Театралізоване дійство "СМЕРТНИЙ ЯР" (вшанування пам’яті жертв Голокосту)

Український інститут вивчення Голокосту «Ткума»
за сприяння Міністерства освіти і науки України

 

 

XIII МІЖНАРОДНИЙ КОНКУРС ТВОРЧИХ РОБІТ
ШКОЛЯРІВ ТА ВЧИТЕЛІВ
«УРОКИ ВІЙНИ ТА ГОЛОКОСТУ - УРОКИ ТОЛЕРАНТНОСТІ»,
ПРИСВЯЧЕНИЙ 75-Й РІЧНИЦІ ТРАГЕДІЇ БАБИНОГО ЯРУ

 

 

 

 

 

 

 

ТЕАТРАЛІЗОВАНЕ ДІЙСТВО

ДЛЯ УЧНІВ СТАРШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

«СМЕРТНИЙ ЯР»

 

 

 

 

 

 

 

Автор:

Мазур Євген Сергійович

учитель історії

Нововоронцовської

ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Нововоронцовка

2016 рік

 

ДІЙОВІ ОСОБИ

Диктор

Читець 1

Читець 2

Читець 3

Єврейське населення:

Єва – дівчинка, 10 років

Авраам – батько Єви, 37 років

Ада – жінка, дружина Авраама, 35 років

Ісаак – чоловік Емми, 60 років

Емма – жінка, дружина Ісаака, 50 років

 

Місцеве населення:

Микола – дід, 60 років

Олена – дочка Миколи, 30 років

Остап – чоловік Олени, 35 років

 

Прийдешні з сусіднього села

Тетяна –13 років

Олексій –15 років

 

Місцеві дівчата:

Антоніна – 19 років

Галина – 17 років

 

Відправлені до сусіднього села та закатовані нацистами:

Раїса –18 років

Гіта – 16 років

Софія – 18 років

Міра – 17 років

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Куліса відкривається. На фоні сцени висвітлюється зображення звичайного українського яру. Виходять читці 1,2,3. Лунає музика (сумна).

Перед читцями стоїть жінка.

Жінка: Агов, хто тут? Так страшно… Тиша… Повна тиша… Я прийшла сюди аби згадати про вересневі події 42-го…Запитаєте, що ж там було такого? В мене загинула вся родина. Батько, мати, брати обидва, тітка, дядько, їхні діти… Тільки одна я лишилася… Не хотілося б усе розповідати, бо як згадаю, то на серці сум, жаль. Це місце не дуже спокійне. Тут душі. Чуєте? Говорять! І не просто про щось, а просять аби їх пам’ятали!

Читці виходять на перед

Читець 1: Війна торкнулася серця кожного!

Читець 2: Якби не було, проте люди зуміли витерпіти всі страждання, біль, сум, жаль…

Читець 3: Війна це не просто страшне слово, це цілі зруйновані долі, це втрачені крівлі над головами, втрачена культура, традиції.

Читець 1: На перший погляд, для нас війна це нічого, адже ми молодь не сприймаємо це так серйозно.

Жінка: А дарма, адже це так страшно. Коли на твоїх очах перевертається свідомість твоїх сусідів, коли ти стаєш ворогом для ближнього свого. Ви не засмучуйтесь! Все приходить із часом, а не з віком! Як каже давня єврейська мудрість «Життя – не поле, життя – дерево. Воно сохне коли ти його не підкріпиш водицею мудрості». Тому не треба сумувати, а краще сідаймо та послухаймо історію мого життя. Бо не така вже й доросла я була, коли лютували нацисти у нашому краю.

Жінка з читцями сідає за стіл. Стіл убраний у скатертину.

На ньому є менора, лежить щоденник.

Вони сідають. Лунає єврейська мелодія. Куліса закривається.

На екрані демонструються фрагменти відео про життя євреїв в Україні.

Куліса відкривається.

На сцені за столом єврейська родина. Снідають.

АВРААМ:  Ей, Єво! Не будь такою повільною, швиденько збирайся, а то спізнимось!

АДА: Знову ти на неї кричиш! Так же не можна, Аврааме! Вона ще маленька! Тому їй потрібно у всьому допомагати! Хіба ж так вчиняють зі своїми дітьми?

АВРААМ: А що тут такого? Я привчаю її бути самостійною! Так же не можна! От як тільки-но сюди переїхали, ти відразу все скидаєш на те, що мовляв це нове місце, їй потрібно звикнути! Навіть поснідати не можу нормально! (нервує). Я пішов працювати! Повернусь не скоро! Там є ще купа справ!

Авраам підводиться з-за столу і прямує до дверей.

Ада прибирає зі столу. Підходить Єва.

ЄВА: Мамо, а чому ми не спілкуємось із нашими новими сусідами?

АДА: Донечко, чому ж не спілкуємось? Спілкуємось! Я от наприклад вчора говорила з Оленою. Ми так добре поговорили.

ЄВА: А чого вони так на нас дивляться, ніби ми якісь не такі?

АДА: Ну що ти таке кажеш? Все нормально! Тобі просто здалося! Адже не можна відразу судити по першому погляду!

ЄВА: Матусю, а чому ми такі різні із ними? Ну мені так здалося.

АДА: Та то просто тобі здалося! Нічого різного у нас із ними немає! (жартує аби не видати доньці правди). (Лунає стук у двері) Піди відчини! Хто б це міг бути!

Входять Ісаак та Емма

ЄВА: Мамо, глянь хто прийшов! Дідусь Ісаак! Я так рада вас бачити! Так сумувала. Де ви були увесь цей час?

ІСААК: Ми теж тебе раді бачити, Єво! Та їздили у місто по справах! Ти краще розповідай, як справи у тебе?

ЄВА: Ох, дідусю, що сказати? Сумно мені? Сусідські діти не хочуть зі мною грати!

ІСААК: А чому? Ти в них не запитувала?

ЕММА: Не засмучуйся, дівчинко. Просто розумієш у них вік старший від тебе. Тому і не граються. Ти ж в ляльки граєш? Вони думають, що ти маленька. У них одні ігри - бігати по ярах та балках.

ЄВА: Ага, бачила я той яр. Он там біля скотомогильника. Там так тхне! Фу!

ІСААК: Ну от і добре, що тобі не сподобалось! Адже так дійсно такий мерзенний запах! Адо, а де Авраам?

АДА: Пішов влаштовуватись на роботу. А то ми як приїхали, то він і досі не працює, не було роботи! Жити треба за щось!

ІСААК: Ех, ми теж коли сюди переїхали не було тут майже нічого. Це було у 1906 році. Оселилися ми поблизу Дніпра. Так гарно. Вранці прокидаєшся – співають пташки. Відразу на серці легко, адже на батьківщині теж вони так само співали. Чому переїхали? Бо тоді цей край вважався одним із найбагатших. Історію свою він починає з 1795 року. Тут тоді стояла церква. Потім побудували дві синагоги, звісно, що для нас. Була школа. От тоді й почалося все. Ех, були часи, що й назад не повернеш…

Куліса закривається. Лунає сумна єврейська мелодія. На проекторі висвітлюють фотографії селища Нововоронцовка різних часів.

Після слайдів. Куліса зачинена.

ДИКТОР: Мальовничий Нововоронцовський край. Сюди на початку ХХ століття приїздило багато єврейських родин. Край славився через свої володіння графа Воронцова, на честь котрого й назване селище нині. Славетними були й врожаї, що давали поля. У Нововоронцовці в роки Другої світової війни проживало чимало єврейських сімей. Їм забезпечували до певного моменту абсолютно всі умови проживання, поки не прийшли нацисти. Жахливими для них виявилися дні вересня 1941 року, жовтня 1942 року, листопада 1943 року.

Лунає оголошення війни. Голос Левітана.

Хореографічна постановка.

Куліса відкривається.

На сцені стоїть українська родина. Звук потяга. Вибігає стривожена Олена.

ОЛЕНА: Та що ж це таке! Яка війна? Та куди ж? Хіба ж так можна із людьми?

ОСТАП: Не нервуй, Олено! Скоро повернусь! Нічого страшного немає!

ОЛЕНА: Як це нічого страшного? Тебе на війну забирають! Що я робитиму сама, без тебе?

ОСТАП: Заспокойся, не нервуй! Війна кажуть не надовго! Скоро повернусь! Живи спокійно! Я писатиму! Чесно, обіцяю!

ОЛЕНА: Пиши, не забувай! Пиши про те, як тобі там, що буде нового на фронті. Напиши обов’язково як боролись, як пройде бій. Та й просто пиши.

Олена та Остап обіймаються. Лунає мелодія Океан Ельзи «Обійми». На проекторі транслюються фронтові фото періоду ІІ світової війни (проводи). Хореографічна композиція.

Куліса закривається.

На проекторі фронтові фото.

На фоні музики дикторський текст

ДИКТОР: Друга світова війна. Одна із найстрашніших воєн у світовій історії. Проте ця війна не оминула й Нововоронцовський район та селище Нововоронцовка. Був погожий серпневий період, час жнив. Коли люди збиралися завершити жнива, колгоспники рахували врожай, що видався доволі чудовим. Але раптом війна дійшла і до нас. 12 та 13 серпня 1941 року нацистські літаки вперше почали пролітати та бомбардувати село. Серед жителів з’явилися перші жертви. Місцева влада почала організовувати підтримку для армії. І тому було ініційовано створити народне ополчення, що станом на липень 1941 року становило 1290 осіб, а також було відправлено чоловіків на фронт.

 

Куліса відкривається. На сцені дід Микола та Олена

ОЛЕНА: Ну і де справедливість, діду? Чому сусіднього Сашка не забрали, а нашого Остапа так?

МИКОЛА: Та тому, що наш Остап вже служив в рядах армії. Знає добре стрілецьку справу. Влучно стріляє. Тому й забрали для справи. Це все не просто так донько, це потрібно для держави. Нашу честь і життя захищатиме.

ОЛЕНА: Діду, слухайте, а ви бачили наших нових сусідів? Знайомились?

МИКОЛА: Та бачив, що ж там такого? Люди як люди. Нічого особливого.

ОЛЕНА: Та годі, нічого особливого! Вони так зиркають на нас. Щодня як виходжу в двір, так та молода дівка дивиться у наш двір. Я думаю що щось задумала.

МИКОЛА: Не вигадуй. Вона просто нова тут, не знайома майже ні з ким. Ти б краще допомогла їм. Можливо їй треба щось допомогти. Он учора. Я йшов до вас, а вона привіталась. Запитала чи давно я тут живу. І тим більше із ними спілкуються Емма та Ісаак. А я із ними вже давно спілкуюсь, товаришую.

ОЛЕНА: Зараз, я ще цій жидівщині буду допомагати.  Вона мені чимось допомогла? Може ще щось? (розлючено)

МИКОЛА: Чого ти так завелася? Вона тобі щось зробила?

ОЛЕНА: Понаїжджають сюди всілякі. Спокою немає. Чого її чоловіка не забрали на фронт? Га? Чого? Чого всі такі розумні, а євреїв не беруть? Ні, так треба наші радянські чоловіки!

МИКОЛА: Та припини! Не треба так проклинати людей! Вони не заслужили цього!

ОЛЕНА: Чого ще ви мене вчитимете? Чому постійно ви всіх захищаєте? Так не можна! А те, що я лишилася без чоловіка? Це нормально?!

МИКОЛА: Чому захищаю? Просто ці люди ні в чому не винні. Вони сюди переїхали, бо тут є хоч щось їсти. Та й до того у них маленька донька! Хіба ж так можна холодно до дітей!

ОЛЕНА: (починає плакати) А що мені до дітей! Я без чоловіка! Мені сумно, тяжко на душі! (розлючено) Ідіть геть звідси! Залиште мене в спокої! Будь те ви всі прокляті!

МИКОЛА: Дарма ти так, ти ж навіть не розумієш. Раптом у тебе буде дитина, ти ж не відкупишся. Задумайся! (йде за двері)

ОЛЕНА: Я сказала геть.

Закриває двері гучно. Куліса закривається.

 

Куліса відкривається

Лунає мелодія. Зміна декорацій.

Ліс. Лунає спів пташок. Тетяна та Олексій лежать під деревом.

Чути автоматну чергу. Вони починають підповзати вперед.

ОЛЕКСІЙ: Тихенько тільки, чуєш. Не можна голосно.

ТЕТЯНА: А чого тихо? Чого ми ховаємось?

ОЛЕКСІЙ: Ти чула постріли? Чула як говорять? Це німці. Тому тихо будь. Із ними треба бути обережнішими.

ТЕТЯНА: Слухай, Олексію ,а що ми робитимемо далі? Ми ж не будемо тут постійно переховуватись?

ОЛЕКСІЙ: Звісно, що ні! Тут неподалік Нововоронцовка.

ТЕТЯНА: А що це таке? Місто?

ОЛЕКСІЙ: Та ні! Це невеличке містечко. Там у місцевих спробуємо зупинитись.

ТЕТЯНА: А чому ми не можемо повернутись додому?

ОЛЕКСІЙ: До нашого села дійшли німці. І відповідно ми не можемо туди повернутись. Бо можуть нас убити.

ТЕТЯНА: А пам’ятаєш коли ми разом гуляли. Коли ще не було війни. Як ми грались біля нашого двору. Кидали м’яч, ганяли на велосипедах…. Чудові були часи…

ОЛЕКСІЙ: Так, пам’ятаю мамин хліб, який вона виймала із печі, а я підбігав, відривав шматок і чимдуж біг на двір, а мама просто вслід посміхалася. Навіть не ображалась.

ТЕТЯНА: А мені завжди татко приносив цукерки, які я їла тільки вночі. Чому спитаєш? А щоб ніхто не бачив, і не просив. (сміється).

Лунає сильна автоматна черга.

ОЛЕКСІЙ: Швидко! Біжимо! Німці наступають. Рятуймося!

ТЕТЯНА: Я боюсь, Олексію!

ОЛЕКСІЙ: Не бійся! Я із тобою! Я поряд!

Біжать за куліси. Куліса закривається. На проекторі відеоряд про події війни.

Куліса відкривається.

На пеньку сидить дід Микола. Він розмотує мотузку. На зустріч виходять Тетяна та Олексій.

ОЛЕКСІЙ: Доброго дня, пане добродію! Вибачте, що турбуємо, але чи не могли ви нам допомогти знайти житло. Нам треба сховатись.

МИКОЛА: Доброго дня! Звісно, що можу допомогти. А звідки ви?

ОЛЕКСІЙ: Із сусіднього села. Ночували майже дві доби біля річки Тернівки. А потім стало холодно і вирішили пошукати місце, де б могли сховатись.

МИКОЛА: А чого ви вирішили до нас у село прийти?

ОЛЕКСІЙ: Та нацисти почали раптово наступати. Наше село оточили. І ми вирішили втекти.

МИКОЛА: Є тут одна жіночка. Вона я думаю буде не проти вас прийняти. У неї нещодавно забрали на фронт чоловіка. Вона сумує, їй погано. Тому я думаю ви будете для неї втіхою. Трохи чимось зможете допомогти по господарству. Ходімо. (йде за куліси).

Куліса закривається.

Музична вставка (1 хв). Зміна декорацій.

Куліса відкривається. На сцені стоїть стіл. Світло вимкнене.

 За столом сидить жінка в чорному. На столі горить свічка.

Микола з Тетяною та Олексієм заходять до хати.

МИКОЛА: Доброго дня, господине! А чого це у тебе так темно?

ОЛЕНА: Чого вам?

МИКОЛА: Я привів тобі помічників! Вони з сусіднього села. Їм би переночувати та поїсти. Адже діти, шкода.

ОЛЕНА: Вбили! Знаю, що вбили! Серце не обманює. Вбили мого Остапа. (починає плакати)

МИКОЛА: Та не побивайся ти так! Не вбили його! Заспокойся. Ти ж навіть не отримала ще ніякої звістки з фронту. Цього не може бути. Заспокойся кажу тобі!

ОЛЕНА: (розлючено) Геть звідси! Чого ти мені привів чужинців? Їм тут не місце! Чого вони сюди припхались! Геть із мого дому!

МИКОЛА: Припини! В чому вині ці діти! Вони всього лише хочуть сховатися від нацистів.

ОЛЕНА: Геть із мого дому я сказала! Ідіть звідси! (виштовхує їх за двері, починає гучно плакати)

МИКОЛА: Нащо ти так? Вони ж ні в чому не вині! Ходімо діти звідси. Краще її залишити в спокої.

Микола з дітьми йдуть геть. Олена починає нервувати, бігати по кімнаті.

 Хореографічна композиція.

Музична вставка. На сцені Ада та Єва.

 До них підходить Микола, Олексій та Тетяна.

МИКОЛА:  Добрий день, Адо! У нас до тебе справа. Ти не могла б прихистити у себе ось цих двох молодих людей?

АДА: Я не проти! У мене мало місця в домі, але для них знайду. Нічого страшного.  (до молоді) А як ви тут опинились?

ОЛЕКСІЙ: Ну як я зрозумів, вас звуть Ада. Дуже приємно. Ми тут випадково. Переховуємось тимчасово від нацистів.

АДА: Зрозуміло! Нічого, я намагатимусь вас врятувати. Я думаю, що мій чоловік буде не проти. Та й Єві буде веселіше, правда, доню?

ЄВА: Так, мамо. А тебе дівчинко як звати?

ТЕТЯНА: Мене Тетянкою звуть. У вас тут так гарно.

ЄВА: Так, це мама все оздоблювала. Все згідно наших традицій. Ось менора – це символ нашої релігії, культури, традицій. А он там на одвірку прикріплена мезуза – сувій пергаменту з фрагментом молитви «Шма Ісраель».

ТЕТЯНА: Так цікаво. А що ще цікавого про вашу культуру ви можете розказати?

АДА: Давайте ми краще дочекаємось Авраама, мого чоловіка, і ввечері разом спільно вам розкажемо, добре?

ОЛЕКСІЙ: Так, добре. Домовились.

АДА: От і добре, а тепер пропоную вам відпочити з дороги.

Усі йдуть за куліси.

Хореографічна та музична композиція.

По закінченню пісні та танцю на сцену виходить єврейська родина у повному складі.

Мелодія.

ДИКТОР: Єврейським традиціям завжди було місце. Навіть у роки війни вони зберігали свою автентичність, унікальність. Єврейські родини дотримувались етичних правил, релігійних норм та канонів.

АДА: Ми ніколи не залишимо своїх законів, правил, норм, традицій.

ЄВА: Як би не було все одно у моїй родині пам’ятають про обряди предків.

АВРААМ: Ми  святкуємо Рош а-Шана, Йом Кіпур, Песах, Хануку.

АДА: І наші традиції будуть вічними та нетлінними.

Заходять Тетяна та Олексій.

ТЕТЯНА: Так, я дійсно розумію, що війна не перешкода для дотримання своїх традицій та звичаїв.

ОЛЕКСІЙ: Нас теж бабуся вчила дотримуватись сімейних традицій. До речі про традиції, а чого вам тут не дозволяють збиратись? І дві синагоги ваші зруйнували, а одну запланували потім зруйнувати, як тільки-но всіх заарештують.

АВРААМ: Звідки знаєш про руйнацію синагоги? Де почув?

АДА: А що ще чув, Олексію? Ти сьогодні ходив по селу?

ОЛЕКСІЙ: Так, ходив. Треба було знайти хоч якийсь заробіток. Не весь час жити за ваш рахунок. Не зручно якось.

ТЕТЯНА: Я теж ходила, ось що знайшла. (дістає папір, передає Аврааму)

АВРААМ: Розпорядження міського коменданту про відмічення знаками євреїв та осіб частково єврейського походження. Кожен єврей та особа, що є частково єврейського походження, повинні носити особливий знак. Цей знак є колом, зроблений з тканини жовтого кольору, 5 сантиметрів шириною. Даний знак потрібно носити: на правій стороні грудей, на середині спини, на верхньому одязі так, щоб його було добре видно. Від обов’язкового носіння знаку звільняються діти віком до 3-х років. Хто не виконає даного наказу буде покараний. Вересень, 1941 року.

АДА: Ну от і почалось найгірше! Я відчувала серцем, що буде щось не те.

ОЛЕКСІЙ: Це ж нічого такого. Просто потрібно носити знаки і все.

АДА: Та ні, Олексію. Це не просто так. Тут щось планують. Позавчора я бачила як кудись пішли Ісаак та Емма. Не розумію, куди їх могли б відправити.

ТЕТЯНА:  А я бачила куди. В сторону скотомогильника. Можливо нацисти набирають собі людей до робочих бригад аби ті виконували роботу якусь.

АДА: Та ні, діточки, тут щось не те.

Світло вимикається. Дикторський текст.

На фоні вивішуються чорні полотна. На авансцену виставляють голе дерево з червоними стрічками. На сцені єврейська родина, Тетяна, Олексій.

ДИКТОР: У вересні 1941 року нацисти у селі Нововоронцовка почали масово та жорстоко хазяйнувати. Почалася масова антисемітська пропаганда серед місцевих, адже план потрібно було виконати. За даними Державного архіву Херсонської області в області на той час проживало понад 2 тисяч євреїв. Для єврейського населення почалися страшні дні, коли не було зупину страшній винищувальній машині. Тому саме це населення постраждало найбільше.

Світло вмикається. На сцені все чорне.

ОЛЕКСІЙ: Я не розумію, що їм дасть що ви носитимете ці знаки, ну нашивки?

АДА: Це дасть змогу нас краще впізнати. Я думаю для цього. Треба сьогодні нашити буде. Адже без них не можна буде вийти на двір. Єво, принеси свій плащик, я нашию тобі значок.

Вбігає Єва.

ЄВА: Ось матусю, плащик мій. Гарний буде значок. Тепер я виділятимусь серед інших діток. У них його немає, а у мене є.

АДА: (сумно) Так, доню. Ти в мене будеш особлива.

ТЕТЯНА: Адо, вибачте, але мені здається хтось гукає вас?

АДА: Справді? Зараз погляну! (виходить, і заходить із дідом Миколою) Ой, дідуню, я вас так рада бачити. Чого ви такий знервований?

МИКОЛА: Та був у себе вдома, а до мене зайшла сусідська дівчина Тоня. Розповіла, що нацисти влаштували тут табір військовополонених. Сказали, що туди не тільки військовополонені потраплятимуть, а й ви – євреї. Пробач мене, але більше нічого тобі сказати не можу. Все інше – доповім Аврааму. Поклич його, будь ласка.

АДА: Зараз, чекайте. (йде за двері, кличе Авраама).

Заходить Авраам

АВРААМ: Добрий день, дядьку Миколо! Що там трапилось? А то дивлюся Ада прийшла й кличе мене, а вираз обличчя геть не радісний.

МИКОЛА: Послухай мене, Аврааме. Спробуй віднестись до цього дуже серйозно. Вірю, що ти впораєшся.

АВРААМ: Та кажіть вже скоріше! Я сам починаю нервувати.

МИКОЛА: Нацисти остаточно тут укорінились. Проростають їхні гілки влади серед наших. Ада казала, що бачила як Ісаак та Емма кудись пішли. Вони не пішли, їх повели. Вони були розстріляні. Ти розумієш, про що я веду мову?

АВРААМ: Та розумію. А що ж мені робити? Тікати потрібно. Терміново тікати звідси.

МИКОЛА: Немає сенсу, адже нацисти вже по всіх селах. Вони всюди. От куди ти втечеш?

АВРААМ: Ну так а що ж робити? Як мені бути?

МИКОЛА: У тебе вихід один – залишитись тут. Адже якщо тікатимеш – швидше вб’ють. А так хоч зможеш переховуватись. Тому рятуйся поки що так, іншого виходу в тебе немає.

Авраам та Микола йдуть за куліси. Світло вимикається. Висвітлюють фото розстрілу євреїв в Україні в роки Другої світової війни.

Фото місцевого кургану (селище Нововоронцовка)

 На сцені місцеві дівчата - Галина та Антоніна. Світло вмикається.

ГАЛИНА: Господи, яке Тоню гидке видовище!

АНТОНІНА: І не кажи вже. Як можна було нас сюди зігнати, аби ми дивились на це жахіття.

ГАЛИНА: Учора німець прийшов із наших проклятим поліцаєм і наказав, щоб ми прийшли о 9 годині ранку на курган, оскільки він найвищий. Я запитала для чого, а він сказав «Йди геть зі своїми питаннями!»

АНТОНІНА: Нам теж так сказали. Матір злякалася, адже це було насильно. Ти знаєш, я нічого не бачу. А ти?

ГАЛИНА: Бачу, он нацисти зупинили машину з євреями біля глинища. Глянь, швидко глянь…

АНТОНІНА: А, бачу… Вишикували в шеренгу. Боже, як лячно!

Чути крики, дитячий плач та автоматна черга. Антоніна та Галина падають на землю. Коли звуки стихають, вони підіймаються, підходять вперед.

На проекторі висвітлюється фото місця масового розстрілу (смт. Нововоронцовка).

АНТОНІНА: Подивись, це ж тіла. Мертві тіла.

ГАЛИНА: Так, а он моя сусідка. Її роздерли…

АНТОНІНА: Та як же так можна з людьми? Вони ж живі.

ГАЛИНА: Он ручка, дивись, маленька ручка виглядає. Хто це? Що за дитина? Давай підкрадемось ближче.

АНТОНІНА: Ти що, з глузду з’їхала. Нас зараз помітять. Ми й так ледве повз нацистів пробрались. А, я впізнала, це тільце маленького Йосі.

ГАЛИНА: Кого?

АНТОНІНА: Та Літвінова Йосипа. Це ж той трьох річний малюк, що жив неподалік від нас.

ГАЛИНА: Ага, і Марк, батько, тримає його. Як страшно. Шкода їх. За що? (починає плакати)

Куліса закривається. Дикторський текст

ДИКТОР: Єврейське населення постраждало найбільше у жовтні 1942 року. Нацисти створили цілу систему винищення. Євреїв підвозили до глинища, місця де набирали глину, біля якого був скотомогильник, і їх прямо над прірвою розстрілювали. Місцева молодь забігала на курган аби подивитись як відбувається страта невинних, а іноді їх просто туди зганяли, задля того аби показати, що може бути із ними також в разі супротиву.

Куліса відкривається. На проекторі висвітлюються фото глинища. А також фото яру.

На сцені Авраам, Ада та Єва.

 Єва стоїть біля Ади, вони обіймає її. Сумна мелодія.

АВРААМ: Адо, а знаєш, я ніколи не думав, що життя може бути таким коротким. Мені аж раптово жити захотілось.

АДА: Так, Аврааме. І навіть не хочеться думати про жахливе, сумне…(починає плакати)

АВРААМ: Тихо Адо. Ще Євочка злякається.

ЄВА: Матусю, а чого нас сюди привели? Чого ми тут?

АДА: Доню, нічого страшного не буде. Поглянь вперед, які там краєвиди. Он там попереду величезні яри, там все буяє, квітне. Все добре. Просто привели, аби ми подивились як тут добре. Ти ж сюди не ходила? 

АВРААМ: Згадай донечко, як ми давно гуляли у тому яру. А ще пригадай, як ти була маленькою, я водив тебе до пшеничного поля. Ти брала до рук зерна, дивилася, і постійно питала «Тату, а для чого вони?». Я тобі відповідав, що це наш хліб.

АДА: Аврааме, як думаєш, скоро обірветься наше життя?

АВРААМ: Чого ти? Припини скиглити! Вище голову! Нічого страшного! Про нас згадають, колись.

АДА: Так, згадають! Хоч і сумно зараз, але так хочеться помріяти. Що як заплющу очі, так відразу все й припиниться! Ех, якби все так і було.

 АВРААМ: А пам’ятаєш, як ми сюди вперше приїхали?

АДА: Так, чого ж не пам’ятаю?! Я тоді була вагітна! Носила під серденьком Євочку! Тобі тоді було скільки, здається 27 років.

АВРААМ: Ага, я ще тоді працював аптекарем. Бо були тяжкі часи, люди  масово хворіли. А знаєте, людоньки! Тут була моя приватна аптека. Я не якийсь там батрак! Я справжній лікар та аптекар. Так склалося, що я спочатку мав роботу, а потім аптеку розбили, зруйнували, і я не працював. Іноді бувало ,приходять до мене люди, мовляв у дитинчати кашель, я дам мікстуру, а вранці де дитя приносить мені маленького цуценятка. Я такий був щасливий. Адже мені не потрібно було грошей, а просто людського ставлення.

АДА: А я займалася швейною справою. Дівчата так і бігали, ну навчіть, навчіть нас правильно сукні шити. Так як же ти їх не навчиш? Я сідала разом із ними і починала шити. Та так довго аж до ранку…. Поки не почався голод, руйнація, смерті…А мені так хотілося жити, мріяти, знаєте як хотілося?

АВРААМ: Все Адо! От і все! Не треба більше слів! Єво, закрий оченятка, і уяви перед собою зелений луг, синє небо, і пташок, отих райський пташок, про яких я тобі розказував… (тихо говорить)Уявила? Ну і добре!

Лунає постріл. Автоматна черга. Мелодія. Світло вимикається. В цей час Авраам та Ада ідуть зі сцени.

На сцені лишилася одна Єва.

ЄВА: Ей, мамочко! Ти де? Татусю, рідненький де ти? Чого я сама? Як же я буду сама? А хто зі мною буде гратись? Та ну, ви так не жартуйте? Чи це не жарти? Так же не можна з дітками! Матусю, тато…(кричить) Мамо…

Виходить дід Микола

МИКОЛА: Не плач дитино! Ти нічого не вдієш! Матуся та татко вже он там на небі. Бачиш?

ЄВА: (плачучи) Не бачу! Нічого не бачу! Як я буду сама?

МИКОЛА: Ти не сама! Дитинко, будеш зі мною! Я не дам тебе образити! Я читатиму тобі казки, щоб тобі не було сумно! А тато із мамою на тебе дивитимуться із неба, і якщо щось буде не так у твоїй поведінці відразу ж засмутяться.

ЄВА: (трохи заспокоюється) Я не буду себе поводити погано! Обіцяю! Правда, правда!

МИКОЛА: От і добре! Пішли додому, там нас чекають Тетянка та Олексій. А потім зайдемо до моєї сусідки Олени.

Виходять за куліси

ДИКТОР: Така доля спіткала багато єврейських сімей нашого селища. Їм спокійно не жилося, адже щодня вони переживали втрату близьких, і навіть втрату свого власного життя, що було безцінним. Одного дня були закатовані і молоді дівчата – Раїса, Гіта, Софія, Міра. Їхній вік становив 16-18 років. В той час коли чоловіки селища захищали свою Батьківщину від нападів ворога, їхні жінки чекали звістки, плакали ночами, та чекали ,що колись все буде добре. 

На сцені Олена у чорному одязі. Тримає повідомлення.

ОЛЕНА: Уведомление! Уведомляем вас о том, что ваш муж Черкашин Остап Федорович героически погиб во время борьбы с врагом 15 октября 1942 года. Ой, як же так? Як це загинув? Що ж це таке? Я відчувала, чуєте відчувала! А мені не вірили! Не вірили! (плаче) Війна! Зло! Жалість! Сум! Та я так житиму все життя!  Сама! Тільки сама! У мене більше нікого не було! Що мені робити самій? Заради кого жити?

Заходять Микола, Олексій, Тетяна та Єва

ЄВА: (підходить до Олени) Тітко Оленко, не плачте, все буде добре! Ви не будете сама, я буду приходити до вас. Допомагатиму вам по дому. Я бачила, у вас такі чудові курочки бігають по двору. Я їх годуватиму, чесно, обіцяю.

МИКОЛА: Так, а ми з Олексієм та Тетянкою теж будемо поряд із тобою. Не плач, прошу! Його ти не повернеш! Якби не плакала, він сюди не повернеться. Збережи краще про нього гарну пам’ять у своєму серці. А плакати не треба.

ОЛЕНА: (підходить до Єви, падає на коліна) Прости мене, дитино! Прости! Я не хотіла вас ображати, мені соромно! Я думала, що збожеволію від сорому! Совість мучить щодня, що образила твоїх тата й маму! Я бачила, що із ними зробили. Мені дуже шкода (обіймає дитину)

Мелодія. На проекторі фото сонця та чистого неба.

На сцену виходять усі учасники. Авраам та Ада у білому одязі.

ЄВА: Пам’ять то непорушна стіна!

ТЕТЯНА: Її не зламати, не зруйнувати, та навіть не перебудувати!

ОЛЕКСІЙ: В історії чимало сумних сторінок, чимало сумних історії, проте є й такі, де людяність, відвага, чесність.

МИКОЛА: Навіть є такі, що мають місце і в сучасному житті, навіть якщо потрібно буде віддати власне життя за життя іншого, ми не сумніваємось, це зробить кожен, адже доброту ще не викорінено із наших сердець.

АВРААМ: Незалежно від національності, кольору шкіри, статі ми все одно залишаємось людьми, і це головна цінність нашого сучасного життя.

АДА: Щоб із вами не сталось, не полишайте своїх почуттів та відчуття доброти і справедливості. Ми віримо, що пам’ять про стражденний єврейський народ, який зазнав страти в період війни залишиться в наших серцях.

ЧИТЕЦЬ 1: У селищі Нововоронцовка і донині збереглися спогади про ті страшні дні.

ЧИТЕЦЬ 2: Євреї, що проживало у селі Нововоронцовка (у той час таку назву мало наше селище) були закатовані та страчені на глинищі, що поряд скотомогильника.

ЧИТЕЦЬ 3: За архівними даними у нашому селищі протягом вересня 1941 року – лютого 1944 року було закатовано близько півтисячі євреїв.

ЧИТЕЦЬ 1: Деякі імена ми хотіли б зачитати!

ЧИТЕЦЬ 2: Просимо в залі всіх встати!

Мелодія. На проекторі свіча та менора. Метроном.

ЧИТЕЦЬ 3: Імена їх нетлінні та незабутні!

Аврутіс Софія

Аврутіс Йосип

Аврутіс Марія

Болотін Йосип

Болотіна Роза

Болотіна Софа

Болотіна Міра

Брандук Йосип

Брандук Сіма

Брандук Ілга

Брандук Михайло

Карачунський Филимон

Карачунська Раїса

Карачунська Гіта

Карачунська Клава

Качуловський Степан

Качуловська Марфа

Качуловський Яків

Забражний Марко

Літвінов Едуард

Літвінова Софа

Літвінов Марк

Літвінов Йосип

ЧИТЕЦЬ 2: Пам’ятаймо про ті страшні події! Вони незабутні! Пам’ять нетлінна! Дякуємо всім за увагу!

Мелодія. Куліса закривається.