"День народження". Я. Стельмах

День народження

Оповідання

Прийшов я вранці до школи, а назустріч мені з класу

Генка вибігає.

— Іди, — кричить, — швидше! У Шашка шьогодні день

нажодження. Там чукежки їдять. Я побіг водою жапивати,

бо шолодко дуже.

Заходжу я в клас. Кругом усі плямкають — цукерки жу-

ють. Один Сашко за столом сидить, не жує.

— У мене, — каже, — від них уже щелепи зводить.

— Де ти ходиш? — Митько мені гукає. — Тут без тебе

все з’їдять.

Я пропхався до столу, але цукерок зоставалось іще

багато.

— Вітаю тебе, Сашку, — почав, було, я, але тут хтось

поцілив мене скатаною в кульку обгорткою у вухо. —

Бажаю тобі... — продовжив я, і знову в мене влучила

кулька.

Я тоді розізлився, підкинув угору свій портфель і сказав:

— На кого бог пошле.

Усі кинулися врозтіч, а бог послав на Генку, який саме

вбіг до класу з півлітровою банкою води. Тоді Генка линув

на мене водою і попав іще на кількох однокласників.

Вони теж узялися за кульки, а дехто побіг по воду.

Банок більше не було, і доводилося бризкати прямо з

рота. Сашко відійшов і сказав:

— Ну, перестаньте, перестаньте, уже дзвоник був.

Хтось його послухав, а інші продовжували кидатись

і поливатися водою.

— От здорово! — кричав Митько. — Якби кожний день

отак!

Я теж сказав:

— От здорово!

Коли підлога була вся засипана тими кульками й обли-

та водою, до класу зайшла вчителька.

— Ой-ой-ой! — сказала вона. А потім: — Ай-ай-ай!

Що ж то у вас таке?!

Ми відповіли, що це в Сашка день народження.

Тоді вчителька опустилася на стілець, але відразу ж

підскочила, бо виявилося, що він мокрий.

— Як вам не соромно?! — розсердилася вона. — У ва-

шого товариша день народження. А на що ви його пере-

творили?! Треба ж думати, що ви робите. Як це негарно й

ганебно!

Ми почали думати й вирішили, що справді це не так

уже й здорово.

— Даю вам п’ять хвилин, — промовила вчителька, —

щоб ви негайно ж привели до порядку й себе, і клас.

Ми дуже швидко все прибрали, і вчителька стала пояс-

нювати урок, але ходила трохи дивно — якось боком і так

само боком вийшла у двері за хвилину до дзвоника.

— Це їй соромно, — засміявся Генка.

— Це їй за вас соромно, — озвалася Ловецька.

— Не за «вас», а за всіх нас, — виправив її Сашко. —

Хочете цукерок? У мене є ще багато.

А Генка сказав, що він узяв би,та не сила більше пити воду.

Але потім подумав, таки взяв одну й поклав до кишені.

Тоді і я взяв дві. Я ж прийшов останнім і з’їв найменше (За

Я. Стельмахом).