Теоретичні засади поняття «компетентність» і «компетенція». Самоосвітня компетентність.

Теоретичні засади поняття «компетентність» і «компетенція». Самоосвітня компетентність.

Для нашого дослідження в плані розмежування та розуміння сутності понять «компетенція» і «компетентність» суттєвий інтерес становлять підходи окремих дослідників компетентнісного  підходу.

Наприклад, А. Хуторський, розділяючи ці поняття, під компетенцією розуміє наперед задану вимогу (норму) до освітньої підготовки учня а під компетентністю – особистісну його якість (сукупність якостей), які вже набуті, а також мінімальний досвід щодо діяльності в данній сфері: Компетентність передбачає мінімальний досвід застосування компетенції».

За Е. Зеєром, компетенції – це узагальнені способи дій, що забезпечують продуктивне використання професійної діяльності . Це здатності учня реалізувати на практиці свою компетентність.

Ядром компетенції є сукупність способів дій. Операціонально – технологічний компонент визначає сутність компетенцій. Оскільки реалізація компетенції відбувається в процесі виконання різноманітних відів діяльності для вирішення теоретичних і практичних завдань, то в структуру компетенцій, крім діяльнісних  (процедурних) знань, умінь, і навичок, входять також мотиваційна та емоційно – вольова сфери. Важливим компонентом компетенції є досвід – інтеграція в єдине ціле засвоєних учнем окремих дій, способів і прийомів рішення завдань .

На прикладі робіт А. Хуторського  можемо зауважити, що в педагогічній науці в останні роки терміни «компетенція» та «компетентність» часто вживаються як синоніми. Наукова дискусія щодо сфери використання цих термінів спричинила появу кількох підходів до доцільності їх використання:

1.              Ці терміни – данина моді, тому може обійтися і без них, оскільки є класичні прототипи – рівень підготовленості учня, навчальні вміння тощо.
2.              «Компетентність» і «компетенція» вже широко використовуються в інших видах життєдіяльності людини і характеризують високу якісті її діяльності, тому і в педагогіці використання таких термінів виправдане.

У науковий обіг шкільної дидактики, за словами Н. Бібік, поняття «компетенція» і «компетентність» розглядають як оцінну категорію, що характеризує людину як суб’єкта професійної діяльності, її здатність успішно виконувати свої повноваження .

Самоосвітню компетентність визначають як інтегровану якість особистості, що ґрунтується на уміннях самоосвітньої дальності та визначає готовність особистості до самоосвіти, самонавчання, самовдосконалення, самовибору, самореалізації упродовж життя з усвідомленням особистих суспільних потреб .

П.І.Підкасистого, визначав, що «мотивація, цілеспрямованість, а також самоорганізованість, самостійність, самоконтроль та інші особистісні якості, які є складовими компонентів структури самоосвтньої компетентності, більшою мірою проявляються саме в самостійній пізнавальній діяльності суб‘єкта навчання» , адже пізнавальна діяльність дає учню право самостійно приймати рішення на рівні цілепокладання, вибору змісту, методів та форм роботи.

Самоосвітню компетентність особистості Н.Коваленко розуміє як складну інтегровану властивість особистості, яка забезпечує готовність задовольняти індивідуальні та соціальні потреби пізнання нею дійсності на основі оволодіння знаннями, уміннями та навичками, способами діяльності та набутого досвіду продуктивно здійснювати самостійне систематичне цільове освоєння соціального досвіду людства .

Самоосвітня компетентність – якість особистості, що характеризує її здатність до систематичної самостійно організованої пізнавальної діяльності, що спрямована на продовження власної освіти в загальнокультурному й професійному аспектах.

В.О. Сухомлинський відзначив: “Все що учень може взяти сам, не можна йому давати”. Він вважав, що вчителеві треба створювати на уроці ситуації, в яких учень переконувався б у тому, що покладатися можна тільки на власні сили, на свою працю. Хай за урок учень зробить менше, але цілком самостійно. Труднощі у навчанні, невдачі школяр має вчитися долати самостійно.