Безсполучникове складне речення

Світ ловив мене, та не спіймав.

Свіча затріпотіла – й світло, мов голуба, пустила в лет… (В. Стус).

У далині бачу свою юність: вона мені ще радість заспіва.

Чуєш, брате, у тобі біжить козацька кров!

Все густіші на душі тумани, все лютіша на душі зима (Т. Мельничук).

Ніч запропонувала дивну забаву – змусила мільйон зірок шукати собі на землі люстерко (Люко Дашвар).

Насправді ж людина неповторна в усьому: і в найвищому щасті, і в горі, і в біді, навіть у дурощах своїх (П. Загребельний).

Зорі крізь щілини в клуню дивились поглядом тихим, далеким, глибоким: холодно вночі усім одиноким (Л. Костенко).

даруючи красу

несе тепло, радість, енергію

і люди милуються красою

все починає оживати

даруючи красу

освітлюється земля теплотою сонця.

несе сяйво в кожну хату

а ним милується кожна родина

частини таких речень нерівноправні за змістом

частини таких речень поєднані в одне змістове ціле лише за допомогою інтонації

між частинами таких речень можуть існувати різні смислові відношення

безсполучникові речення з нерівноправними частинами подібні до складнопідрядних речень

у безсполучниковому складному реченні можна виділити головну і залежну частини.

 Зникає мова – зникає нація.

 Ще сонячні промені сплять – досвітні огні вже горять.

 Слухай тихий голос вишиття – в ньому ти почуєш Україну.

Роздивися тверезо по світу – нас нова обнімає доба.

Осінній вечір морозом дихав, у небі місяць немов п’ятак.

Швидко наближається час старості: його не так легко зупинити.

Я знаю, що мова мамина — свята, в ній вічний, незнищенний дух свободи.

Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, далі, наче риза рути, темніє просо.

Зрадів ліс бо почався дощ.

Коли ідеш удвох то дорога коротша.

Знаю весна буде рання.

Мені все подобається село, люди, природа

Знову цвітуть каштани хвиля дніпровська б'є

Зрубав дерево посади два.

Раптом вовк насторожився йому почулися постріли.

Всякому місту звичай і права

 Обернувся я до хати нема в мене хати.

 Дрібним листом зашелестіла груша дмухнув свіжий вітрець із саду.

 Добра не жди, не жди сподіваної волі вона заснула…

  Тільки-но навчишся говорити треба вчитися мовчати. 

Губить кров свою на діл калина білим снігом доцвіта катран.

  Бачив я у Миколи в зіницях синім полум’ям радість цвіла.

Та ви не бійтесь я вернувся другим.

Довго спали вітри у ярах на припоні довго тиша гнітюча полями повзла…

Насправді ж людина неповторна в усьому: і в найвищому щасті, і в горі, і в біді, навіть у дурощах своїх.

(П. Загребельний).

Все густіші на душі тумани, все лютіша на душі зима.

(Т. Мельничук).

Ніч запропонувала дивну забаву – змусила мільйон зірок шукати собі на землі люстерко (Люко Дашвар).

Зорі крізь щілини в клуню дивились поглядом тихим, далеким, глибоким: холодно вночі усім одиноким (Л. Костенко).

 Сонце гріє вітер віє з поля на долину.

 Друзі розповіли подробиці втеча готувалася давно.

Віз ламається чумак розуму набирається.

  Усе ясно великого бажання навчатися ти не маєш.

Я відчуваю день минає,

Сипле сніг тремтять дерева,

Я бачив вітер березу зломив,

Я знаю що з попелу сходять квіти

Співаєш душу всю проймає,

Як є охота наладиться робота,

Зійшов сніжок берись за плужок,

Вірю завтра повернеться тато,

 Упаде мороз на яблуневий цвіт будемо без урожаю.

  Натужно шуміли ялиці потріскували на морозі стовбури.

 І диво дивне сталося з ним совість заговорила.

 Сумно місяць поглядає в нього братика немає.

Виглянуло сонце озеро враз проясніло.

  Вірю завтра повернеться тато,

  Думав, доля зустрінеться спіткалося горе.

 Мало прожити життя треба життя зрозуміти.