Тема джерелознавчого дослідження «Постать Івана Мазепи в контексті боротьби за незалежність та європейську інтеграцію України».

Тема джерелознавчого дослідження «Постать Івана Мазепи в контексті боротьби за незалежність та європейську інтеграцію України».

 

Вступ

Розділ I. Гетьманщина наприкінці XVII століття: передумови  політичного вибору  І. Мазепи.

Розділ II. Внутрішня політика гетьмана: зміцнення Гетьманської Держави.

Розділ III. Зовнішньополітичний  вибір 1708 року: шлях до незалежності та європейської інтеграції.

Розділ IV. Історична спадок  мазепинства.

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність теми. Протягом тривалого часу про особистість гетьмана Війська Запорозького Івана Мазепу (1687–1709)не було правдивої інформації або вона мала перекривлені факти з боку радянської  історіографії. За роки незалежності України збільшується коло науковців,які прагнуть відновлення національної пам'яті та утвердження власної історичної правди, які критично та об'єктивно вивчають пріоритети витоків української державності. Особистий вибір Мазепи на користь союзу зі Швецією під час Північної війни, спрямований на відновлення суверенітету Гетьманщини та розрив із Московським царством, став однією з найбільших спроб європейської України здобути незалежність. Аналіз цього досвіду є важливим для осмислення багатовікової боротьби українського народу за свою свободу.

Мета і завдання праці. Виходячи з актуальності теми, спираючись на

джерельну базу ставлю собі за мету:комплексно дослідити історичну постать Івана Мазепи, проаналізувати його внутрішню та зовнішню політику як Гетьмана Війська Запорозького, та визначити його місце в історичному контексті боротьби України за державну незалежність і її європейський шлях розвитку.

Метою продиктовані основні завдання:

1.                   Проаналізувати джерельну базу та історіографію, щоб визначити основні підходи до оцінки діяльності Івана Мазепи.
2.                   Дослідити ключові аспекти внутрішньої політики Мазепи (культурно-освітні реформи, церковна політика).
3.                   Розкрити геополітичні чинники та мотиви укладення українсько-шведського союзу 1708 року.
4.                   Оцінити роль і значення Мазепиного виступу для подальшої історії української незалежності.
5.                   Сформулювати об'єктивні висновки щодо постаті Мазепи як національного лідера та його внеску в ідею європейської України.

Об’єктом дослідження є постать гетьмана  Івана Мазепи як історичного діяча та його діяльність на посаді гетьмана.

Предмет дослідження - діяльність Івана Мазепи в контексті української боротьби за незалежність наприкінці XVII – на початку XVIII століття в контексті європейської інтеграції українських земель та виведення їх з-під впливу Московського царства.

Методологічною основою дослідження є використані методи аналізу та синтезу, порівняльний, історико - хронологічний методи розгляду досліджуваного матеріалу. Принципи наукового пізнання: об’єктивності,історизму, взаємозв’язку внутрішніх та зовнішніх чинників у розвитку історичних подій. Теоретичною основою наукового вивчення проблеми є теорія пізнання.

Теоретичне значення праці полягає у комплексному учнівському дослідженні даної теми за допомогою опрацьованих матеріалів, які є бібліотечних фондах тау вільному інформаційному просторі.

Практична цінність дослідження полягає у можливості використання матеріалів дослідження для уроків історії України, гурткової роботи, підготовки доповідей та рефератів у закладах загальної середньої освіти.  Спростування міфів та стереотипів щодо постаті Івана Мазепи, сформованих радянською та російською пропагандою, і сприяння формуванню об'єктивного історичного світогляду.

Хронологічні рамки дослідження. Період з 1687 рік (обрання Івана Мазепи гетьманом України) до  1709 рік (перехід на бік шведського короля Карла XII, Полтавська битва та смерть Мазепи у 1709 році, що завершує його політичну діяльність).

Структура даного дослідження, визначена метою та завданнями, складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел(12 ) та додатків( 4 ) .

 

 

Розділ I. Гетьманщина наприкінці XVII століття: передумови політичного вибору І. Мазепи.

Правові відносини між Військом Запорозьким (Гетьманщиною) та Московським царством наприкінці XVII ст. залишається предметом дискусій, однак більшість сучасних дослідників сходяться на тому, що це була форма васальної залежності з елементами протекторату, яка поступово трансформувалася в інкорпорацію.

Юридичним оформленням статусу Гетьманщини за правління І. Мазепи стали Коломацькі статті 1687 року, підписані під час обрання гетьмана. На відміну від попередніх угод (зокрема Глухівських статей 1669 р.), цей документ значно звужував права автономії, а саме

- Обмеження зовнішньої політики: Гетьману заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами (особливо з Річчю Посполитою та Кримським ханством). Листування мало проходити через Москву.

- Військовий контроль: У гетьманській столиці (Батурині) розміщувався стрілецький полк для контролю над діями гетьмана.

- Асиміляційна політика: Стаття 19 прямо закликала до того, щоб «Малоросію з Великою Росією всілякими способами з'єднувати і до міцної згоди приводити», заохочуючи змішані шлюби.[1:226]

Дослідниця Т. Яковлева зазначає, що Коломацькі статті стали «програмою ліквідації української автономії». Проте, попри юридичні обмеження, де-факто Гетьманщина зберігала всі ознаки державності: власну адміністративно-територіальну систему (полково-сотенний устрій), судочинство, фінансову систему (скарбницю) та військо. Політичний статус ускладнювався тим, що московська еліта розглядала українські землі як «вотчину» царя, тоді як козацька старшина трактувала відносини як договірні (контрактові) — де лояльність обмінюється на захист прав і вольностей. Порушення цих прав царем, згідно з політичною культурою того часу, давало васалу право на розрив договору.[2: 191-203].

Внутрішнє становище Гетьманщини ускладнювалося соціальним розшаруванням. Старшина перетворювалася на землевласницьку аристократію, що викликало невдоволення рядового козацтва та селянства («посполитих»). Ці соціальні антагонізми Москва вміло використовувала, приймаючи доноси на гетьмана та старшину, виступаючи в ролі «верховного арбітра». Однак найбільшою загрозою стала централізаторська політика Петра I, яка набула агресивних форм з початком Північної війни (1700–1721 рр.).

Основні напрями наступу на автономію:

•              Військова експлуатація: Замість захисту власних кордонів, козацькі полки відправлялися на північ, де використовувалися як дешева жива сила. Втрати від хвороб, голоду та боїв сягали 50–70% особового складу.
•              Адміністративна реформа: Петро I планував реорганізацію імперії на губернії, що не передбачало існування окремого гетьманського уряду. Чутки про те, що козаків перетворять на регулярних драгунів, а Гетьманщину передадуть під управління Меншикова, мали під собою реальне підґрунтя.
•              Економічний визиск: Населення було обтяжене постоєм російських військ, примусовими роботами на будівництві каналів та фортець (зокрема Санкт-Петербурга).

Як зазначає історик О. Субтельний, для Петра I Україна була лише джерелом ресурсів (людських і матеріальних) для побудови імперії. Концепція «спільного православного простору» змінилася концепцією бюрократичної уніфікації. У 1706 році, під час візиту до Києва, Петро I фактично відмовив Мазепі у гарантуванні захисту Гетьманщини від польських військ Станіслава Лещинського, кинувши фразу: «Бороніться самі, як знаєте». Це стало поворотним моментом, що продемонстрував крах васального договору: сюзерен відмовився від свого основного обов'язку — захисту васала.[3:105].

Постать Івана Мазепи є ключовою для розуміння подій того часу. Його політичний вибір не був спонтанним, а випливав з його життєвого досвіду та освіти. Мазепа належав до західноєвропейського культурного ареалу. Освіта в Києво - Могилянському колегіумі, служба при дворі польського короля Яна II Казимира, вивчення артилерійської справи в Європі (Нідерланди, Франція, Німеччина) сформували у нього світогляд європейського барокового політика. Він знав кілька мов, володів мистецтвом дипломатії та макіавеллізму. Його кар'єра (служба у П. Дорошенка, потім у І. Самойловича) навчила його обережності. Отримавши булаву в 1687 році, Мазепа понад 20 років демонстрував бездоганну лояльність Москві. Він став одним з перших кавалерів ордена Андрія Первозванного. Проте, як стверджує історик О. Оглоблин, ця лояльність була прагматичною. Мазепа використовував дружбу з Петром I для зміцнення своєї влади та розбудови Гетьманщини (церковне будівництво, підтримка освіти).

Еволюція поглядів: Політичний світогляд Мазепи базувався на ідеї патримоніальної держави. Він бачив Гетьманщину як окремий політичний організм, спадкоємницю Русі. Усвідомлення того, що Петро I веде курс на повну ліквідацію козацького устрою, поставило Мазепу перед вибором: залишитися вірним царю і приректи свій край на поглинання, або, ризикуючи всім (владою, багатством, честю), спробувати врятувати суб'єктність України через зміну зовнішньополітичного вектора. Він обрав шлях союзу зі Швецією не як "зраду", а як спробу відновити старі права та вольності Війська Запорозького, спираючись на міжнародне право того часу.[4: 176].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ II. Внутрішня політика гетьмана: зміцнення  Гетьманської Держави.

Період гетьманування Івана Мазепи став добою стабілізації та найвищого піднесення Гетьманщини після руйнівних процесів доби «Руїни». Внутрішня політика гетьмана була спрямована на перетворення Гетьманщини з військової організації на повноцінну станову державу європейського зразка. Цей процес охоплював усі сфери життя: від економіки до ідеології. Економічна політика уряду базувалася на засадах меркантилізму та сприянні розвитку внутрішньої торгівлі й промисловості. Подолання наслідків громадянських воєн дозволило відновити сільськогосподарське виробництво та включити Гетьманщину в систему європейської торгівлі. Основним трендом соціально-економічного розвитку стало зростання великого старшинського та монастирського землеволодіння. Гетьман активно роздавав універсали на володіння землями, млинами та гутами, заохочуючи господарську ініціативу козацької старшини. Це сприяло появі потужних промислових осередків — селітряних заводів, рудень, папірень та гут. Економічне зростання супроводжувалося розвитком цехового ремесла у містах (Київ, Ніжин, Чернігів, Полтава), які ставали центрами транзитної торгівлі між Московією, Річчю Посполитою та країнами Чорноморського басейну.

Однак економічне піднесення мало й зворотний бік — поглиблення соціальної диференціації. Відбувався процес поступового обмеження прав посполитих (селян) та рядового козацтва. У 1701 році гетьман видав універсал, який офіційно узаконював дводенну панщину для посполитих на землях Ніжинського полку, що фактично стало прецедентом для всієї Лівобережної України. Це рішення було вимушеним кроком для забезпечення економічної бази старшини, але воно загострювало соціальні антагонізми, які пізніше вилилися у внутрішні конфлікти (наприклад, повстання Петрика). [5:97-98].

Ключовим завданням внутрішньої політики було формування лояльної та міцної аристократичної верстви. Гетьман розумів, що держава не може існувати лише на основі "козацької вольниці", їй потрібна стабільна еліта. Земельні реформи були спрямовані на юридичне закріплення земель за козацькою старшиною. На відміну від попередніх часів, коли земля надавалася лише на час служби ("рангові маєтності"), за часів Мазепи поширюється практика надання земель у «вічне» спадкове володіння. Це трансформувало козацьку старшину у новий шляхетський стан — "значне військове товариство".

Для консолідації еліти було створено ієрархічну структуру:

• Бунчукові товариші: вища еліта, що перебувала під безпосередньою протекцією гетьмана і звільнялася від звичайної полкової юрисдикції.
• Військові та значкові товариші: резерв для заміщення адміністративних посад.

Така політика дозволила сформувати віддане гетьману оточення (клани Лизогубів, Апостолів, Полуботків, Кочубеїв), які були зацікавлені у зміцненні державної влади як гаранта їхніх майнових прав. Водночас це призводило до "олігархізації" влади, коли кілька десятків. Культурна політика розглядалася не як приватна справа, а як найважливіший інструмент державної ідеології та легітимізації влади в очах Європи та власного народу. Цей феномен в історіографії отримав назву «Мазепинське бароко».

Меценатство та будівництво Масштаби будівництва за часів Мазепи не мали аналогів в історії України до того часу. За кошти гетьмана  і  кошти військового скарбу збудувано, зроблено реставрацію  та оздоблено понад 40 храмів. Відновлення київських святинь княжої доби (Софійського собору, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору Києво-Печерської лаври) мало на меті підкреслити спадкоємність Гетьманщини від Київської Русі. Це було політичним маніфестом суверенності. Зведення нових шедеврів (Богоявленський собор у Братському монастирі, Військовий Микільський собор) формувало нове архітектурне обличчя столиці та полкових міст. [6:240].

Розвиток освіти та науки Найбільшим досягненням у цій сфері стало надання Києво - Могилянському колегіуму статусу Академії у 1701 році. Це перетворило Київ на провідний інтелектуальний центр православногo світу. Гетьман фінансував будівництво нових корпусів Академії, виплачував стипендії студентам та пенсії викладачам. Розвиток друкарства (зокрема в Чернігові та Києві) сприяв поширенню панегіричної літератури, яка возвеличувала гетьмана та козацьку державу, формуючи ідеологему «Козацької нації». Гравюри І. Мигури та інших майстрів того часу слугували візуальною пропагандою могутності гетьманської влади.  система Гетьманщини еволюціонувала від республікансько-демократичних традицій Війська Запорозького до монархічного типу правління. Гетьман прагнув подолати внутрішню роздробленість та анархію, яка була притаманна часам Руїни. [2:240].

Основні вектори централізації влади:

1.          Припинення практики «Чорних рад»: Гетьман звів нанівець роль генеральних військових рад, де рішення приймала "чернь". Основні державні питання вирішувалися на старшинських радах, склад яких контролювався гетьманом.
2.          Кадрова політика: Часта ротація полковників та призначення на ключові посади родичів або особисто відданих людей (непотизм) дозволяли контролювати ситуацію на місцях. Гетьман жорстко придушував опозиційні рухи (справа Петрика, конфлікт з запорожцями).
3.          Формування найманого війська: Для зменшення залежності від примхливого козацького ополчення було створено полки сердюків та компанійців. Це була особиста гвардія гетьмана, яка виконувала поліційні функції та забезпечувала внутрішній порядок.

Владна модель, яку будував гетьман, нагадувала освічений абсолютизм. Однак, надмірна концентрація влади та багатств в руках вузького кола еліти, при ігноруванні інтересів запорожців та селянства, створила внутрішню напругу. Це стало однією з причин того, чому під час подій 1708–1709 років соціальна база підтримки гетьмана виявилася недостатньо широкою. [ 7: 421-425 ].

Розділ III. Зовнішньополітичний вибір 1708 року: шлях до незалежності та європейської інтеграції.

На початок XVIII століття Гетьманщина під протекторатом Московського царства опинилася у складному стратегічному становищі, яке загострилося з початком Великої Північної війни (1700–1721). Війна між Швецією (очолюваною Карлом XII) та Московською державою (на чолі з Петром І) за панування на Балтиці перетворила українські землі на стратегічний плацдарм і джерело військових та економічних ресурсів. Для Гетьманщини участь у цій війні означала постійні мобілізації козацького війська для походів у Прибалтику та на будівництво фортець (як-от Санкт-Петербург), що призводило до значних людських втрат та економічного виснаження. Водночас, московська влада дедалі більше обмежувала автономні права Гетьманщини:

•         Ліквідація автономії: Петро І посилював централізацію управління, втручався у внутрішні справи Гетьманщини, призначаючи московських воєвод і запроваджуючи гарнізони у великих українських містах.
•         Військовий тиск: Існувала загроза ліквідації козацького устрою та перетворення козацького війська на регулярні російські частини.
•         Ігнорування безпеки: Цар відмовляв гетьману Івану Мазепі у наданні достатньої військової допомоги для захисту України від можливого нападу Польщі чи Швеції, що посилювало відчуття незахищеності.

Це створювало об'єктивні передумови для пошуку Гетьманщиною нового політичного вектора, оскільки протекторат Москви перетворювався на пряму загрозу для української державності. [ 8 ].

Стратегічна необхідність та зростаючий тиск Москви спонукали гетьмана Івана Мазепу до таємних переговорів, спершу з польським королем Станіславом Лещинським (ставлеником Швеції), а згодом — безпосередньо з королем Швеції Карлом XII. Кульмінацією цих перемовин стало укладення українсько-шведського союзу у жовтні 1708 року, коли шведська армія вступила на територію Гетьманщини. Сутність договору, зафіксованого пізніше у меморіалі Пилипа Орлика  «Вивід прав України»  1712 р., зводилася до наступних основних положень:

• Суверенітет: Україна та приєднані до неї землі мають бути вільними і незалежними.
• Протекція: Шведський король зобов’язувався оберігати Україну від усіх ворогів, зокрема від Москви.
• Гарантії: Карл XII не мав права привласнювати собі титулу чи герба Князівства Українського.
• Військова співпраця: Для забезпечення договору та безпеки шведського війська на час війни передбачалася передача шведам низки міст, таких як Батурин, Гадяч, Полтава (пункти для постою та постачання).

Фактично, Іван Мазепа забезпечив собі та Гетьманщині гарантії незалежності в обмін на військову підтримку, зимові квартири та провіант для шведської армії. [9:73-82].

Зовнішньополітичний вибір Івана Мазепи був не спонтанним актом, а результатом усвідомленої політичної концепції, спрямованої на:

1.                   Виведення Гетьманщини з-під впливу Москви: Кінцевою метою було відновлення повної державної незалежності України, втраченої після Переяславських статей.
2.                   Інтеграція до коаліції європейських держав: Орієнтація на Швецію як на потужного європейського гаранта, що був здатний забезпечити суверенітет України. Мазепа прагнув повернути Гетьманщину до європейського політичного простору, використовуючи принципи лавірування між монархами для збереження козацької автономії.

Мазепа розраховував, що вступ Швеції на українські землі та його відкритий виступ змусять Петра І відмовитися від планів ліквідації українського устрою та піти на поступки. Однак, його план передбачав перемогу шведської армії над Московським царством. Рішення Мазепи про союз зі Швецією не знайшло одностайної підтримки серед українського суспільства. Частина козацької старшини та Запорозька Січ (на чолі з Костем Гордієнком) підтримали гетьмана. Водночас, значна частина населення та деякі полковники, піддавшись московській пропаганді, що зображувала шведів як загарбників і посиленій анафемою Мазепі, залишилися лояльними до царя. Московська каральна акція у Батурині (листопад 1708 р.), де було знищено гетьманську столицю, артилерію та вирізано мешканців, стала демонстрацією жорстоких намірів Петра І та посіяла страх серед українців. Полтавська битва 27 червня (8 липня) 1709 року стала катастрофою для українсько-шведського союзу. Російська армія завдала нищівної поразки шведам і союзним козакам.  [10:32–40.].

Наслідки Полтавської катастрофи для Гетьманщини були фатальними:

• Ліквідація автономії: Поразка остаточно зламала баланс сил у Східній Європі на користь Московського царства. Петро І розпочав планомірний наступ на автономні права Гетьманщини, що призвів до їхньої повної ліквідації у наступні десятиліття.
• Терор і окупація: Почалася московська військова окупація, терор проти прихильників Мазепи та козацтва. Новообраний гетьман Іван Скоропадський отримав значно обмеженіші повноваження.
• Еміграція: Мазепа та його прибічники (серед яких був і Пилип Орлик) були змушені емігрувати. У вигнанні вони продовжили боротьбу, сформувавши першу українську політичну еміграцію.

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ IV. Історична спадок  мазепинства.

     Пилип Орлик був одним із найближчих соратників Івана Мазепи та відігравав ключову роль у продовженні його політичної програми після поразки українсько-шведських сил під Полтавою. Він служив генеральним писарем Війська Запорозького за гетьманування Мазепи та брав безпосередню участь у державних справах гетьманату. Після загибелі Івана  Мазепи (1709 рік) Орлик пішов у екзим разом із його прибічниками.

Найважливішим результатом політичної діяльності Пилипа Орлика стало створення  Конституції 1710 року, повна назва якої — «Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорозького». Її  ухвалено 5 квітня 1710 року під час козацької ради в Бендерах, де Пилипа Орлик обрано гетьманом у вигнанні. На сьогодні виявлено два тексти конституції. Один із них написаний латинською мовою, другий – староукраїнською мовою.  Копія написана латинською мовою зберігається в Національному архіві Швеції, а україномовний текст – у Росії. Україномовний оригінал за власноручним підписом Пилипа Орлика та засвідчений печаткою Війська Запорозького було віднайдено київськими архівістами наприкінці 2008 року та вперше опубліковано у 2010 році. Безперечним є одне: це унікальний правовий документ, що є неспростовним доказом високого рівня розвитку правової та політичної культури усього українського суспільства XVIII століття .[11:48-82 ]

Конституція Орлика стала продовженням ідей незалежності Мазепи кількома способами. По-перше, вона прямо декларує прагнення України до повної незалежності від Московії й Речі Посполитої. По-друге, у документі визначено чітку систему поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, що свідчить про прагнення до європейських демократичних принципів, якими та кожна дихався Мазепа, формуючи старшинсько-козацьку державністю.

У царському маніфесті від 1 листопада 1708 р. Мазепу оголосили «зрадником», який нібито без причин захотів «віддати Малоросію під владу шведів і поляків». Російська (ще царська) історіографія створила образ «віроломного гетьмана», який нібито без жодної причини покинув Петра І та став зрадником . Однак, українські першоджерела та документи повністю спростовують цю пропагандистську версію. Насправді перехід Івана Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ мав глибокі політичні причини. Як свідчить реконструкція зазивного листа Мазепи від 10 листопада 1708 року, здійснена Валерієм Шевчуком, московська влада систематично порушувала права Гетьманщини та діяла всупереч укладеним угодам. По-перше, значно зросло свавілля московських військ, які грабували українські міста та села, виганяли населення й поводилися як на власній території. По-друге, царський уряд почав цілеспрямовано знищувати українську еліту — генеральну старшину, полковників, командний склад козацького війська. По-третє, Москва намагалася ліквідувати козацьке військо як окрему військову силу, перетворивши козаків на звичайних солдат російської армії. Крім того, Мазепа бачив, що Москва прагне цілковито підкорити Україну, позбавити її автономії та навіть переселити українців у глиб Росії. [12:124-126 ].

І. Мазепа був не просто військовим і політичним лідером — він активно розвивав  освіту, культуру й інтелектуальне життя Гетьманщини.

« Мазепинська» доба відіграла ключову роль у формуванні української національної пам’яті та сучасної ідеї європейського вектора розвитку. Правління Івана Мазепи стало періодом культурного та політичного піднесення Гетьманщини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Гетьман Іван Мазепа (1639–1709) є однією з ключових ,але і найбільш суперечливих постатей в історії України. Оцінка його діяльності як політика дає можливість спостерігати  рішучий вибір на користь незалежності та європейського  шляху. Перехід до Швеції у 1708 році, під час Північної війни ,став кульмінацією його політичної діяльності та чітким актом боротьби за державну самостійність Гетьманщини. Цей вчинок, незважаючи на його трагічні наслідки (Полтавська катастрофа та знищення Батурина), засвідчив його прагнення вирвати Україну з-під дедалі жорсткішого контролю Московського царства. І.Мазепа усвідомлював, що збереження автономії в рамках російської імперії, що зароджувалася, є неможливим.

"Мазепинський Проект" був спрямований на створення незалежної Української держави у військовому союзі з європейською потугою (Швецією), що є класичним прикладом реалізації геополітичного вибору на користь суверенітету. Гетьман Іван Мазепа був людиною європейської культури, отримав освіту в західних країнах і був великим меценатом. Його значні пожертвування на будівництво та реставрацію церков, монастирів та освітніх закладів (Києво-Могилянська академія, Чернігівський колегіум) сприяли розквіту українського бароко, яке було інтегральною частиною загальноєвропейської культурної традиції. Навіть у період його лояльності до Петра I, він прагнув до зміцнення інститутів Гетьманщини та утвердження її як суб'єкта міжнародних відносин, а не просто провінції. Його погляди та дії відповідали моделі ранньомодерних європейських держав. Іван Мазепа став одним із перших лідерів, який на державному рівні поставив питання про розрив з Московією як єдиний шлях збереження української політичної нації. Його діяльність заклала основи для майбутніх поколінь українських державників, перетворивши ідею Гетьманщини з регіональної автономії на прагнення до повноцінної, незалежної держави.

Поглиблене дослідження міжнародних зв'язків Гетьманщини (з Османською імперією, Річчю Посполитою, Кримським ханством) у період  правління І. Мазепи є свідченням   його дипломатичних зусиль багатовекторної політики в контексті аналізу соціально-економічної політики ,її впливу на різні верстви населення (козацтво, селянство, міщани), що дозволить повніше оцінити внутрішню стабільність Гетьманщини. Вивчення еволюції образу Мазепи в історичній пам'яті різних націй (української, російської, польської, шведської) у літературі, мистецтві та офіційній історіографії, що має велике значення для сучасних дискусій. Наукове трактування я цієї теми сприяє деколонізації української історичної свідомості та чіткому утвердженню Мазепи як національного героя-державника.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

1. Смолій В. А. Іван Мазепа: володар, гетьман, меценат / В. А. Смолій, В. М. Ричка. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — 226 с.

2. Чухліб Т.В. Т.Яковлева. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659–1667 рр.) / Чухліб Т.В. // Український історичний журнал. - 2005. - № 5. - С. 191-203.

3. Орест Субтельний. Мазепинці: Український сепаратизм на початку ХVIII ст. – К.,1994. – С.105

4.Ковалевська О.Збірник «Мазепа»: реконструкція видавничого проекту 1939–1949 років. — К.: Темпора, 2011. — 176 с.

5. Бойко О. Д. Історія України: Навчальний посібник. — К.: Академвидав, 2010. — 688 с.

6.Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. — К.: Україна, 2001. — 240 с.

7. Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. — К.: Наукова думка, 2009. — Т. 6: Ла-Мі. — С. 421-425 (стаття "Мазепа Іван Степанович").

8.Мацьків Т. Полтавська битва. Даніел Крман. Подорожній щоденник (Itinerarium 1708–1709) // Ізборник. (Онлайн-доступ: http://litopys.org.ua/krman/krm06.htm)

9.Слісаренко О. М. Карл ХІІ і Запорізька Січ // Наукові записки. Київ: Ін-т укр.археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 2014.Т. 29. С. 73–82.

10.Слісаренко О. М Волоські полки в арміях Карла ХІІ та Петра І в кампаніях1708–1709 рр. // Український історичний журнал. 2017. № 1. С. 32–40.

11. Чухліб, Т. В. (2019). Мазепинці в українському суспільно-політичному та культурному житті у першій половині XVIII ст. Український історичний журнал, (3), 48–64.

12.Павленко Сергій. Іван Мазепа. Прижиттєві зображення гетьмана та його наближених . — К. : Мистецтво, 2018. — 208 с. : іл.

                                        Додатки

Додаток 1. Хронологічна таблиця.Ключові події життя та діяльності Івана Мазепи (1639–1709).

Режим доступу

https://naurok.com.ua/urok---prezentaciya-ukra-na-v-podiyah-pivnichno-viyni-325689.html

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 2.

 

Режим доступу

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%9C%D0%B0%D0%B7%D0%B5%D0%BF%D0%B0

 

 

 

Додаток 3.

Режим доступу https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%9C%D0%B0%D0%B7%D0%B5%D0%BF%D0%B0

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 4.

Портрет Мазепи (у центрі) М. В. Підгорного. Музей Полтавської битви.

Режим доступу https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%9C%D0%B0%D0%B7%D0%B5%D0%BF%D0%B0