Головні та другорядні члени речення

підмет

присудок

означення

додаток

обставина

З кохання плакав я, ридав.

Вкраїну з краю в край проходили боями.

Ключі від щастя у ваших же руках.

І синявою молодою сповняється ущерть душа.

Аж ось ринуло від сходу ясне проміння.

Небо було чисте.

Буду я навчатись мови золотої.

Я не можу не виконати це завдання.

Тут було тихо й безлюдно.

Сніг зробився білим.

Віщують сині береги красу і щастя небувале.

Не випив кави, не з’їв тістечко.

Сонце доходило до спокою, червоним світлом обдаючи землю.

Я не боюся жахів війни, я боюся зради.

Я п’ю тебе, мій золотавий трунок із щастя троянд.

Чи доводилося вам бути на морі?

Черниш наказав розвантажити коней.

Порива мене палке бажання послухати гірської гущі гомін.

Він співак і не хотів жертвувати своїм голосом.

Далеко-далеко від скелі почали пінитися хвилі.

І все то те, вся країна, повита красою, зеленіє, вмивається дрібною росою.

Над річкою село з білими хатками та вишневими садками.

Пишні левади пропахли медовим ароматом.

Де нема святої волі, не буде там добра ніколи.

І раптом вітер стрибнув угору, підняв дикий і шалений рев.

Людина – найскладніша і найтонша система.

У всякого своя доля і свій шлях широкий.

Людина праці перемагає все.

Будь не тільки сином батька, а й сином народу.

Думка про землю будила Маланку по ночах.

І квіткою, й калиною цвісти над ним буду.

Не треба правду говорить цвітасто.

Блискуче срібло роси починає тремтіти синім туманцем.

Кава по-турецьки заполонила зали готелю.

Вік звікувати – не в гостях побувати.

підмет

присудок

обставина

додаток

означення

підмет

присудок

обставина

додаток

означення

З голоду та холоду і півень не співає.

Благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті.

Вдень піднялася піщуга й засипала грядки.

Написати добру пісню – щастя для поета і музиканта.

Вдалині, край села, висить синя мла.

Од переляку на його обличчі виступив холодний піт.

Я тут колись бродив між лепехою і спочивать сідав на купині.

Час летів, немов на крилах, і, мов сон, життя минало.

3а стінами міста протікала річка Почайна, а за смугою піску лежав стомлений спекою Славута-Дніпро.

Ні, то на хаті спросоння клацнув дзьобом лелека.

Мета життя – зоря на людськім виднокрузі!

Бачити своє творіння – це така невимовна радість.

Книга – морська глибина.

Любить свій край – це для народу жити.

В лощині раз за разом зривалось „ура”, гучне, далеко тануче.

Але якось вночі підійди і торкни мої віти – я тобі засвічусь, як нікому іще не світивсь.

Ми смертні. Та знайте: народ не вмира.

Бути мудрішим за себе – от завдання.

Скільки днів пролетіло над нами.

Лише декілька машин залишилося на шосе.

Історія – це святая святих народу.

Життя без книг – це хата без вікна.

Я так люблю сіяти.

Місто Львів знатне своїми вуличками та вузькими трамвайчиками.

Промені сонця пробивалися крізь серпанок вікон.

Море било й гризло його, як прибережну скелю.

Одні тільки бажання творити добрі діла й зосталися при мені на все життя.

Думи народу України, висловлені нашими геніями, ні в огні не згоряють, ані у воді не тонуть.

На площу вискочив осідланий кінь без вершника.

У млині стояв теплий, приємно солодкуватий запах свіжої кукурудзяної муки.

Очі його були широко відкриті, в їхній глибині теж летіли білі тіні, а уста – розтулені й ледь-ледь усміхнені.

Сніг зробився жовтим.

Земля почала зеленіти тендітною травою.

Погідне блакитне небо дихало на землю теплом.

Почав жевріти схід сонця.

Вона вміла дуже добре куховарити.

Хворий зблід від нестерпного болю.

Цвіли під вікнами мальви.

Хто лежить до Покрови, той продасть усі корови.

Не спитавши броду не лізь у воду.

Було, незважаючи на таку рань, душно.

Облиті полум’ям хмари рвано, кошлато звисали над смугою потемнілих плавневих лісів, над пустинними пенькуватими зрубами, навіваючи якусь неясну тривогу.

Широкою долиною, між двома рядками розложистих гір, тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця.

Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу, і знову лізуть на нього важкі, розтріпані хмари.

Шафа для одягу ховалась у кутку.

Тепер іду я без дороги, без шляху битого.

Наперед вийшов велетень-рибалка, він ніс жмут мотуззя.

А длівчина-сиротина у наймах марніє.

Тоді загорілися іскри в чорних очах красеня-юнака.

Одразу за парканом нашого двору починається велике узлісся.

Попід горою, яром, долом, мов ті діди високочолі, дуби з гетьманщини стоять.

Од переляку на його лобі виступив холодний піт.

Кулі прошивали повітря щоразу густіше.

Бурлаки завернули в яр на відпочинок.

Між осик білих по траві стежки навхрест переплутались.

Залишив Грицько думку вернутися повесні додому.

Капуста – то гарна, та качан гнилий.

Вченому світ, а невченому тьма.

Хоч буйна трава, та не для мого вола.

Жито гарне, та день малий.

Не хвали кашу, коли просо не посіяне.

Сльози гарячими солоними струмками побігли по щоках дівчини.

Не святі горшки ліплять, а прості люди.

Розумний мовчить, коли дурень бурчить.

Творчість завжди мрійна і тривожна.

Чутка про маєток у тридцять тисяч не давала нікому покою.

В Чіпчинім серці вже ворухнулось бажання верховодити.

Маленький, ніби іграшка, дитячий черевичок жовтої шкіри лежав у Юрка на

долоні.

Парубок літ двадцяти бігав за ним.

Василь дістав завдання дійти до села і дізнатися про всі події.