Безсполучникове складне речення, самостійна робота

Покуть, де за традицією мали рясніти образи, був зовсім порожній.

Василь Кравчина, поранений в руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу.

Отець Яков подивився, потім повів очима вгору по стіні, зітхнув, скрутнув головою і нічого не сказав.

Роман йшов улицею: йому треба було до тестя.

Марно воркують лагідні горлиці, тривожно голосять одинокі зозулі.

Виснажилися студені джерела, задихнулася від спраги річка й померла.

Отець Лісовський лякав гріхами й грозив карами всім без винятку, він чіпляв гріхи до всього сущого…

Пропливали широкі сірі неорані українські лани, розбиті возами, зруйновані міста і чорні вікна спалених домів.

Замовкла пісня поклав Музикант флейту на лаву й пішов до хати.

Гуде ліс сухо подзвонюють мідним листом дуби співають сосни у високості під ногами тугі мов литі жолуді.

Поволі чвалали курними степовими шляхами сірі воли рипіли вози погейкували погоничі.

Частина саду являє собою крутий рельєф вона найменш упорядкована й справляє враження екзотичного лісу.

Трубив у свій ріг буяла весна.

Отаман мене не скривдить чоловік він шанований.

Пригріло сонечко обсохла земля потягло орача в поле.

Тільки піде дощ одразу все оживає навкруги.

Відбились зорі у воді летять до хмар тумани.

Торгуй правдою більше бариша буде.

Угорі почало виднішати місяць зійшов.

Хочеш їсти калачі не сиди на печі.

Осінній вечір морозом дихав у небі місяць немов п’ятак.

Дощ упав на жито будем краще жити.

 І причувається десь пісня за горою лине.

 Поступово багрянці лісу згасають сідає сонце.

подуває легкий вітерець.

у небі жодної хмаринки.

море виграє хвилями.

ранок доволі холодний.

Здалось на мить пливе у безвість ночі під парус хмар високий корабель.

На зеленій траві білі чайки сидять білі свічі горять на тарелях латать.

Людство не усвідомить себе як єдине ціле, не буде йому добра.

 Ще сонячні промені сплять досвітні огні вже горять.

Я підбіг до чайки, узяв її за крило: пташка була ще тепла, між білим пір’ячком на грудях чорніла ранка.

Дощик перестав: усе навколо запахло, посвіжішало, заблищало.

Пройшовши по небу, тепла, тиха червнева ніч стала оволодівати й землею: безмежний степ став ущухати, корився, ніжнішав.

До самого виру під’їжджати небезпечно; підмиває лід.

В неї запаморочилась голова; вона крикнула і трохи не впала на місці (І. Нечуй-Левицький).

 У степу було тихо: блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина (Гр. Тютюнник).

Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на їй убрання замаяло (І. Нечуй-Левицький).

Брязкали сталевими тарелями вагонні буфети, перегукувалися дударі-стрілочники, сюрчали у свої сюрчки й вимахували ліхтарями зчіплювачі вагонів, видзвонювали молоточками по колесах обходчики поїздів... (Гр. Тютюнник).

 Ми думаєм про вас — і тому наші руки не в’януть біля плуга і станка.

У такі ночі довго хвилюється серце косаря: йому згадується літо.

Ще раз постукала у вікно — в господі нічого не зворухнулось.

Тепер ніби все з’ясовується: Кий — це той, хто разом із братами заснував наше місто, від його імені пішла й назва.

Климко розворушив палицею багаття , з нього викотилися дві чорні, як вугілля, картоплини (Гр. Тютюнник).

Над яром стояла чорна ніч, тільки багаття на березі осявало траву й пісок червоною загравою (І. Білик).

Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося якесь містечко: чепурні, вистелені бруківкою вулиці, білі будиночки в невеличких пожовклих садках, далі — грибок водокачки, клубчасті дими понад нею; тоненько, коротко свиснув паровоз-«кукушка»... (Гр. Тютюнник).

Богдан зайшов- мати встала з лави й незвично клопітливою ходою подалася геть (І. Білик)