Виховання емоційної сфери молодших школярів на традиціях українського народу

 «Народні наші пісні, казки, приказки, колядки, козацькі думи, - все це в українського народу невичерпний, багатий скарб для навчання та виховання....»

І. С. Нечуй-Левицький

На сучасному етапі розвитку педагогічної науки і шкільної практики суттєвого значення набуває проблема виховання духовної культури особистості та її важливої частини – емоційної культури. Вивчення та аналіз шкільної практики засвідчує наявність суперечностей між інтелектуальним та емоційним розвитком особистості, рівнем знань та емоційним сприйняттям учнів. Нерідко інтелектуальне випереджає емоційне. Психологами і педагогами відмічено, що емоційні процеси займають важливе місце у формуванні особистості дитини, а емоційна культура є складовою частиною духовної культури особистості. Емоції допомагають розкрити внутрішній світ людини, впливають на її вчинки, відіграють роль регуляторів людського спілкування.

 Проблема виховання емоційної сфери школярів знайшла своє теоретичне обґрунтування в роботах філософів та культурологів – Аристотеля, Платона, Б. Спінози, І. Канта, Л. Фейербаха. Психологічні аспекти культури почуттів і емоцій знайшли своє відображення в працях Б. Ананьєва, Л. Божович, Л. Виготського, П. Якобсона та ін. У педагогічному аспекті культура почуттів та її питання цікавили зарубіжних педагогів Я. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, вітчизняних педагогів і діячів культури  Г. Ващенка, О. Духновича, Я. Козельського, С. Русову, Г. Сковороду, В. Сухомлинського, К. Ушинського та ін. Одним із перших, хто почав займатися проблемами емоційного виховання учнів, був В. О. Сухомлинський. Говорячи про гармонію у вихованні особистості, він вказує на необхідність єдності емоційного й інтелектуального, емоційного й естетичного, емоційного й морального. Емоційна культура, естетичні смаки та громадські якості не можуть, за його переконанням, формуватися на ґрунті емоційної бідності; емоційне безкультур’я у ставленні до людей породжує егоїзм

[3].

Ще в дошкільному віці дитина починає формуватися як особистість, цей процес тісно пов’язаний з розвитком емоційно-вольової сфери, формуванням інтересів та мотивів поведінки. Зразком для наслідування стає поведінка дорослих. 

Молодший шкільний вік – найбільш сприятливий період розвитку емоційної сфери, культури почуттів особистості. Значущість молодшого шкільного віку у формуванні особистості В. Сухомлинський описує в праці «Серце віддаю дітям»: «якщо добрі почуття не виховані в дитинстві, то їх ніколи не виховаєш, через те що справжня людяність стверджується в душі разом з пізнанням перших та важливих істин; саме в дитинстві людина повинна пройти емоційну школу – школу виховання добрих почуттів» [4, с. 50]. 

Відомий педагог С. Русова у своїх працях також наголошувала на необхідності будувати систему виховання дітей, розпочинаючи з дошкільного віку на традиціях рідного краю і з урахуванням народної педагогічної мудрості. На її думку, найбільший вплив на дитину мають природа краю, народні звичаї і традиції, суспільний устрій і становище матері та дитини в сім’ї.

Любов дитини до рідної землі починається з пізнання найближчого середовища (природного й соціального). Дитина набирається вражень та знань про навколишнє, зокрема: про близьких людей, про свою малу Батьківщину, які залишають у її душі незабутні спогади на все життя. Саме тому формування інтересу до рідного краю, традицій, обрядів, звичаїв, народів сприяє вихованню емоційної сфери дитини, свідомого громадянина, який шанобливо ставиться до духовних і матеріальних надбань свого народу. Розпочинати виховання необхідно з ознайомлення дітей з найближчим оточенням. Тобто з тих речей, які вони можуть побачити вдома (наприклад, вишита серветка, тканий килимок, предмети народного одягу, іграшки тощо) і які викликають позитивні емоції.

Значну роль у вихованні емоційної сфери дітей відіграє залучення дітей молодшого шкільного віку до народної, національної спадщини, що є однією з найдавніших форм духовної культури народу. Вивчення національних обрядів, ознайомлення з давніми українськими ремеслами, з традиціями національної кухні допомагають виховувати любов до свого народу, рідного краю, рідної мови. Дізнаючись більше про минуле свого народу, учні усвідомлюють, що без минулого не може бути майбутнього. Важливим показником розвитку емоційної культури особистості є мова. У ній відбиваються культурні здобутки народу, його історія, світогляд, психічні властивості, морально-естетичні норми, смаки та ідеали. Тому рідна мова є найголовнішим засобом інтелектуального й емоційного розвитку людини.

Пріоритетними  для учнів початкових класів є активні методи, які залучають їх до активної діяльності та сприяють формуванню критичного мислення, ініціативи й творчості. Оскільки в молодшому віці дітей переважає образне мислення, то основне місце в педагогічній діяльності відвожу ігровим методам і прийомам з дітьми: ситуаційно-рольовим, сюжетно-рольовим іграм; методам аналізу життєвих ситуацій; іграм-драматизаціям, інсценуванню, іграммандрівкам; колективним творчим проектам, практичним акціям тощо.

У своїй роботі з дітьми на уроках і в позаурочний час я використовую різноманітні вправи для створення позитивного настрою та вміння переборювати психологічні труднощі під час спілкування з людьми та відповідями на уроках. Наприклад: традиційні ранкові зустрічі, віршовані та музичні фізкультхвилинки, комунікативні вправи та ін.., частиною яких є елементи народознавства 

Для формування емоційної сфери дітей особливу увагу приділяю святам і традиціям. Свята викликають особливий психологічний настрій, впливаючи на почуття. У них фокусуються накопичені століттями найтонші спостереження за характерними особливостями пір року, погодними змінами, поведінкою птахів, комах, рослин. Причому ці спостереження безпосередньо пов’язані з працею і різними сторонами суспільного життя людини у всій їх цілісності і різноманітті. Побутові та календарні свята близькі дітям, вони наповнені життєво-зрозумілим змістом, пов’язані з життям і природою. Ці свята цікаві ще й тому, що багато які з них містять елементи чарівництва (обряди, певні ритуали, символічні дії). І, нарешті, вони наповнені народним гумором, танцями, піснями. Цінні ідеї черпаємо в педагогічній спадщині видатного українського педагога В. О. Сухомлинського, який вважав музику школою добра, школою формування людської душі. Українська народна пісня є відображенням національної культури та розкриває перед дитиною народні ідеали. Для учнів молодших класів свято - це, «в першу чергу, розвиток інтересу до пізнання, формування соціальноактивної здорової особистості, реалізація таланту, інтересів, розвиток творчості дітей, самоствердження. Участь учнів у святкових заходах надає можливість розкрити свій творчий хист та вчить спілкуванню. Традиційними вже стали свята: «Мова наша калинова», «Козацькому роду нема переводу», «Подаруй матусі свято», «Без верби й калини нема України» та ін..

Дуже важливо знайомити дітей з народними промислами (гончарство, ткацтво, вишивка, писанкарство, …). Вироби декоративно-ужиткового мистецтва зачаровують душу гармонією і ритмом. Викликають інтерес і захоплення майстер-класи по виготовленню писанок, ляльки-мотанки,  іграшки-намотанки».

Такі майстер-класи можуть організувати і провести батьки. 

Українська народна іграшка несе дітям доступні знання про працю, відпочинок людей у давнину, їхній побут, мистецтво, життя загалом. Народна іграшка поєднує дитину з історією її Батьківщини, пробуджує відчуття рідного коріння та сприяє формуванню позитивного ставлення до народних традицій, навчає поважати працю інших, дотримуватися певних правил та норм тощо.

Практика показує, що залучення дітей до українських традицій у школі сприятливо впливає на емоційно сферу. Народна творчість, завдяки своїм чудовим властивостям, дає ні з чим незрівнянні можливості для накопичення музично-звукових вражень, корекції емоцій. Крім того, виховання з використанням фольклору  стає позитивним початком основ національної культури. Через усну народну творчість дітям відкривається краса навколишнього світу, душа рідного народу. Народний фольклор – багатожанрова система, що складається із прозових, речитативних та ігрових творів, скоромовок, загадок, казок. Все це збагачує творчу уяву дитини, формує навички усного мовлення, дотепність, пробуджує фантазію, спонукає критично мислити над вчинками героїв, співпереживати їм. Прислів’я та приказки – це короткі, виразні народні тлумачення, підсумок тривалих спостережень, втілення життєвої мудрості. Вони відкривають дітям деякі правила поведінки і норми моралі, легко запам’ятовуються дітьми і впливають значно сильніше ніж будь-які повчання і вмовляння. 

Казки – найпопулярніші в народі твори. Їх люблять всі: від маленьких дітей, котрі ще ходити не вміють, до стареньких дідусів та бабусь, які залюбки читають своїм онукам та правнукам казочки.

Казка – не лише цікава фантастична розповідь, а й метафора для передачі інформації. Фантазування та складання казок сприяють пізнанню навколишньої дійсності і розвитку особистості загалом. В. О. Сухомлинський був переконаний, що читання, розповідання, інсценізація, творення казки – могутній засіб виховання розуму і добрих людяних почуттів, а для учнів з особливими потребами це має надзвичайно велике значення. Казкова алегорія, на думку педагога, краса рідного слова, зворушує дитину, будить почуття власної гідності, посилює враження, утверджує моральні поняття про добро і зло, справедливість і несправедливість, красу і потворність. Педагог створив сам понад тисячу казок, казки писали і його вихованці. Василь Олександрович твердив, що фантастичні казкові образи відкривають дитині не тільки красу, а ще й істину, бо примушують співпереживати, битися серденьку, шукати виходу із ситуації, що склалася. Казки В.Сухомлинського – вічна мудрість життя, вони спонукають думати, робити висновки. Найбільш ефективно сприяють вихованню емоційної сфери і навчанню молодших школярів такі форми роботи з казкою:

&  Слухання казок;

&  Читання казок;

&  Бесіди про казки;

&  Виготовлення і добір ілюстрацій до казок;

&  Інсценізація казок (театралізація);

&  Творення казок

З давніх-давен в Україні будь-які зібрання дітей супроводжувалися ігровою діяльністю. Гра – одна з найважливіших сфер у життєдіяльності дитини, разом з працею, навчанням, мистецтвом, спортом вона забезпечує необхідні емоційні умови для всебічного, гармонійного розвитку особистості. Вчені надають дитячій грі велике значення в розвитку поведінки. Рухливі ігри розвивають кмітливість, впливають не тільки на розумовий і емоційний розвиток дитини, а й на становлення його волі. Правила гри і стійкі дії розвивають такі вольові риси, як витримка, вміння долати своє небажання діяти, вміння рахуватися з намірами партнера по грі, спритність, винахідливість і швидкість орієнтації в обстановці, рішучість в діях. У грі виховуються соціально прийнятні норми взаємовідносин між людьми, формуються вміння адекватно вести себе, регулювати свою поведінку відповідно до вимог ситуації та нормам моралі, а також вміння грати групою однолітків, виявляти почуття взаємодопомоги та партнерства. 

У процесі гри в дітей виробляється звичка зосереджуватися, самостійно думати, розвивати увагу. Захопившись грою, діти не помічають, що навчаються, до активної діяльності залучаються навіть найпасивніші учні. А. С. Макаренко писав: «Гра має важливе значення в житті дитини… Якою буде дитина в грі, такою вона буде і в праці, коли виросте. Тому виховання майбутнього діяча відбувається перш за все в грі…» [2, 145].

У сучасній педагогіці існує кілька класифікацій ігор. Розв’язанню народознавчих, мовленнєвих та інших навчально-розвивальних завдань сприяють народні ігри. Г. Довженюк називає їх народним мистецтвом, а В. Скуратівський - своєрідною школою, в якій діти засвоюють перші абетки науки.

На кожному віковому етапі можна підібрати таку ігрову діяльність, яка б створювала оптимальні умови для гармонійного розвитку особистості. (Українські народні ігри, хороводи, конструктивно-будівельні ігри, театралізовані та ін.. )

Класифікація українських народних ігор

Під час народних рухливих ігор діти навчаються узгоджувати слова з руховими діями; розвивають увагу, спритність, швидку реакцію на відповідну ігрову ситуацію. Хороводні ігри забезпечують позитивну емоційну атмосферу («Синичка», «Коровай», «А ми просо сіяли»). Ігри на формування моральних якостей: «Добре і погано»; «Чарівні слова», «Школа ввічливості» та ін..

Забавлянки, лічилки, мирилки, потішки, скоромовки, небилиці збагачують знання дітей народними текстами, формують основи правильного мовлення школярів; виховують  доброту, ніжність, бажання допомагати тим, хто засмучений, потішити та розвеселити їх, створюють позитивний психоемоційний стан, відчуття радості і гарного настрою («Перепілка», «Квочка», «Кіт і горобці»). 

Ігровими заняттями можна вивчити все: мову, історію, природу, культуру, техніку, тощо. В час відродження патріотичного виховання, важливо залучати до процесу формування особистості дитини українські традиційні дитячі ігри. Національні дитячі ігри дуже глибокі своєю мудрістю, містять у собі величезний виховний потенціал.

Ефективним засобом виховання емоційної сфери молодшого школяра та розвитку  його творчих здібностей виступає театралізована гра – постановки пісень, казок, загадок, дитячих опер з елементами імпровізації. 

Учням можна  надавати можливість імпровізувати маленькі сцени з казок у ролях і вправи у формі ігор і мімічних сцен. Вони розвивають творчу уяву учнів, збагачують їх естетичний досвід, сприяють поглибленню інтересу до мистецтва.

В. О. Сухомлинський називав інсценізацію «найвищим етапом роботи над казкою». Інсценізація – це не просто надання твору форми для певної постановки. Це злагоджена дія усіх її учасників – це демонстрування світобачення, поглядів на життя. Ніхто не може мислити так, як хтось інший. Хоч як люди не наслідували б один одного, кожен з них залишається індивідом [5, 76]. Дослідниками визначені такі основні форми організації театралізованої діяльності дітей: 

o театралізація окремих епізодів казок; o драматизація казки;  o показ настільного театру;  o показ театру іграшок;  o організація ігор-імітацій явищ природи;  o інсценування за ролями віршів діалогічної форми;  o декорування сюжетного поля. 

Вплив на дитячу особистість театралізованих форм виховання є значним і різноманітним. Їхні тематика й зміст мають, насамперед, моральне спрямування. Головна вимога: вони мають бути повчальні, щоб діти вчилися об'єктивно оцінювати вчинки персонажів, робили самостійні висновки, набували необхідних знань. Водночас, готуючи разом із дорослими атрибути та декорації, діти виховуються естетично й емоційно. Таким чином, театралізована діяльність має широкі можливості для залучення дітей до творчої діяльності, що є необхідним чинником успішного розвитку особистості. 

Свята, ритуали і обряди виконують важливу роль у формуванні моральноестетичних почуттів, смаків, відносин між людьми. Вони органічно поєднують у собі духовний зміст традицій: усну народну творчість, народну пісню, національну хореографію, моральні норми, правила, проповіді, заповіді, заклинання тощо і є ефективними засобами для виховання емоційної сфери молодших школярів.

Джерела

1.     Геник М.С. Формування морально-етичних цінностей молодших школярів засобами українського народознавства. / М. С. Геник. – Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук:

13.00.07 – теорія і методика виховання, 2008. – 20с.

2.     Макаренко А. С. Проблеми шкільного виховання// Методика виховної роботи.

– К., 1990. – С. 139–205.

3.     Сухомлинський В.О. Народження громадянина // Вибрані твори: В 5 тт. – К.:

Рад. школа, 1977. – Т. 3. – С. 283-658.

4.     Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям / В. О. Сухомлинський // Вибрані твори : В 5 т. – К. : Рад. школа, 1977. – Т. 3. – С. 7-279.