Стаття "Науково - методичне забезпечення формування предметних компетентностей учнів під час практичних знять з історії"

Науково-методичне забезпечення формування предметних компетентностей учнів під час практичних занять з історії у 8 класі

 

Метою освітньої галузі “Суспільствознавство” є забезпечення розвитку учня як особистості, що керується гуманістичними нормами і цінностями, усвідомлює себе громадянином України та успішно самореалізується в сучасному українському суспільстві. [1]. Сучасний світ складний. Дитині недостатньо дати лише знання,  важливо ще  навчити користуватися ними. Знання та вміння, взаємопов’язані з ціннісними орієнтирами учня, так як формують його життєві компетентності, потрібні для успішної самореалізації у житті, навчанні та праці.  Це все вимагає реформування освіти у напрямку переходу від знаннєвої до компетентнісної. Такі зміни знайшли відображення в Державному стандарті базової і повної загальної середньої освіти, який почав впроваджуватися з 2013-2014 н.р.  і ґрунтується на засадах особистісно зорієнтованого, компетентнісного і діяльнісного підходів.

 Сутність компетентнісного підходу полягає у спрямуванні навчального процесу на набуття учнями важливих компетенцій, тобто загальних здатностей особистості виконувати певний вид діяльності. Компетентність базується на знаннях, досвіді, цінностях, набутих завдяки навчанню, і є показником успішності останнього[2, 106].       

У Державному стандарті базової і повної загальної середньої освіти визначено, що навчання історії в загальноосвітній школі  має сприяти

 « формуванню в учнів ідентичності та почуття власної гідності у результаті осмислення соціального та морального досвіду минулих поколінь, розуміння історії і культури України в контексті історичного процесу»,   забезпечувати  «визначення, відбір і використання у процесі пошуку інформації про минуле різних видів історичних джерел, у тому числі текстових, візуальних та усних, артефактів, об’єктів навколишнього історичного середовища (музеїв, архівів, пам’яток культури та архітектури), а також інформаційно-комп’ютерних технологій [1]. Таким чином завданням вчителів історії є реалізовувати компетентній підхід , сприяти формуванню ключових, загальнопредметних і предметних  компетентностей особистості засобами історичних дисциплін. До ключових компетентностей належить уміння вчитися, спілкуватися державною, рідною та іноземними мовами, математична і базові компетентності в галузі природознавства і техніки, інформаційно-комунікаційна, соціальна, громадянська, загальнокультурна, підприємницька і здоров’язбережувальна компетентності[1].        .

Українські дидакти О. Пометун та Г. Фрейман, зазначають, що результатом навчальної діяльності учнів з історії повинні стати наступні компетенції: просторова – орієнтування учнів в історичному просторі; інформаційна – вміння учнів працювати з джерелами історичної інформації; хронологічна – передбачає вміння учнів орієнтуватися в історичному часі; мовленнєва – будувати усні та письмові висловлювання щодо історичних подій і явищ; логічна – аналізувати, пояснювати історичні факти, формулювати теоретичні поняття, положення, концепції; аксіологічна – формулювати версії й оцінки історичного руху та розвитку[3,37]. 

Просторова компетентність формується на основі:

- співвідношення розвитку історичних явищ і процесів із географічним положенням країн та природними умовами;

- використання карти під час вивчення причин та наслідків історичних подій, процесів;

- характеристики регіональних особливостей та геополітичних чинників розвитку країн на основі аналізу карти і факторів довкілля.

Формуванню хронологічної компетентності учнів сприятимуть:

- розгляд суспільних явищ в розвитку та в конкретних історичних умовах певного часу;

- зіставлення історичних подій, явищ із періодами (епохами);

- орієнтація на використання наукової періодизації історії як способу пізнання історичного процесу.

Інформаційна компетентність учня формуватиметься за таких умов:

- критичного аналізу й оцінки історичних джерел, виявлення тенденційної інформації та пояснення необ’єктивності;

- самостійної інтерпретації школярами змісту історичних джерел та відображених історичних фактів, подій, явищ;

-оцінювання, порівняння, пояснення учнями фактів і явищ дійсності на основі інформації, отриманої з різних джерел.

Задля формування мовленнєвої компетентності на уроках історії учні повинні:

-розповідати про історичні події та явища й описувати їх, давати усний відгук на відповідь однокласника, оцінювати власну відповідь, брати участь у дискусії, аргументувати власну позицію;

- письмово–писати оповідання (есе, аналітичні доповіді, реферати, рецензії) про події та історичні постаті, складати різні типи планів, формулювати доречні питання до історичних текстів;

- усно та письмово–надавати історичну характеристику (подіям, явищам, видатним діячам), складати таблиці та схеми, будувати на цій основі відповідь.

Формування логічної компетентності учня відбувається під час:

- аналізу, синтезу й узагальнення школярем історичної інформації;

- використання на уроці наукової термінології;

- всебічної характеристики учнями історичних постатей, розкриття внутрішніх мотивів дій, створення політичних та історичних портретів;

- самостійного визначення учнями сутності, наслідків та значення історичних подій і явищ;

- проведення нескладних досліджень, проектної роботи.

Задля формування аксіологічної компетентності учні повинні:

- порівнювати, пояснювати, узагальнювати та критично оцінювати факти й діяльність осіб, спираючись на здобуті знання, власну систему цінностей із позиції загальнолюдських та національних цінностей;

-виявляти суперечності в позиціях, інтересах, потребах соціальних груп і окремих осіб та роль в історичному процесі, тенденції й напрями історичного розвитку;

- оцінювати різні версії й думки про минулі історичні події, визнаючи, що деякі джерела можуть бути необ’єктивними[4, 27-28].

Формування інформаційної, мовленнєвої, логічної та аксіологічної компетенцій в здійснюється в єдиному контексті.

З метою реалізації нового підходу були розроблені нові навчальні програми з історії для учнів 5–9‑х класів загальноосвітніх навчальних закладів[5].  Вони визначають державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів в розрізі класів, тобто якими компетенціями має володіти учень. У 8 класі вони повинні мати  різні уміння, такі як: показувати на карті, визначати, характеризувати, висловлювати судження, називати дати, пояснювати, застосовувати терміни та поняття.

Розвитку історичної компетентності мають сприяти  спеціальні уроки - практичні заняття,   вперше передбачені окремою структурною складовою цих програм.  Така форма роботи в педагогіці  характерна для навчання студентів у вищій щколі, для вчителів середньої школи  є новою, тому потребує більш докладного розгляду. Так, що ж таке практичне заняття? Відомий дидакт О. Пометун, посилаючись  на «Український педагогічний словник», пропонує таке визначення:

Прак­тичне заняття — форма навчального заняття, при якій педагог організовує детальний розгляд учнями окремих теоретичних положень навчального предмета й формує вмін­ня та навички їх практичного застосування шляхом індивідуального виконання учня­ми відповідно сформульованих завдань. На основі раніше отриманих знань і сформованих умінь школярі розв'язують пізнавальні задачі, представляють результати своєї творчої діяльності чи освоюють більш складні пізнавальні вміння вивчення історичного минуло­го[3,251].   В 90-х роках  таку форму навчального заняття К. Баханов запропонував називати  «лабораторно-прак­тична робота».   Лабораторно-прак­тична робота — один з різновидів самостійної роботи уч­нів (метод навчання), суть якого полягає в самостійному дослідженні учнями історичних джерел за завданнями вчителя без попереднього вивчення цього матеріалу на уроці, або за допомогою підручника, виділенні необхідної інформації, її аналізі, систематизації та узагальненні[6, 38]. Островський В.В. вважає, для такої форми роботи, виходячи із програмової мети, де практичні заняття, називаються «способом вивчення нового матеріалу» доречно вживати поняття «лабораторно-практична робота». Такий підхід вимагає від учителя необхідності опанувати і використовувати методику проведення лабораторно-практичних робіт при підготовці до практичних робіт[7, 22].  Тому в   при підготовці та  проведенні практичних робіт можливо використовувати напрацювання методики з організації та проведення лабораторно-практичних робіт так і рекомендації авторів навчальних програм з історії  та Міністерства освіти і науки України (лист від 24. 05. 2013 р. № 1/9-368 «Про організацію навчально-виховного процесу у 5-х класах загальноосвітніх навчальних закладів і вивчення базових дисциплін в основній школі»), розроблені для вчителів. В наступні роки інші ж рекомендації щодо проведення практичних завдань в 6-8 класах не надавались, тобто можна зрозуміти, що дані рекомендації мають адаптуватись вчителем до роботи з урахуванням вікових можливостей учнів та історичного контексту.

Практичні заняття мають подвійну мету, з одного боку є способом вивчення нового матеріалу на основі опрацювання історичних джерел, а з другого боку -  важливим засобом формування предметних умінь і навичок учнів.  Вони не тільки забезпечують формування історичних знань на основі історичних джерел, але й наближають історичну науку до учнів, сприяють розумінню необхідності її збереження, вироблення відповідального ставлення до минулого та різних форм його збереження[8]. Кожне із запропонованих практичних занять присвячується певній темі і передбачає переважно самостійну роботу учнів з допомогою вчителя над окремими питаннями теми з використанням різноманітних джерел, зокрема, документів, фотографій, плакатів, карикатур… Адже ці джерела історії сприяють конкретизації історичного матеріалу, наповнюють зміст яскравістю та образністю, сприяють розвитку уяви і допитливості, полегшують підготовку учнів до ДПА та ЗНО.

 У сучасній практиці викладання історії в розвинутих країнах світу є кілька підходів до організації самостійного дослідження учнями джерел. [9].       

 

Широке  учнівське дослідження	Вчитель визначає перелік питань(5-6), що мають вивчатися через дослідження. З кожного питання подається невелика добірка текстів джерел, що відображають основні точки зору: фрагменти виступів, аргументи, статичні дані. Розповідь вчителя в цьому разі відіграє роль вторинної інформації, а підручник – роль словника (до нього учні вдаються по підказку, шукаючи орієнтири).
Міні дослідження.	В основі його лежить аналіз невеликого за обсягом джерела з чітко визначеною конкретною проблемою.
“Пробуджувальні заняття”.	Таку назву в деяких французьких методичних роботах дістали дослідження історичних джерел, що передують активному обговоренню, дискусії, грі.

 

Методика проведення практичних робіт включає в себе кілька логічно взаємопов’язаних етапів. Детальніше із ними можна познайомитися в книжці К. Баханова «Лабораторно-практичні роботи з історії України (методичний посібник для учителів)» [6,58]. Розглянемо кожний з етапів та визначимо завдання вчителя.

 

     Етапи організації та проведення практичного заняття

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Алгоритми організації та проведення практичного заняття:

 визначення теми, мети, місця й дати проведення. Перші три складові визначаються програмою, за якою у 8‑му класі з Історії України передбачено п’ять  практичних занять, по одній в кожному розділі програми.  Вчитель, розробляючи календарно-тематичне планування, визначає дати проведення відповідних уроків;

 попереднє проектування (моделювання) заняття.

 Під час цього етапу відбувається добір історичних джерел та формулювання й повідомлення випереджувальних завдань. Добираючи історичні джерела для опрацювання восьмикласниками потрібно врахувати принципи науковості, наступності, зростаючої складності, оптимальності, новизни, посильності. Учням необхідно пропонувати різноманітні історичні джерела: підручники, де вміщено тематичні історичні джерела, як текстові, так і візуальні, довідкові матеріали, запитання і завдання, Інтернет-ресурси, фонди музеїв, місцеві історичні пам’ятки, оглянуті учнями. Уривки текстів мають бути захоплюючими, емоційними, невеликими за обсягом. Водночас текст має зберегти сюжет, причинно-наслідкові зв’язки, авторські оцінні судження та інші важливі деталі. Нові  підручники  з історії України  мають необхідну науково-методичну базу для проведення практичних робіт.  Це полегшує роботу вчителя і дозволяє  користуватися лише навчальним підручником. Методично це не заборонено, проте бажано б учителям звернути  увагу на формування власних дидактичних наборів до кожного заняття.  У дидактичних наборах можуть бути:

- портрети видатних державотворців, князів, гетьманів, архітекторів, письменників, музикантів;

- малюнки, ілюстрації до важливих подій із минулого,  репродукції картин;

- фотографії речових пам’яток (архітектурні ансамблі, церкви, кургани);

-  роздаткові матеріали;

-  речові пам’ятки (монети, банкноти, глиняний посуд, рушники, сорочки, господарське приладдя тощо

Це може зробити урок цікавішим і наочно-привабливим[10].         Крім того учитель має підготувати пам’ятки  для роботи з різними історичними джерелами і використовувати їх на кожному занятті доки учні не засвоять правила та порядок  роботи з ними.

Випереджувальні завдання для проведення деяких практичних занять дібрані авторами підручників, інші ж має підготувати вчитель. Це залежить від рівня підготовленості класу. Повідомляючи дітям випереджувальні завдання вчителю необхідно врахувати вимоги щодо обсягу виконання домашніх завдань учнями з усіх предметів, з метою недопущення їх перевантаження, технічні можливості, якщо необхідне використання персонального комп’ютера, оргтехніки. Тому необхідно планувати такі завдання, які можуть виконувати всі учні. Випереджувальні завдання потрібно диференціювати. Це зробить їх посильними для кожного учня, слугуватиме критерієм об’єднання учнів на уроці у різнорівневі пари або групи.

 проведення практичного заняття. Виходячи з мети практичних занять, зазначеної авторами навчальних програм, ці заняття проводяться за структурою уроку вивчення нового матеріалу, формування умінь і навичок.

Завдання вчителя під час практичного заняття полягає в організації

навчального процесу таким чином, щоб учень самостійно працював

(індивідуально або в групі) над розв’язанням пізнавальних задач. Вчитель виконує роль консультанта у процесі самостійної роботи учнів, надаючи їм необхідну допомогу.

 

             Структура практичного заняття

 

 

 

 

Структура практичного заняття передбачає такі етапи[6,95] 

1-й етап – організаційний (повідомлення теми заняття, його задачі, умови та способи проведення, форми роботи учнів) (3-5 хв.).

 На цьому етапі вчитель спрямовує увагу учнів на сутність майбутньої роботи. Учні сприймають або повторюють факти, поняття, потрібні для виконання завдання. Мотивація навчальної діяльності – передбачає ознайомлення учнів з темою, та завданням роботи, її характером. Вчитель пояснює, як підходити до виконання завдань, які результати мають бути одержані; визначає засоби фіксації проміжних і кінцевих результатів, підходи до оцінювання підсумків праці кожного. Залежно від характеру роботи створюється проблемна ситуація. Вчитель може дифирінцюювати завдання учнів. Відповідно до трьох видів пізнавальної діяльності розрізняють три види завдань:

- перший вид – передбачає репродуктивну діяльність, тобто діяльність за зразком або досить детальною інструкцією;

- другий – має перетворювально-репродуктивний характер (робота за скорочено інструкцією або лише за планом);

- третій – пов`язаний з пошуковою діяльністю (розв`язання учнями за допомогою вчителя або самостійне виконання завдання) [11,3].

Якщо складність змісту вже закладена в  самому джерелі й зменшити її можна лише скороченням обсягу інформації (фрагментацією джерела), то пізнавальне завдання покликане допомогти учням, які того потребують, подолати труднощі змісту. Основні диференціації пізнавальних завдань – це: варіювання їх з урахуванням індивідуальних можливостей виконавців, обсягу й складності, міри вчительської допомоги, характеру діяльності учнів, а також різні поєднання цих способів.

Найефективніша – комплексна диференціація завдань. 

Хто з учнів має виконувати те чи інше завдання?

Тут можливі кілька підходів:

1) згідно з результатами попередніх робіт, умовно поділити учнів на групи за рівнем розвитку їхньої пізнавальної активності й відповідно пропонувати завдання;

2) давати учням завдання, вищі на один ступінь від того рівня, який вони звичайно показують (тобто стимулювати їхню пізнавальну активність);

 3) надавати учням право самостійно обирати собі завдання.

Такий підхід ґрунтується, зокрема, на поглядах французького педагога С.Френе, що будь-яке класифікування учнів засадничо помилкове, а тому завдання має визначити собі сам учень[12].        .

 

2-й етап – розв’язання практичних задач (20-25 хв.)

На цьому етапі учні аналізують історичне джерело індивідуально, парами або групами – залежно від кількості примірників тексту джерела й мети заняття. Вчитель спостерігає за перебігом дослідження, точністю виконання завдання, при потребі допомагає учням, спрямовуючи непрямими запитаннями та опосередкованими завданнями їхню роботу в належне русло.

На передостанньому етапі виконання завдання, учні ретельно аналізують результати своєї роботи, систематизують та фіксують їх у зошитах у вигляді коротких висновків. Вчитель контролює діяльність школярів і коригує її. Складність педагогічного керівництва на цьому етапі зумовлюється неоднаковими здібностями й підготовкою учнів, що визначає різні темпи виконання роботи. Значно впливають на це також вікові та особистісні можливості школярів, особливості їхнього психічного розвитку, різні здатності самостійно розв`язувати проблеми або творчо переносити знання і навички в нові умови. На цьому етапі особливо важливим є  рівень пізнавальної активності учнів (як інтелектуальний, так і емоційно-вольовий) передусім такі якості, як воля, вміння ставити перед собою мету та знаходити оптимальні засоби для досягнення її, наполегливість у подоланні перешкод. Усе це вимагає від вчителя індивідуального підходу до учнів, вміння диференціювати їхні завдання.

3-й етап – обговорення готових рішень(10-15 хв.)

Вчитель проводить у формі узагальнювальної бесіди, під час якої розглядається кінцевий і проміжний результати дослідження, характерні помилки.

4-й етап – підведення підсумків (2-3 хв.)

 Учитель разом з учнями оцінює результативність заняття, досягнення учнів[6, с.152].

Оцінювання результатів навчальної діяльності учнів під час практичного заняття здійснюється на розсуд вчителя[3]. Оцінюватись на практичному занятті учні мають відповідно до загальних критеріїв оцінювання навчальних досягнень з історії (наказ Міністерства освіти і науки від 21.08.2013 року №  1222 «Про затвердження орієнтовних вимог оцінювання навчальних досягнень учнів із базових дисциплін у системі загальної середньої освіти»).

Робота учнів оцінюється за ступенем оволодіння ними прийомами результативної діяльності (аналіз, синтез, порівняння, встановлення причинно-наслідкових зв`язків, узагальнення), правильність і повнота виконання завдання, інтенсивність діяльності, зосередженість уваги, прагнення до самостійності в роботі, швидкість переходу від одного виду діяльності до іншого.

Вчителі повинні пам’ятати, що кінцевий результат заняття – висновки та фіксовані проміжні результати ще не віддзеркалюють усієї повноти пізнавальної діяльності учнів під час виконання робіт. Вчителі повинні спостерігати за діяльністю учнів, щоб виявлити рівень емоційно-вольової активності школярів.  До основних показників емоційно-вольової активності належать:

1) реакція на завдання;

2) інтенсивність роботи учнів;

3) зосередженість їхньої уваги;

4) прагнення до самостійності;

5) швидкість переключення з одного виду діяльності на інший;

6) емоційні вияви під час виконання роботи, що відображаються в бажанні довести справу до кінця.

Один з найважливіших показників активності – прагнення до самостійності у виконанні завдання. Наявність 5-6 ознак емоційно-вольової активності означає високий її рівень;

3-4 ознак – середній,

1-2 ознак – низький.

Поєднання в оцінці результатів перевірки робіт учнів з результатами спостережень за їхньою учбовою діяльністю дає можливість вчителю виставити об`єктивну оцінку, а водночас виявити мотиви навчання школярів та тенденції розвитку їхньої активності[13, с.78].        .

 Він же визначає доцільність повідомлення домашнього завдання.

Методи та прийоми навчальної діяльності учнів на практичних заняттях обирає учитель з урахуванням умов та можливостей організації процесу навчання, специфіки й особливостей учнівського колективу, ступеня підготовки учнів, їх інтелектуальних можливостей. І результат роботи залежить в значній мірі від вчителя, від його позиції, від вміння зацікавити своїм предметом учнів. Тому важливо, щоб учитель мислив не подвійними стандартами, вмів подавати історію України через призму досягнень сусідніх культур на українській території, толерантно розповідати про долю інших культур – російської, єврейської, татарської, вірменської, польської та ін, що дуже важливо  в умовах існування  багатокультурності  та поліконфесійністі української політичної нації. Учитель, якщо він хоче мати компетентних учнів, повинен не примушувати, а мотивувати їх до тієї чи іншої діяльності, формувати потребу у виконанні тих чи інших завдань, сприяти отриманню досвіду творчої діяльності та емоційно-ціннісного ставлення до знань і процесу їх отримання.

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти [Електронний ресурс]. -Режим доступу: guonkh.gov.ua
2.  Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи. с. 106 - 107
3. Пометун О.І., Фрейман  О.Г. Методика навчання історії в школі . - К.: Ґенеза, 2005. – 326с.
4. Баханов К.О.    Сучасна шкільна історична освіта: інноваційні аспекти: Монографія. с 112
5. Навчальна програма з історії для 5-9 класів загальноосвітніх навчальних закладів / наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 06.06. 2012 р. № 664 [Електронний ресурс]. — Доступ до ресурсу: www.mon.gov.ua.
6. Баханов К.О. Лабораторно-практичні роботи у викладанні історії України. Посібник для вчителя. – К.: Ґенеза,1996. – 208с.
7. Островський В.В. Практичні заняття з історичної пропедевтики: до підручника «Історія України (Вступ до історії). 5 клас» В. Власова / В.В. Островський // Історія і суспільствознавство в школах України теорія та методика навчання. – 2013. – № 7. – С. 21–32.
8. Лист МОН України від 24.05.2013р. № 1/9-368 «Про організацію навчально-виховного процесу у 5-х класах загальноосвітніх навчальних закладів і вивчення базових дисциплін в основній школі» [Електронний ресурс]. - Доступ до ресурсу: www.mon.gov.ua.
9. Білоцерківець Т.А. Лабораторно - практичні роботи у викладанні історії. [Електронний ресурс]. - Доступ до ресурсу:www.slideshare.net
10. СтепановаН. Нова програма з історії для 5 класу: розвиток практичних умінь учнів [Електронний ресурс]. -Доступ до ресурсу: www.mon.gov.ua.
11. Навчання у співробітництві / К.О.Баханов // Історія в школах України. – 2005. – №10. – С. 2-5.
12. Формування предметних компетентностей учнів під час практичних занять з історії у 6 класі [Електронний ресурс]. — Доступ до ресурсу www.google.ru
13. Баханов К.О.    Сучасна шкільна історична освіта: інноваційні аспекти: Монографія. с 112