Розділових знаки у простому і складному реченнях.

яке має одну граматичну основу

яке не має повної граматичної основи

яке має не одну граматичну основу

Ясне сонце геть підбилося вгору розсіває своє золоте марево по зеленій долині.

Шумить і хвилюється Київ і сонце сміється з висот.

Він правді дивився у вічі але насолоджуватись не боявсь.

Сонечко обливало землю своїм світлом й цілувало промінням.

Сонце спускалося до обрію і вся вулиця палала ясним вогнем.

Сонце вже звернуло з обіду й хилиться на захід.

Сонце підбилося вгору мигтіло останнє проміння..

З добра й любові приходить щастя на возі.

Лягло сонце за горою, зірки засіяли.

А листя падало, зривалося з верховіття.

 Пливе в сірій безвісті нудьга, і стиха хлипає сум.

 Ніч запропонувала дивну забаву – змусила мільйон зірок шукати собі на землі люстерко.

 Зорі крізь щілини в клуню дивились поглядом тихим, далеким, глибоким: холодно вночі усім одиноким.

 Все густіші на душі тумани, все лютіша на душі зима.

 Насправді ж людина неповторна в усьому: і в найвищому щасті, і в горі, і в біді, навіть у дурощах своїх.

 Тигри постояли, але не наважились узяти соболя: почули, що тут була, хоч і давно людина.

 На річці Бікіні бачили диво-дивнеє: при височенному крутому урвищі, при горі, мерехтів крижаний водоспад. 

Та якось, ідучи рано до школи, Андрійко зиркнув угору й закляк: на гребені хати ходила їхня лелека й весело позиркувала навкіл.

 Кузька потяг носом повітря, і враз йому забулися і живий гайворон, і той, що снився: повітря смачно пахло димком і кашею.

 Світ заціпенів у полуденній дрімоті навіть тиша заснула тільки зрідка тривожив її ревінням літака самотній джміль

 Я побачив дивну картину два дрозди з нальоту вскочили в мурашник стали перевертатися з боку на бік хляпати крилами.

 Тебе гріє своїм тілом дерево ти укритий небом усіяним зорями твою голову ніжить заяче хутро.

Садок вишневий коло хати хрущі над вишнями гудуть.

 а) Скажи мені хто твій товариш я скажу хто ти.

б) Нема в голові на базарі не купиш;

в) Однакова дяка за рибу й за рака.

Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці, звиває собі віночок.

Понад морями пролягають тіні журби й тривоги, спогадів і снів.

 З берега на берег можна добутися баржами або човнами.

Життя, немов ріка, пливе в майбутнє, у завтрашнє, у безкрає.

Все знайоме і рідне до болю в душі і криниця в саду і червона калина.

Скрізь червоно на небі і на узгір'ях і на горі.

 Бадилина пташка кущик усе звикає до життя в сутінках.

Усе було палким в годину творчу і небо і земля і камінь і різець.

 Кущ здавалося і зимою зеленіє, бо коли танули сніги, то на світ пробивалося його цупке зелене листя, не змучене холодом, не скалічене морозом.

Багатьом здавалося що й увесь півострів зараз палає в пожежах, адже куди не глянь — звідусіль шугає вогонь, тріщить, гуде в деревах, жаркий, агресивний.

Усе довколишнє здавалося їй перевитим піснями, веселими чи сумними, як буває пройнятий сяєвом сонця простір.

Широкі промені вдарялися об кам’яні плити, курилися золотим димом, від чого здавалося  що все тут пливе, рухається, злітає в просторі.

Так по зимі приходять весни і по грозі сіяє синь.

Треба слову радощів додати, щоб уміло душу звеселять.

У всіх людей одна є спільна мова - братерська любов.

Про землю піклуйся - золотим зерном милуйся.