Т.Шевенко "До Основ'яненка"

ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА

Б'ють пороги; місяць сходить, 
Як і перше сходив... 
Нема Січі, пропав і той, 
Хто всім верховодив! 
Нема Січі; очерети 
У Дніпра питають: 
«Де то наші діти ділись, 
Де вони гуляють?» 
Чайка скиглить літаючи, 
Мов за дітьми плаче; 
Сонце гріє, вітер віє 
На степу козачім. 
На тім степу скрізь могили 
Стоять та сумують; 
Питаються у буйного: 
«Де наші панують? 
Де панують, бенкетують? 
Де ви забарились? 
Вернітеся! дивітеся — 
Жита похилились, 
Де паслися ваші коні, 
Де тирса шуміла, 
Де кров ляха, татарина 
Морем червоніла — 
Вернітеся!» — «Не вернуться! 
Заграло, сказало 
Синє море.— Не вернуться, 
Навіки пропали!» 
Правда, море, правда, синє! 
Такая їх доля: 
Не вернуться сподівані, 
Не вернеться воля, 
Не вернуться запорожці, 
Не встануть гетьмани, 
Не покриють Україну 
Червоні жупани! 
Обідрана, сиротою 
Понад Дніпром плаче; 
Тяжко-важко сиротині, 
А ніхто не бачить... 
Тілько ворог, щ.о сміється... 
Смійся, лютий враже! 
Та не дуже, бо все гине,— 
Слава не поляже; 
Не поляже, а розкаже, 
Що діялось в світі, 
Чия правда, чия кривда 
І чиї ми діти. 
Наша дума, наша пісня 
Не вмре, не загине... 
От де, люде, наша слава, 
Слава України!

Без золота, без каменю, 
Без хитрої мови, 
А голосна та правдива, 
Як господа слово. 
Чи так, батьку отамане? 
Чи правду співаю? 
Ех, якби-то!.. Та що й казать? 
Кебети не маю. 
А до того — Московщина, 
Кругом чужі люде. 
«Не потурай»,— може, скажеш, 
Та що з того буде? 
Насміються на псалом той, 
Що виллю сльозами; 
Насміються... Тяжко, батьку, 
Жити з ворогами! 
Поборовся б і я, може, 
Якби малось сили; 
Заспівав би,— був голосок, 
Та позички з'їли. 
Отаке-то лихо тяжке, 
Батьку ти мій, друже! 
Блуджу в снігах та сам собі: 
«Ой не шуми, луже!» 
Не втну більше. А ти, батьку, 
Як сам здоров знаєш; 
Тебе люде поважають, 
Добрий голос маєш; 
Співай же їм, мій голубе, 
Про Січ, про могили, 
Коли яку насипали, 
Кого положили. 
Про старину, про те диво, 
Що було, минуло — 
Утни, батьку, щоб нехотя 
На ввесь світ почули, 
Що діялось в Україні, 
За що погибала, 
За що слава козацькая 
На всім світі стала! 
Утни, батьку, орле сизий! 
Нехай я заплачу, 
Нехай свою Україну 
Я ще раз побачу, 
Нехай ще раз послухаю, 
Як те море грає, 
Як дівчина під вербою 
Гриця заспіває. 
Нехай ще раз усміхнеться 
Серце на чужині, 
Поки ляже в чужу землю, 
В чужій домовині.

Аналіз вірша: 

  Тема: відтворення спогадів поета про старожитню Україну, запорозьке козацтво, колишню славу рідного краю. 

   Ідея: висловлення прохання до Основ’яненка зображувати у своїх творах минуле Батьківщини, Запорозьку Січ, що мало велике значення для пробудження національної свідомості українців. 

Основна думка: Т. Шевченко прагне викликати інтерес земляків до героїчного минулого рідного краю, переконати їх, що Україна знову може стати самостійною державою, що її історія не закінчилася, вона продовжиться в майбутньому за справедливого суспільного ладу.

Жанр: вірш-послання, громадянська лірика.

Композиція 

Експозиція: розповідь про спустошення Запорозької Січі. 
Зав’язка: розмірковування над славою, яку здобули козаки, захищаючи рідний край. 
Кульмінація: звертання до Основ’яненка, щоб він уславив героїчне минуле, яке варто шанувати і пам’ятати. 
Розв’язка: сум Т. Шевченка за рідним краєм під час його перебування на чужині.

Художні засоби:

Метафори: «Б’ють пороги, місяць сходить», «очерети питають у Дніпра», «сонце гріє, вітер віє», «могили стоять та сумують», «тирса шуміла», «жита похилились», «заграло, сказало...море», «не вернеться воля», «не покриють Україну червоні жупани!», «слава не поляже, а розкаже», «наша дума, наша пісня не вмре, не загине...», «виллю сльозами», «позички з’їли», «слава стала...», «море грає», «усміхнеться серце». 
Риторичні запитання: «Де-то наші діти ділись, / Де вони гуляють?», «Де наші панують? / Де панують, бенкетують?», «Де ви забарились?», «Чи так, батьку отамане? / Чи правду співаю? / Та що й казать?». 
Порівняння: «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче», «Мова... голосна та правдива, як Господа слово». 
Риторичні оклики: «Вернітеся!», «Не вернуться!», «Не покриють Україну червоні жупани!», «Смійся, лютий враже!», «От де, люде, наша слава! Слава України!», «Ех, якби-то!», «...батьку ти мій, друже!», «Ой не шуми, луже!». 
Гіпербола: «Де кров ляха, татарина морем червоніла». 
Звертання: «Смійся, лютий враже!», «От де, люде, наша слава», «Чи так, батьку отамане?», «Тяжко, батьку...», «Батьку ти мій, друже!», «Ой не шуми, луже!», «ти батьку...», «Співай же їм, мій голубе», «Утни, батьку, орле сизий!». 
Епітети: «мова хитра», «лихо тяжке», «слава козацькая». 
Анафори: «Де...», «Не вернуться...», «Без...», «Чи...», «За що...», «Нехай...».

Висновок:  найбільшим болем Т. Шевченка була поневолена, пригноблена Україна, в минулому — батьківщина славного запорозького козацтва. У вірші поет думає над тим, як наштовхнути народ на думку про активніший опір, про неприпустимість покірного існування у панському ярмі. Тому звертається до свого старшого товариша по перу Г. Квітки-Основ’яненка із закликом писати про минулу славу козацьку, будити серця людей, адже "все гине, — Слава не поляже; Не поляже, а розкаже. Що діялось в світі. Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине..." Вірш починається романтичною картиною природи із згадками про колишню Україну, яка протиставляється сучасній, коли країна.

Обідрана, сиротою 
Понад Дніпром плаче; 
Тяжко-важко сиротині, 
А ніхто не бачить... 

Т. Шевченко називає Основ’яненка отаманом, батьком, орлом сизокрилим, сподіваючись, що до його авторитетного слова люди прислухаються.