ПРЯМА МОВА

«Денисе, відтепер кажи: пройшов Крим, Рим і будапештські труби» — не втримався Хаєцький.

«Гриміла наша мінометна і гриміти буде!», — запевнили товариші Васю на прощання.

Прилетіла ластівочка, стала собі щебетати, господаря викликати: «Вийди, вийди, господарю, подивися на кошару».

Котився віночок по полю, просився у женчиків додому — «Возьміте мене, женчики, з собою та занесіть мене до господаря в стодолу».  

«О Лавріне, ти переміг мене, — сказав схвильовано Крауз: — Я хотів просити тебе про дочку». 

«Христе, тікаймо!», — твердо й рішуче прошепотіла, до неї Олеся.

«Та не гавкай хоч ти мені. Чого б ото я гавкав», — жалівся дід.  

Тоді громада загула прелюто: — «Вона ж свій злочин визнала прилюдно!»

«Це я, ваш Пірат, впізнаєте? — гавкав він крізь сльози — О, який я щасливий!»

Як ударив вдруге — вона й попросилась — «Не рубай, коханий, бо я — твоя мила». 

«Мати Божа, Царице небесна, — гукала баба в саме небо, — голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором!» 

Олеся... промовляла тихо, утопаючи в нестерпній тузі, «Прощайте, матінко моя рідна, не забувайте мене, не забудете?»

«Гальт! Руки вгору! Виходь!», гукнув німецький єфрейтор, з'явившись на порозі якраз в момент пострілу.

Подивився ще раз з-під волохатих брів на хворого і сказав «Тут ти вдома. Зрозумів? На багато верстов кругом тут тільки праліс та звірі, а людей нема».

«Мамо... — і затнувся, дивлячись на матір: — Дозвольте вас так називати, бо ви ж така... як і моя мати». 

Подивився на чисту пелену снігу, а тоді написав пальцем великими літерами: «Судив і присуд виконав я - Григорій Многогрішний. А за що — цей пес сам знає».

«Ти, Михайле, — кажу, — хоч би разочок на неї глянув. Бач, як вона до тебе світиться».  

Мама довго мовчить, потім зітхає і каже: «Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...» » 

«Цирк? — перепитав Оверко, — Рід наш великий, голови не щитані, крім нас двох, ще троє рід носять».

Нема Січі; очерети у Дніпра питають: «Де-то наші діти ділись, де вони гуляють?» 

«Веди ж нас, Василю, до пана, — каже полковник Шрам. — Де він? Чи в світлиці, чи в пасіці?»

«Нащо ви одв'язали нашого коня та заперли в свій хлів? — крикнула Мотря: Не святі ж прийшли з неба та одв'язали його!»

Тоді вдова Бобренчиха озвалась: «Та вуха ж в'януть на таку олжу! Вона сама Грицькові нав'язалась».

Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є — нема, є — нема, є...»

«Це — кінець!» — нестерпною іскрою пронеслося у свідомості. 

«З тобою мова буде потім, — сказав Іван. — а я служу революції, Інтернаціоналу».

Запала тиша, як в страшному сні, Горбань сказав: «Причому тут пісні?»

«Хтось нетутешній, — бурчав крізь зуби. — Іч, іроди! Двоє, видать, були. Не тайгові — тайгові не порушать закону».

Марія просить: «Корнію, любий. Маєш карбованця, купи маленьке поросятко. Вигодуємо, і на Різдво ковбаска буде».

Вже як ішли в поле, сусід казав хлопцеві: «Перебрався б ти до нас!» 

«Мова — то серце народу; гине мова — гине народ», це спостереження І. Огієнка містить у собі велику і сумну правду.

Шевченко був глибоко переконаний, що український народ порве кайдани колоніалізму, тому й заявляв — «Борітеся — поборете!»

Шевченко вірив у велике майбутнє України й українського народу і палко закликав своїх земляків:

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає...

Ідеологи звинуватили Миколу Руденка, як він сам згадує, в «Грубих помилках у поетичній творчості».

Олесь Гончар пише, що Леся Українка: «поряд із Шевченком, Франком, Панасом Мирним, Коцюбинським... наполегливо розвивала й зміцнювала літературну мову...» 

У статті про О. Кобилянську сказано, що «Класичним зразком алегоричної мініатюри є поезія у прозі «Рожі».  

«Борітеся — поборете!» — цими словами Т. Шевченко став на захист усіх поневолених.  

Сухомлинський вважав, що: «вміння читати — означає бути чутливим до змісту й краси слова, до його найтонших відтінків». ». 

Борис Буряк пише, що: «В художній структурі сценаріїв і фільмів О. Довженка завжди присутній сам автор». ». 

Важливу композиційну роль відіграє монолог Мавки, що починається словами «О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, Чистим, палючим, як добре вино, Вільними іскрами вгору злетіло». 

Шевченкове «...треба миром, громадою обух сталить...» стало афоризмом.

Образ Прометея Шевченко використав як символ мужності, нескореності, а отже, і остаточної перемоги: «Не вмирає душа наша. Не вмирає воля».

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», — так визначає роль мови в житті нації Л. Костенко.

Іван Франко назвав Івана Нечуя-Левицького: «всеобіймаючим оком Правобережної України».

Маланюк у сонеті «Шевченко» порівнює Кобзаря з його ж літературним героєм: Гонта, що синів свяченим ріже, У досвітніх загравах — степа З дужим хрустом випростали крижі. 

Словами: «Від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась» Євген Маланюк характеризує пізнього Павла Тичину.

Композицію роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» О. Білецький характеризував як «будинок з багатьма прибудовами й надбудовами».  

Золя написав колись палку статтю «Що я ненавиджу», яка закінчується так: «А тепер ви знаєте, що я люблю, до чого відчуваю пристрасну любов ще з юних літ».  

«Слова — полова, але вогонь в одежі слова!..» — писав Іван Франко.  

Рильський наголошував, що «не тільки в художній літературі, а й у кожному слові людському увага до мови — доконечна річ для того, щоб думка знайшла свою справжню кришталеву форму». 

А: «П!»

«П», — а.

«П, — а, — п».

«П, - а: - П».

«П! - а. - П!» 

А: «П!»

«П», — а.

«П, — а, — п».

«П, - а: - П».

«П! - а. - П!» 

А: «П!»

«П», — а.

«П, — а, — п».

«П, - а: - П».

«П! - а. - П!» 

А: «П!»

«П», — а.

«П, — а, — п».

«П, - а: - П».

«П! - а. - П!» 

«П, — а, — п».

«П», — а.

А: «П?»

«П,- а: - П».

«П, - а. - П».

«П, — а, — п».

«П», — а.

А: «П?»

«П,- а: - П».

«П, - а. - П».

«П, — а, — п».

«П», — а.

А: «П?»

«П, - а: - П».

«П, - а. - П».

«П, — а, — п».

«П», — а.

А: «П?»

«П, - а: - П».

«П, - а. - П».