ГР 2. ПТ Сприймання письмового тексту. "Мій дідусь і море" (за мотивами оповідання Ю. Яновського)

Прочитайте уважно текст і виконайте тестові завдання нижче:

Дідусь мого друга Сашка все життя прожив біля Чорного моря. Він казав, що море — це найстаріший живий організм на планеті. Воно дихає прибоєм, гнівається штормами, радіє сонячним ранкам і навіть плаче солоними сльозами-хвилями, коли вітер рве їх об скелі.

Одного серпневого вечора ми з Сашком прийшли до дідуся на старий дерев’яний причал. Сонце вже сідало за обрій, фарбуючи небо в багряний колір, а море лежало спокійне-спокійне, наче велетенське дзеркало. Дідусь сидів на перевернутому ящику й лагодив сіті. Його засмаглі руки рухались швидко й точно, ніби самі знали кожен вузлик.

— Дідусю, а море колись спить? — запитав Сашко.

Дідусь підвів очі, посміхнувся кутиками вуст і відповів:

— Спить, хлопче. Тільки не так, як ми. Море спить, коли немає вітру й хвиль. Але навіть уві сні воно чує все: крик чайки, плюскіт риби, скрип човна й навіть думки людини, яка стоїть на березі…

Ми просиділи на причалі до повної темряви. Зірки одна за одною запалювались над головою, а море шепотіло свої таємниці. Дідусь розповів, як у 1968 році під час страшенного шторму він із товаришами врятував рибальський сейнер, що сів на мілину. Дев’ятеро людей тоді вціліли тільки тому, що дідусь не побоявся вийти в море на маленькому човні.

— Море гнівається, — казав він тихо, — але воно справедливе. Хто його поважає, хто знає його настрій — того воно береже. А хто думає, що сильніший за нього, той залишається на дні назавжди.

Коли ми йшли додому босоніж піском, що ще зберігав денне тепло, я відчув, як у грудях щось стиснуло. З того вечора я зрозумів: море — це не просто вода й сіль. Це жива пам’ять землі. Пам’ять про всіх, хто колись любив його, боявся, виходив назустріч і повертався — чи не повертався.

Тепер щоразу, коли я приходжу на берег, мені здається, що море впізнає мене. Воно шепоче: «Ти слухав дідусеві історії — значить, ти свій».