Безсполучникове складне речення.

За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори. 

М’яке запинало смерекового гілля ковтнуло той поклик, і знов було тихо. 

Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. 

Хвилями струменіло сяйво місяця, спливало по листі червоного юдиного дерева, по білих колонах, по одежі султана. 

Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: він сидів у повітці і на дошці починав малювати якогось святого. 

У житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. 

Після пам’ятної втечі у грозову ніч кінь дуже змінився: він став передбачливіший та обережніший. 

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває. 

Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі. 

Чорніє поле, і гай, і гори, на синє небо виходить зоря. 

Кожушок його був весь мокрий, чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті. 

У хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. 

Тільки Тоня як гляне в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони із Віталиком! 

А вдома у нього справжнісінькі чудеса: цієї весни хлопець сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила й невловне! 

Але він не міг того зробити: кричати на вулиці не личить благородним дітям. 

Але нелегко було знайти вихід: довкола їжилися обриви скель. 

Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують. 

Кожна деревина має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного дядька Семена. 

Кузька задки виборсався з-під порога, оглядівся й завмер од переляку: край розсадника, високо підкидаючи землю довгим писком, рився величезний вепр. 

Селом знову розносились голоси: дівчата йшли ворожити. 

Це ще не сльози — це квітуча вишенька. 

Менше вкусиш — більше ковтнеш. 

Дощ надворі — восени хліб у коморі. 

А зійдеш на пагорб — перед тобою вдалині, за маревом сонця, блакитніє оте високе, вершечок мрії дитячої. 

Тільки став, задер голову — птаха вже занепокоїлась, заворушилась. 

Згайнуєш на жнивах хвилину — втратиш не одну зернину. 

Минув рік, минув другий — козака немає. 

Сіроманець уже не котився — його котив вітер. 

А ясновельможний на воронім коні блисне булавою — море закипить. 

То не хмара — біла пташка хмарою спустилась. 

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває. 

Уже немає хмар — то табуни сполоханих, розпужаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами. 

Зелена отава царинок розцвіталася раптом вздовж Черемошу плив різнобарвний потік. 

Довгі плакучі трави крили тепер боки гори дзвінки корів обзивались як далеке зітхання. 

У садку ворушилося чорне як гадюччя гілля стьобало по туго напнутих дротяних розтяжках поміж низькими стовбурами яблунь та вишеньок білів сніг. 

Тихо дзвонить хвоя смерек тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі плачуть дзвінки корів. 

А скрізь на обрії небо було чисте й голубе лише де-не-де лежали на ньому золотаві хмарки. 

Сонце не пекло вже тільки гріло ласкаво вітрець ніде не прокидався ні один лист не ворушився. 

Життя тут просте й жорстоке побут суворий стихії лютують цілорічно в людини немає помічників самі лиш супротивники вороги. 

Коні шарпалися з рук хропли видно зачули Сіроманця. 

Сіроманець всівся біля Сашка і мав роботу з поля не вгавали перепілки в скирті не спалося мишам з озера сплескувала риба. 

Йти йому з лісу не хочеться звик тут за літо серед зеленого шуму дерев тиші та ясного сонечка. 

Сій вчасно вродить рясно. 

От і горобці зацвірінчали десь високо-високо либонь за хмарами чується пісня жайворонкова. 

Довгенько так вони сиділи обоє: Арсен сидів у човні, бушля — на Арсенові. 

Але не встиг Кузька зробити й двох своїх крочків, як зупинився, вкрай здивований: біля казанка з кашею стояв гайворон з опалим на землю крилом і діставав дзьобом пахуче їстиво. 

На луках туманець при самій воді стелеться — лелеки вздовж болота походжають. 

Сонце гріє вітер виє з поля на долину, над водою гне з вербою червону калину.