Головні члени речення

Чумацький Шлях освічує дорогу від Криму до Києва.

Крізь щілину пробивається кілька сонячних променів.

Стежкою наближалися дві молодиці

Кілька парубків скочило до танцю, потягши за собою дівчат.

Оця реальна мить вже завтра буде спомином.

Багряне сонце сутінню лісною у просвіт хмар показує кіно.

Хвилею зеленою здіймається навесні Батиєва гора.

П’ятірка сивих плотарів сиділа в тінях яворів.

Тут ми з Піратом і кинулись до моркви.

Усі ми прагнемо красу природи осягнуть.

Чорне море омиває Кримський півострів.

Ой три шляхи широкії докупи зійшлися.

Твоє життя — то зорі світанкові, то сонце у негоду, дощ у спеку.

Десятки шкіл розпочали навчальний рік у нових приміщеннях.

Кожен з нас любов свою зберіг від зради, від зневаги і від смерті.

Визволені не можуть забути своїх визволителів,

І залишився стояти дуб на злість усім вітрам і грозам.

Буде змушений упасти мертвим хижий птах.

Починає світати за лісом червоною барвою.

Усмішкою дитячої фортуни було для нас потрапити в той дім.

Стати хліборобом радили мені з дитинства.

Іти мені додому неблизький світ.

Ми нічого спинити не в силі.

Сідати за стайню збирається сонце.

Намотати на вус — означає добре запам’ятати.

Щире кохання не вкрите серпанками.

Грудневі дерева стоять голі.

Море було безбарвне, аж чорне.

Гірські печери ще затоплені водою.

Будуть тебе кликать у сади зелені хлопців чорночубих диво-наречені.

О вісімнадцятій тридцять будь обов’язково вдома.

Вести всі роботи з дотриманням графіка — золоте правило.

Найбільша наша турбота — виробити спільні рекомендації.

Гарним був Київ цього свіжого осіннього ранку.

Передавати досвід молодим — найбільше щастя.

Сорок вісім могутніх струменів злилися в один велетенський водоспад.

А три покоління селянського дому вмістились на знімках старого альбому.

Благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті!

Будить спогад давня пісня, пада в трави і зника.

Художник щоразу все мусить відкривати заново.

Гомоніти з великим начальством було для мене втіхою.

У справедливих армій доля завжди прекрасна.

На гіллі рясному цвіт немов сніжинки.

Горобці в піску сипкому — ніби діти у ставку.

У містах земля одягнена в камінь і залізо.

Хмари починають темніти, стають синьо-чорні.

Ліс стояв розхристаний, спустошений і дикий.

Боятися смерті — на світі не жити.

Золоточубий вересень прийшов позолотити дерева.

Життя стає радістю для кожного у рідному краю.

На дніпровській долині ромашка побита зів’яла.

Заміж вийти — не дощову погоду пересидіти.

А ось тепер будемо вечеряти всі разом.

Любить людей мене навчила мати.

Моє серце прагне буять на просторі!

Селяни виходять на городи, поля, копають і висівають у землю насіння.

За тобою завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата.

Місто не знало спочинку ні вдень ні вночі, а гуркотіло, гомоніло, кипіло.

Лози, кручі, висип, ліс — усе блищить і сяє на сонці.

Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах.