Статтю на тему "СТВОРЕННЯ СПРИЯТЛИВОГО СЕРЕДОВИЩА ДЛЯ РОЗВИТКУ УЧНЯ, ЯК ОСОБИСТОСТІ"

Про матеріал

Сучасний методичний арсенал вчителя в галузі гуманної педагогіки є досить широким. Беручи за основу праці педагогів минулого, переносячи їх постулати відповідно до вимог сучасності, кожен вчитель має шанс створити власний, індивідуальний підхід для вирішення практичних завдань та проблем, що стоять перед освітнім процесом наразі.


Перегляд файлу

Атаманчук Олена Іванівна,

вчитель початкових класів

Вища категорія

Монастирищенської загальноосвітньої

школи І – ІІІ ступенів № 2

 

Створення СПРИЯТЛИВОГО СЕРЕДОВИЩА ДЛЯ РОЗВИТКУ УЧНЯ, ЯК ОСОБИСТОСТІ.

 

Важко усвідомити, але чимало речей, які ми зараз сприймаємо як належне, ще зовсім нещодавно були для нас чимось недоступним і, навіть, фантастичним. Як не згадати з цього приводу народну мудрість «До хорошого швидко звикаєш». Ще 10 років тому людина зі стільниковим телефоном на вулиці викликала подив та зацікавлення натовпу. Ще 20 років тому мрії про незалежність нашої держави були лише мріями. І школяр, що кожного ранку з ранцем за плечима простує до кабінетів рідної школи за знаннями, напевно, навіть не замислюється над тим, що і цей його обов’язок не з’явився сам по собі нізвідки. І, тим паче, не існував зажди. Він, напевно, й не підозрює, що його право на безкоштовну обов’язкову середню освіту було вперше закріплене на законодавчому рівні лише радянською Конституцією1977 року. 35 років тому. А що ж до цього? Хіба освітніх програм не існувало й раніше? А як же церковна освіта? А як же відомі університети середньовіччя? А як же митці відродженнята філософи античних часів? Так, усе це існувало, ніхто не заперечує. Але ті знання, що їх можна було отримати, вони були не правом кожного. Вони були привілеєм обраних. Та й методи виховання учнів, особливо в період середньовіччя, навряд чи можна назвати надто прогресивними. Тому що Шевченківське «… носити воду школярам…» було аж ніяк не найгіршим покаранням за непослух. Спудеї регулярно отримували порцію «березової каші» за найменшу провину. Подібний жорстокий і авторитарний підхід навряд чи можна виправдати якоюсь високою ціллю. Він не породжував нічого окрім страху, що не могло не залишити відбиток в серці дитини. Адже, коли довгий час вдивлятися в безодню, безодня починає вдивлятися в тебе. Можна примусити навчатися. Але неможливо примусити навчатися гарно, якщо учень сам в цьому не зацікавлений. Будь-який примус – фізичний, моральний чи психологічний може завдати непоправної шкоди свідомості та особистості дитини, які тільки формуються. Саме тому, в контексті вирішення даної проблеми, з часом сформувався такий розділ науки, як гуманна педагогіка.

Поняття гуманної педагогіки не нове. У тій чи іншій формі її методи відомі ще з античних часів. Основні ж постулати даного розділу педагогіки, як науки, були сформульовані наприкінці 19 століття і, з того часу, активно розробляються. На теренах країн пострадянського простору концепцію гуманної педагогіки найчастіше пов’язують з іменами Василя Сухомлинського та Шалви Амонашвілі.

Провідним лейтмотивом концепції гуманної педагогіки є визнання того, що дитина – це, насамперед, особистість. Індивідуальна, зі своїми захопленнями, інтересами та схильностями. Разом з тим, особистість ця динамічна, ще остаточно не сформована. Це як коштовний камінь в руках ювеліра – лише якщо правильно обробити кожну з граней можна отримати діамант. Якщо ж зробити один помилковий рух – уся його краса так і залишиться не розкритою. І ось, неначе досвідчений ювелір, вчитель мусить знайти ось ту відправну точку, ось той правильний кут, який дозволить діаманту засяяти усіма барвами веселки. Дозволить дитині відкрити світ для себе і себе для світу.

Отже, з чого ж розпочати цю непросту справу? Напевно, із простого розуміння вчителем того, що перед ним стоїть не просто дитина, не просто учень, а, насамперед, – маленька людина. З точнісінько такими ж потребами, як і дорослий, просто на дещо іншому рівні. А значить і підхід до неї мусить враховувати всі ті ж моменти, що я при роботі з людиною дорослою. А що ж потрібно людині, щоби відчувати себе щасливою? Що нею рухає, які у неї потреби? Відповідь на це запитання шукали видатні митці і вчені в усі часи. Присвятив своє життя вивченню даної проблеми і відомий американський психолог, засновник гуманної психології Абрахам Маслоу. Зокрема, він розробив ієрархічну модель потреб людини, що отримала назву піраміда Маслоу. Суть цієї теорії полягає у тому, що у людини існує ряд базових потреб, задоволення яких є першочерговим завданням. Лише якщо ці потреби задоволені – людина може переходити на інший рівень самореалізації. Звідси і схематичне зображення діаграми у вигляді піраміди – ті потреби, що лежать в її основі є базовими і без задоволення їх реалізація потреб наступного рівня не ефективна, а іноді – і неможлива.

Розглянемо, де ж у цій ієрархії лежить потреба у пізнанні.

  1.                  Фізіологічні потреби (голод, спрага, сон)
  2.                  Потреба в безпеці (захищеність)
  3.                  Відчуття своєї необхідності світу (соціальні відносини, потреба любити і, щоб любили тебе)
  4.                  Потреба в повазі (визнання, підтримка, схвалення)
  5.                  Потреба пізнання (знати, вміти, розуміти, досліджувати)
  6.                  Естетичні потреби
  7.                  Потреби в самоактуалізації

Що ж ми бачимо? Потреба в отриманні знань, навиків знаходиться аж на п’ятому рівні ієрархії. Для того, щоб у людини розвилася потреба пізнання необхідно забезпечити реалізацію цілого комплексу потреб більш нижчого рівня. Саме тому, педагог мусить бути ще й гарним психологом. Він мусить розуміти мотиви вчинків своїх учнів. Він повинен вміти підтримати їх в хвилину труднощів. Він мусить вчасно помітити зміни в поведінці дитини і вплинути на неї доки є шанс щось виправити, змінити на краще.

Перевага теорії Маслоу в тому, що вона надзвичайно наочна. Кожний рівень ієрархії є закономірним і легко усвідомлюється. Скажімо, про який навчальний процес можна вести мову, якщо дитина банально хоче вийти у вбиральню. Особливо це стосується учнів молодших класів. Ні в якому разі не можна використовувати в такому випадку звичне вчительське «була перерва». Дитячий організм, дитяча психіка ще не сформовані остаточно. Це потрібно враховувати, про це потрібно завжди пам’ятати. Використання фізіологічних потреб в якості важелів впливу неприпустиме. Подібний підхід може глибоко травмувати дитину, примусити її замкнутися в собі.

Педагог – не просто наставник. Адже він не просто навчає. Він намагається зрозуміти своїх учнів, підтримати їх, захистити. Для дошкільнят та учнів молодших класів вчителька – це «друга мама». Для них педагог – це острівець безпеки у цьому вируючому світі. Саме цей момент і висуває такі високі моральні стандарти для професії педагога. Зрадити довіру дорослої людини – погано. Зрадити ж довіру дитини – неприпустимо. Для дитини дуже важливо розуміти, що є той, хто завжди вислухає, підтримає, дасть пораду, кому можна довіритися. Неможливо завоювати авторитет страхом. Таку людину, такого педагога будуть ненавидіти. Лиш той має право називатися вчителем, хто  здобув повагу своїх учнів. Хто став для них прикладом для наслідування.

Кожна дитина особистість. І кожна особистість – унікальна. Всі ми різні. Хтось любить веселі компанії, комусь затишніше наодинці з власними думками, але всі потребують спілкування. Людина – істота соціальна, так вже склалося. Тому вона і відчуває потреби в своїй необхідності суспільству, що відносяться до третього рівня ієрархії Маслоу. Попри це, суспільство не завжди прагне приймати в свої лави усіх. У дитячому колективі ця проблема завжди стояла гостро, оскільки діти ще не мають чітко сформованого поняття «хороше/погане» і в своїх вчинках бувають жорстокими. Так уже склалося, що в колективі є свій лідер, є ті, хто намагаються його наслідувати, а є і так звані вигнанці. Як правило, це діти тихі, замкнуті, безініціативні. Вони важко йдуть на контакт і відразу замикаються, якщо їх почуття якимось чином зачепили. В будь-якому випадку, завдання педагога уникнути подібного розділення колективу на «касти» та допомогти усім учням інтегруватися в соціальне життя класу. Для початку, варто зрозуміти модель поведінки, яка примушує дитину триматися осторонь колективу. Це важливо, оскільки подібна модель характерна як для інтроверта чи флегматика – що буде цілком нормально для такого типу темпераменту, так і для людини, що переживає певні психологічні чи моральні потрясіння. Відповідно, різні моделі вимагають і різного підходу. Знову ж таки, на перше місце тут виходить сприйняття педагога, як друга, якому можна довіритися. Іншим важливим моментом є навчання учнів толерантності, людяності, уміння їх поставити себе на місце іншого. Щодо цього аспекту варто проводити роботу в цьому напрямку з неофіційним лідером класу. Він є своєрідним прикладом для усіх. Його вчинки – це своєрідне дзеркало поведінки всього колективу. Відображення того наскільки ефективні методики педагога.

Четвертий рівень потреб – це потреба в повазі. Ця потреба близько перегукується з попередньою. Фактично неможливо однаково успішно реалізувати себе в усіх видах діяльності. Одиниці можуть освоїти усі предмети шкільної програми на однаково високому рівні. Частіше людина має схильність до чогось конкретного. З боку педагога дуже важливо вчасно помітити цю схильність та розвивати її. Мотивувати учня, схвалювати його вчинки. Разом з тим, якщо  в якомусь  іншому аспекті дитина має певні проблеми з освоєнням матеріалу – підтримка педагога важливіша вдвічі. Тому що ряд невдач може змусити дитину відмовитися від подальшого розвитку в цьому напрямку. Підтримка ж учителя може надати йому сил та наснаги впоратися з поставленими завданнями.

І ось, лише забезпечивши виконання усіх цих вимог, педагог може зосередитися безпосередньо на реалізації навчального процесу. Які ж поради варто надати йому, щоби процес цей рухався шляхом гуманної педагогіки? Напевно, варто звернутися до досвіду та пропозицій Василя Сухомлинського, кредо якого можна виразити словами: "...щоб стати справжнім вихователем дітей, треба віддати їм своє серце."

Духовний світ дитини В. Сухомлинський образно порівнював з ніжною квіткою троянди, на якій мерехтливо тремтить краплинка ранкової роси. Треба зрізати квітку так, щоб краплинка не впала, - ось у чому і ось як бачиться йому секрет педагогічних взаємин вихователя і вихованця. "Справжнім вихователем може бути тільки той, хто вірить у дитину, не відлякує її своєю підозрілістю, сумнівами в її добрих намірах. Там, де немає віри в людину, в добре начало в ній, будь-яка педагогічна система розсипається на порох". Особливого значення великий педагог надавав формуванню в кожного учня почуття людської гідності - поваги до самого себе, вміння дорожити своєю честю. "Найглибший слід у душі свого вихованця залишає той, хто зумів розбудити почуття людської гідності, той, хто примусив маленьку людину задуматись над тим, для чого вона живе на світі."

В. О. Сухомлинський розглядав гуманізм як внутрішню, добровільну дію. Одна з найважливіших гуманістичних ідей, що пронизують педагогічну систему Сухомлинського, полягає у запереченні, неприпустимості будь-якого насильства над дитиною; необхідне передусім беззастережне визнання педагогом права учня бути суб'єктом виховного процесу, рівноправним учасником, бути суб'єктом власної активності, носієм волі. Доброта, турбота про людей, що несе людині задоволення, виступають як свідомий акт, а не як акт самопримусу. Вони є результатом власної внутрішньої свободи і потреби. Ось чому доброта - джерело радості. Тут переплітаються дві істини: по-перше, істина гуманність це не самопідкорення, самоприниженнями жертвування особистим щастям для суспільного, а, навпаки, переживання особистого щастя від турботи про інших. По-друге, гуманне виховання - це прояв власної активності і творчості особистості. Людина стає особистістю в соціально-практичній діяльності, в спілкуванні з іншими. Сухомлинський розглядав свою етико-педагогічну систему як активно діючий гуманізм. Абстрактний гуманізм закликає до всепрощення і непротиборства злу. А Сухомлинський вважав, що це все одно що аморальність і безпринциповість.

Виховання дітей 6-річного віку вчений назвав "школою сердечності". Він радив педагогам і батькам навчати дітей милосердя, любові, добра. Для цього необхідно, щоб діти бачили гуманістичний зміст вчинків і поведінки тих, хто їх навчає. Вчений-гуманіст стверджує, що найефективніший метод навчання і виховання - це звернення педагога до серця і розуму дитини, а не намагання повчати та вказувати.

Глибоку роль у формуванні особистості дитини Сухомлинський відводив батькам. "Прекрасні діти виростають у тих сім'ях, де мати і батько по-справжньому люблять одне одного і разом з тим люблять і поважають людей. Я відразу бачу дитину, в якої батьки глибоко, сердечне, красиво, віддано люблять одне одного. У такої дитини - мир і спокій у душі, стійке моральне здоров'я, щиросердна віра в добро, віра в красу людську..."

Важливий внесок у розвиток гуманної педагогіки зробив радянський та російський педагог та вчений Шалва Амонашвілі. Серед його основних постулатів варто виділити:

  •         Закони вчителя: любити дитину, розуміти дитину, бути сповненим оптимізму до дитини.
  •         Принципи: олюднення середовища навколо дитини, повага особистості дитини, терпіння в процесі становлення дитини.
  •         Заповіді: вірити в безмежність дитини, у свої педагогічні здібності, в силу гуманного підходу до дитини.
  •         Опори в дитині: прагнення до розвитку, до дорослішання, до свободи.
  •         Особистісні якості вчителя: доброта, відвертість і щирість, відданість.

Вчений висуває наступну умову у вихованні: прийняття будь-якого учня таким, яким він є: «ми повинні бути людьми доброї душі і любити дітей такими, які вони є». «Розуміти дітей - означає стати на їх позиції».

Основні методичні підходи:

  •         Технологія навчання дітей із шестирічного віку.
  •         Все навчання стимулює активність і самодіяльність дітей.
  •         Навчання з включенням типових помилок, що привчає дітей постійно думати самостійно, слухати, перевіряти, критично сприймати всю інформацію, що надходить.
  •         Формування у дітей здібностей до оцінки та самооцінки при навчанні з системою без оцінок.

Вся виховна система побудована не за принципом підготовки дитини до життя, а на основі розуміння дитинства як найважливішого життєвого етапу, зі своїми складними проблемами і переживаннями, які повинні розумітися і прийматися педагогом.

Таким чином, сучасний методичний арсенал вчителя в галузі гуманної педагогіки є досить широким. Беручи за основу праці педагогів минулого, переносячи їх постулати відповідно до вимог сучасності, кожен вчитель має шанс створити власний, індивідуальний підхід для вирішення практичних завдань та проблем, що стоять перед освітнім процесом наразі.

Робота з дитиною – це величезна відповідальність, тому так важливо для педагога відповідати найвищим моральним та етичним стандартам. Адже він є тим провідником, що відкриває для дитини двері у великий світ. Адже для того, щоби навчити дитину бути Людиною, потрібно, насамперед, самому нею бути. В очах своїх учнів, в очах своїх колег, в своєму серці.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Абрахам Маслоу Мотивация и личность. — СПб.: Питер, 2008.
  2. Сухомлинський В. О. Батьківська педагогіка.—К: 1978.
  3. Сухомлинский В. А. Мудрая власть коллектива. — М: 1975.
  4. Коджаспирова Г. М. Педагогика в схемах, таблицах и опорных конспектах. М., 2008
  5. Педагогика: Учебноепособие / Под ред. В. А. Сластенина. М., 2004

 

Станьте першим, хто оцінить розробку

Щоб залишити свій відгук, необхідно зареєструватись.

Дякуємо! Ми будемо тримати Вас в курсі!
docx
Додано
2 січня
Переглядів
155
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку