Стаття "Урок, який не зупиняється: з досвіду викладання англійської в умовах війни".

Урок, який не зупиняється:

з досвіду викладання англійської в умовах війни

Пам'ятаю свій перший урок після 24 лютого 2022 року. Він відбувся не в класі, а в чаті, у форматі голосових повідомлень, бо половина учнів була в підвалах, а решта в дорозі. Я тоді довго думала, що взагалі можна від них вимагати. Present Perfect? Лексику за темою «Подорожі»? Зрештою я записала коротке повідомлення англійською: «Hi everyone. I hope you're safe. Send me one word about how you feel today». Відповіді приходили протягом всього дня. Tired. Scared. Okay. Home. Cold. Це був найчесніший урок за всі мої роки в школі, і саме з нього я почала розуміти, як треба вчити далі.

Сьогодні я хочу поділитися тим, що напрацювала за ці роки. Це не ідеальна система, радше набір рішень, які пройшли перевірку реальними дітьми, тривогами й відключеннями світла.

Спершу людина, потім предмет

Найважче було прийняти просту річ: дитина, яка не спала через нічний обстріл, не засвоїть Past Simple, скільки б ви не старалися. Я не кажу, що навчання треба відкласти. Я кажу, що його треба вибудовувати з урахуванням того, в якому стані діти приходять на урок.

Тому в мене з'явився ритуал «п'ять хвилин на вхід». Незалежно від теми ми починаємо з простого запитання англійською: How's your energy today, from one to five? Учні показують цифру на пальцях або пишуть у чат. Ніхто не зобов'язаний пояснювати. Але я бачу, хто сьогодні на нулі, і можу підлаштувати темп, а іноді просто підійти після уроку.

Одного разу семикласник Артем (ім'я змінено) щоразу показував одиницю. Я не тиснула. Через два тижні він залишився після дзвінка і сказав українською, що тато вже місяць не виходить на зв'язок. Ми не говорили про це довго. Я запитала, чи хоче він, щоб на уроках було менше завдань, де треба розповідати про сім'ю. Він відповів, що хоче, але й не хоче, щоб інші помітили. Ми домовилися, що я просто даватиму вибір тем для всіх, і кожен обиратиме свою.

Цей «вибір для всіх» відтоді став моїм головним прийомом. Класична тема «My family» у нашій ситуації може стати міною. Замість неї я пропоную три варіанти: розкажи про сім'ю, розкажи про друга або про улюблену тварину чи місце. Діти самі вирішують, наскільки близько підпускати мене і клас.

Сирена посеред речення

Повітряна тривога на уроці перестала бути надзвичайною подією, але вона все одно ламає ритм. У перші місяці я помітила, що після повернення з укриття клас «розсипається»: ніхто не може зосередитися, а я марно намагаюся дотягнути заплановане.

Тепер я планую урок блоками по 10–12 хвилин, кожен із яких завершений сам по собі. Якщо тривога зупинила нас посередині, нічого не втрачено: наступного разу ми просто починаємо з нового блоку, а не намагаємося відтворити перерваний. В укритті я не проводжу повноцінний урок. Там працюють ігри без паперу й екранів. Наприклад, «Twenty questions»: я загадую предмет чи людину, учні ставлять запитання, на які можна відповісти лише «yes» або «no». Діти, які на уроці мовчать, у шелтері раптом починають ставити запитання. Мабуть, тому, що атмосфера менш формальна. А ще це чудове тренування питальних конструкцій, яке не потребує жодних матеріалів.

Ще одна знахідка: «пісня для укриття». Ми домовилися, що в шелтері можна тихенько проспівати англійську пісню, яку клас вивчив. Спочатку це здавалося дивним. «Стефанія» та «Червона калина» стали нашими хітами. Тепер п’ятикласники самі починають, щоб заспокоїтися, і я бачу, як тривога стає трохи менш страшною, коли поруч звучить щось знайоме.

Коли світла немає, а урок є

Другий виклик це відключення електрики. Онлайн-урок у Meet, який я готувала ввечері, о дев'ятій ранку може перетворитися на «вас не чути». Причому не в мене, а в половини класу.

Після кількох невдалих спроб я перейшла на принцип «мінімальної технології». Головні матеріали розсилаю заздалегідь у форматі, який відкривається без інтернету: PDF, аудіо у месенджері, який можна завантажити один раз. Кожне завдання має два варіанти виконання: цифровий і паперовий. Учень, у якого немає зв'язку, робить його в зошиті, фотографує, коли з'явиться мережа, і надсилає. Я ніколи не ставлю «не здав вчасно» за проблеми зі світлом. Спершу мені здавалося, що так діти розслабляться. Виявилося навпаки: зникла паніка, і кількість зданих робіт зросла.Аудіювання я записую сама на телефон. Звучить це не так професійно, як диктор із підручника, зате діти чують живий голос, який їм знайомий, а ще я можу додавати паузи, повторювати й змінювати темп. Багато хто каже, що їм так легше сприймати.

Учні з різним досвідом в одному класі

У нашому класі з'явилися діти, які приїхали з Харкова, Чернігова, Херсону. Хтось певний час провів в окупації, хтось за кордоном встиг відвідати польську чи німецьку школу. Різниця в мовному рівні величезна, а різниця в досвіді ще більша.

Із Олею (ім'я змінено), яка приїхала з Харкова, сталася історія, що змінила мій підхід до груп. Оля вільно говорила німецькою, бо два роки ходила до школи у Німеччині, але майже нічого не писала: був акцент на усному мовленні. Мої «сильні» діти ж були навпаки: граматично грамотні, але мовчазні. Я вирішила поєднати їх у пари: Оля допомагає з розмовною практикою, а однокласниця, Соломія, з письмом і правописом. Спочатку обидві були скептичні. Через місяць Соломія вперше виступила з усною відповіддю без підготовки, а Оля здала письмову роботу з мінімумом помилок. Але головне було не в оцінках. Оля вперше з'явилася в діалозі з однокласниками як хтось, хто вміє щось краще за інших. Для дитини, яка залишила все, це дуже багато.

Тому для мене розмежування «сильний» і «слабкий» учень тепер умовне. Я думаю про те, що кожен уміє найкраще і що йому хочеться розвинути.

Мова як спосіб не мовчати

Були в моїй практиці й проєкти, які виросли з потреби дітей щось робити. Якось ми брали участь у конкурсі «Моя батьківщина». Писали розповідь англійською про рідне місто. Як завжди хотілося прикрасити реальність. Діти запропонували інше: розказати правду. Про те яке наше містечко маленьке, не надто історично та туристично привабливе, а про те, яке воно тепле, затишне та мальовниче у різні пори року..

Розповіді вийшли живі, помилки в них були, але я їх майже не виправляла на етапі чернетки. Лише коли учень вирішував, що текст готовий, ми разом редагували його. Допис однієї дівчинки став переможним у Всеукраїнському конкурсі.

Оцінювання, яке не додає болю

Питання оцінок у ці роки для мене окреме. Я довго сумнівалася: якщо дитина втратила будинок, чи можна ставити їй трійку? Дійшла висновку, що оцінка не повинна бути ще одним джерелом тиску. Тому я максимально перейшла на формувальне оцінювання: коментарі, критерії «я вмію», можливість переробити роботу. Дитина, яка пропустила тиждень через переїзд, не отримує «карної» оцінки, а отримує план: що наздогнати і в якому порядку.

Іноді я даю завдання без оцінки взагалі, наприклад «Write three lines about your day». Це просто спосіб побути з мовою. І, дивно, саме такі завдання діти виконують найохочіше.

Про себе, вчителя

Цей розділ я довго вагалася писати. Але без нього стаття була б нечесною. Вчитель у воєнний час теж живе в тривозі: у мене рідня, знайомі, колеги на фронті чи у волонтерських справах, і я так само не сплю після нічних новин. Були дні, коли я заходила до класу і розуміла, що не можу.

Допомогло дві речі. Перша: я перестала вдавати, що все гаразд. Діти чудово відчувають фальш. Коли я одного разу сказала: «Сьогодні мені важко, давайте зробимо тихий урок», клас відреагував із неочікуваною турботою. Друга: колеги. «Щирий» чат, де діляться не тільки матеріалами, а й підтримкою. Виявилося, що інколи одне повідомлення «тримайся, я поруч» важить більше за будь-який методичний семінар.

Замість висновків

Я не думаю, що існує універсальний рецепт викладання іноземної мови під час війни. Кожен клас, кожна школа, кожна дитина в цій ситуації по-своєму. Але за ці роки я переконалася в кількох речах. Емоційна безпека дитини первинна щодо будь-якої методики. Гнучкість у плануванні рятує і нерви, і навчання. Мова найкраще засвоюється тоді, коли за нею стоїть щось справжнє: лист, історія, підтримка друга. А вчитель, який дозволяє собі бути живою людиною, стає для дітей опорою більшою, ніж будь-який ідеально складений конспект.

Наступного разу, коли завиє сирена, я, як і раніше, візьму список слів, лист паперу і скажу: Okay, everyone, let's play twenty questions. І це буде добре.