Тексти для аудіювання
Тексти
для
навчального аудіювання
з літературного читання
4 клас
Підготувала
Ткаченко О.Т.
Аудіювання (слухання і розуміння прослуханого)
При оцінюванні навчальних досягнень з української мови у початкових класах передбачена перевірка аудіативних умінь, тобто умінь сприймати на слух незнайомий текст і розуміти його.
Цей вид роботи здійснюється фронтально у кінці кожного семестру.
У 4 класі перевіряються вміння сприймати на слух незнайомий текст і розуміти його з одного прослуховування. При цьому учні повинні знати:
|
4 клас |
|
фактичний зміст |
|
причинно-наслідкові зв'язки |
|
головну думку висловлювання |
Учитель читає незнайомий учням текст, а потім пропонує тест, що складається із запитань з варіантами відповідей. Учні прослуховують кожне запитання та варіанти відповідей до нього, обирають один із варіантів і записують номер запитання і поряд — номер відповіді (1.а).
У 4 класі учням пропонується 6 запитань із трьома варіантами відповідей. За кожну правильну відповідь на запитання учень одержує 2 бали.
У збірнику дібрано художні тексти відповідно до вимог програми для 4 класу.
Обсяг тексту і тривалість звучання визначається так:
|
Клас |
Обсяг тексту |
Тривалість звучання |
|
4 |
320 - 400 слів |
3-4хв |
У 4 класі оцінювання здійснюється за 12-бальною шкалою. Для визначення того чи іншого бала в межах одного рівня вчитель бере до уваги незначні відхилення від окреслених критеріїв того чи іншого рівня та більшу чи меншу кількість помилок, допустимих для відповідного рівня.
4 клас
|
Рівень |
Бали |
Критерії оцінювання аудіативних умінь |
|
Почаковий |
1-3 |
Учень правильно вибрав відповідь лише на 1 запитання |
|
Середній |
4-6 |
Учень впорався із 2-3 запитаннями до тексту |
|
Достатній |
7-9 |
Учень правильно виконав 4 тестових завдання |
|
Високий |
10-12 |
Учень правильно вибрав відповідь на 5-6 запитань |
Подарунок у Мамин день
Сонячні промені принишкли на підвіконні й цікаво стежили за рухливими пальчиками Андрійка. Хлопчик сидів під вікном біля стола і завзято щось витинав, розмальовував, клеїв. Марточка, його маленька сестричка, широко розплющеними оченятами приглядалася до братикового майстрування.
На столі стояв виплетений з кольорового паперу кошичок, а Андрійко саме витинав пелюстки з тоненької бігулки, склеював їх і поволі заповнював кошичок паперовим квіттячком.
Промінчики й Мартуся тихесенько приглядалися. Вони не насмілювалися перешкоджати Андрійкові. Хлопчик застромив у кошичок останню квітку й переможно вигукнув:
— Готовий!
— Який гарний кошичок! — не витримала Мартуся й несміливо додала: — А для кого ти змайстрував його, Андрійку?
— Не здогадуєшся? Та ж сьогодні Мамин день! Це подарунок для мами від мене.
Мартусині оченята поширшали від несподіванки. Вона помовчала хвилину, а тоді стурбовано спитала:
— А що я подарую мамі?
— Не знаю. Щось придумай! — Андрійко почав прибирати клаптики паперу, клей і всяке приладдя на столику.
Мартуся низько-низько похилила голівку й тихенько вийшла в сад. Вона не могла стримати сліз і не хотіла, щоб Андрійко побачив їх. Легко йому говорити: він уже школяр-умілець, а вона, Мартуся, ще навіть до дитячого садка не ходить. Що ж вона може придумати?! Великі сльози котилися по зажуреному личку дівчинки і тихо скапували на її маленькі пальчики.
Шкода стало дівчинки сонячним промінчикам. Вони ласкаво пестили її русяву голівку, цілували щічки, шептали на вушко теплі слова втіхи, але Мартуся не чула їх.
З кімнати доносився голосок Андрійка. Він саме вітав матусю й дарував їй майстерно виплетений кошичок з паперовими квітами.
Ласкаве тепло промінчиків гріло Мартусині пальчики й жевріло золотими іскорками в краплинах щойно пролитих сліз. І раптом Мартуся придумала:
— Мамусю! — голосно покликала дівчинка, а коли мама виглянула в сад, простягнула їй долоньки, залиті сонячним промінням:
— Вітаю Тебе в Мамин день і дарую тобі сонячне проміннячко. Глянь, яке воно тепленьке й іскристе!
— Донечко! — Мамині поцілунки вмить висушили слізки на Мартусиному личку. — Сонячне проміння — це здоров'я, тепло, світло, життя — й усе це ти подарувала мені. Це ж найкращий подарунок, який я коли-небудь діставала! Дякую тобі, ясочко моя!
Мама пестила донечку, а Мартусине личко світилося й сяяло від щастя, наче б вона сама була сонячним променем.
(Й. Мудрик-Мриц, 345 слів)
Тестові завдання
1. Що стояло на столі?
а) Кошичок із кольорового паперу;
б) кошичок із дроту; в) кошичок із лози.
2. Чим заповнював кошичок Андрійко?
а) Фруктами; б) овочами;
в) паперовими квітками.
3. Для кого Андрійко приготував кошичок?
а) Для сестрички;
б) для бабусі; в) для мами.
4. Чому заплакала Мартуся?
а) Теж хотіла подарунка; б) її образив Андрійко;
в) вона не мої а чим привітати матусю зі святом.
5. Кому стало шкода дівчинки?
а) Вітрові; 6) хмаринці; в) сонячним променям.
6. Що подарувала Мартуся у Мамин день своїй мамі?
а) Букет квітів; б) сонячне проміння;
в) вітальну листівку.
Старий рибалка
Старий рибалка, увесь тіпаючись від холоду, йшов із гаю й ніс на спині оберемок дров. Важко ступаючи, йшов він по вкритій снігом землі повз хату козака, що доглядав ліс, і хотів перейти через міст до своєї оселі.
— Де це ти узяв дров? — гукнув козак, мов з-під землі виросши перед дідом. — Це дрова не твої! Ти їх украв!
— Я їх не крав, добрий чоловіче, — злякавшись, прошепотів рибалка.
— Що ти мене обдурюєш! Учора я тільки зрубав дерево.
— Ні, чоловіче, це я зібрав по гілочці правдиво та чесно, — відказав рибалка.
— Брешеш, стара собако! Давай їх сюди!
— Подивись, це ж самі тільки маленькі сухі гілочки, що я повідкопував біля дерева під снігом.
— Твоя брехня тобі й трошки не поможе, — казав козак рибалці, хоч і бачив, що той правду каже.
Козак схопив оберемок дров і поніс до хати. Рибалка сумно подивився на козака, і сльози закапали у нього з очей.
Минуло кілька днів. Надворі потеплішало, зробилася весна, по річці несло кригу. З міста прийшов син козаків і хотів був перейти через міст. Він не важився йти, але батько гукнув на нього: «Йди швидше, міст не переломиться!» І він побіг. Тільки забіг на міст, як ось крига штовхнула його, міст захитався і упав у воду; вкупі з ним упав і хлопець. Батько кинувся був за човном, але на тім березі, де він був, човна не було. Він бігав по березі, ламав руки і кричав. У цей саме час старий рибалка витягав свого човна із води і тільки побачив, що сталося з хлопцем, зіпхнув човен у воду, сів у нього й поїхав рятувати козакового сина. Щасливо витяг рибалка з води хлопця, посадив у човен і привіз до берега.
— Ось я віддаю тобі сина назад, — промовив він люб'язно до козака, — він здоровий, тільки трохи перелякався.
Козак не вірив своїм очам і довго стояв засоромлений.
— Прости мене, любий діду! — обізвався він нарешті. Сльози бриніли у нього на очах. — Прости мене за моє до тебе немилосердіє! — і з цими словами обняв діда і поцілував.
— Хай тебе Бог простить, а я на тебе й не сердився! — відказав ласкаво рибалка і пішов додому.
(С. Черкасенко, 343 слова)
Тестові завдання
1. Що ніс старий рибалка?
а) Оберемок дров;
б) великий мішок;
в) весла і вудку.
2. З ким він зустрівся?
а) Із паном; б) зі своїм другом;
в) з козаком.
3. У чому звинуватив козак старого рибалку?
а) У крадіжці дров; б) у крадіжці риби;
в) у крадіжці човна.
4. Що трапилося із сином козака?
а) Він упав з дерева на землю; б) він упав у воду;
в) він заблудився у лісі.
5. Що зробив старий рибалка, коли побачив хлопця у воді?
а) Кинувся рятувати його; о) повернув в інший бік:
в) пішов у село за допомогою.
6. Як зреагував козак на вчинок рибалки?
а) Дуже розсердився; 6) був вдячний рибалці;
в) не сказав ні слова.
Макове князювання
Край села у хмарах бузку стояла собі хата. Коло хати квітник, за квітником сад-город, а далі розлоге широке поле. У квітнику красувалися маки, рожі, чорнобривці, у садочку стигли вишні, груші, запахуші яблука-антонівки, а в полі половіли пшениці. От вийшла з хати Мариночка та й замішувалась:
— Ти, рожо, гарна, бо повна й висока. Ти, трояндо, рясна й духмяна. Ти, лілеє, мов біла панна. А ти, маче, гарно цвітеш: шо червоний, що великий. Тільки ж ледь розквітнеш — уже й облітаєш. Мало з тебе краси.
— Дарма, — на те мак. — Я недовго цвіту, бо не тепер я князь.
— А коли ж?
— Побачиш!
От він прехороші свої лискучі пелюстки розгубив, — лишилася мала зелена маківка. Та маківочка росла, росла і виросла, а далі достигла.
— Який ти тепер, маче, — каже Мариночка. — Як у загадці: повна діжка жита цвяшком накрита!
А Маринчина бабуня маківок назрізала, нарвала троянд, жоржин, чорнобривців, пахучого васильку, все разом у пучок зав'язала та й кличе Маринку:
— Ходім, онучечко, мак святити, бо сьогодні Маковія! Посвятили, на покуті поклали, а мак і пишається:
— Тепер я нарешті князь!
А з ним жоржини, троянди, пахучий васильок — увесь квітник величається:
— Ось яка нам шана! Тепер-то кожному видно: ми, квіти, коло хати найцінніші. Квітник — головна річ для людей!
Слухали те, слухати яблуні та груші, а далі не втримались:
— Чекайте-но! Сьогодні Маковія, а за тиждень — Спаса. А на Спаса господар з господинею покладуть у кошик наші яблука рум'яні, груші соковиті, наберуть молодого меду та й теж будуть святити. Буде й садовині шана! Буде й князюваннячко! Хіба що верба не князюватиме, бо на ній, звісно, груші не ростуть.
— От таке! — зашуміла на це верба. — Та ви, груші-яблуні, лиш перші бруньки розкривали, а мак стояв несіяний. коли я князювала. Моє князювання — найперше, бо найранішої весни!
— І правда,— пригадала Мариночка. — Вербу святили на Вербну неділю. Ще й приказували: «Верба б'є, не я б'ю, за тиждень Великдень!» То хто ж серед вас найголовніший князь: чи мак, чи сад, чи верба?
Зашуміли дерева, заторохтіли маківки, кожне себе вихваляло.
А вижате поле блищало просто сонця золотавою стернею і не втручалось до розмови. Снилось собі книшем, кутею на різдвяному столі, паскою у великодньому кошику, пухким калачем на Спаса, короваєм під весільними вінками. Воно знало, що знало! Тому дрімало стиха, набирало сили, аби викохати людям княгиню-пшениченьку. (Зірка Мензатюк, 369 слів)
Тестові завдання
1. Що стояло край села у хмарках бузку?
а) Верба; б) криниця; в) хата.
2. Що зробила Мариночка, вийшовши із хати?
а) Замішувалася;
б) заспівала; в) замислилася.
3. На що перетворилася макова квітка?
а) На пуп'янок; б) на ягідку; в) на зелену маківку.
4. А як поводилося вижате поле?
а) Сперечалося з усіма; б) не втручаюся до розмови;
в) вихваляло себе.
5. Що святять на Маковія?
а) Мед; б) яблука; в) мак..
6. А у яке свято шана садовині?
а) На Спаса; б) на Великдень;
в) на Івана Купала.
Пісня тоненької Очеретини
Одного дня тихе болото ніби хтось збурив. Невідомо хто, але всі його мешканці — постійні й тимчасові — гомоніли, лементували, галасували, били себе в груди. Доводили одне одному і всім разом — хто на що здатен, і кому на болоті найвища шана має бути.
— Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! — розпиналася жаба-скрекотуха.— Я найкраще співаю, мене все болото слухає. Я найвище стрибаю! Я найшвидше плаваю! Я...
— Чекай-но! — хитнула чубатою головою Чапля, що до того ніби дрімала. — А чи простоїш ти на одній нозі цілий день і цілу ніч?
— Пхе! Та це зовсім просто! — Жаба видряпалась на купину і виструнчилась на одній нозі. Та не постояла й хвилини — плюх у воду, тільки кола пішли.
— Бу-гу! Бу-гу! — зареготав Бугай. — Теж мені артистка! Ось коли я заспіваю-загуду — аж шибки в селі деренчать.
— Деренчать — це коли я співаю! Хіба ти так умієш? Др, др-р! — обурився Деркач.
— Та це ж відомо: кожен передусім себе хвалить. Тож знайте — співаю найкраще я! Кі-квік! Кі-квік! Без мене й болото не болото! — випнув груди Кулик.
Тоненька Очеретинка слухала всі ті розмови, слухала і все нижче схилялася до води.
— А ти чого мовчиш? — зачепив її Вітер, який усюди буває, все бачить, усе знає.
— Бо я нічого не вмію робити, — прошепотіла Очеретина.
— Ет, таке вигадаєш! — лагідно доторкнувся до неї Вітер.— Кожен щось та вміє. Тільки, може, не здогадується про те.
І він дмухнув на Очеретину раз, удруге.
І — о диво! — тоненька Очеретина несміливо, ледь чутно забриніла, пробуючи голос, а далі заспівала, заспівала...
Такою ніжною, такою сонячною була пісня тоненької Очеретини, що всі болотяні мешканці забули про суперечку. Заслухалися.
Слухали Жаби-скрекотухи, вибалушивши й без того банькаті очі.
Слухав Бугай, набравши повен дзьоб води.
І Деркач слухав, і Кулик, який спочатку себе, а потім уже своє болото хвалить.
Завмерла гордовита Чапля на одній нозі. Від здивування вона й цю ногу ледь було не підняла, але ж — так, ви вгадали, — якщо Чапля підніме й другу ногу, то впаде.
Ну а вітер полетів собі далі. Бо має усюди бувати, бо десь потрібен він іншим Очеретинам, які ще не пробудилися для своєї пісні.
(В. Чухліб 333 слова)
Тестові завдання
1. Що робили мешканці тихого болота?
а) Галасували; б) дрімали; в) готувалися до зимового сну.
2. Хто говорив: «Я найкраще співаю, мене все болото слухає»?
а) Рибка; б) Черепаха; в) Жаба.
3. А чим вихвалялася Чапля?
а) Тим, що має довгий дзьоб; б) тим, що високо літає;
в) тим, що вміє стояти на одній нозі.
4. Якою була тоненька Очеретинка?
а) Веселою; б) гордою; в) засмученою.
5. Що трапилося з Очеретинкою, коли на неї дмухнув вітер?
а) Вона заспівала;
б) вона заснула;
в) вона затанцювала.
6. А що зробив Вітер?
а) Полетів далі; б) співав разом з очеретинкою;
в) продовжував колисати Очеретинку.
Хто вишні поїв
Катрусина мама скаржилася татові:
— Он глянь на ту вишню. Знову горобці ягоди пооб'їдали, тільки кісточки висять.
Тато здивовано розвів руками і відповів:
— Та коли ж вони, кляті, їдять ті ягоди? Я скільки ходжу в сад, а не помітив, щоб горобці шкоду робили на вишні! Чудасія якась!
І Катруся теж ніколи не бачила, щоб птахи ягоди їли. Ось гойдатися на вишневих гілочках вони люблять. Гілочка тоненька, гнучка, то горобець як учепиться в неї лапками, як почне розколихуватися, так Катруся аж ногами затупцює від заздрості:
— Чому я не горобчик? Так би гойдалася і гойдалася...
Якось тата не було вдома, а мама пішла на грядки розпушувати землю навколо кущів картоплі. Катруся подумала-подумала й вирішила: «Ось піду в сад, сяду під вишнею і подивлюсь, хто ягідки їсть».
Та на землі сидіти їй було нецікаво. Вже коли в сад прийшла, то краще забратися на вишню і там причаїтися й постежити.
Залізла дівчинка на вишню. Вмостилася на гілці та й дивиться на ягоди. Ягоди великі, соковиті і дуже смачні. У Катрусі аж слинка покотилася. Слинку вона проковтнула і чекає, що ж далі буде.
Прилетів горобець, перескочив з гілочки на гілочку, дзьобнув на листочку якусь кузьку і полетів. На ягоди й не глянув.
«Цей, видно, не голодний, — думає Катруся. — Ось як голодний прилетить і буде ягоди дзьобати, то я йому тоді вже всю правду скажу. Скажу: негарно він робить, що вишеньки їсть...»
І тільки це подумала, як чує щось — дзінь! Глянула — аж то оса. Продзижчала над головою у дівчинки й сіла на ягоду. Вчепилася в неї, проколола тоненьку вишневу шкірку і почала смоктати густий солодкий сік. Не встигла добре й напитися, як дзінь! — друга оса прилетіла. І друга оса припала до вишеньки. Потім десь узялася третя. Обсіли з усіх боків ту ягоду. Далі таке почалося! Одна нап'ється, полетить, а на її місце інша поспішає...
Катруся ще на таке диво дивилася б, так ноги затерпли. Хоч як там гарно було, але на гілці важко сидіти, дуже мулько. Злізла вона на землю, заходилася терти ноги. А потім гукнула мамі:
— А я знаю, мамо, хто вишневі ягідки спиває! Ось іди сюди, подивися, що там виробляють оси!
Підійшла Катрусина мама, поглянула і руками сплеснула:
— Ну ви ж подумайте! Оси таку шкоду роблять, а ми грішимо на горобців.
(І. Сенченко, 369 слів)
Тестові завдання
1. Кому скаржилася Катрусина мама?
а) Дідусеві; б) садівникові;
в) татові.
2. Що вирішила зробити Катруся?
а) Піти в сад, сісти під вишнею і подивитись, хто ягідки їсть;
б) піти в сад і поласувати вишнями;
в) піти в сад і послухати пташиний спів.
3. Де примостилася Катруся?
а) Сіла під вишнею; б) залізла на вишню;
в) вмостилася на травичці.
4. Чому Катруся злізла з дерева?
а) У неї ноги затерпли; б) її вкусила оса;
в) їй набридло сидіти на дереві.
5. Хто ж пив з ягідок сік?
а) Бджілка; б) горобчик; в) оса.
6. Кого покликала дівчинка подивитися, що виробляють оси?
а) Маму; б) бабусю; в) татка.
Зелені сліди
Жив у глухій тайзі маленький звірок Бурундучок. В нього і нірка була під старим вивертнем.
Усе б нічого, та кривдили маленького Бурундучка. То Ведмідь з'їсть його запаси, то голодна Рись розриє нірку, а одного разу він ледве врятувався від хижої Куниці.
Терпів Бурундук і надумав поселитися високо в горах. Там хоч і лісу немає, зате і кривдників менше.
Вирив під скелею нірку — спробуй тепер його дістати. Наносив м'якого моху і сухої травиці — тепло буде взимку.
Дім готовий, тепер можна б трошки і відпочити. Та не такий Бурундук, не любить байдикувати. Завжди заклопотаний, стурбований, зате такими запасами, як у нього, не всякий може похвалитися.
Побіг Бурундук униз, під гору. Знайшов старого кедра, на ньому шишки висять. Крупні, смолисті. Вибрався Бурундук на дерево, налущив горіхів, сховав їх у защічні мішечки, поторкав лапками, — нікуди вже класти, повні. Пострибав на гору. Ох, важко з такою ношею! Стукнув лапками по круглих щічках — вискочило два горішки. Закопав їх у землю і пострибав далі. Ой, все ж таки важкувато! Знову стукнув по щічках — вискочило два горішки. Приховав і ті. І стриб, стриб — заспішив на гору по камінню.
Поки здолав дорогу — лише два горішки залишилось у мішечках. Заховав їх у нірці і знову помчав униз.
Ось так і наносив Бурундук у гори і кедрових горіхів, і соснового насіння, і ягід, і грибів.
Не мало і не багато минуло часу.
Прилетіла якось пташка Кедрівка в гори. Бачить — то тут, то там зелені грудочки до каміння притулилися. Придивилась: та то ж сосенки і кедрики! Ростуть купками, по двоє, по троє. І рівнесенькою доріжкою тягнуться в гори, ніби чиїсь сліди.
Полетіла Кедрівка вгору по цих слідах. Привели сліди до скелі. Під скелею Бурундук сидить стовпчиком, на сонечку гріється.
— Агов, Бурундуче, чи не знаєш, хто тут ходив-бродив? — спитала Кедрівка.
— Крім мене, тут ніхто не ходив, — відповів Бурундук.
А Кедрівка того ж дня рознесла новину по всій тайзі.
І відтоді не насмілювались кривдити Бурундука.
(За А. Сахаровим, 313 слів)
Тестові завдання
1. Де жив маленький Бурундук?
а) У глухій тайзі;
б) у полі; в) у сосновому бору.
2. Де надумав поселитися Бурундук?
а) Біля річки; б) у дуплі; в) високо в горах.
3. Що робив Бурундук, коли йому було важко нести горішки?
а) Викидав горішки;
б) закопував їх у землю і стрибав далі;
в) пригощав горішками звірят.
4. Що побачила пташка Кедрівка?
а) Розсипані горішки; б) малесенькі сосонки і кедрики;
в) сліди Бурундука.
5. Куди привели Кедрівку зелені сліди?
а) До скелі; б) до старого дерева;
в) до озера.
6. Хто розніс новину по всій тайзі?
а) Кедрівка; б) Куниця; в) Рись.
Сонечко
Усе це почалося з самого ранку. Лісом бігла дівчинка й співала:
— Сонечко, сонечко, визирни в віконечко!
Сонечко почуло, що його кличуть, і визирнуло. А дівчинка зовсім і не йому співала, а тому сонечку, що на небі. Та однаково вже був ранок і треба було прокидатись. От сонечко і вилізло зі своєї квартири, з-під осики, розплющило свої очі і побачило зразу дуже багато.
Одразу подивилося на свого далекого родича, а воно світило та сміялося просто з неба.
Потім подивилося на ліс. Молоді зелені листочки, як діти, лепетали, не вгаваючи, з вітром. Потім оглянуло рідну осику.
Це ж йому було найзручніше — і сонечко затремтіло. І осика тремтіла, і сонечко тремтіло. Осика — тому, що вона завжди тремтить, сонечко — від здивування. Воно не упізнало рідної гілки, під пахвою якої спало.
— Чому це ти вирішила зробити своє листя покрученим? Ти думаєш — це красиво? — спитало воно.
— Ах-х, — затремтіла осика, — хіба це я вирішила, хіба я хотіла цієї краси? Я тепер загину, зовсім загину...
— Чому загинеш? — перелякалося сонечко.
— Зі мною буде те саме, що і з моєю старшою сестричкою,— зітхала осика. — Спочатку в неї листя було покручене, потім пожовкло, і їй вже нічим було дихати! Зовсім нічим дихати!
— Та ти скажи до ладу, — просило сонечко. — І не тремти так, а то я можу впасти.
— Це все за мою гостинність, — продовжувала осика. — Восени я всім дала притулок — і жукам, і павукам, і метеликам, і слимакам. Ти ж знаєш, сонечко, я нікого не гнала. Вони всі поховалися в моєму корінні, під моїм листям, а тепер вони їдять мене. Вони їдять моє листя, і я нічого не можу зробити!
Тут вона так затремтіла, що сльози-росинки полилися вниз із гілок.
Сонечко дуже розчулилося і справді побачило, що дрібні-дрібні зелені комашки лазять по листі доброї осики і безсоромно їдять його.
Про сонечко завжди говорив увесь ліс, що воно найдобріше, — недарма його сонечком звуть. Але воно розсердилось і накинулося враз на зелених комашок.
— Ах ви, безсовісні! — закричало воно. Та чим же йому було воювати?
Воно розкрило рота і, не довго думаючи, ковтнуло зелену комашку. Зелені, дрібні, як макові зернинки, комашки заметушились.
— Ох, їх багато, так багато! — тремтіла осика. — Хіба ти подужаєш їх усіх? У тебе живіт заболить.
— Пташки, пташки! — закричало сонечко. — Поможіть мені з'їсти цих злодюжок, а то загине зелена осика.
Але пташки на мить зупинилися і похитали дзьобиками.
— Що ти! Вони ж такі дрібні, що їх і клюнути не можна...
— Я лечу на той берег покликати своїх родичів, — гукнуло сонечко. — Не бійся, ми врятуємо тебе!
(Зо О. Іваненко, 403 слова)
Тестові завдання
1. Хто біг лісом?
а) Хлопчик; б) зайчик;
в) дівчинка.
2. Хто виліз із своєї квартирки?
а) Мурашка; б) жучок;
в) сонечко.
3. Чому осика плакала?
а) їй було холодно;
б) її листя їли комашки;
в) хтось зламав її гілочку.
4. Яким вважали сонечко усі в лісі?
а) Найдобрішим;
б) пустотливим;
в) недоброзичливим.
5. Що зробило сонечко, коли побачило шкідливих комашок?
а) Полетіло геть; б) накинулося на комашок;
в) разом із комашками стало їсти листя осики.
6. До кого звернулося сонечко за допомогою?
а) До пташок; б) до бджілок;
в) до зайчика.
Бій за гніздо
Побудував Катрусин тато на своєму дворищі невеликий сарай. А в тому сараї під дахом змостили собі горобці гніздо. Гороб'яче гніздо всеньке літо не порожніє. Тільки-но одна сім'я збереться вилетіти, як друга вже сидить поблизу, чекає, коли те гніздо звільниться. І часом їм так не терпиться, що аж підганяти починають:
— Та чого ви так довго? Ану, не баріться! Мерщій вилітайте!
Так було й цього разу. Усівся неподалік від гнізда чужий горобець, якому хотілося швидше видворити з нього гороб'ят, і заходився цвірінчати.
— Ось ти, здоровий уже хлопчисько, а все боїшся розправити крильця і вилетіти з гнізда, — накинувся він на крайнє горобеня.
— Ти не бійся! Розправляй їх і тоді — раз униз головою! Думаєш, упадеш на землю? Ніколи не впадеш!
А матері-горобчисі за цього «здорового уже хлопчиська» страшно, щоб якось не зірвався він та не впав, бо ще й розбитися може. Та найстрашніше їй сусідського рябого кота. Той кіт пильно стежить за тим, коли почнуть вилітати гороб'ята з гнізда, і неодмінно тоді десь поблизу в кущах сховається. Тільки пташеня сяде на землю або на якийсь кущик низенький, він його — хап! — і нема. Тому бідна горобчиха так уже видивляється, так роззирається довкола, та ще й горобцеві своєму наказує:
— Ану, мерщій ще раз оглянь оту грядочку, чи не сховався де рябий котяра!
— Та що там дивитися?! Нічого там дивитися! Ніякого кота там немає! — сердито зацвірінькав чужий горобець.
Але горобець-батько не послухав його, спурхнув з даху, полетів низенько над картоплею і мало не зомлів від жаху. Під одним кущем сидів-таки здоровенний кіт: тінь від картопляного куща ряба і він рябий, то й заховався там.
Кинувся горобець-батько з того місця назад, на покрівлю.
— Біда! Біда! — закричав, що є сили. — Кіт у картоплі сховався! Он бачите, бачите?!
Витягла шийку горобчиха-мати. І справді: за кущем причаївся кіт. Ех, вона тоді як підлетить до того чужого горобця, як ухопить його за чуба, крилами духопелить1, кричить:
— Так це тобі так не терпиться, що ти моїх діток хотів котові повіддавати? Так на ж тобі за це! Знай, знай, знай! — і знову за чубок його смиче, і знову крилами його лупцює.
Катруся з татом стояли у дворі, бачили все це і тішилися, що в них такі обачні, такі розумні горобці.
Тоді тато сказав Катрусі: - Поклич, доню, Василька, нехай забере свого кота.Катруся покликала сусідського хлопчика, він підкрався до картопляного куща, зловив рябого, відніс додому і замкнув у хижці. Нехай тепер спокійно вилітають з гнізда молоденькі горобчики.
(І. Сепчепко, 395 слів)
Тестові завдання
1. Хто змостив собі гніздо у сараї під дахом?
а) Ластівки; б) горобці; в) оси.
2. Хто усівся неподалік від гнізда?
а) Чужий горобець;
6) грак; в) ворона.
3. Кого боялася мати-горобчиха?
а) Сороки; б) півня: в) рябого кота.
4. Чому батько-горобець мало не зомлів від жаху?
а) Бо побачив під кущем здоровенного кота;
б) бо на нього накинувся чужіш горобець;
в) бо маленьке горобенятко вітало з гнізда.
5. Хто провчив чужого горобця?
а) Батько-горобець;
б) Катруся; в) мати-горобчиха.
6. Яке враження справила ця історія на Катрусю і татка?
а) Вони були незадоволені поведінкою горобчихи;
б) вони тішилися, що в них такі розумні горобці;
в) вони розсердилися на рябого кота.
Джерельце
Пішли якось дідусь із онуком у ліс по гриби. Довго блукали, поки назбирали повні козубні. З повними козубнями важкувато, і день якраз видався спекотливий, душний. Вирішили відпочити.
Саме, як на загад, і весела галявинка з березняку вигулькнула. Трава на ній зелена, свіжа, в траві вітерець з сонячним зайчиком у квача бавляться.
— Як гарно! — зрадів онук. — Дідусю, давай тут перепочинемо! Он і дерево лежить.
Сіли на вивертень. Дідусь дістав окраєць хліба, розламав навпіл.
— Ах, до хлібця та ще б ковток водиці, — зітхнув дідусь.
— Ой, дідусю, тут хтось є? — прошепотів онук.
Прислухались.
— А й справді, внучку, ніби вода дзюрчить. Ану поглянь кругом. Ти гострозорий, може, і знайдеш.
Подивився хлопчик навкруг. Бачить, під кущем, з-під моховитого каміння, вода сочиться.
Тільки виколупав він один камінець, — звідти як хлине струминка! Та холодна, чиста!
«Джерело, криничка, сонячна водичка!» — заспівав радісно хлопчик.
Напились вони досхочу, а дідусь і каже:
— Давай, внучку, зробимо так, щоб усім було приємно пити з джерельця.
Знайшли вони суху гілку, вистругав з неї дідусь жолобок і приладнав до струминки. Зробив кухлик з березової кори — кожний тепер нап'ється з джерельця.
Оглянули свою роботу — до ладу вийшло.
Напились ще на прощання і пішли додому.
Тільки їх не стало видно, як вискочив на галявину Заєць. Та так і завмер від здивування.
— Ох ти, звідки тут джерельце взялося? І закричав захоплено на весь ліс.
— Ого-го! Я знайшов джерельце! Я знайшов джерельце!
Голодний Вовк почув, як Заєць кричав, думає: «Цікаво, чого це Зайчисько так радіє? Піду подивлюсь».
А у Вовка, як завжди, нікудишні справи. Усі від нього ховаються, усі тікають. А ще, як на зло, собаки всю шкуру порвали, ледве ноги виніс.
Приплентався Вовк на галявину, побачив джерельце.
— Хоч води нап'юся з голоду, і то легше.
Ковтнув раз, другий, третій.
— Таж хороша джерельна водичка! — крякнув. — Це добре, що я джерельце знайшов, а то хоч пропадай.
Напився Вовк, що вже і дихати ніяк. Побіг геть.
Продирається Вовк крізь хащі, назустріч Ведмідь тупає, з малинника вертається. Мишко боки потирає, очі задоволене мружить, так наївся малини. Питає:
— Гей, Вовчище, не знаєш, де тут можна води напитися?
— Іди прямо, там на галявинці джерельце б'є. Я знайшов.
Заспішив Ведмідь. Припав до джерельця — відірватись не може.
— Щастя яке! — радіє. — Не щодня таке чудо зустрінеш!
Прийшли знову якось у ліс дідусь з онуком, дивляться: біля джерельця слідів різних — видимо-невидимо.
— Дивись, онучку, скільки друзів у маленького джерельця, — посміхнувся дідусь. — І всіх джерельце радує.
(А. Сахаров, 389 слів)
Тестові завдання
1. Куди пішов дідусь із онуком?
а) У ліс по гриби;
б) у поле; в) на полювання.
2. Яким видався день?
а) Спекотливий, душний; б) похмурий, холодний;
в) дощовий.
3. На що натрапили дідусь з онуком на зеленій галявині?
а) На озерце; б) на потічок;
в) на джерельце.
4. Для чого хлопчик з дідусем зробили кухлик з березової кори?
а) Щоб іншим було приємно пити з джерельця;
б) щоб нести у ньому воду додому;
в) щоб не забруднювати джерельце.
5. Якими словами висловив своє захоплення Зайчик, коли побачив джерельце?
а) «Яке маленьке джерельце»;
б) «Я знайшов джерельце!»:
в) «А ось і джерельце!»
6. Що побачили біля джерельця дідусь з онуком, коли вдруге прийшли у ліс?
а) Джерельце зникло; б) біля нього було багато слідів;
в) джерельце було засипане землею.
Учена папужка
Жила собі у лісі молода папужка. Нічого казати, розумниця була: ще малим пташеням навчилася по-папужому кричати на всі можливі лади. А як трохи підросла, то захотіла ще більшої мудрості набратися.
— Помандрую я у світ, — вирішила. — Десь, кажуть, є птахи, що в них мова не така, як у нас: щебечуть, кричать, скрекочуть, клекотять, кукають, тьохкають. Цікаво! Хочу і я того навчитися!
— Іди, доню, — сказали їй мама і тато. — Учитися чужого — добре діло, тільки завжди пам'ятай, що ти папужого роду, і свого не забувай! Бо своє, рідне забути — гріх.
Вклонилася папужка батькам та й полетіла на північ, у чужі краї, у чужі ліси. Дивиться — на деревах сидить зграя чорних птахів. Слухає — яка в них дивна мова, все: кра-кра-кра!
Папужка до них:
— У вас хороша мова! Навчіть і мене!
Чорні птахи небагато зрозуміли, що вона сказала, але якось здогадалися.
— Гаразд, — кивнули головами, — навчимо тебе каркати по-воронячому. Відомо, папуги уміють наслідувати всякі голоси. Побула трохи папужка серед ворон, навчилася їхньої мови. А там і заскучала.
— Нема мені вже що тут робити! — сказала, розпрощалася з воронами й полетіла далі.
Під вечір примандрувала на якусь руїну серед лісу. Чує — у старому димарі щось кричить: «Пу-гу, пу-гу!» І котиться луна по всьому лісі.
— Оце цікава мова! — подумала папужка. — Мушу її навчитися! Відшукала того птаха, що пугу кав. То був пугач. Познайомилися, стали
на мігах розмовляти. Пугач погодився навчити папужку по-своєму пугукати.
От і навчилася папужка пугукати. А як навчання скінчилося, вона знову заскучала та й полетіла далі. Зустріла над морем чайок, і від них навчилася кигикати: ки-ги, ки-ги! Потім побувала серед горобців, і ті навчили її цвірінькати по-гороб'ячому. В кінці літа познайомилася зі шпаками — і через кілька тижнів уже посвистувала, мов родовитий шпак.
Одного дня полетіла папужка на край лісу, сіла на пеньок та й почала говорити різними пташиними мовами, що їх навчилася: і каркала, і пугукала, і цигикала, і цвірінькала, і посвистувала. Тільки відізватися по-папужому їй якось не кортіло...
Аж ось біжить стежкою пес. Побачив папужку, привітався та й каже:
— Вибачай, учена панно! Скажи, будь-ласка, що ти за птаха? Каркаєш — а не ворона, кигичеш — а не чайка, цвірінькаєш — а не горобець. Відізвися мовою того роду, з якого походиш!
Папужка ще з рідного краю трохи пам'ятала мову, але не відповіла по-папужому, бо соромилася, їй здавалося, це негарно. А втім, побувавши серед усілякої пташні, вона таки й призабула папужу мову.
— Я інакше не вмію! — відповіла непривітно папужка й повернулася до песика спиною.
(Р. Завадович, 395 слів)
Тестові завдання
1. Яке бажання було у молодої папужки?
а) Швидше вирости; б) навчатися у лісовій школі;
в) набратися ще більшої мудрості.
2. Чого саме хотіла навчитися папужка?
а) Читати; б) співати; в) мови інших птахів.
3. Які настанови дали папужці мама і тато?
а) Щоб вона чужого навчалась і свого рідного не забувала;
б) щоб вона була слухняною ученицею;
в) щоб якнайшвидше поверталася додому.
4. Куди подалася папужка навчатися інших пташиних мов?
а) У сусідній ліс; б) у місто;
в) на північ у чужі краї, у чужі ліси.
5. Про що попросив папужку песик?
а) Щоб вона відізвалася мовою того роду, з якого походить;
б) щоб вона продемонструвала свої знання з інших пташиних мов;
в) щоб навчила його пташиної мови.
6. Чому папужка не відповіла песикові по-папужому?
а) Вона соромилася своєї мови, та й призабула її;
б) просто хотіла похвалитися своїми знаннями інших мов;
в) вона зовсім не хотіла розмовляти з песиком.
Коник і Сонечко
Повзла Мурашка поміж трави. Може, з дому, а може, й додому — ніхто того не знав. Повзе — то хай собі повзе, яке кому діло до маленької Мурашки.
А вона дивиться собі під ніжки: гляди, щось удасться знайти та з собою прихопити. Бо які ото не маленькі мурашки, а й вони діточок своїх самі вигодовують та виховують.
Коли це бачить Мурашка — тінь від стеблини якась незвична, широка надто. Підвела вона голову: якесь звірятко сидить на стеблі, дивиться зверху на неї.
— Ти хто? — запитала Мурашка.
— Коник, — відповіло їй звіря.
— Дивно, — подумала собі Мурашка. — Невже коні такі малі?
Раніше вона чула, що коні дуже-дуже великі, немов гора, і страшенно сильні. А цей ось — зовсім маленький. Чи, може, він іще не виріс?
— А ти іржати вмієш? — недовірливо запитала Мурашка.
— Аякже, вмію. От послухай!
І Коник засюрчав тоненьким голоском: -Црі-црі-црі-і-і! На ту хвилину якраз нагодилося Сонечко.
— Ха-ха, — засміялося воно. — Хіба коні так іржуть?
— А як же? — розгубився Коник.
— Я Сонечко, і не вмію іржати, але у справжніх коней голос дужий. І ходять вони по землі, а не лазять по стеблині.
— Так і ти ж не сяєш, як справжнє сонце, проте звешся Сонечком.
— Але я таке ж червоне, як і те, що світить згори.
— А я — зелений, — гордо заявив Коник.
Ото ж бо й воно, що зелений. Справжні коні ніколи не бувають зеленими.
Сперечаючись, вони навіть забули про Мурашку, яка не втручалась у їхню розмову.
— А справжні сонця? — не здавався Коник. — Хіба вони такі маленькі та ще й до того ж із цяточками?
— Так я ж не сонце, а Сонечко. Зате літаю, як справжнє.
— І я не кінь, а Коник. Як справжній кінь я тільки вмію... — почав було Коник і не договорив, бо раптом полився дощ. А хотів він сказати, що уміє стрибати, як справжній кінь.
Доки злива вщухла, Коник уже й забув, про що вони говорили з Сонечком. Він вибрався зі своєї схованки і тут побачив Мурашку, яка бігала вздовж струмочка, шукаючи в ньому броду. Вона, виявляється, поспішала додому, але струмок після дощу розлився і перерізав їй дорогу. Бідна Мурашка не знала, як бути.
Коник почухав лапкою за вухом і враз придумав, що треба робити.
— Сідай на мене, — сказав він Мурашці, — та тримайся міцніше. — Посадовивши Мурашку на спину, він напружився і — скік через потічок та й опинився на тому березі.
— Ось тепер я бачу, що ти справжній Коник-стрибунець, — гукнуло навздогін Сонечко, вилізши з-під кульбабки.
Але Коник уже того не почув, він був далеко.
(В. Моруга, 400 слів)
Тестові завдання
1 .Кого зустріла Мурашка, коли повзла поміж трави?
а) Сонечко; б) Жабку; в) Коника.
2. Про що попросила Мурашка Коника?
а) Щоб він заіржав; б) щоб він потанцював;
в) щоб він покатав її.
3. Що завадило Коникові сказати Сонечку, що він уміє стрибати, як справжній кінь?
а) Дощ; б) вітер; в) сніг.
4. Чому Мурашка була стурбована?
а) Бо вона намокла під дощем;
б) бо після дощу струмок розлився і перерізав їй дорогу додому;
в) бо вона могла застудитися.
5. Як Коник допоміг Мурашці?
а) Дав їй слушну пораду; б) розвеселив її;
в) посадовив собі на спину, напружився і перескочив через потічок.
6. Що гукнуло Сонечко навздогін Коникові?
а) «Ось тепер я бачу, що ти справжній Коник-стрибунець»;
б) «Все одно ти не схожий на справжнього коника»;
в) «Справжні коні великі, а ти маленький».
Горіх — золотий бочок
Пролітала побіля ліщини Сойка-Всезнайка. Бачить, зовсім горіхи достигли. З'їла один горіх — смачно!
Схопила ще один і полетіла ховати. Сховала біля старого пня і назад зібралась. Тільки відлетіла і зразу ж забула місце, де горіх сховала. У неї завжди так: наробить повсюди комор, а пізніше і забуде, де вони. Ласують потім її запасами птахи і звірі.
«Хай їдять, — не сумує Сойка, — я ще запасу».
Покрутила, повертіла головою, побачила вгорі величезний горіх. Всім горіхам горіх! Сам круглий, боки золотисті. І ось-ось упаде на землю.
Вилущила Сойка горіх і не налюбується ним, — такий він великий та гарний.
Не встигла досхочу намилуватися знахідкою, як угорі на дереві щось пискнуло і як стрибне на неї — руде, кошлате!
Злякала Сойку весела Білка. Вона теж прийшла провідати кущ ліщини, який уже давно запримітила. Як побачила, що горіхи поспіли, від радості зацокала
Глянула вниз і ахнула! Бачила багато горіхів, а такого не випадало.
Не встигла надивитись, аж чує: трісь-трісь, трісь-трісь, іде хтось важкий, великий. Білка з гілки на гілку стриб-стриб, — тільки її й бачили.
А йшов по лісу сам Ведмідь. Захотілось і йому поласувати горішками. Підійшов Ведмідь до куща, обхопив його лапами та як трусоне — так горіхи по гілках і застрибали.
Стрибають горіхи в усі боки, ховаються: який в траву, який під листок закотився.
Дивиться Ведмідь: що за чудо? Тільки що були горіхи — і раптом не стало. Подивився вгору — висять. Труснув, горішки скік-скік, і знову їх немає.
Шукає Ведмідь горішки і незадоволено бурчить,
Бачить, з-під листка горіх виглядає. Та який горіх! Усім горіхам горіх! Боки круглі, золотисті, зверху світла шапочка набакир. Поклав Ведмідь горіх на лапу, дивиться — не налюбується.
І трапилося ж так, що саме в цей час Лисиця мимо бігла. Бачить: Мишко щось смачненьке знайшов, навіть очиці від задоволення заплющив.
— Ой, Михайлику, що це ти знайшов? — питає Лисиця.
— Горішок, Лисичко, горішок. Хочеш попробувати? — І подає Лисиці горіх. Хай знає, що Мишко не жаднюга.
Схопила Лиска горіх і зразу в рот укинула. І так його і перетак — ніяк на зуб не попаде.
Раптом — хрусь!
— Ой, ой!— закричала Лисиця. — Найбільший, найгостріший зуб злама-а-а-ався! Як же я тепер пташок буду лови-и-ити! Так ось ти який, вредний горіше! Ось тобі! — виплюнула горіх і пішла геть.
А горіх скік-скік, закотився глибше в м'яку, пухку землю і спить собі на здоров'я.
Наступного року виросте з нього великий кущ ліщини. Обов'язково виросте! А коли поспіють на ньому горішки, приходьте, діти, в ліс. Приходьте — не пошкодуєте.
Тільки — цур! — горішки збирайте, та гілок не ламайте.
(А. Сахаров, 402 слова)
Тестові завдання
1. Якої пори року достигають на ліщині горішки?
а) Восени; б) навесні; в) влітку.
2. Як так стається, що Сойчиними запасами ласують взимку і звірі, і птахи?
а) Вона сама їх пригощає;
б) вона наробляє комор, а потім забуває про них;
в) допомагає звірам і птахам робити запаси на зиму.
3. Хто злякав Сойку-Всезнайку?
а) Весела Білка; б) полохливий Зайчик;
в) буркотливий ведмідь.
4. Що привело Ведмедя до ліщинового куща?
а) Захотілося і йому поласувати горішками;
б) вирішив поговорити з Сойкою;
в) вирішив теж запастися на зиму горіхами.
5. Чим пригостив Ведмідь Лисичку?
а) Яблуком: б) калиною; в) горішком.
6. А що виросте з маленького ліщинового горішка, що закотився в м'яку, пухку землю?
а) Дуб; б) ліщиновий кущ;
про публікацію авторської розробки
Додати розробку