Технологія розумового виховання в початкових класах

  

 

 

                       Дослідження

                           на тему:

«Технологія розумового виховання в початкових класах»

 

 

 

 

 

 

 

                                                             

         

 

 

                     

                                          Підготувала:

                                                                  вчитель початкових класів                                           

                                                              Фадєєва Лілія Сергіївна

 

 

Харків 2024

ЗМІСТ

 

	ВСТУП…………………………………………………………………………..4   РОЗДІЛ 1. Теоретичне обґрунтування технології розумового навчання у початковій школі……………………………………………………………….6     1.1. Трохи з історії розвитку розумового навчання і здібностей, як засіб всебічного розвитку дитини…………………………………………………...6   1.2. Загальна характеристика розумового навчання………………………………………………………………………...10   1.3. Зміст і засоби розумового виховання…………………………………….12   1.4. Система сенсорного виховання…………………………………………..18   РОЗДІЛ 2. Експерементальна перевірка технології розумового навчання   у початковій школі……………………………………………………………. 25   2.1. Розвиток розумових здібностей учнів молодших класів у процесі впровадження курсу «Розвиваючі ігри »……………………………………..25   2.2. Розвиток розумових здібностей учнів шляхом використання рівневого навчання………………………………………………………………………..36   ВИСНОВКИ…………………………………………………………………....44   СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………45                                                                            ВСТУП         Прийнята Декларація про державний суверенітет України, концепція української національної школи визначили потребу перебудови її роботи по-новому. Не втрачає актуальності питання розумового розвитку молодших школярів.     Зарубіжна класична та вітчизняна педагогіка, дослідження сучасності досягли чимало в обгрунтуванні змісту, завдань розумового розвитку. При цьому вчені опирались на багатющий досвід народної педагогіки      В народі кажуть: щаслива людина, яка має ясний і гострий розум: подвійно таланить тому, хто має ще й душу добру, серце чуйне. Формувати в дитячому садку, в сім’ї таку щасливу людину – завдання сьогодення.     Тому не дивно, що проблема розумового виховання, інтелектуального розвитку займає чільне місце серед науково-методичного доробку та педагогічних досліджень.    В загальнопедагогічному, психологічному, методичному планах проблема знайшла своє відображення в працях Я.Коменського, Й.Песталоцці, К.Ушинського, Ю.Фаусек, Л.Шлегер, Є.Тихеєвої. Окремі аспекти проблеми піднімали вчені М.Поддьяков, М.Веракса, Л.Парамонова, С.Ніколаєва.     Аналіз опрацьованої літератури, спостереження за досвідом роботи вчителів початкової школи показали, що необхідною умовою формування гармонійної особистості є розумове виховання.      Метою курсового дослідження є: теоретично дослідити питання розумового розвитку молодших школярів і практично розглянути можливості підвищення у сучасних школах рівня розумового виховання молодших школярів.    Об’єкт дослідження – розумовий розвиток молодших школярів. Предмет дослідження –  технологія розумового навчання в початковій школі.       Завдання дослідження.   1.Теоретично дослідити особливості розумового розвитку молодших школярів. 2.Визначити особливості технології розумового навчання в початковій школі. 3.Експериментально показати можливості підвищення підвищення у сучасних школах рівня розумового виховання молодших школярів.       Методи дослідження. 1.      Теоретичні – аналіз, синтез. 2.      Емпіричні – спостереження, бесіда, соціометрія. 3.      Методи математичної статистики.     На основі проведеного аналізу і приведених вище положень була сформульована гіпотеза дослідження: використання розумового навчання у початковій школі підвищує в учнів розумові здібності, здатність мислити, розвиток і формування дослідницьких умінь.                                                                                                                                        РОЗДІЛ 1. Теоретичне обґрунтування технології розумового навчання у  початковій школі.   1.1.      Трохи з історії розвитку розумового навчання і здібностей, як засобу всебічного розвитку дитини.            В історії школи та науки проблема розвивального навчання учнів існувала не як самостійна, а як складова частина інших проблем навчання. Уперше давньогрецькі філософи сформулювали деякі ідеї необхідності навчання учнів методів пізнання . Платон вважав, що головне завдання педагогіки – передати нащадкам принципи доброчинності і тим самим зміцнити розумову частину душі.       Педагогічні погляди Арістотеля визначені в трактаті « Про душу», де він аналізує різні сторони психіки: мислення, пам’ять, емоції тощо. Отже, метою виховання є розвиток вищих сторін душі: розумної та тваринної (вольової).       Сократ вбачав головну мету виховання у створенні гармонійної єдності життєвих потреб та здібностей особистості. Великий вплив на розвиток питань розумового виховання дитини мали праці Яна Амоса Коменського, який вважав, що основою розумового виховання є наочне знайомство її з довкіллям та різноманітна діяльність. Він довів, що в розумовому вихованні дитини слід дотримуватися поступовості, послідовності і систематичності відповідно до її розвитку і можливостей. Водночас він наголошував на необхідності індивідуалізувати прийоми і методи розумового виховання.         Автор «Великої дидактики» не тільки зробив переворот у галузі шкільної освіти, впровадивши класно-урочну систему, а й послідовно розкрив джерела розвивального навчання, що надали їй сенс та належне місце в історії педагогіки. Видатні представники гуманістичного і демократичного напрямку в західноєвропейській педагогіці – французький просвітник Жан-Жак Руссо, швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці – велику увагу приділяли розумовому розвитку дитини.      Ж.-Ж. Руссо головний шлях розвитку дитини вбачав в особистому сенсорному досвіді. Тому основне завдання в розумовому виховання – розвиток органів відчуття ще з дошкільного віку. Він вважав, що необхідно розвивати в дитини спостережливість, допитливість на основі активної діяльності. Але тут він доводив до краю думку про «саморозвиток», «самодіяльність» дитини в розумовому вихованні, надаючи перевагу лише особистому досвіду, виключаючи слово вихователя, розповідь про книгу, як джерело знань.      Й.Песталоцці завдання розумового виховання вбачав у тому, щоб вести маленьку дитину від спокою в якому вона перебуває після народження, до пізнання довкілля. Для розумового розвитку дитини - розширення кола спостережень; - міцне і систематичне закріплення набутого; - знання мови для вираження того, з чим знайомилась дитина.         Послідовником Й.Песталоцці у Німеччині був Фрідріх Адольф Дістервег. Головна мета його дидактичної концепції – розвиток розумових сил і здібностей дітей. Навчання розглядалося ним як засіб всебічного розвитку дитини. Дістервег здійснив спробу диференціації дидактичних принципів і правил щодо учня, вчителя, навчального матеріалу, зовнішніх умов. Видатний педагог К.Д.Ушинський вимагав, щоб навчання будувалося з урахуванням психологічних особливостей учнів. Автор фактично першої антропології – «Людина як предмет виховання» – вважав, що розвиток сприйняття перебуває у тісному зв’язку з розвитком мовлення і мислення, адже сприйняття живиться та насичує мислення дитини образними і конкретними уявленнями. В розширенні світогляду дитини К.Д.Ушинський дотримувався принципу систематичності, послідовного ускладнення матеріалу матеріалу від близького до далекого, від відомого до невідомого.     Він вимагав, щоб матеріал викликав інтерес у дітей та відповідав науковим вимогам. Він здійснив це, створивши свої книги для читання –   «Рідне слово » ,  «Дитячий світ».      У доробку теоретичних основ і практику побудови української національної школи кінця ХІХ – початку ХХ ст. Вагомий внесок зробила Софія Федорівна Русова. Нова українська школа мусить звернути увагу на виховання розуму дитини. У цій справі потрібно зміцнювати у людині силу ії розуму, щоб він керував усією духовною діяльністю, укладав ясні уяви і зводив їх до системи. Під розумовим вихованням С.Русова розуміє організовану діяльність учителів, спрямовану на розвиток розумових сил і мислення учнів. Її головними завданнями є нагромадження наукових знань про природу, суспільство і людину, оволодіння основними розумовими операціями, формування інтелектуальних умінь, формування світогляду. В працях «Теорія і практика дошкільного виховання » , « Дошкільне виховання», «Нові методи дошкільного вихованн» С. Русова розкриває потребу формування різних видів мислення. Розумовому вихованню С.Русова надала першочергового значення, оскільки воно є основою для всебічного розвитку особистості, сприяє прогресу науки, техніки, культури.  Видатний педагог Григорій Ващенко, виходячи із принципів положень сучасної педагогіки, визначає два головних завдання розумового виховання молоді, грунтовно розкриваючи їх - дати молоді систематичні знання, що стояли б на рівні сучасної науки та відповідали вимогам історичного поступу України - розвинути в молоді так звані формальні здібності інтелекту – спостережливість, пам’ять, творчу уяву і логічне мислення.      П.П.Блонський ще в 20-і роки показав, що мислення пов’язане з загальним розвитком дитини: дія переходить в думку, думка породжує дію. Тоді педагогіка висунула ідею широкого впровадження в практику школи дослідницького методу навчання. Та вже в 30-і роки його було визнано недоцільним.    До середини 50-х років розробляється дидактика репродуктивного спрямування з елементами творчості, а вже з кінця 50-х років починає формуватись нова тенденція в розумінні сутності та характеру навчання. Вона спрямована на відмову від репродуктивних, пояснювально-ілюстративних технологій та на розвиток пізнавальної активності, самостійності, творчої активності учнів у навчально-виховному процесі (М.О. Данилов, Б.П. Єсипов, І.Я.Лернер, М.М.Скаткін та інші). Аналіз та узагальнення джерел дає змогу твердити, що однією з провідних тенденцій розвитку пояснювального процесу 60-х років є серйозна трансформація раніше домінуючого принципу «учень для школи» на принципову протилежну йому тезу – «школа для учня», яка знаменувала початок розвитку особистісно орієнтованої педагогічної теорії і практики.          На початку 30-х років психолог Л.С.Виготський обгрунтував можливість та доцільність навчання, орієнтованого на розвиток дитини як на свою пряму та безпосередню мету. Не відкидаючи необхідності засвоєння знань, умінь та навичок, Л.С.Виготський розглядає далі їх найважливіший засіб розвитку учнів. На широкій експериментальній основі гіпотезу Л.С.Виготського почали перевіряти та конкретизувати два наукових колективи: Л.В.Занкова та Д.Б.Ельконіна.Система розвивального навчання – не тільки педагогічна. В її основі лежать: певне філософське підгрунтя, фундаментальні дослідження у сфері соціології, психології розвитку, теорії пізнання та розвитку, пов’язаних з іменами багатьох вітчизняних учених. Не випадково експериментальні дослідження закономірностей розвитку психіки велися так довго: вони починались у Харкові, Москві та інших містах під керівництвом В.В.Давидова, Д.Б.Ельконіна. З їхніми іменами насамперед пов’язується створення теорії навчальної діяльності, що лежить в основі системи розвивального навчання.  У 60-70-х роках колектив під керівництвом Л.В.Занкова вперше в педагогічній науці здійснив фундаментальне дослідження об’єктивного закономірного зв’язку між побудовою навчання (зміст, методи, конкретні методики) та ходом загального розвиткушколярів. Завдяки розвивальному ефекту системи Л.Занкова було розкрито невикористані резерви учнів початкових класів у розвитку свідомості і мислення. Як стверджує Л.Занков, розвивальне значення має саме навчання. Він писав, що побудова навчання виступає як причина, як наслідок розвитку школяра. Але в цій системі недостатньо представлені моменти організації навчального спілкування як засобу створення зон ближнього розвитку.      Слід відзначити, що впровадження технології Л.В.Занкова дало розвивальний ефект у сфері таких психічних процесів, як спостережливість, мислення тощо.   1.2.    Загальна характеристика розумового навчання.         Розумове виховання - один з основних компонентів виховного аспекту уроку.       Навчання - це та сфера діяльності учнів, у якій найбільш повною мірою здійснюється розумовий розвиток дитини.      Мета розумового виховання - розвиток творчих здібностей учнів і формування світогляду.      Основні завдання розумового виховання: розвиток мислення, уміння пояснювати сутність явищ і використовувати їх у практичній діяльності;         забезпечення гармонійної єдності розвитку мислення, почуттів, волі та діяльності;         розвиток і формування дослідницьких умінь (спостереження, аналіз, синтез, узагальнення, проектування, прогнозування, моделювання тощо);         розвиток допитливості, жадоби до знань;         формування в учнів уміння активно сприймати світ, керуватись у практичній діяльності власними переконаннями. Розумове виховання спрямоване, як говорилося раніше, на розвиток розумових здібностей учнів, зокрема таких рис особистості:         спостережливості (за словами К. Ушинського, «уміння бачити розумними очима нашими предмет у центрі всіх відношень);         допитливості, збільшення місткості розуму, забезпечення системності знань;         дисциплінованості, гнучкості та самостійності розуму;         набуття знань і вмінь ними користуватись у практичній діяльності;         способів запам’ятовування (цілеспрямоване, довільне).        Отже, розумове виховання учнів як компонент виховного аспекту уроку може бути відносно самостійним об’єктом переважного спостереження й аналізу. Мета спостереження й аналізу: ефективність розумового виховання учнів у процесі навчання.   До системи оцінних параметрів розумового виховання учнів ми відносимо:           знання вчителем сутності, мети, завдань і принципів розумового виховання учнів;

•        виявлення та реалізація потенційних можливостей змісту навчального матеріалу для розумового виховання учнів (розвитку мислення, уяви та інших психічних процесів);

•        зміст і методи формування в учнів поглядів, переконань, ідеалу на базі набутих на уроці знань з основ наук;

•        забезпечення на уроці дидактичних і виховних умов переведення знань учнів у погляди, переконання, ідеали;

•        залучення талановитих та обдарованих учнів до поглибленого вивчення окремих предметів, курсів, спецкурсів, факультативів, предметних гуртків;

•        сформованість «інтелектуального фону» класу, де культивуються знання й самостійна творчо-пошукова, навчально-пізнавальна діяльність учнів;

•        інтеграція змісту окремих навчальних предметів як важливий фактор формування в учнів матеріалістичного світогляду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3.         Зміст і засоби розумового виховання.

 

     Розумове виховання полягає у збагаченні знань дитини, розвитку мислительних процесів, формуванні вміння знаходити, осмислювати, інтерпретувати, використовувати відповідно до потреби інформацію. Його успіх залежить від характеру засвоюваних знань, від засобів і методів, якими послуговується вихователь, його уміння налаштовувати дитину на постійний інтелектуальний розвиток і продуктивну інтелектуальну діяльність. Ці аспекти є складовими змісту розумового виховання.

    Зміст розумового виховання — формування у дітей певного обсягу знань про предмети і явища (суспільне життя, природу, людину тощо), способів мислительної діяльності (вміння спостерігати, аналізувати, порівнювати, узагальнювати.

    Найістотніші зрушення у розумовому розвитку дитини є результатом засвоєння не окремих знань і вмінь, а певної їх системи і загальних форм розумової діяльності, які є основою розумового розвитку. Таке бачення змісту розумового виховання спирається на психологічні дослідження (Л. Виготський, П. Гальперін, О. Запорожець, М. Поддьяков та ін.), ідеї гуманістичної педагогіки К. Ушинського, який переконував у недоцільності штучного спрощення наукових знань до рівня дитячого розуміння, а також у нераціональності донесення до дітей знань, які перевищують рівень їхнього розумового розвитку.

    Для розумового виховання важливо забезпечити здобуття дитиною систематизованих знань — організованих у певній послідовності й повноті знань, що дає змогу розглядати і використовувати їх як єдине ціле. Орієнтація на систематизацію сприяє актуалізації попередньо здобутих знань і глибокому розумінню тих, що формуються. У процесі засвоєння систематизованих знань можливе формування загальної стратегії пізнавальної діяльності дітей — від виокремлення предмета до встановлення його зв’язку з іншими предметами, поряд з якими він існує. Згодом відбувається аналіз його окремих властивостей у системі функціональних зв'язків з іншими предметами. Отже, необхідним елементом змісту розумового виховання є засвоєння систематизованих знань про навколишній світ. 

    Зміст розумового виховання реалізується через використання таких його засобів:

1. Ознайомлення з предметами і явищами навколишнього світу. Усі знання об'єднані в розділи: про природу, предметний світ, працю дорослих, явища суспільного життя тощо.

  У ранньому дитинстві дитину знайомлять з конкретними предметами і явищами найближчого оточення. Оволодіння різними видами предметних дій і мовою забезпечує формування елементарного кола уявлень: про якості і властивості предметів побуту, іграшки, певні об'єкти природи, про призначення окремих предметів і способи користування ними.

   У дошкільний період дитина оволодіває основними уміннями навичками різних видів діяльності: ігрової, трудової, навчальної, спілкування, малювання, ліплення, конструювання. Розширення знань про предмети і явища відбувається завдяки опануванню і розвитку нових видів діяльності, поглибленню змісту тих, які сформувались у ранньому віці. Педагоги, батьки допомагають дітям сформувати уявлення про сім'ю, життя і працю дорослих, норми і правила поведінки, стосунки між людьми, явища суспільного життя, рідне місто чи село, рідний народ, його звичаї і традиції тощо. У старшому дошкільному віці знання поєднуються з формуванням пізнавального ставлення до навколишнього світу, що вимагає розвитку певних способів його освоєння. Діти оволодівають такими мислительними операціями, як порівняння, узагальнення, класифікація; у них формується загальний метод розумової діяльності — здатність швидко і точно зрозуміти завдання, планомірно і послідовно вирішувати його, правильно оцінювати результати. Розумова діяльність дітей формується у процесі навчання під керівництвом дорослого.  

     Усе, що оточує дитину (люди, предметний світ, природа, явища суспільного життя), є джерелом розумового розвитку. У своєму повсякденному житті дитина здобуває нові знання, набуває нового досвіду. Цей процес, особливістю якого є вплив суспільного середовища на інтелектуальну працю, О. Усова назвала природною «дидактикою життя».

     Дитина ознайомлюється з навколишнім середовищем завдяки безпосередньому, послідовному й активному сприйманню предметів і явищ. Виховання, як зауважував К. Ушинський, повинно вправляти здатність дітей до спостереження — цілеспрямованого збирання фактів про предмети і явища дійсності, поведінку і діяльність особистості з метою їх аналізу і тлумачення. Правильно організоване спостереження сприяє вихованню у дітей зосередженої уваги і поглиблює їхній інтерес до пізнання світу.

2. Спілкування з дорослими. Особливу роль у розумовому вихованні відіграють відповіді дорослих на численні запитання дітей, які є одним із показників їхнього розумового розвитку. Спочатку ці питання є простими: «Яка киця?», «Що робить зайчик?». Пізніше розвивається допитливість та інтерес до предметів і явищ не лише безпосереднього оточення, а й віддалених: «Чому дме вітер?». Сукупність дитячих запитань учені (О. Сорокіна) класифікують на такі категорії:

- питання, що містять бажання дитини одержати від дорослих пораду або допомогу («Ви навчите мене малювати цей візерунок?»); адекватною реакцією на них буде конкретна допомога дорослих у тому, про що дитина просить;

- питання, що відображають намагання дитини викликати емоційне співпереживання дорослих («Добре я відповідав на занятті?»); у такому разі педагог, відповідаючи на питання дитини, має виявити зацікавленість нею, її успіхами, а за необхідності  співчуття;

- пізнавальні питання, зумовлені прагненням дітей до знань («Звідки приходить зима?»); вони зобов'язують педагогів, батьків до точних, правильних за змістом і з наукової точки зору відповідей.  

     В ознайомленні дітей з навколишнім світом не можна недооцінювати спілкування з дорослими поза процесом навчання. Цей спосіб розумового виховання М. Поддьяков назвав стихійним, неорганізованим навчанням.

3. Різні види діяльності дітей. Важливим засобом виховання є організована вихователем розумова діяльність дітей. У ранньому віці розумове виховання відбувається у процесі організації предметної діяльності дітей. Це вимагає створення предметного середовища, яке б спонукало дітей до пізнавальних дій.

      Важливим фактором є розвиток мовлення, що відкриває нові можливості для формування первинних уявлень, допомагає встановлювати зв'язки між предметами, діями і словами, що їх називають, підводить дітей до елементарного узагальнення.

    У розумовому вихованні важлива роль належить грі, в якій відображаються враження дітей про навколишню дійсність, творчо інтерпретуються їхні уявлення про предмети і явища, розуміння подій. Перші ігри малюків виникають із предметної діяльності. їх розвиток відображає спрямованість пізнання дитини. Із фокусуванням її уваги на людину в грі з'являється рольовий розподіл, який відображає людські взаємини. Рольова взаємодія сприяє усвідомленню дітьми правил і норм поведінки людей, мотивів їхньої діяльності тощо. У процесі формування ігрового задуму, розгортання сюжету гри діти удосконалюють плануючу функцію мислення, розвивають свої пізнавальні інтереси. У грі діти можуть послуговуватися засвоєними знаннями за власним задумом, переживають багато радісних емоцій, виявляють ініціативу, мають можливість бачити результати своєї діяльності.  

       Дбаючи про підвищення виховного ефекту творчих ігор, вихователю слід постійно збагачувати їх зміст шляхом розширення вражень, знань дітей про навколишню дійсність. Вдумливе педагогічне керівництво повинно спиратися на рівень розуміння дітьми процесів і явищ, який виявляється у грі, і поступово розвивати послідовність ігрових дій, учити дітей плануванню.  

  Особливо доцільні у розумовому вихованні дітей дидактичні ігри, що в ранньому віці сприяють мовленнєвому розвитку. У молодшому шкільному віці дидактичні ігри розвивають увагу, кмітливість, винахідливість, уточнюють, систематизують, узагальнюють знання про світ. Усі компоненти структури гри (ігрове завдання, зміст, дії, правила) спрямовані на розумовий розвиток, можливості якого розширюються внаслідок урізноманітнення й ускладнення ігор. Важливо навчити дітей розуміти гру, пояснювати її зміст, правила, способи дій, що розвиватиме їхнє мислення, мовлення, вчитиме самоконтролю.

     Розумовий розвиток дитини залежить і від того, наскільки вона включена у продуктивні види діяльності. Кожна продуктивна діяльність передбачає вміння дитини планувати, тобто спершу уявляти образ того, що створюється, а потім утілювати його у практичній діяльності. Так, конструювання вимагає цілісного сприйняття предмета, що конструюється, його складових частин, уміння уявляти його в різних просторових положеннях, планувати практичні дії, оцінювати процес і результати своєї діяльності та ін. Ці дії у процесі роботи вдосконалюються. В організації предметних видів діяльності вихователь має постійно дбати про збагачення уявлень дітей про предмети, їх якості та властивості, особливості різних будівель і споруд, а також про специфіку необхідних для створення конкретної моделі матеріалів.

     У процесі зображувальної діяльності (малювання, ліплення, виготовлення аплікацій) розширюються, поглиблюються знання про предмети і явища навколишнього світу, розвиваються сенсорні здібності. Образотворча діяльність розгортається на основі сприймання, осмислення, переживання сприйнятого, виявлення свого ставлення до нього через зображення. Ця закономірність і визначає суть навчання дітей образотворчої діяльності. У творчому процесі дитина вчиться аналізувати предмети, порівнювати їх, виокремлювати їх ознаки, сприймати створене і завершене зображення, оцінювати його. їй доводиться оперувати уявленнями, перетворювати попередній досвід за допомогою уяви, вдосконалювати плануючу функцію мислення. Спрямовуючи зображувальну діяльність дитини, педагог, крім передавання певних практичних навичок і умінь, має дбати про організацію систематичного спостереження за предметами і явищами, удосконалення способів їх обстеження, розвиток аналітико-синтетичних здібностей. 

     На розумове виховання дітей впливає і трудова діяльність. Вона, значною мірою розгортаючись на сенсорній основі, вимагає від дитини елементарних навичок планування: визначати послідовність робіт, розподіляти обов'язки між учасниками, домовлятися про спільний результат. Дитина повинна заздалегідь готувати все необхідне для роботи, вміти добирати, використовувати інструменти і матеріали. У процесі організації трудової діяльності дітей вихователю слід потурбуватися про взаємозв'язок трудового і розумового виховання. Потрібно, щоб формування практичних навичок не випереджало і не відставало у часі, а відбувалося паралельно із формуванням знань і розумових умінь. На їх основі педагог розвиває вміння виявляти ініціативу, творчість, цілеспрямованість і наполегливість у досягненні результату.

4. Навчання. Цей вид діяльності є найдієвішим засобом розумового виховання. Разом із збагаченням дітей новими знаннями в процесі навчання підвищується рівень їхнього розвитку, вдосконалюються всі форми мислительної діяльності. У процесі спеціального навчання діти вчаться аналізувати предмети, оволодівають стратегією пізнавальної діяльності. Провідна роль навчання у розумовому вихованні обумовлена активною позицією педагога. Вихователь добирає, структурує для повідомлення дітям інформацію, цілеспрямовано формує уміння і навички та організовує діяльність дітей, аналізує засвоєння ними знань, що є підставою для подальшої індивідуальної роботи з ними. Під час занять формуються навички навчальної діяльності дитини: слухати і чути те, що говорить педагог, діяти згідно з його вказівками, досягати потрібних результатів й оцінювати їх. Навчальна діяльність на заняттях є колективною, внаслідок чого дитина може порівнювати свої результати із результатами інших дітей, аналізувати власні помилки, усвідомлювати необхідність і напрями самовдосконалення.                                                                                                        Системне використання засобів розумового виховання забезпечує загальний розвиток дитини, набуття нею знань про навколишній світ, формування її пізнавальних здібностей.

 

1.4. Система сенсорного виховання.

      Основою загального розумового розвитку є сенсорний розвиток. Адже пізнання починається із сприймання предметів і явищ, а далі формується на основі образів сприймання, стає результатом їх перетворення. Як зауважував О. Запорожець, певні системи, тобто закономірно побудовані ряди форм, кольорів, величин та інших якостей речей, отримують певне мовне позначення. Оволодіваючи цими системами, індивід отримує своєрідний набір еталонів, з якими він може зіставити будь-яку сприйняту річ, охарактеризувати її, знайти їй місце серед інших.  Чуттєве пізнання має особливо важливе значення у Дошкільному дитинстві, оскільки цей період найсприятливіший для формування і вдосконалення діяльності органів чуття, нагромадження уявлень про світ. Це налаштовує на серйозну увагу до сенсорного розвитку дитини у дошкільний період.

      Сенсорний (лат. sensohum — орган чуттів) розвиток дитини — розвиток її відчуттів і сприймання, формування уявлень про властивості предметів (форму, колір, розмір, положення у просторі тощо).

       Сенсорний розвиток необхідний людині для оволодіння будь-якою практичною діяльністю. Він не втрачає значення зі вступом дитини до школи і відіграє важливу роль у житті дорослої людини, відбувається на основі функціонування системи аналізаторів, що забезпечує багатомірний зв'язок зі світом, сприяє життєвій активності людини. Із сенсорного розвитку виростає логічне пізнання, яке прискорює накопичення нових чуттєвих даних, сприяє їх включенню до раніше створеної системи знань і досвіду. Чим вищий сенсорний розвиток дитини, тим більше фактів і явищ потрапляє у сферу її сприймання. Якщо в дитини належно розвинуті мислительні механізми, то вона виявляє неабияку здатність шукати, знаходити, фіксувати, аналізувати, інтерпретувати велику кількість інформації про світ і себе. Формування, спрямування і коригування цих умінь окреслює проблематику сенсорного виховання.

          Сенсорне виховання — система педагогічних впливів, спрямованих на формування способів чуттєвого пізнання, вдосконалення відчуттів і сприймань.

     Роль сенсорного виховання у розвитку дітей дошкільного віку безперечна: 9/10 усього їхнього розумового багажу — результати діяльності органів чуття.

      До головних завдань сенсорного виховання належать:

- формування у дітей системи перцептивних (обстежувальних) дій;

- формування системи сенсорних еталонів;

- розвиток уміння самостійно використовувати сенсорні еталони у власній діяльності.  

    Немає такої педагогічної системи, яка б ігнорувала роль сенсорного виховання. Наприклад  , М. Монтессорі вбачала у сенсорному вихованні неабиякі можливості щодо підготовки дитини до повноцінного життя у природному і соціальному середовищах. Формування повноцінної особистості, на її погляд, неможливе без належного розвитку органів чуття, оскільки чуттєве сприймання є основою розумового і морального буття. Це означає, що розвинуті органи чуття є передумовою інтелекту й вихованості особистості. Тому система сенсорного виховання має бути спрямована на формування сенсорної культури — культури сприйняття зовнішнього світу. Дитина, яка оволоділа сенсорною культурою, не тільки звертатиме увагу, виокремлюватиме якості предметів і явищ навколишнього світу, а й самостійно набуватиме знань, відкриватиме свій внутрішній світ, що значно важливіше для неї, ніж готові повідомлення дорослих.

   У процесі сенсорного виховання важливо організувати, за словами М. Монтессорі, педагогічне «підготовче середовище», яке є передумовою реалізації дитиною можливостей власного розвитку через самостійну діяльність. Одним із головних чинників цього середовища є дидактичний матеріал. Розроблений М. Монтессорі дидактичний матеріал зорієнтований на розвиток окремих сфер відчуттів, вироблення уміння слухати тишу і звуки, розрізняти кольори, форму, вагу тощо. Він зосереджує дитячу увагу на певній ізольованій властивості предмета (об'ємі — циліндри, куби і призми; довжині — поділені на дециметри палиці; кольорах — шматочки шовку; шумах — циліндричні коробочки з різним умістом тощо). Цей матеріал не лише розвиває органи чуття дитини, а й спонукає до розумової дії, вчить розрізняти, впорядковувати враження, забезпечує дитині змогу повторити посильні для її віку вправи. Такі вправи з дидактичним матеріалом сприяють самовихованню, оскільки передбачають контроль можливих помилок. Вправляючись, дитина швидко починає помічати свої помилки, а намагаючись їх виправити, досягає правильного вирішення поставленого завдання, вчиться надалі уникати неправильних рішень і дій. Під час такої роботи дитина виховує в собі чіткість, акуратність і цілеспрямованість.

       Систему сенсорного виховання М. Монтессорі високо оцінила С. Русова, яка також вважала розвиток органів чуття першим кроком до самостійної свідомості дитини, доводила необхідність «якнайраніше давати раціональний розвиток чуттям». Це слід робити «постійно, щодня потроху, одночасно стежачи за усіма чуттями, бо вони разом виявляються і не працюють нарізно, поодинці».    

     Сучасна система сенсорного виховання створена на основі наукових даних про психологічний і фізіологічний розвиток дитини. У дошкільному віці інтенсивно розвиваються всі органи чуття. Особливо сприятливий ранній вік дитини, коли ознайомлення з якостями предметів є вирішальним у розумовому розвитку (М. Щелованов). Цей період називають «золотою порою» сенсорного виховання. А обмеження зовнішніх вражень породжує у дитини відчуття «сенсорного голоду», уповільнює її розумовий розвиток. 

     Протягом дошкільного дитинства сенсорна культура формується у взаємозв'язку з розвитком мовлення і мислення, оскільки сприймання живить мислення чуттєвим матеріалом, а мислення сприяє розвитку сприймання, збагачує його. Відчуття і сприймання не є пасивними процесами. Вони розгортаються як особливі дії аналізаторів, спрямовані на обстеження предмета, його якостей і властивостей. Протягом дошкільного дитинства сенсорні процеси виокремлюються у самостійні довільні дії, на основі яких формуються способи спостереження, розглядання, пошуку.  

      Сенсорний розвиток є процесом засвоєння соціального досвіду, оволодіння системою відповідних еталонів.

      Сенсорні еталони — зразки якостей предметів, створені людством у процесі суспільно-історичного розвитку.  

   Еталонами кольору є сім кольорів спектра та їх відтінки; еталонами форми — геометричні фігури; величини — метрична система мір та ін. Засвоєння сенсорних еталонів не обмежується дошкільним віком, а є досить складним і тривалим процесом .

   Психологи виокремлюють такі періоди засвоєння еталонів у дошкільному віці:

  1) перед еталонний період (від народження до  початку 3-го року життя); дитина відображає окремі особливості предметів, здебільшого суттєві, важливі для безпосереднього використання;

   2) період предметних еталонів (до 5-ти років); образи якостей предметів дитина зіставляє з певними предметами;

  3) набуття якостями предметів еталонного значення (від 5-ти років і далі); дитина співвідносить якості предметів із загальноприйнятими еталонами: вода холодна, стільниця прямокутна, електролампочка скляна тощо.    

    Розвиток сприймання відбувається в процесі різноманітної діяльності, кожен вид якої має свої основи і забезпечує ефективну динаміку певних сенсорних процесів.

    Сучасна педагогічна наука на основі даних психології і педагогіки окреслює зміст сенсорного виховання, яке має здійснюватися за принципом формування, збагачення і поглиблення орієнтування дітей (починаючи з раннього віку) у навколишньому світі. Ознайомлення з кольором, формою, розміром предметів повинно відбуватися одночасно з удосконаленням звукового аналізу мови, формуванням музичного слуху, розвитком м'язово-суглобової чутливості та ін. Ці вміння є важливими для музичної, образотворчої, трудової діяльності, мовленнєвого спілкування.  

      Опанування дитиною сенсорних дій поєднується з різноманітною діяльністю, що забезпечує життєву придатність сенсорних знань і вмінь. Сенсорне виховання передбачає і спеціальну роботу щодо ознайомлення дітей із сенсорними еталонами, спеціальними способами зіставлення якостей предметів із засвоєними зразками, тобто із способами обстеження предметів.

    Для виокремлення певних груп якостей потрібні як прості дії (дотик, погладжування — для визначення гладкості поверхні), так і складніші системи обстежувальних (перцептивних) дій, якою є, наприклад, система виявлення звукового складу слова. Все це і становить зміст сенсорного виховання.  

   На кожному етапі дошкільного дитинства завдання і зміст сенсорного виховання конкретизують його загальну мету. Останні наукові дані свідчать про можливості формування у дітей протягом перших років життя тонких диференціювань предметів різних форм, розмірів, кольорів та їх відтінків. Починаючи з семи тижнів, дитина стежить за предметами, що переміщуються, розрізняє кольори. Тримісячні діти розрізняють об'ємні форми (прямокутна призма, куб, куля та ін.). Тому сенсорне виховання слід починати якомога раніше, щоб використати природні можливості дитини.

    За стихійного засвоєння сенсорного досвіду в дитини можуть скластися хибні уявлення про якості предметів, і процес їх засвоєння штучно затягнеться у часі. Тому сенсорне виховання повинно послуговуватися методом навчання.    

    Дитині складно дається пізнання просторових відношень. Нелегким є формування уявлень про час, який діти сприймають не конкретним аналізатором, а шляхом чергування явищ життя, що постійно повторюються: день змінюється вечором, заняття — прогулянкою, а прогулянка — обідом тощо. У формуванні часових уявлень важливо досягти розуміння часової послідовності й тривалості. Для цього слід спрямовувати пізнання дитини від розуміння короткого проміжку часу до усвідомлення частин доби, від правильного розуміння понять «учора», «сьогодні», «завтра» до засвоєння послідовності днів тижня, пір року та ін.

     Важливим є і розвиток слухового сприймання. Вже наприкінці 2-го року життя дитина має розвинений фонематичний слух, а в дошкільному віці оволодіває здатністю до звукового аналізу слів. Для розвитку тактильної, нюхової та смакової чутливості у процесі сенсорного виховання вдаються до спеціальних вправ на порівняння, а також використовують досвід повсякденного життя дітей. Важливо вміло включати завдання сенсорного виховання у діяльність дітей.  

        Процес сенсорного виховання у дошкільному віці поділяють на такі етапи:

1.      підготовчий етап (перші три роки життя). На першому році життя головний зміст сенсорного виховання полягає у забезпеченні дитині різноманітних зовнішніх вражень. З розвитком хапальних рухів слід допомогти пристосувати їх до форми, розмірів і місцезнаходження предмета. Поступово для дитини ці якості набувають певного зн ачення (маленьке береться однією рукою, велике — двома).

     На другому і третьому роках життя дитину необхідно ознайомити з властивостями предметів: формами, кольорами, розмірами та ін. Дії з предметами слід організовувати так, щоб для досягнення результату доводилося зіставляти предмети за формою, розміром, установлювати їх схожість або відмінність. Виконуючи продуктивні дії, дитина на 3-му році життя вже знає, що форма, розмір, колір — постійні ознаки предметів, як користуватися цими предметами;

2.      систематичне засвоєння дитиною сенсорної культури. Після трьох років слід переходити до систематичного ознайомлення із сенсорними еталонами та способами їх використання. У сприйманні кольору сенсорними еталонами є хроматичні (забарвлені) кольори спектра (червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий) та ахроматичні (білий, чорний). Спочатку слід формувати уявлення про білий і чорний, далі про хроматичні кольори (із блакитним знайомлять трохи пізніше). Діти повинні засвоїти також і відтінки кольорів.  

   Ознайомлення з еталонами форми (геометричними фігурами) у сенсорному вихованні відрізняється від їх вивчення у процесі формування елементарних математичних уявлень. Його метою є пізнавання відповідної форми, називання і вміння діяти з нею, а не аналізувати її. Еталонами величини є умовні мірки. У процесі сенсорного виховання, на відміну від математичної підготовки, можна не використовувати метричну систему, а встановлювати розміри предмета залежно від місця, яке він займає в ряду однорідних (великий, маленький, найбільший).

      Уявлення про розмір ускладнюються у процесі переходу від порівняння двох-трьох предметів до багатьох, що утворюють ряд величин, які зменшуються або збільшуються. Пізніше дітей ознайомлюють з відтінками кольору, варіантами геометричних фігур, відношеннями за розміром, що виникають між елементами ряду, який складається з більшої кількості предметів. Одночасно їм розкривають способи обстеження предметів: групування за кольором і формою на основі зразків-еталонів, послідовний огляд і опис форми, виконання дій окоміру. І, нарешті, слід розвивати аналітичне сприймання — вміння орієнтуватись у поєднанні кольорів, виділяти окремі виміри величин, розрізняти форму предметів.  

   Більшість дослідників вважає недоцільним відокремлення до трьох років продуктивної діяльності дітей, дидактичних ігор і вправ із сенсорного виховання. Пізніше продуктивна діяльність ускладнюється, навчання її набуває планомірності й систематичності. Сенсорне виховання у цей період відокремлюється і реалізовується під час організованих дидактичних ігор і вправ. 

    Сучасні програми навчання і виховання дітей у дошкільних закладах, крім програми «Малятк», як правило, не містять розділу «Сенсорне виховання». Завдання його реалізуються в інших розділах, у яких ідеться про мовленнєвий розвиток дітей, ознайомлення їх з навколишнім світом, розвиток продуктивних видів діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                       РОЗДІЛ 2.

      Експерементальна перевірка технології розумового навчання   у початковій школі

    2.1. Розвиток розумових здібностей учнів молодших класів у процесі впровадження курсу «Розвиваючі ігри»

      Основною характеристикою традиційної системи освіти є конкретно-практичні знання, викладені у вигляді готових зразків. Традиційна методика викладання предметів початкової ланки спрямована здебільшого на запам’ятовування програмового матеріалу і відтворення його. Нині у початкових класах потрібно змінювати пріоритети цілей навчання: на перший план треба висувати його розвиваючу функцію, культ самостійності і нестандартності думок.

    У північних народів є простий і мудрий афоризм: «Якщо подарувати людині одну рибину, вона буде ситою один день. Якщо подарувати дві, буде ситою два дні. А якщо навчити ловити рибу – буде ситою все життя.» Так і в навчанні: скільки б у школяра не було предметних знань і вмінь, старанності, сумлінності – їх все одно буде замало для подальшого успішного навчання і розвитку.

    Стратегія розвитку освіти в Україні відповідно до національної програми «Освіта» передбачає використання світового досвіду для створення системи освіти, яка б відповідала стандартам ХХІ ст. До таких наукових розробок належить система розвивального навчання, що є прообразом принципово нової системи освіти. Його основна мета – розвиток здібностей дитини, на відміну від «навчання», де відбувається механічне засвоєння знань.

    Розвивальна мета реалізується на всіх уроках в початкових класах. Якщо учень залишається звичайним виконавцем і йому не вдається відчути задоволення від творчості, то сформувати стійкі пізнавальні інтереси не можливо. Розвивальні можливості уроку мають такі важливі напрями роботи:

1) розвиток процесів сприймання;

2) оволодіння загальнонавчальних умінь і навичок;

3) нагромадження індивідуального досвіду пошукової діяльності;

4) розвиток уяви, уваги.

     Систематизації і подальшому розвитку розвивального впливу служить впровадження в початкових класах курсу «Розвиваючих ігор». Програма курсу «Розвиваючі ігри» складена для впровадження в експериментальній школі розвитку здібностей № 44 при Запорізькому держуніверситеті. Цей курс дає можливість розвивати пізнавальні здібності, розвивати мислення, просторову уяву, фантазію, пам’ять, увагу дітей, допомагає дитині оволодіти вмінням аналізувати, порівнювати, узагальнювати, проявляти кмітливість і винахідливість.

   «Розвиваючі ігри» створюють умови для кращого пізнання дітьми себе і людей, взаємодії людини з навколишнім світом, усвідомлення зв’язків з природою, сім’єю, родичами, з самим собою, визначення поведінки в життєвих ситуаціях. Правильно підібрані і добре організовані ігри, логічні задачі, вправи для розвитку уяви, пам’яті, уваги сприяють всесторонньому, гармонійному розвитку школярів, допомагають виробити необхідні в житті і навчанні корисні навики і якості. Гра – це «чарівна паличк», з допомогою якої можна навчити дитину читати, писати, і, головне, мислити, винаходити, доводити. Важливо, щоб гра захоплювала і була доступною, щоб у ній був елемент змагання, якщо не з кимось, то, принаймні, з самим собою. Інтерес до гри, до розв’язування задач, що вимагають активного мислення, з’являється не завжди і не у всіх дітей зразу, і тому пропонувати такі ігри треба поступово, не здійснюючи тиск на дітей. Природа гри (і розвиваючих) така, що при відсутності абсолютної добровільності вона перестає бути грою. Грою можливо захопити, змусити гратися не можливо. «Розвиваючі ігри» вимагають в цьому аспекті особливої обережності. Складні, непосильні завдання можуть дитину злякати. Тут особливо необхідно дотримуватися принципу від простого до складного. Але, зате, коли дитині вдається осмислити завдання, перебороти перші труднощі, вона відчує велику радість і буде готова до більш складної гри чи завдання. В дитини з’являється віра в свої сили, розвивається “розумовий апетит”, а це означає, що мета курсу «Розвиваючі ігри» досягнута.

    Звичайно, коли діти відгадують головоломку, логічні завдання, вони, як правило, застосовують метод проб і помилок, перебираючи різноманітні варіанти. Частіше всього це не приводить до раціональних результатів. Виникає необхідність подумати, знайти якусь закономірність, зрозуміти, чому завдання не розв’язується, які нові прийоми слід застосувати, щоб наблизитись до мети. Цей момент гри особливо важливий, бо починається інтенсивна робота думки (і індивідуальної, і колективної). В цей період необхідна допомога і підтримка вчителя, його пояснення і рекомендації. Іноді може бути корисна навіть підказка, що допомагає учневі знайти правильне рішення. При цьому дуже важливо мати на увазі, що під час розв’язування логічних завдань, роботи з текстом важливіше значення має сам процес, експериментування, а не прагнення досягнути якогось конкретного результату гри.

    Ігри та завдання класифікуються за впливом на розвиток найважливіших технічних та пізнавальних процесів. Основні напрямки роботи під час впровадження курсу “Розвиваючі ігри” такі:

І. розвиток образного мислення;

ІІ. тренування логічного мислення;

ІІІ. розвиток сенсорних здібностей;

ІV. тренування пам’яті;

V. розвиток уваги;

VІ. розвиток уяви і творчих здібностей.

 

 

      І. Розвиток образного мислення. Вважають, що основою розвитку мислення є формування і вдосконалення мисленнєвих дій. Спершу дитина діє у зовнішньому плані, оперуючи безпосередньо з предметами і змінюючи їх стан чи властивості; потім відбувається їх перехід у внутрішній план і перетворення у дії мисленнєві.

      При цьому мисленнєві дії дитини набирають або форму дії з образами, або форму дії зі знаками (словами, числами та ін.)      

       Мислення – це активний пошук зв’язків і відношень між різними подіями, явищами, предметами.

       Спрямованість на відображення зв’язків і відношень, які не спостерігаються прямо (наприклад, причинно-наслідкових та ін.) на виділення в предметах та явищах суттєвого, важливого і несуттєвого, неважливого, а також загального і окремого відрізняє мислення від інших пізнавальних процесів. Як свідчать дослідження психологів, з допомогою спеціального тренування діти можуть оволодіти багатьма можливостями, пов’язаними з образним видом. Наприклад, вони можуть навчитися подумки перетворювати образи реальних предметів, будувати наочні моделі (на зразок схем), які відображають суттєві властивості об’єктів або явищ, планувати свої дії подумки.

     Щоб дитина навчилася всього цього тренування образного мислення, слід спрямовувати на розвиток таких здатностей:

1. Здійснювати оперування образом подумки;

2. Орієнтуватися в просторі з допомогою простої план-схеми, а також самостійно її створювати;

3. «Читати» і створювати прості схематичні

зображення різноманітних об’єктів;

5. Планувати свої дії подумки.

 

 

ІІ. Тренування логічного мислення.

 Логічне мислення формується на основі наочно-образного і є вищою стадією мислення взагалі. Процес досягнення цієї стадії доволі тривалий і складний. Пояснюється це тим, що повноцінний розвиток логічного мислення вимагає не лише високої розумової активності, але й передбачає наявність у людини певної суми знань про спільні і суттєві ознаки предметів та явищ навколишнього світу. Дослідження психологів свідчать про те, що лише на 14 році життя дитина досягає стадії формально-логічних операцій, після чого її мислення стає все більш схожим на мислення дорослої людини.

     Проте основи розвитку логічного мислення закладається в дошкільному і молодшому шкільному віці. Молодші школярі здатні оволодіти на елементарному рівні такими способами логічного мислення, як порівняння, узагальнення, класифікація, систематизація і змістове співвідношення.

1. Порівняння

Порівнянням називають особливий спосіб мислення, спрямований на виявлення ознак подібності й відмінності між предметами та явищами. Навчаючись способу порівняння, дитина повинна оволодіти такими вміннями:

• виділяти ознаки об’єкта на основі співставлення його з іншим об’єктом;

• визначити спільні і відмінні ознаки порівнюваних об’єктів;

• відрізняти важливі і неважливі ознаки об’єкта;

2. Навчання способів «узагальнення» і «класифікація»

Класифікація – це вміння подумки поділяти предмети на класи за їх найбільш суттєвими ознаками. Для проведення класифікації необхідно вміти аналізувати матеріал, співставляти (співвідносити) один з одним окремі його елементи, знаходити в них спільні ознаки, здійснювати на основі цього узагальнення, розподіляти предмети на групи на основі виділених в них і відображених у слові – назві групи – спільних ознак.

     Узагальнення – це здатність подумки об’єднувати предмети і явища за їх спільними і суттєвими ознаками.

3. Навчання способу «систематизація»

    Систематизувати – значить приводити до системи, розміщувати об’єкти за певним порядком, встановлювати певну послідовність. У молодшому шкільному віці дитина може оволодіти такими вміннями, необхідними для здійснення систематизації:

• знаходити закономірність об’єктів, впорядкованих за одною ознакою і розташованих в одному ряді;

• впорядковувати об’єкти, розміщені в ряді за принципом випадковості;

• знаходити закономірність розташування об’єктів, впорядкованих на основі двох чи більше ознак і розміщених в матриці.

4.Навчання способу «змістове співвідношення».

     Коли дитина навчиться співвідносити, порівнювати предмети за їх зовнішніми ознаками, наприклад, за формою, кольором, величиною, можна переходити до навчання більш складної інтелектуальної дії – співвідношення предметів за змістом. Співвідносити предмети за змістом – означає знайти якісь зв’язки між ними. Краще, якщо ці зв’язки базуються на суттєвих ознаках, властивостях предметів і явищ. Проте важливо вміти спиратися і на другорядні, менш важливі, властивості й ознаки.

ІІІ. Розвиток сенсорних здібностей.

Сенсорний розвиток дитини – це розвиток її сприймання і формування уявлень про зовнішні властивості предметів: їх форму, колір, величину, положення у просторі. З розвитком сенсорики у дитини з’являється можливість оволодіння естетичними цінностями в природі і суспільстві. Із сприйняття предметів і явищ навколишнього світу починається пізнання, тому сенсорні здібності є фундаментом розумового розвитку.

    Цілеспрямований розвиток сенсорних здібностей повинен охоплювати такі етапи:

• формування сенсорних еталонів стійких, закріплених у мовленні уявлень про кольори, геометричні фігури і співвідношення за величиною між кількома предметами;

• навчання способів обстеження предметів, а також уміння розрізняти їх форму, колір та величину і виконувати усе складніші окомірні дії;

• розвиток аналітичного сприймання: вміння орієнтуватися в поєднаннях кольорів, розчленовувати форму предметів, виділяти окремі вимірні величини.

V. Тренування пам’яті.

   Роль пам’яті у розвитку дитини важко переоцінити. З її допомогою вона засвоює знання про навколишній світ і саму себе, оволодіває нормами поведінки, набуває різноманітні вміння і навики.

    Пам’ять – це збереження і, пізніше, відтворення людиною власного досвіду

    Для розвитку образної пам’яті доцільно використовувати образ проведення занять на протязі навчального року в першому класі школи № 8 м. Долгопрудного, а також заняття в «Школі ейдетики» (м. Москва).

    «Ейдос» – по-грецьки «образ», а ейдотизм є різновидністю образної пам’яті. Людина, що володіє ейдотичною пам’яттю, може запам’ятовувати велику кількість інформації. Наприклад, для вивчення напам’ять віршів і переказ прозових творів використовується піктограма (зображення, що містить повідомлення, передане малюнком). Спочатку, для загального сприймання, текст читається повністю, потім по смислових частинах. Вчитель робить паузу, і діти малюють піктограму до цього уривку. Вчитель продовжує читати, а діти слухають і знову малюють. Піктограма, як правило виходить така, що вона зрозуміла тільки для автора. Тому краще, коли кожен учень сам складає піктограму, не змальовує її у інших. Це не виключає колективного обговорення малюнка, тобто під час читання всі разом обговорюють, як краще зобразити те чи інше слово, строфу, а потім кожен сам виконує свій малюнок. Якщо учень збивається, йому дозволяють підглядати в піктограму, або ж інші учні можуть підказувати жестами (без слів).

     Хороші результати дають методи «ейдетики» і для вивчення таблички множення. Багато учнів в 1 і 2 класах, не дивлячись на аналітичний розбір таблиці вчителем на уроці, все ж просто заучують її, а розуміння конкретного змісту дії множення приходить пізніше. «Школа ейдетики» – для кожної цифри від 2 до 9 підібрала образ тварини, наприклад:

2 – гуска 6 – равлик

3 – верблюд 7 – крокодил

4 – жираф 8 – змія

5 – кенгуру 9 – кит

    Кожен вираз складається з множників, знаку «дорівнює» і результату множення. Множники кожного виразу стають тваринами, які зустрічаються один з одним. А результат двох множників – це зміст їх зустрічі. Наприклад, 5*6 = 30. Тут 5 – кенгуру, 6 – равлик, 30 – це гори (3) і сонце (0). Сюжет такий: коли кенгуру (5) зустріла свого давнього приятеля равлика (6), то запросила його в  гори (3) для того, щоб добре позагорати під яскравим сонцем (0). Всі придумані ситуації потрібно уявляти чи намалювати.

     Візуалізація сюжету дозволяє краще засвоїти табличку.

V. Розвиток уваги

      У психології увагою називають спрямовану психічну діяльність людини, зосереджену на об’єктах, які мають для неї певне значення. К. Д. Ушинський колись правильно зазначив, що увага це «ті двері, через які проходить все, що входить в душу людини із зовнішнього світу».

   Психологи встановили, що чим вищий рівень розвитку уваги, тим вища ефективність навчання.

     Неуважність – одна із найпоширеніших причин поганої успішності дітей молодших класів. Виявляється, навчання ставить перед дитиною нові завдання, не схожі на ті, які вона звикла виконувати під час гри. Навчальні завдання, на відміну від ігрових, містять більше нової інформації, а процес їх виконання вимагає довшого зосередження. На жаль, і за своєю формою процес навчання не завжди є захоплюючим і невимушеним. І щоб оволодіти усіма новими знаннями та навиками, дитині потрібно навчитися керувати своєю увагою, підпорядковувати її своїй волі. А для цього необхідно тренувати здатність бути уважним з допомогою ігор і спеціальних вправ.

Ці ігри розвивають якості уваги:

1. утримувати увагу на одному й тому ж завданні якнайдовше (сталість і концентрація уваги).

2. швидко переводити увагу з одного об’єкта на інший, переходити від одного виду діяльності до іншого (переведення уваги).

3. підпорядковувати увагу вимогам діяльності (довільність уваги).

4. помічати в предметах і явищах малопомітні, але суттєві ознаки і властивості (спостережливість).

VI. Тренування уяви.

    Уява – це процес побудови образу продукту діяльності ще до його виникнення, а також створення програми поведінки у тих випадках, коли проблемна ситуація характеризується невизначеністю. Особливість уяви полягає в тому, що вона дозволяє приймати рішення і знаходити вихід з проблемної ситуації за відсутності знань, які в таких випадках необхідні для мислення. Фантазія (синонім поняття «уява») дозволяє, так би мовити, «перескочити» через якісь етапи мислення і уявити собі кінцевий результат. Активна уява спрямована на вирішення певних завдань. Репродуктивна уява характеризується тим, що створює образи, які відповідають описові. Наприклад, під час читання літератури, під час вивчення карти місцевості чи історичних описів уява відтворює те, що відображене в цих книгах, картах, оповіданнях.

    Продуктивна уява, на відміну від відтворюючої, передбачає самостійне створення нових образів, які реалізуються в оригінальних і вартісних продуктах діяльності. Продуктивна уява є невід’ємним елементом творчої діяльності.

 Рекомендується особливу увагу звернути на розвиток таких здібностей і вмінь, що розвивають уяву:

1. використовувати замінники предметів;

2. здійснювати «опредмечування» невизначеного об’єкта;

3. створювати образи на основі словесного опису або неповного словесного зображення;

4. оперувати уявними образами простих багатовимірних об’єктів (просторова уява);

5. підпорядковувати власну уяву певному задумові, створювати і послідовно реалізовувати план цього задуму.

     Основними показниками творчих здібностей є швидкість і гнучкість думки, оригінальність, допитливість, точність і сміливість.

   Швидкість думки – кількість ідей, яка виникає за одиницю часу.

    Гнучкість думки – здатність швидко і без внутрішніх зусиль переключатися з однієї ідеї на іншу.

   Оригінальність – здатність до генерацій ідей, які відрізняються від загальноприйнятих, до парадоксальних, несподіваних рішень.

     Допитливість – здатність дивуватися; відкритість та інтерес до усього нового.

    Сміливість – здатність приймати рішення в ситуаціях невизначеності, не лякатися власних висновків і доводити їх до кінця, ризикуючи особистим успіхом та репутацією. Найефективнішим способом навчити дитину мислити творчо є гра, і особливо гра розвиваюча. Дослідження психологів показують, що продуктивному творчому мисленню сприяє оволодіння спеціальними способами.

 До таких способів належать: виділення протилежних властивостей, пошук аналогій, асоціювання понять, ставлення запитань, переформулювання, генерування ідей, зміна альтернативи, комбінування.

    Саме курс «Розвиваючі ігри» дозволяє так детально і послідовно вирішувати проблему розвитку розумових здібностей та психічних особливостей учнів для того, щоб вдосконалити розвивальну мету кожного уроку з усіх предметів у всіх класах. Своєрідними підсумковими уроками в межах курсу «Розвиваючі ігри» є уроки розвиваючої діагностики «Перевір свої спроможності», що проводяться тричі на рік: на початку  , всередині та вкінці навчального року. Ці уроки дають змогу діагностувати та відстежувати розвиток пізнавальних процесів у кожної дитини. Надзвичайно важливими з огляду на становлення особистості школярів є теми курсу, що сприяють ознайомленню зі способами самовивчення, самоспостереження, формування адекватної самооцінки, ознайомленню учнів з прийомами спілкування, розвитку уміння знаходити моральний вихід з суперечливих ситуацій, формуванню в учнів прагнення оцінювати інших, виходячи з їх моральних та людських якостей. Цьому сприяють теми: «Чужа думка – пітьма…», «Духовний світ людини», «Взаєморозуміння», «Одвічні цінності – добро та правда», «Друг – це…», «Світ емоцій», «Людина серед людей». Ставлення дітей до такого курсу є надзвичайно позитивним: відсутня скутість, закомплексованість, страх помилки чи негативного результату. Діти з радістю, задоволенням і азартом працюють над логічними задачами, вправляються в розвитку уваги, пам’яті, творчості, уяви. Цей азарт діти переносять і в сім’ї, залучаючи до інтелектуальної праці батьків. Зовсім іншими очима діти дивляться і на вчителя, що разом з ними розв’язує цікаві завдання, дає пізнавальну інформацію. Вчитель для них стає другом, порадником, що ділиться своїми знаннями з дітьми. Атмосфера довір’я і співпраці з уроків курсу «Розвиваючі ігри» переноситься на уроки інших предметів початкової школи.

     Успішну виконання дітьми завдань курсу «Розвиваючі ігри» коректує оцінку вчителем учня. Віра вчителя в можливості своїх учнів, їх розумовий потенціал допомагає самим учням переборювати труднощі в навчанні, покращує стосунки учня і педагога.

    2.2. Розвиток розумових здібностей учнів шляхом використання рівневого навчання.

   У процесі розумового виховання школяр повинен навчитися мислити.    

    Мислення — процес опосередкованого й узагальненого пізнання предметів і явищ об’єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв’язках і відносинах.

       Класно-урочна система потребує вдосконалення навчального процесу диференціацією завдань і методики навчання залежно від можливостей учнів. Іншими словами – формування різних рівнів навчання: від простішого до складнішого. Навчально-виховний процес, що враховує типові індивідуальні особливості учнів, прийнято називати диференційованим, а навчання за таких  умов — диференційованим навчанням.

    У навчальному процесі застосовують такі види диференціювання. За здібностями. Учнів розподіляють на навчальні групи за загальними або за окремими здібностями. У першому випадку за результатами успішності учнів розподіляють по класах А, Б, В і навчають за відповідними програмами. Можливі переведення з одного класу до іншого. У другому випадку їх групують за здібностями до певної групи предметів (гуманітарних, природничих, фізико-математичних).

      Таке диференціювання викликає сумніви. Дитина, яка потрапила до класу здібних учнів, може вважати себе кращою за інших, що нерідко спричиняє відхилення від норми у вихованні. І навпаки, діти, зараховані до класу менш здібних, щодня почуватимуться неповноцінними. Крім того, слід мати на увазі, що здібності дитини розвиваються, і важливе значення для її розвитку мають умови, в які вона потрапляє. Якщо її оточують більш розвинені одноліт¬ки, то вона отримує більше шансів для свого розвитку. До того ж, здібності людини можуть виявлятися на різних ві¬кових етапах.

    За відсутністю здібностей. Учнів, що не встигають з тих чи тих предметів, групують у класи, в яких ці предмети вивчають за менш складною програмою і в меншому обсязі (такий розподіл за класами дуже поширений у Франції). Найбільший недолік такого диференціювання в тому, що учні здобувають неоднакову освіту й тому не мають рівних можливостей для її продовження.

     За майбутньою професією. Навчання дітей у  школах музичних, художніх, з поглибленим вивченням іноземних мов. За інтересами учнів. Навчання в класах або школах з поглибленим вивченням фізики, математики, хімії, інших предметів. Такі класи створюють у  школах за умови великої кількості учнів, які виявляють підвищений інтерес до певних предметів, їх формують з восьмого року навчання, коли учні вже отримали певний рівень загальноосвітньої підготовки, на базі якої можна організувати диференційоване навчання.

      За талантами дітей. Пошук талановитих дітей і ство¬рення умов для їх всебічного розвитку. Пошук здійснюють через проведення різноманітних конкурсів, олімпіад.

     Кожен з розглянутих видів диференціювання має свій зміст і методику навчання, що є предметом вивчення спеціальних галузей педагогіки. Розглянемо можливі шляхи організації диференційованого навчання в загальноосвітній школі.

     Диференційоване навчання у практичній діяльності вчителя може виражатися в тому, що всі учні отримують завдання однакової складності, але слабшим з них під час їх виконання надають індивідуальну допомогу, або слабшим учням дають окремі, посильні для них завдання. Інколи учням пропонують легкі завдання, згодом ускладнюють додатковим завданням, яке вони виконують відповідно до своїх можливостей. Загалом диференціювати завдання за змістом можна за кількістю завдань, за ступенем їх складності, за ступенем самостійності виконання. Складніший і ефективніший вид диференційованого навчання — його здійснення в умовах поділу класу на групи залежно від рівня навчальних можливостей учнів.

У практиці такого поділу використовують методику Ю. Бабанського, який увів поняття реальних навчальних можливостей учнів, їх зміст визначають такі критерії:

 а) психологічні компоненти (здатність до аналізу, синтезу, порівняння, вміння виділити суттєве, робити узагальнення; раціональність, самостійність, гнучкість, темп мислення, спостережливість, логічність мовлення, пам’ять, увага);

 б) навички навчальної праці (самоконтроль, планування, темп обчислень, письма, читання, організованість у навчальній роботі, дотримання розпорядку дня;

 в) окремі компоненти вихованості (наполегливість у навчанні, старанність, свідома навчальна дисципліна, громадська активність, ставлення до навчання, учителів, однокласників);

 г) позашкільний вплив сім’ї, однолітків;

 ґ) біологічні компоненти (фізична працездатність, стан здоров’я, дефекти мовлення, слуху, зору).

            З урахуванням цих критеріїв учнів за їх навчальними можливостями можна умовно поділити на такі групи:

          Учні з дуже високими навчальними можливостями — характеризуються здатністю швидко засвоювати матеріал, вільно вирішувати завдання, з інтересом самостійно пра¬цювати, потребують завдань підвищеної складності .

         Учні з високим рівнем навчальних можливостей — мають міцні знання, володіють навичками самостійної роботи, не поступаються першій групі в засвоєнні матеріалу, але не завжди старанно закріплюють вивчене, бо їм не властива висока працездатність, потребують корекції їхньої роботи, періодичного контролю навчальної діяльності.

           Учні з середніми навчальними можливостями — характеризуються здатністю нормально вчитися, окремим притаманна висока виучуваність за низької навчальної працездатності, іншим — середня виучуваність за середньої працездатності, потребують оперативної підтримки й допомоги педагога.             

         Учні з низькими навчальними можливостями — мають низький рівень виучуваності або навчальної праце­здатності, потребують спеціального підходу педагога.

    Формуючи тимчасові групи, слід пам'ятати: учні не по­винні здогадуватися про причину їх поділу на групи, щоб не травмувати їхнього самолюбства; до групи може входити 4— 6 учнів; група може бути гомогенна (однорідна) — з учнів, що мають однаковий рівень навчальних можливостей, або гетерогенна (змішана); найефективніша група змішана, але продуктивність її роботи низька; комплекти груп можна змі­нювати залежно від мети; комплект може складатися з уч­нів таких груп: 4, 3, 2 і 1; 4, 3, 2 і 2; З, З, 2 і 2.

      Структура уроку, на якому здійснюють диференційо­ване навчання, передбачає таку послідовність структурних елементів: підготовка учнів до заняття; постановка вчите­лем завдання й усвідомлення його учнями; попередні роздуми, дискусія про шляхи вирішення завдання; виконання дій, вирішення завдання; оцінювання результатів навчально-пізнавальної діяльності. Оскільки подібні компоненти уроку розглядалися під час розкриття структури уроків різних типів, нема потреби характеризувати структурні компоненти групового заняття.

     Диференційоване навчання на уроці потребує ґрунтов­ної підготовки педагога, певних умінь. Необхідно: вивчити індивідуальні особливості учнів, розподілити їх за групами, розмістити ці групи; підібрати консультантів; розро­бити заняття в деталях; чітко сформулювати основні й до­даткові запитання, визначити час на їх виконання; проду­мати систему оперативного контролю; поєднувати індивідуальну, групову і фронтальну роботу; продумати власну педагогічну діяльність на занятті; підготувати необхідні дидактичні матеріали.

Позитивним у диференційованому навчанні є те, що:

 а) воно дає можливість ставити перед учнями навчальні завдання, що передбачають пошук;

 б) створюються пере­думови для використання комплексних розумових дій; в) навчальні завдання розв’язуються у процесі спілкування членів групи, що сприяє вихованню колективізму, форму­ванню комунікативних якостей, поділу праці між члена­ми групи;

 г) учитель здійснює керівництво навчальним процесом опосередковано.

     Цікавим є зарубіжний досвід диференційованого навчання. У школах США, наприклад, практикують поділ учнів на чотири категорії, відповідно до їх розумових здібностей (коефіцієнт інтелекту )

1)високий рівень (110 балів і вище). Залежно від кількості балів за тестом учні цієї категорії класифікуються як дуже здібні (110— 119), незвичайні (120—139) і обдаровані (140 і більше);

 2) середній рівень (90—109 балів);

3) рівень, нижчий за середній ( 70—89). До цієї групи належать діти із затримкою в розумовому розвитку (80—89) і межовими по­рушеннями інтелекту (70—79);

 4) розумове відсталі діти (К) нижче 70). Їх, у свою чергу, поділяють на таких, що піддаються навчанню (приблизно 50—60), піддаються прищепленню елементарних навичок (приблизно 25—49) і та­ких, що потребують постійної опіки (нижче 25).

    Комплектування груп учнів може бути однорідне і неоднорідне. У неоднорідному класі навчаються учні з різними здібностями. Фактично для викладання у такому класі від учителя вимагається «потрійна» підготовка (розумово відсталих, як правило, навчають окремо). Він повинен розподіляти свій час між трьома групами учнів і не може приділити час лише одній із них. Останніми роками ці недоліки усувають за допомогою програмованого навчання, індивідуалізації навчання та навчання за допомогою комп'ютера.

      Навчання в однорідних групах також має різні форми. Найпоширенішою є створення спеціальних класів у звичайній школі, до яких зараховують учнів з особливими здібностями. Аналогічним чином розв'язується питання і з учнями, що мають низький рівень інтелектуального розвику. Групування учнів за здібностями супроводжується відповідними модифікаціями шкільних програм, коли кожна група дотримується власного профілю навчання. Так, учні з особливими здібностями вчаться в старших класах на відділенні підготовки до коледжу й, відповідно, опановують складніші дисципліни. А для учнів із зниженим інтелектом існує програма так званого базового навчання (вузько виробниче спрямування). Разом з академічним профілем у середній школі існують програми цільової професійної підготовки: індустріальна, комерційна, сільськогосподарська.

   Принциповою відмінністю американської школи є відсутність обов'язкових навчальних програм і єдиних ви­мог до знань учнів.

      Існують такі види мислення: діалектичне — вміння бачити в явищі суперечності, тенденції розвитку, зародження нових; логічне — встановлення узагальнених зв'язків між новими знаннями і раніше засвоєним матеріалом, приведення їх у певну систему; абстрактне — абстрагування від неістотних, другорядних ознак, виділення загальних та істотних і на цій основі формування абстрактних понять; узагальнююче — знаходження загальних принципів і способів дій, що поширюються на певну низку явищ; категоріальне — вміння об'єднувати поняття в класи і групи на підставі певних істотних ознак подібності; теоретичне — здатність до засвоєння знань високого рівня узагальнення, розуміння наукових засад і принципів розвитку тих чи тих галузей знань, виявлення залежності та закономірності існуючих між явищами зв'язків; індуктивне — рух думки від окремого до загального, від фактів до узагальнень, висновків; дедуктивне —рух думки від загального до окремого; алгоритмічне — неухильне дотримання інструкції, яка вказує строгу послідовність дій, що забезпечує отримання результату; технічне — розуміння наукових засад і загальних принципів виробничих процесів; репродуктивне — актуалізація засвоєних знань для розв'язання завдань відомого типу або виконання дій у знайомих умовах; продуктивне — самостійне вирішення людиною нових завдань на основі набутих знань, а також із використанням нових даних, способів і засобів, необхідних для їх вирішення; системне — здатність виявляти зв'язки між науками, розуміти загальнонаукові закони, покладені в основу їх розвитку, мати загальні уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства.

    З допомогою різних рівнів учнів необхідно навчити різних видів мислення. Оволодіти ними він може лише за умови освоєння таких мислительних операцій, як: аналіз — мислене розчленування цілого на частини або мислене виділення окремих його частин; синтез — мислене поєднання частин предметів або окремих його сторін, їх ознак, властивостей; порівняння — встановлення подібності або відмінності між предметами і явищами за однією кількома ознаками, виділеними в певній послідовності; класифікація (систематизація) — поділ предметів або явищ за групами залежно від подібності чи відмінностей між ними.

    Особлива роль у розумовому вихованні належить формуванню інтелектуальних умінь. Цьому сприяє робота з різними типами завдань: дослідницькими (спостереження, дослідництво, підготовка експерименту, пошуки відповіді в науковій літературі, екскурсії та експедиції з метою збирання матеріалу та ін.); порівняльними (від простіших до порівнянь, що виявляють подібність або відмінність понять, складних явищ); на впорядкування мислительних дій, використання алгоритмів або самостійне їх складання; пов'язані з аналізом і узагальненням ознак для виокремлення явища в певний клас чи вид.

 

 

 

 

                                                         ВИСНОВКИ

          Отже, в основі системи розвивального навчання лежить уявлення про розвиток дитини як суб’єкта особистої діяльності. А це означає, що головна мета навчання – забезпечити розвиток дитини. Головне завдання педагога, вивчаючи особисті навчально-пізнавальні можливості учня, визначити індивідуальну зону найближчого розвитку дитини, допомогти формуванню ще не сформованих здібностей дитини.

     Об’єктом розумової діяльності людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістове підгрунтя і зумовлюють різне співвідношення предметно-дійових, перцептивно-образних та поняттєвих компонентів у їх розв’язуванні. Залежно від цього розрізняють три основні види мислення: наочно-дійове, наочно-образне,  словесно-логічне  .

     Знання в цій системі не самоціль, а тільки засіб. Набуття дитиною потреби в навчальній діяльності, відповідних мотивів сприяє бажанню навчатись, а оволодіння навчальними діями формує вміння навчатись. Якраз бажання та вміння навчатись характеризує молодшого школяра як суб’єкта навчальної діяльності.

    Проблема розвивального навчання не втратила своєї актуальності і в наш час. Цю проблему намагаються вивчити і розв’язати багато вчених. Звертають свою увагу на вирішення проблеми Г.Д.Кирилова, І.С. Якіманська, О.М.Любарська та інші, в тому числі і викладачі вузів та вчителі загальноосвітніх   шкіл .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                       СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Базовий компонент дошкільної освіти в Україні. — К., 1999.

2. Богуш А. М., Лисенко Н. В. Українське народознавство в дошкільному закладі. — К., 2002. 

3.Болтарович. Традиції сімейного виховання // Народна творчість та етнографія. — 1993.

 4. Буре Р. С., Островская Л. Ф. Воспитатель и дети. — М., 2003. 

5.Вільчковський Е. С. Критерії оцінювання стану здоров'я, фізичного розвитку та рухової підготовленості дітей дошкільного віку. — К., 1998.  

6.Вільчковський Е. С. Теорія і методика фізичного виховання дітей дошкільного віку. — Л., 1998.

7. Венгер Л. А., Пилюгина Э. Г., Венгер Н. Б. Воспитание сенсорной культуры ребенка от рождения до 6 лет. — М., 1988.

8. Виховання дошкільників в праці / За ред. 3. Н. Борисовой — К., 2002.

9.Воспитание гуманных чувств у детей / Под ред. Л. Н. Проколиенко, В. К. Котырло. — К., 1987.

10. Денисенко Н. Впровадження програми з валеології // Дошкільне виховання. — 1998 .- № 9

11. Державна національна програма «Освіта. Україна XXI століття» // Освіта. — 1993. - № 44-46

12.Дитина: Орієнтовний зміст виховання і навчання дітей 3—7 років у дитячих закладах. — К., 1992.

 13.Єфименко М. М. Театр фізичного виховання та оздоровлення дошкільників. — К., 1995.

14.Коментар до Базового компонента дошкільної освіти в Україні / Наук, ред. О. Л.

 15.Кононко. — К., 2003. Кононко О. Л. Стратегічна мета виховання — життєва компетентність дитини //Дошкільне виховання. — 1999. - №5.

16. Ждан А.Н. К теоретической реконструкции психологических основ развивающего обучения // Вопросы психологии. – 2000 . - № 6. - С. 76-90.

 17.Барташнікова І. А., Барташніков О. О. Розвиток уяви та творчих здібностей у дітей – Тернопіль, «Богдан», 1998

18. Мєщанова Г. Експериментальний курс  «озвиваючі ігри», - Рідна школа, 1996 ,№ 6.

19.Нікітін Б. П. Сходинки творчості або Развиваючі ігри (Переклад з російської) – Київ, Радянська школа, 1991.

 20.Барташнікова І. А., Барташніков О. О. Розвиток сенсорних здібностей і памяті – Тернопіль, «Богдан», 1998.

21.Савченко О. Я. Сучасний урок у початкових класах – Київ, «Магістр», 1997.