Тема 2. Стародавня історія України 

Поява та розселення людей на території України

Майже 1 млн. роківтому на території сучасної України з'явилися давні люди. Стародавню історію України умовно поділяють на чотири періоди (із яких матеріалів виготовлялися знаряддя праці):

 

 

Кам'яний вік поділяють:

1.     Палеоліт;

2.     Мезоліт;

3.     Неоліт

Ранній палеоліт:

Стоянки раннього палеоліту: село Королеве (Закарпаття) - найдавніша стоянка, село Лука-Врублевецька на Дністрі, м. Амвросіївка на Донбасі. Форма соціальної організації первісних людей - стадо.

Основне знаряддя праці - кам'яне рубило.

Середній палеоліт:

Стоянки: Киїк-Коба (Крим), Молдове (Чернівецька обл.), Холодний Грот, Антонівка.

●     Неандертальці навчилися видобувати вогонь.

●     Носять одяг.

●     Знаряддя праці: кам'яне рубило, гостроконечники, скребла.

 

 

Пізній палеоліт:

Стоянки      (800): Мізин         (Чернігівщина), Кирилівська (Київ),         Межиріч (Канівщина) - пізній палеоліт.

Знаряддя праці: скребло, гостроконечник, дротик, рубило, ніж, гарпун, спис, голка.

Стадо перетворюється на родову общину (об'єднання кровних родичів за материнською лінією).

Виникнення релігії.

Виникає образотворче мистецтво. З'являються музичні інструменти

            Мізинська          стоянка — пам'ятка           археології в         Україні.  

Розташована на Сіверщині, поблизу села Мізин (Коропський район, Чернігівська область). Належить до пізнього палеоліту, датується близько 18 000 років до н. е. Тут знайдено першу у світі колекцію давніх музичних інструментів.

 

Браслет з меандровим візерунком  знайдений у Мізині

 

 

 

 

 

Основними видами релігійних вірувань давніх людей були:

 

 

Мезоліт, або середній кам'яний вік (X - VII тис. до н. е.).

Винайшли човен, лук зі стрілами, пліт, приручили собаку. 

Основні заняття:рибальство, полювання, збиральництво.

Панувало привласнювальне господарство (форма господарювання, за якої все необхідне для життя людина брала в природі у готовому вигляді).

Перехід до індивідуального полювання Зростає роль окремої родини Стоянки періоду мезоліту: Гребениківська (Одеса), Журавська (Чернігівська обл.), Мурзак-Коба, Фатьма-Коба.

Неоліт, або новий кам'яний вік (VII - IV тис. до н. е.).

✗                       Винайшли нові прийоми обробки каменю - свердлення й шліфування.

✗                       старі та винайшли нові знаряддя праці - зернотерку, мотику, серп.

✗                       Основні заняття:скотарство, землеробство та ремесла.

✗                       Виникло      відтворювальне   господарство       (форма господарювання, за якої людина сама виробляла все необхідне для життя).

✗                       Материнську родову общину замінила батьківська родова община (патріархат).

Стоянки: Кам'яна Могила (поблизу Мелітополя).

Відбулася неолітична революція - поступовий перехід від привласнювального до відтворювального господарства, від матріархату до патріархату, від кочового до осілого способу життя.

Неолітична революція

Неолітична революція — історичний період переходу в епоху неоліту від привласнюючого до відтворюючого типу господарства, виникнення тваринництва, землеробства. Цей процес сприяв також народженню ремесел та торгівлі.

Неолітична революція полягала в тому що людина від полювання і збиральництва перейшла до відтворювального господарства, тобто почала розводити тварин (рогата худоба, коні, подекуди дикі свині) та почала вирощувати рослини замість того, щоб шукати їх. В епоху мезоліту, що тривала у XI—VIII тис. до н. е., на всіх заселених

людиною територіях перестав позначатися вплив останньої фази зледеніння. Сучасні клімат, флора і фауна набули своїх нинішніх географічних меж. Людина набула всіх біологічних характеристик сучасної людини, а людство розділилося на раси. В епоху неоліту (VIII-ІІІ тис. до н.

е.) у географічно віддалених людських спільнотах відбулася ціла  серія  драматичних  технологічних  і  соціальних  змін,  котрі  називаються

«неолітичною революцією»

Підсумком «неолітичної революції» було:

-відокремлення землеробства від скотарства, ремесла від сільського господарства, формування відтворюючого господарства;

-розвиток осілого способу життя, початок обміну продуктами праці, перехід до сусідської общини, виникнення нерівності, початок формування класів, різке збільшення чисельності населення.

 

 

Енеоліт( мідно-кам’яний ) вік — IV-III тис. до н.е.

Поширення землеробства і скотарства на землях України

Оскільки назви давніх народів не збереглися (якщо вони існували), вчені користуються поняттям археологічної культури, яка означає сукупність споріднених речових залишків, здобутих під час археологічних розкопок, що належать до одного історичного часу та території. Найвідомішою культурою на території України є трипільська цивілізація, яка (IV тис. до першої половини III тис. до н. е.).

Суспільне, господарське та духовне життя носіїв трипільської культури:

основа господарства — орне землеробство (пшениця, ячмінь) та

скотарство (корови, свині); надзвичайно добре володіння технікою вироблення глиняного посуду

(трипільську культуру називають ще культурою мальованої кераміки); виплавка міді (мідна металургія);

висока майстерність у спорудженні житла (протоміста, Талянки,

Майданецьке, близько 15 тис. мешканців); мешкали родинами, які об’єднувалися в громади, згодом — у племена,

очолював вождь; віра в Богиню-Матір, символ материнства і родючості, створення основ для появи писемності. У лісостеповій зоні України за часів енеоліту поширилася трипільська археологічна культура

Трипільську культуру ( кін.V - сер.III тис. до н.е.) відкрив у 1893 р. археолог В.Хвойка поблизу с.Трипілля на Київщині. Від назви села культура й отримала назву.

Батьківщина трипільців береги Південного Бугу та Дністра, а звідти вони розселилися:

на схід до Середнього Подніпров'я, на захід до Румунського Прикарпаття, на південь до Північного Причорномор'я та на північ майже до сучасних кордонів України. Етнічна приналежність трипільців невідома. 

 

Поселення

Відомо понад 3 тис. поселень на берегех річок, схилах долин.

Найвідоміші - Майданецьке, Тальянки та ін.

Це так звані протоміста, з населенням 10-20 тис. осіб,будинки в яких розташовані по спіралі.

Житла були дерев'яними,з глиняною піччю та жертовником,  могли бути двоповерховами,стіни розписували фарбами.

 

Основа господарства рільне землеробство і скотарство.

переселення кожні 50-70 років через виснаження землі виготовлення характерної мальованої кераміки з використанням червоної, жовтої та чорної фарб.

 

Релігія і культура

Головним       божеством          трипільців була   богиня         родючості. У трипільській культурі створено основу для появи писемності у вигляді глиняних знаків на кераміці.

 

Причини зникнення трипільської спільноти остаточно не з'ясовані.

Основні версії :

витіснена кочовиками розпалася внаслідок кризи

 

Бронзовий вік:

перший великий суспільний поділ праці (виділення скотарських племен

з поміж інших); майнова та соціальна диференціація все помітніше впливають на

історичний процес; на зміну родовій громаді приходить сусідська,

посилення ролі батьків,         установлення       патріархальних   відносин, подальше виділення з роду парної родини;

            початок          формування           етнічних           спільнот           людей

(тшинецько-комарівська культура праслов’ян).

Кочові племена на території України в період раннього залізного віку  

(I тис. до н. е. - початок I тис. н. е.)

Ранній залізний вік - період (I тис. до н. е. - початок I тис до н. е.), коли люди почали використовувати залізо для виготовлення знарядь праці. У цей період на території України виникли досить могутні об'єднання землеробських племен у лісостеповій зоні, які вели осілий спосіб життя (чорноліська культура).

У наслідок Великого переселення народів у степовій зоні перебували племена, які вели кочовий спосіб життя. Основними заняттями кочовиків були скотарство, землеробство, ремісництво (виплавка заліза, виготовлення зброї), торгівля.

Першими на території України кочовими племенами були кімерійці. Основна зброя - луки, у ближньому бою - мечі.

Мистецтво кіммерійців мало в основному прикладний характер: вони оздоблювали геометричними візерунками посуд, зброю, елементи кінської збруї.

Після скіфської навали частина кіммерійців відійшла до Криму і оселилася на Керченському півострові.

Скіфи (VII - III ст. до н. е.) - загальна назва іраномовних народів, що з VI ст. до н. е. населяли територію басейнів Дністра, Дніпра, Дону і Дунаю.

Перші згадки про скіфів є в ассирійському літописі VII ст. до н. е. (змальовують напад цих кочовиків на Малу Азію).

На річці Буг, біля грецької колонії Ольвія жили елліни-скіфи; у межиріччі Дністра і Бугу мешкали алазони, вище за течією - скіфи-орачі. У низов'ї Дніпра жили скіфи- землероби. На Лівобережжі Дніпра і далі на схід розкинулись землі скіфів-кочовиків. На сході і півдні вони межували з царськими скіфами (їх володіння доходили до Дону).

Скіфське суспільство було архаїчним і довго зберігало риси патріархату. Його основу складали вільні кінні стрілки з луку. Жили вони великими сім'ями, у яких влада належала їхнім головам. Також існувала знать, найвпливовішими з якої були старійшини (мали велику владу, з царем приймали рішення і могли його скинути).

В Північному Причорномор'ї наприкінці VI ст. до н. е. виникла держава Велика Скіфія зі столицею Кам'янське городище (неподалік від сучасного Нікополя), яка за царя Атея в середині IV ст. до н. е. перетворилася на централізовану державу.

Занепад Великої Скіфії почався у IV ст. до н. е., причинами якого були погіршення природних умов та занепад господарського життя. У III ст. до н. е. після загибелі Великої Скіфії утворилася Мала Скіфія столицею якої був Неаполь Скіфський (неподалік сучасного Сімферополя).

Царські могили-кургани: Чортомлик і Товста Могила (Дніпропетровщина), Солоха і Гайманова Могила (Запоріжжя), де знайшли пам'ятки скіфського мистецтва із золота (пектораль із кургану Товста Могила, гребінь із кургану Солоха).

 

 

Сармати (III до н. е. - III ст. н. е.)

«Оперезані мечем»

Кочували у VI - IV ст. до н. е. на території Поволжя та Приуралля, а в III ст. до н. е. почали переселення до Придніпров'я і поступово зайняли територію від сучасного Казахстану до Дунаю.

Нащадки амазонок та скіфів (у сарматів зберігалися залишки давнього матріархату).

Не єдиний народ: сармати - назва ряду племен (роксоланів, язигів, аланів, аорсів та ін.), що увійшли до сарматського племінного союзу.

Основне заняття: скотарство, шкірне ремесло, ковальство, ювеліри.

Основа сарматського війська - кінні лучники.

Сармати спочатку були союзниками скіфів у боротьбі з грецькими колоніями. Але потім між ними почались чвари і сармати перейшли на бік понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. До східних кордонів Римської імперії сармати підійшли наприкінці I ст. до н. е.

Пануванню сарматів у Придніпров'ї поклали кінець у III ст. н. е. готські племена, а гунська навала остаточно підірвала їхню міць. Заснування античних міст-колоній у Північному Причорномор'ї та Криму VII - V ст. до н. е. під час Великої грецької колонізації вихідці з Греції заснували на узбережжі Азовського та Чорного морів поселення, які стали містами-державами.

Населення таких міст займалося: садівництвом, землеробством, виноградарством, ремеслами, рибальством, торгівлею як із скіфськими племенами, так і з Грецією.

У середині VII ст. до н. е. виникла перша колонія на Березанському півострові.

У VI ст. до н. е. на Південно-Бузькому лимані виникла Ольвія, на Дністровському лимані - Никоній і Тіра.

У VI ст. до н. е. - початок колонізації Криму. Заснований Херсонес (вихідцями з Гераклеї Понтійської), Феодосія, Пантікапей, Німфей та ін. міста (вихідцями з Мілету).

Історія розвитку грецьких колоній поділяється на два великих періода й кілька етапів.

Перший період - еллінський або грецький (друга половина VII ст. до н. е. - I ст. до н. е.)

Тісні культурні та економічні зв'язки з материковою Грецією та навколишніми племенами.

В духовному і матеріальному житті переважають еллінські традиції, тому цей період називають еллінським або грецьким.

Грецькі поліси за формою політичного устрою - рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки.

Форма правління - монархічна.

У 480 р. до н. е. на території Таманського і Керченського півостровів виникло

Боспорське царство - центр у Пантікапеї, воно об'єднало близько 20 грецьких міст.

Другий період - римський (сер. I ст. до н. е. - до 70-х років IV ст. н. е.) Найбільші колонії:

Ольвія (на правому березі Буго-Дніпровського лиману, біля сучасного села Парутине Миколаївської обл.);

Феодосія, Пантікапеї (на Керченському півострові, на місці нинішньої Керчі); Херсонес (в околицях сучасного Севастополя);

Тіра(біля гирла річки Тірас (Дністр), на місці сучасного Білгорода- Дністровського);

Керкінітида(на березі Каламітської затоки, на місці сучасної Євпаторії).

 

Велике переселення народів

Епоха великого переселення народів припадає на ІІІ-ІV ст. н.е. У той час багато різних племен Європи і Азії рушили з місць первісного розселення у пошуках нових земель (на старих землях не вистачало їжі, витісняли вороги, посуха знищила пасовища).

Особливу активність у цьому відношенні проявили германські племена, які жили на південному узбережжі Балтики, а також Південній Скандинавії. Вони по ріках Рейн, Ельба та інших рушили на південь. Частина їх розселилась на берегах Вісли і Західного Бугу.

Другий шлях міграції (переселення) пролягав зі сходу вздовж берегів Чорного моря. У ньому брали участь іраномовні та тюркомовні племена, насамперед гунни.

У перших століттях н.е. через землі Західної Волині вздовж рік Західний Буг, Стир та Горинь з півночі, від берегів Балтійського моря, просувалися групи германських племен. Це були готи. На своєму шляху вони зупинялися на кілька років, засновуючи поселення, при яких виникали могильники. Готи жили у наземних будинках з легкими, покритими глиною стінами. Інколи як житла використовувалися півземлянки з вогнищами. У побуті користувалися ліпним посудом, у невеликій кількості гончарними посудинами. Жили за рахунок розведення домашньої худоби, а також землеробства. Користувалися залізними знаряддями, знали бронзові, бурштинові та скляні прикраси. Готи мали розвинену військово-племінну організацію.

Ще одним союзом племен, який проходив по наших землях, були гунни. Це велика група кочових племен, які жили в Монголії, на кордоні з Північним Китаєм. Вони розмовляли однією з тюркських мов.

В 375 р. почалося їх масове вторгнення в Східну Європу. На своєму шляху гунни підкорили багато племен і серед них готів і антів. Основна частина гуннів перейшла Карпати і розселилася у Середньодунайській низовині, на території теперішньої Угорщини.

Перші писемні згадки про давніх слов’ян

Прабатьківщиною слов’ян є територія від Дніпра до Одри. До V ст. слов’янські пам’ятки входили до складу археологічних культур поряд із пам’ятками інших народів, наприклад, на межі ер — до зарубинецької та пшеворської культур, у III ст. — до черняхівської культури.

    Власне слов’янські археологічні культури постали в V—VI ст. н. е.

Перші писемні згадки про давніх слов’ян (венедів) належать римським історикам І—II ст. Плінію Старшому, Тациту й александрійському географові II ст. Птолемею. Ці відомості досить стислі, докладніше розповідає про слов’ян готський історик VI ст. Йордан, називаючи їх ще й антами та склавинамн.

Назва народу «слов’яни» вживається в джерелах з VI ст.

  Суспільне, господарське та духовне життя давніх слов’ян: слов’яни жили племенами, що їх очолювали обрані громадою вожді. Слов’янські племена об’єднувалися у великі військові союзи, наприклад, антське об’єднання. 

   Отже, давні слов’яни в V- VII ст. наблизилися до створення держави. Прокопій Кесарійський у VI ст. писав: «Ці племена, склавини й анти, не підлягають одній людині, а з давніх- давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують спільно»; основними заняттями давніх слов’ян були підсічне орне землеробство й осіле скотарство. З-поміж ремесел особливого розвитку набули ковальство, ливарна справа, гончарство, активно розвивалися промисли і торгівля; релігія — язичництво (боги Дажбог, Перун, Стрибог, Велес), служителі обрядів — волхви.

Слов’яни – це одна з основних гілок давньоєвропейського населення, що сформувалося в середині І тис. до н.е., представлена зарубинецькою, черняхівською та іншими археологічними культурами.

Також в різних історичних джерелах слов’ян часто називають збірними термінами: анти, венеди, склавіни.

Всіх слов’ян можна розподілити на три групи:

1. східні (сучасні українці, білоруси та росіяни) 2. західні (поляки, словаки, чехи, кашуби та інші)

3. південні (болгари, македонці).

Перші племінні об’єднання з елементами державності виникають у східних слов’ян у 380-386 рр. н. е. на чолі з Божем, а потім у VI ст., у Прикарпатті – на чолі з Маджаком.

Основні племена, що проживали на території України:

1.     поляни (Середнє Подніпров’я)

2.     древляни (межиріччя Росі і Прип’яті)

3.     сіверяни (басейни рік Сули, Сейму, Десни)

4.     волиняни (дуліби) (верхів’я Південного Бугу)

5.     уличі (Південне Подніпров’я)

6.     тиверці (басейн Дністра)

7.     білі    хорвати      (Закарпаття)

 

 

Велике розселення слов’ян

Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II– I тис. до н. е. Саме тоді почалося формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.

Розселення антів і склавинів (V—VII ст.) відбувалося під час Великого переселення народів. Активними його учасниками були готи — германські племена, що прибули на територію України з півночі Європи і в ІІІ ст. утвердилися в Причорномор’ї. Тривалий час вони воювати з антами. Зрештою, при допомозі гунів, тюркських племен зі сходу, готів витіснили у межі Римської імперії. Гуни після смерті свого видатного вождя Аттіли (453 р.) швидко занепали. Тоді слов’яни потужним потоком рушили на землі Візантійської імперії.

Наприкінці VI ст. у відносини антів і Візантії втрутилися авари — кочовий тюркомовний народ. Після 602 р. джерела більше не згадують про антів. Згодом перестали згадувати й про аварів.

На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні – кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов’ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.

Поступово племінні спільноти трансформувалися у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знизилася роль народного віча, довкола князів формувалися дружини – групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирав данину, завойовував нові землі. Найбільш знатні дружинники складали дорадчий орган при князеві – боярську раду.

Передслов’янський період пов’язаний із виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього сло-в’янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному за рахунок землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою

«венеди», які жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, на середину I тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов’янства.

Протягом VIII–IX ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи. Найбільшими  слов’янськими  племенами  були:  поляни,  що  жили  на  Середній

Наддніпрянщині, сіверяни – на р. Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об’єднання.

Наслідки та значення Великого розселення слов’ян: розселення слов’ян від Балтійського моря до Балканського півострова, від Лаби (Ельби) до Подніпров’я; формування східних (українці — волиняни, деревляни, поляни, сіверяни та ін.), західних (поляки, чехи) і південних (болгари, серби, хорвати) слов’янських союзів племен.

Пам’ятки, які можна назвати власне українськими постали не лише на основі антських археологічних джерел, а переважно на основі пам’яток, що їх залишили склавини. Саме їх найбільше можна назвати предками українського народу.

Отже, Велике переселення народів /Велике розселення слов’ян мало величезне значення для долі слов’ян. Племена перемішалися і на нових землях дали початки сучасним слов’янським народам.