Френк Баум "Чарівні цукерки"

Чарівні цукерки

Казка

(Уривок)

Жив собі в Бостоні старезний мудрий аптекар Доус,

котрий трохи чаклував. А ще в Бостоні жила молода дама

Кларибель Садс, яка мала багато грошей, мало розуму й

палке бажання виступати на сцені.

Отож пішла Кларибель до лікаря Доуса й сказала:

— Я не вмію ні співати, ні танцювати, не вмію читати вірші

чи грати на піаніно. Я не акробатка, не стрибунка й не бок-

серка, але я бажаю потрапити на сцену. Що мені робити?

— І Ви готові платити за здійснення свого бажання? —

спитав мудрий аптекар.

— Аякже, — відповіла Клари-

бель, дзеленькаючи грішми в гаманці.

— То прийдіть до мене завтра

о другій, — сказав він.

На другий день о другій при-

йшла Кларибель, аптекар показав

їй коробку, наповнену штуками, що вельми нагадували

французькі цукерки.

— У нас тепер вік прогресу, —

сказав аптекар, — і я тішу себе

надією, що йду з ним у ногу. Оце

Вам чарівні цукерки. Якщо з’їсте

бузкову, то зможете танцювати

легко та граційно, наче тренувалися все життя.

Після ро-

жевої будете співати, мов соловейко. Біла зробить із Вас

найкращого читця віршів. Шоколадна змусить Вас грати

на піаніно, а після лимонно-жовтої

цукерки зможете бок-

сувати ногами на шість футів вище голови.

— Як чудово! — вигукнула Кларибель зі щирим захва-

том. — Ви, поза сумнівом, найрозумніший чаклун. — І вона

простягла руку, щоб узяти коробку. — А вони досить силь-

ні? — занепокоєно допитувалася Кларибель.

— Я єдиного боюся, — відповів лікар Доус, — що вони

занадто сильні, бо Ви мені вперше замовили такі чудесні

ласощі.

— Не турбуйтеся, — сказала Кларибель, — що сильні-

ше вони діятимуть, то краще я виступатиму.

Сказавши це, вона пішла, але дорогою забігла в га-

лантерейну крамницю, захопилася чимось іншим і за-

була коробку на прилавку, де продавали стрічки.

Потім до прилавка підійшла дванадцятирічна Бессі

Боствік, щоб купити стрічку для волосся, і поклала свої

пакунки поряд із коробкою. А як уже йшла, то, не помітив-

ши, прихопила її разом зі своїми згортками та пакетами й

подріботіла додому.

Бессі не знала, доки не повісила плащ у шафу в кори-

дорі й не полічила куплене, що принесла на одну коробку

більше. Вона її відкрила й вигукнула:

— Ти ба, це ж коробка цукерок! Мабуть, хтось мені по-

клав помилково.

Вона висипала цукерки в миску, що стояла на столі,

і вибрала

одну шоколадну — вона любила шоколад — та

й з’їла її, смакуючи, поки вивчала пакунки.

Приміряючи стрічку для волосся, вона раптом відчула

сильне бажання пограти на піаніно, і бажання це врешті

стало таке нездоланне, що дівчинка пішла у вітальню й відкрила

кришку піаніно.

Досі вона з великими стражданнями якось вивчила

дві п’єси, які виконувала, смикаючи правою рукою, а про

ліву забувала. Та під дією шоколадної цукерки дівчинка

сіла й легенько пробігла пальцями по клавішах, створю-

ючи таку виняткову гармонію, що й сама зачудувалася зі

свого виконання.

Наступної миті Бессі накинулася на Сьому сонату Бетховена

й зіграла її пречудово.

Мати, почувши незвичний шквал мелодій, зійшла вниз

подивитися,

хто це прийшов у гості.

а коли вона виявила, що це її рідна донька

так божественно грає, то їй аж серце закалатало (вона

була до цього схильна) і довелося сісти на диван, поки

серце заспокоїлося.

Тим часом Бессі грала одну п’єсу за іншою з невгамовною

енергією. Вона любила музику й тепер виявила, що їй достатньо

просто сидіти за піаніно, слухати музику й дивитися, як пальці самі пурхають по

клавішах.

Сутінки в кімнаті згустилися, додому прийшов батько

Бессі, повісив капелюх і плащ, поставив парасольку. По-

тім зазирнув у вітальню подивитися, хто грає.

— Боже мій! — вигукнув він.

Однак мати тихенько підійшла до нього й прошепотіла:

— Не перебивай її, Джоне. Ти коли-

небудь чув таку му-

зику?

— Вона вундеркінд! — ахнув приголомшений батько. —

Заткне за пояс найкращих віртуозів! Це просто чудесно!

Поки всі стояли та слухали, прибув сенатор, якого вони

того вечора запросили в гості. Не встиг він зняти плащ, як

зайшов ще один гість — професор Єльського університету,

людина вченості й великих наукових досягнень.

Бессі грала; четверо дорослих стояли тісною, проте

мовчазною та враженою групкою, слухаючи музику й че-

каючи, коли удар гонга покличе до столу.

Голодний пан Боствік мимоволі взяв із вази на сто-

лі в коридорі рожеву цукерку та з’їв. Професор на нього

дивився, тому пан Боствік чемно посунув до нього вазу.

Професор з’їв лимонно-жовту

цукерку, а сенатор простяг

руку й узяв бузкову. Він її не з’їв, щоб не перебивати апе-

тит, а поклав у кишеню жилета. Пані Боствік, яка уважно

слухала свою не по роках обдаровану дочку, не думаючи,

що робить, узяла останню, білу, цукерку й повільно її про-

ковтнула. (...)

Миска тепер була порожньою, і Кларибель Садс навіки

позбулася свого дорогоцінного добра!

Раптом пан Боствік, величенький із себе чоловік, заспівав

високим сопрано.

На щастя, пролунав гонг, кличучи до столу, пані Боствік

одтягла Бессі від піаніно й провела гостей у їдальню. Пан

Боствік пішов за всіма, співаючи, ніби його викликала на

біс ціла тисяча захоплених слухачів. Бідолашна жінка була

розпачі через негідну чоловікову поведінку й думала,

що б зробити, аби якось його приборкати. Професор зда-

вався серйозніший, ніж завжди. Сенаторове лице виказу-

вало образу, а Бессі перебирала пальцями, ніби й досі хо-

тіла грати на піаніно.

Пані Боствік удалося всіх повсаджувати, хоч її чоловік і

почав нову арію. А тоді служниця принесла суп. Коли вона

подавала тарілку професорові, той збуджено закричав:

— Підніміть вище! Вище, кажу Вам!

І, підстрибнувши, несподіваним ударом ноги підбив

тарілку аж до стелі, звідки вона обляпала супом Бессі й

служницю,

перш ніж розбитися об професорову лису го-

лову.

При цьому огидному вчинку сенатор зіскочив зі стіль-

ця, скрикнув із жаху й зиркнув на господиню.

Пані Боствік уже якийсь час стояла, вражено дивля-

чись просто себе, але тепер, зловивши сенаторів по-

гляд, вона граційно вклонилась і з натиском почала де-

кламувати.

Сенатор здригнувся. Такого ганебного буйства в по-

рядній родині він досі не бачив і не чув. Це загрожувало

його репутації, проте, як, либонь, єдиній у кімнаті нор-

мальній людині, йому не було кому пожалітися.

Служниця, істерично ридаючи, утекла на кухню; пан

Боствік виспівував; професор цілився ногою в люстру;

пані Боствік перейшла до декламування, а Бессі про-

кралась у вітальню і витарабанювала увертюру з «Ле-

тючого голландця».

Сенатор не був упевнений, що й сам зараз не збоже-

воліє, тож тихо вислизнув із гармидеру й, ухопивши в ко-

ридорі капелюх і плащ, вискочив із будинку.

Того вечора він засидівся допізна за написанням полі-

тичної промови, яку на завтра мав виголосити у ФеньєлХолі.

Однак пережите в Боствіків так його рознервува-

ло, що він ніяк не міг зібратися з думками, часто робив

перерви,

із жалем хитав головою та пригадував усе

дивне, що побачив у тому зазвичай шанованому домі.

На другий день він зустрів пана Боствіка на вулиці,

проте пройшов повз нього з кам’яним виразом обличчя.

Сенатор відчував, що не може спілкуватися з таким добродієм

і надалі. (...)

Політичні збори були неабиякою подією, бо сенатор сла-

вився в Бостоні своїм красномовством. Отож у великому

залі ніде було яблуку впасти, і в одному з перших рядів

сиділа родина Боствіків разом із професором. Усі були

втомлені й бліді, а сенатор так рознервувався від їхнього

вигляду, що більше в їхній бік і не глянув.

Поки мер його представляв, видатний промовець со-

вався на стільці. Випадково запустивши вказівний і вели-

кий пальці в кишеню жилета, він знайшов цукерку бузко-

вого кольору, яку поклав туди вчора ввечері.

«Якраз добре для горла», — подумав сенатор і кинув

цукерку до рота.

Через кілька хвилин він став перед численними гляда-

чами, які вітали його радісними оплесками.

— Друзі! — почав сенатор урочисто. — Це вельми важ-

лива й відповідальна мить.

Тут він зробив паузу, став на ліву ногу, а правою побалетному

змахнув у повітрі!

Поміж глядачів покотився гул подиву й жаху, проте се-

натор, судячи з усього, нічого не помічав. Він крутився на

пальцях ніг, граційно витанцьовував то вліво, то вправо.

Раптом Кларибель Садс, яка теж тут була присутня, за-

верещала й зірвалася з місця. Звинувачувально тицяючи

пальцем на сенатора-

танцюриста, вона голосно крикнула:

— Це він украв мої цукерки! Хапайте його! Заарештуй-

те! Не дайте втекти!

Проте служителі випхали із залу саме її, бо подумали,

що вона зненацька збожеволіла; а сенаторові друзі його

вхопили й винесли через сценічний вихід на вулицю, по-

садили у відкриту карету й веліли візникові везти додому.

Кілька місяців сенатор оклигував од ганьби та прини-

ження після своєї витівки; і, що цікаво, він ані найменшої

гадки не мав, що саме змусило його поводитися так не-

звично. Мабуть, добре, що всі цукерки було з’їдено, бо вони

легко б могли наробити ще більшого лиха, ніж зробили.

Звісно, Кларибель знову пішла до мудрого аптекаря та

виписала чек на ще одну коробку чарівних цукерок. Та ці,

мабуть, берегла вже краще, бо тепер вона — славетна

актриса, грає у водевілях.

Яку професію мав доктор Доус?

Яка чарівна цукерка могла допомогти співати, мов соловейко?

Бессі прийшла у крамницю , щоб...

Як коробочка з цукерками потрапила до Бессі?

Що подумали батьки, почувши божественну гру Бессі?

Як рожева цукерка вплинула на пана Боствіка?

Як побачене у будинку Боствіків вплинуло на сенатора?

Як поводився сенатор під час виступу?

Чому Кларибель верещала на політичних зборах?

Яка головна думка казки?

На кого цукерка вплинула негативно?