Синтаксична та пунктуаційна норма

витрата, разом, царина, ринковий

данина, вітчим, завдання, дочка

гуртожиток, каталог, псевдонім, отаман

  урочистий, низина, зручний, боязнь

рівнина,зубожіти, середина,піцерія

тішила око барвистість колекції.

мені в око впала червона сукня.

нас вразила композиція з яскравих живих троянд.

 дівчина замилувалася своїм відображенням у вітрині

 очі засліпила ілюмінація.

 як піску морського

 хоч греблю гати

 як кіт наплакав

хоч картину малюй

як курка лапою

Ідеальний, уявний, ілюзорний, примарний

 Спільність, згода, спільнота, договір

Наступати, просуватися, наставати, запановувати

Досить, доволі, вистачить, годі

горизонт, обрій, небокрай,овид

дифірамби співати

попускати віжки

кадити фіміам

підносити до небес

допікати до живого

На болоті спала зграя лебедина вічна ніч чорніла і стояв туман...

Степан стояв коло поруччя на палубі мимоволі пірнаючи очима в ту далечінь і мірні удари лопастей пароплавного колеса глухі капітанові слова коло рупора відбивали снагу його думок.

О мово вкраїнська! Ти вода з кринички над якою гнуться верби.

Іди іди дощику упади щоб плодами наливалися сади щоб родило і у полі і в дворі щоб співалось од зорі і до зорі.

Не так думав Петро він зараз здогадавсь що Череваниха б'є на якогось іншого зятя да й сама Леся їм гордує.

Складнопідрядне речення з однорідною підрядністю.

Складна синтаксична конструкція з підрядним і безсполучниковим зв'язком.

Складнопідрядне речення з неоднорідною підрядністю.

Складна синтаксична конструкція з підрядним і сурядним зв'язком.

Складнопідрядне речення з однорідною супідрядністю і послідовною підрядністю.

Крапка

Три крапки

Кома

Тире або кома і тире

Крапка з комою

З однорідною супідрядністю.

З послідовною підрядністю.

З різночленною супідрядністю.

З однорідною і неоднорідною супідрядністю.

З однорідною супідрядністю і послідовною підрядністю.

Коли народ усім своїм життям присягне діло праве боронити його ніяким не розбить громам ніяким океанам не залити.

Над усім світом стояла така тиша що було чути як плакала надламана гілка.

Де не буваєш куди не глянеш а скрізь уже помічаєш сліди недавніх приморозків.

Ми милуємось природою і те що в кожного з нас у ці хвилини відкриваються серця назустріч красі здружує нас ми ніби вперше бачимо лдин в одному ті рисочки яких ми раніше не помічали.

Іскра яку кидає вчитель у свідомість дитини здатна запалити вогнище лише тоді коли образно кажучи вона не ось тільки викресана а горіла не один день і не один рік.

Якщо ти людина не називай людиною того хто не дбає про народ.

Живе лиш той хто не живе для себе хто для других виборює життя.

Вічна слава братам що упали в бою щоб життя розцвітало й шуміло.

Невже у тому полум'ї згорить усе людськими створене руками тополя що спинилась край воріт і стежечка протоптана до мами...

Як добре тій людині жить яка в житті не знала суму в якої серце не болить від сонця й весняного шуму.

Старість треба приймати як дар долі, як прихід того передзим'я, коли іній паде на луки і дерева, і коли небо хилиться до гір обважнілими горизонтами зі своєю красою, зі своїми потаємними чарами...

Народе мій ! Чим я тобі віддячу за все, що дав мені, чого навчив?

Все, що я вмію, все, що в серці маю, тобі, народе мій, тобі, тобі.

Як заболить чуже, як запече холод, як затремтять струни твоєї душі від чуйності, - ти - людина.

Хіба коли в житті забудеться, хіба забудеться коли - все, що збувається, що ми своїм трудом взяли.

Золота порохівниця місяця, вистромившись із-за могил, порошила трави голубим пилом, і здавалось козакові, що там, у степу, ворушиться щось, іржуть чиїсь коні, і вже не рокотання бандур чути звідти, а ледве вловимий передзвін шабель (чути), і не сиділося старому, не їлася йому саламата, свербілоа рука до шаблюки, до бою кликало серце.

Найогидніші очі порожні, найгрізніше мовчить гроза, найнікчемніші дурні вельможні, найпідліша брехлива сльоза.

Багряний вечір догорів, і попіл падає на місто, переливається намисто понаддніпрянських ліхтарів.

Я пам’ятаю: йшла весна своїм походом смілим, і по саду лилась вона квіток зеленим пилом.

Був прозорий сонячний ранок, і мовчазні навколишні простори, дбайливо устелені сріблястим сніговим килимом, так ясніли проти сонця, що аж сліпило очі.

А встане сонце із огнистих плес, заллє промінням землю світанкову й зірки додолу спустяться з небес і на людей обернуться ізнову.

Думав: є велике право одпочить під лавром світу всім, хто в тій війні жорстокій ніс страждання на плечах.

Будьте вдячні народу, бережіть теє слово, що гранилось віками у битвах, в трудах, воно визріло вже і співа колосково синя птиця народу на буйних вітрах.

Грає листя на веснянім сонці, а в душі печаль як небеса; він росте й співає яворонці, і згорає від сльози роса.

Коли вона проснулась на столі вже горіла свічка, в кімнаті нікого не було, у чорні смолисті вікна дріботів дощ.

На леваді вже темніли і зростались дерева під ногами, перехитувались роса й туман, а над усім світом стояла така тиша, що було чути, як плакала надламана гілка.

І сад, і гай, і пісня солов’я, і навіть ця брунатна грудка глею – дорогоцінна спадщина моя, що здавна зветься рідною землею.

Срібний місяць слабо білив дерева, темне полотно ночі було пронизане міріадами діамантів зірок; де-не-де стара сова загукає чи кажан вдарить крильми – і знову тиша дзвенить.

Коли кінчається довгий світловий день і гостра спека змінюється м’яким атласним теплом синього південного вечора, то на токах запалюють ліхтарі.

Барометр уперто показував „дощ”, хоч в той день не капало навіть і сонце блищало часом крізь хмари.

Сад у нас уже одцвів, дерева вкрились густим темно-зеленим листом, і тільки в повітрі плавали густі пахощі жасмину і матіоли.

Коли замовкнуть втомлені громи, а всі дощі відплинуть і відплачуть, я поцілую сніг, бо все це значить, що знову дочекались ми зими.

Лебедями білими пливуть хати – пливуть через твої спомини, через весни й осені, і ти й досі не перестаєш думати, що вони таки могли злетіти, могли!

Хто створив з нічого людям час, той поділив його на дві частини, назвавши ніччю й днем ті половини, та ніч він ближчою зробив до нас.

Поза центральною вулицею, де світять чотири гасові ліхтарі, і лягає непроглядна тьма, яку не можуть здолати волі вогники гасівок, що тьмяно поблискують крізь вікна старосвітських одноповерхових будиночків.

Віз наш увесь дерев’яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза.

Моя осіння туга, лагідна і ніжна, крізь срібло згаслих вечорів пливе, як лебідь білосніжний, у смутку тихому покинутих ставків.

Розкажи, як за горою сонечко сідає, як у Дніпра веселочка воду позичає.

Коли в тебе віра у працю згасає, поглянь на ту річку, що скелі зриває.

Тихо в полі, гай темніє, наступає літній вечір.