбутньому успішно закінчили педвуз і працювали на педагогічній ниві.

Тригер.

        Про Павла Ключину нагадав Вісник міжнародного літературного конкурсу «Сила землі» (Проза, поезія, п'єса, есеї, нариси), «з нагоди 110 років від дня народження Павла Ключини (1914 – 1972) українського поета, прозаїка, байкаря, журналіста, педагога», про що повідомила мене донька Павла Юхимовича, з якою я зустрівся в м Дніпро, де був у відрядженні, де проходив тренінг з формування тьюторських компетенцій  для вчителя за програмою «Надолуження освітніх втрат. Тьюторингові компетенції для вчителя».

         Мені, учню Карабутівської середньої школи, пощастило бути його учнем. І не тільки . З першого по 11-й клас я навчався з його донькою Тамарою. Тому я багато чого знаю про Павла Юхимовича, видатного вчителя, про його сім’ю, і можу стверджувати, що його недооцінено в українському педагогічному середовищі.

Громадянин, вчитель, поет.

 Він був знаковою фігурою у педагогічному колективі. Найхарактернішими рисами характеру були: неймовірна скромність, інтелігентність, працьовитість, відданість справі, відповідальність, комунікабельність, толерантність. Його одяг – стильний, витончений. На його одязі можна було побачити орденську планку і знак учасника війни. Але він ніколи не розповідав про війну.

Частенько він одягав «вишиванку».

 Його байки, досить короткі, але надзвичайно точні і актуальні,  друкувалися в сатиричних журналах «Перець» і «Крокодил». Його проза і лірика торкалася кожного, хто з нею знайомився.   Ліричні пісні на його слова « Черемуха», « Там, де Сула тихо хвилі гойдає свої…», музику до яких написав вчитель музики і співів Микола Семенович Кравченко, виконувались на самодіяльних концертах , їх частенько можна було почути вечорами у виконанні карабутівських красунь.

        Як подано у Вікіпедії, Павло Юхимович народився 8 вересня 1914 року в с. Великий Самбір Конотопського району на Сумщині.  Закінчив семирічку у с. Великий Самбір у 1931 році. І його, як надзвичайно здібного учня, відрядили  на літні  короткотермінові педагогічні курси, на яких опановував ази педагогічної науки, а у вересні розпочав працювати вчителем у сусідньому  з Великим  Самбором селі Соснівці, з 1935 року – на малій батьківщині. Восени 1940 року його було призначено на посаду директора школи в Бесарабію. Після закінчення навчального року розпочалася війна СРСР з Німеччиною, учасником якої він був. Після поранення повернувся до рідних місць і продовжував працювати на вчительських посадах. У 1953 році з сім’єю переїздить до села Карабутова Конотопського району Сумської області.

  У 1953 році в с. Карабутові було відкрито середню школу. На цей час в селі було всього 4 цегляних будівлі – одну займала школа-семирічка, інші дві, що були поруч – вчительський будинок на кілька сімей і будинок сільської ради. Ще одна будівля - в ній розміщалися медпункт і дитячий садок. Приміщень для школи не вистачало, а тому було вирішено перенести сільську раду у переміщену і відремонтовану сільську хату, яка раніше служила лазнею для жителів села, а  будівлю сільської ради віддати для учнів 1-4 класів.

У 1953 році в Карабутівську середню школу переводять на посаду «завпеда» Ключника Павла Юхимовича.  Я впевнений  - це був свідомий вибір. Як історик він знав про Карабутове багато чого. Чимало історичних подій пов’язані цим населеним пунктом: карабутівську церкву у 1648 році освятив митрополит Макарій, який подорожував із Алеппо(Сирія) в Московію, про що описав у своїх подорожніх записках Павло Халепський, племінник метрополита; це сотенне містечко у грудні 1653 році  зустрічало російських послів , очолюваних Бутурліним, які їхали на Переяславську раду,  в селі народився Герой Радянського Союзу Олександр Григорович Свідерський. Все ж схиляюся на тому, що мотив переїзду скоріш за все був – дати середню освіту дітям - старшому сину Едуарду і доньці Тамарі. На той час тільки в Карабутові була відкрита середня школа. Сусідні села - Курилівка(Жовтневе), Капітанівка, Нехаївка, Фесівка, Михайло-Ганнівка, Юріївка, Пекарі мали або семирічки, або початкові школи. У Карабутові сім’ї Павла Юхимовича було надано житло у «учительському» будинку – і це теж мотивувало його переїзд. 

Першого вересня 1953 року я пішов в перший клас. У перший клас пішла донька Павла Юхимовича – Тамара, з якою я навчався всі 11 років.

Погляд зі сторони.

«Велика людина» - так  про  Павла Юхимовича говорили односельці. Знатною постаттю він став серед карабутян. Відрізнявся стрункою спортивною статурою, ніколи не подавав виду, що мав поранення. Приймав активну участь у громадському житті села.  Часто виступав з лекціями і доповідями перед односельцями. Був редактором сільської багатотиражки «Колгоспні вісті» , в якій описувалися про колгоспні будні, проблеми. Ця газета, на аркуші А4, перечитувалася мною декілька разів, була досить цікавою - так міг наповнювати її змістом справжній майстер слова. 

Пам’ятаю як одного разу в сільському клубі планувався показ кінофільму про Чарлі Чапліна. Учнів школи запросили до кінозали. Перед демонстрацією кінофільму Павло Юхимович розповів про головного героя  кінофільму, у якого «ноги метеликом». Без його розповіді сюжет кінофільму був би незрозумілий для багатьох із нас.

Павло Юхимович був палким уболівальником футбольної команди київське «Динамо», збірної країни. Біля сільського клубу на високому стовпі був вмонтований майданний гучномовець. Кожний раз, коли була трансляція футбольного матчу з участю київського «Динамо» або збірної країни він був біля клубу і уважно слухав репортаж. Зазвичай, радувався успіхам улюбленої команди, схвильовано ходив  у разі неудчі  команди «Динамо». Він багато чого знав про футболістів, про спортсменів. Воротаря  київського «Динамо» Віктора Банникова він вважав найкращим воротарем країни, з захопленням  розповідав про його атлетичну статуру; багато розповідав про футболістів, адже частенько бував у Києві і відвідував футбольні матчі на стадіоні.

Він любив грати у шахи. Я пам'ятаю: між головною будівлею нашої школи і будинком, у якому  проживали вчителі , стояв табурет , не ньому - шахи з незакінченою партією. Ми, учні, частенько заглядали на позицію:       " хто-кого".  Як правило супротивниками були Павло Юхимович і Віктор Михайлович Пучковський - вчитель малювання, креслення і трудового навчання. Віктор Михайлович і Папенко Микола Іванович, вчитель фізики, частенько заходили до Павла Юхимовича на шахи. Від нього я вперше почув про видатних шахістів країни Ботвинника, Таля, Петросяна. «Тигр» - так називав він Тиграна Петросяна за уміння будувати оборонні шахові «редути». Від нього я узнав назви шахових фігур, що таке «тандем», «гамбіт», «цугцванг», «ендшпіль» та ін. у шахах. Перші уроки шахової гри я отримав від нього. Ще полюбляв більярд.

Мені запам’яталось як одного разу ми учні 4 класу «випускали» стінну газету. Донька Павла Юхимовича принесла новорічну листівку, щоб перемалювати малюнок у газету. Я тільки трішки запам’ятав, що там написано. « …привіт гіперболокосмічний, воно-ж-бо крутиться земля, від Сухомлина Василя». Я допускаю, що це була листівка від Василя Олександровича Сухомлинського. Впевнений, що вони були знайомі як сільські вчителі. Партійні «бонзи» не випускали з під своєї уваги таких людей, щоб, не дай бог, вони не були «отравлені націоналістичним збоченням». Єднало їх те, що такі талановиті люди працювали в сільській школі – с. Павлиш Кіровоградської області - В.О.Сухомлинський і с. Карабутове Сумської області – П.Ю.Ключник.

Вчитель історії.

Нам, п’ятикласникам, повезло. Святом був кожний урок історії учителя Павла Юхимовича. Мова учителя - літератутна, емоційно насичена, яскрава, жива. Враження від першого до останнього уроку були неперевершені. Я був зачарований його уроками, його відношенням до учнів. Він спілкувався з нами, як з рівними. Його розповіді домальовувалися у дитячих снах.

Він не був байдужим до мене, а мені було завжди приємно з ним спілкуватися. Кожний раз, зустрічаючись за межами шкільного приміщення, мені нетерпілося повідомити про успіхи у навчанні з інших предметів. А він користувався нагодою, щоб запитати про стан навчання, а я готувався до таких зустрічей – мені хотілося вчитися краще, тому що я відчував, що мої успіхи радують вчителя. Я тягнувся до нього мабуть ще і тому, що на мав батька – батько, учасник ІІ світової війни, пройшов її від першого до останнього дня, помер коли мені виповнилося 2 роки.

 І не тільки про навчання.

Якось я при зустрічі сказав йому про те, що запущено в космос новий супутник. Я був здивований тим, що ця подія його не вразила. Він мені тоді сказав так, що я запам’ятав ці слова на все життя: «Ніж дертися даремно в небо – зробити треба щось корисне на землі!». І пояснив: можна заасфальтувати грунтову дорогу між містами Ромни і Конотоп за кошти, витрачені на запуск  одного такого супутника. Тоді я не зрозумів мого вчителя. Тільки тепер я розумію глибокой зміст його слів.

 А ще якось  я прочитав у журналі «Перець» його байку про щеня, яке не давало спокою  кожному прохожому, бо «з будки виглядала сука». Коли я сказав йому, що знаю, про кого іде мова – він тактовно пояснив, що це зібраний образ.

Павло Юхимович був ініціатором цікавих справ. Він вів літературну студію в школі, навчав літературній азбуці членів літературного гуртка. Під його керівництвом я теж написав вірша, який було надруковано у обласній газеті, за що отримав гонорар  у сумі 1 карбованець 60 копійок, який мені вручив наш листоноша. Це було найбільшим моїм здивуванням і не тільки моїм. Отриманий гонорар я віддав здивованій матері, за який вона купила кілька кусків господарчого мила. 

Павло Юхимович був взірцем відповідально шанобливого відношення до родини. Я не памятаю, де могла працювати його дружина, але до цих пір памятаю її ім’я - Ніна Трохимівна. Більш поважного відношення  до дружини, до сім’ї в моєму Карабутові – я на пам’ятаю.

А ще Павло Юхимович любив подорожувати з учнями. Найбільше запам’яталися подорож до Тростянецького дендропарку. Їхали на кузові грузового автомобіля, на якому було кілька дерев’яних лав, на яких сиділи учні і кілька вчителів, серед яких був і Павло Юхимович. По зупинці біля заповідника  він розповів коротко історію його створення з якими історичними постатями він пов’язаний,  про Івана Михайловича Скоропадського – засновника парку. Потім екскурсія, і знову розповідь - біля   могили Скоропадського . Враження неймовірні.

 Для нас, учнів сільської школи, виїхати за межі села – це була  подія надзвичайна. Осінь-зима-весна – навчання. Влітку доводилось  пасти худобу або працювати в колгоспі , заміняючи батьків.

Уроки праці в школі вів Пучковський В.М. В кімнаті, де влітку був дитячий садок, було кілька столярних верстатів і деревообробний токарний станок. Він приводився в рух учнем. Один крутив, а інший учень за допомогою стаместки виточував нескладні деталі, як правило це були ручки  до столярних інструментів – напильників, стаместок та ін. Мені повезло – або напарник був міцний, або я був везучий – я більше від усіх хлопців мого класу виготовив виробів. Та ще до того я власноручно зробив табуретку. Мої вироби та кілька малюнків попали на районну виставку учнівських робіт, за що мене преміювали поїздкою до столиці України. А супроводжував мене у цій подорожі Павло Юхимович.

Це  був 1961 рік – рік хрущовської грошової реформи. Мати виділила мені 5 карбованців на кишенькові витрати. Враження були неймовірні: вперше побачив паровоза, поїздка у вагоні поїзда, київський вокзал, київські пагорби, парки з різними атракціонами, фунікулер, харчування у їдальні, відвідання цирку. Найбільше мене здивував цирк. В ньому виступав чемпіон світу з важкої атлетики Григорій Новак. Мені захотілося бути таким сильним, як він. Про нього я дізнався від Павла Юхимовича. Головне те, що Григорій Новак почав тренуватися не у спортзалі. Обставини склалися так, що маленьке телятко йому прийшлося носити на руках – воно росло, прибавляло у вазі, кріпнув і Григорій, майбутній чемпіон.

Для мене розповідь Павла Юхимовича  була поштовхом  для занять спортом. І я вдячний йому за це. Згодом, при нагоді, я якось запитав його доньку, чому її батько не взяв з собою в поїздку до Києва. Вона сказала, що батько пояснив їй, що в Києві вона була і що нехай столицю відвідають інші діти.

8 вересня 1964 року в  клубі села Карабутове відзначали 50-річчя поета. Досить просторе приміщення клубу було заповнене односельцями і гостями. Серед гостей були редактори сатиричних журналів, керівники району. Біля клубу  були кілька  авто  престижного класу. Мені пощастило проникнути до зали. І я почув, як дякуючи односельцям і гостям, Павло Юхимович між іншим сказав:«…хоч п’ятдесят, хоч сотня слідом – не називайте мене дідом».

Таким життєрадісним, енергійним, оптимістичним  він запам’ятався односельцям.

Ми – студенти.

Їхати на вступні екзамени «благословили» Павло Юхимович - «не хвилюйся, все буде добре» і Петро Якович, голова колгоспу,  коротким словом « ні пуху». З легкістю  пройшли вступні екзамени для 3 із 4 абітурієнтів. Кількість набраних балів гарантували вступ до вузу. На колгоспній фермі, де працював на підвезенні корму для корів, мені вручив брат листа про зарахування до Вузу. Перед від’їздом на навчання «попрощався» з моїм «МТЗ -50 Л». Гарний був трактор.

Павла Юхимовича  два-три рази на рік можна було бачити в педінституті. На філологічному факультеті працювали викладачі, з яким його пов’язувала творча дружба. Кожний його приїзд для нас трьох студентів був важливим. Він привозив нам невеликі гостинці - те, що могли передати наші батьки,  зазвичай, це були продукти харчування, які були не зайвими у той час. Як правило він приходив на фізмат-факультет і просив когось  підійти в готель «Україна», де він зупинявся, щоб  вручити передане. Велич цієї людини, як учителя, до цих пір вражає людяністю.

Замість епілогу.

Останні роки життя він проживав  у м. Ромни, працював у місцевому історичному музеї, у місцевій районній газеті. Був надзвичайно гостинний, з радістю зустрічав своїх учнів. Завжди розпитував про навчання, про роботу, давав цінні поради.

Останній раз я відвідав сім’ю Ключника Павла Юхимовича після того, як він пішов у вічність. Сім’я свято берегла і продовжує зберігати пам’ять про батька, чоловіка, талановитого майстра слова, талановитого вчителя, громадського діяча. В квартирі, де проживала сім’я, одна кімната була присвячена його життю і творчості. В селі Карабутове вулицю, на якій пройшло моє дитинство, названа його іменем. Він продовжує жити в серцях його учнів.

 Мені ж хочеться називати його батьком, який приклав немало сил і педагогічного таланту, щоб кожний із його учнів став Людиною і Громадянином.