Складне речення (за малеріалами історичного роману у віршах "Маруся Чурай" Ліни Костенко)

Буває всяко, доля — не черінь.

Любов — це, люди, діло неосудне.

Хоч тут думки були навпереміну, та суд стоїть на вірному сліду.

Хто має мисль яку-небудь одмінну, нехай про це зголоситься суду.

Нехай простить і та, і друга мати, а їхні діти учинили зло.

Такої кривди парубок накоїв, що не могло це скінчитись добром.

Отаман Гук гукнув тоді, що справді судити треба дівчину по правді.

Закон є суть, тверда його основа.

Лесько ж Черкес за те, що бешкетує, пеню належну сплатить до шкатулки.

Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах!

Вогненна зірка в небі пролітала, сичі кричали, вісники біди.

Промчався вершник по німій Полтаві - у серці міста громом віддалось.

Простугоніло смутком вечоровим, хитнуло тиші синій оксамит.

Десь коні ржуть і глухо грають сурми.

А ти лежиш на цвинтарі старому, де ще ніхто з козацтва не поліг.

А ця тюрма — оце і є свобода, бо я вже тут нічого не боюсь.

Ще жінка мужу падає на груди, і діти тягнуть руки до стремен.

Хорунжі є, немає тільки Гриця.

І спогади, сльозами не омиті, приходили прощатися з життям.

Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне.

А серце ще таке безоборонне, таким співаю срібним голоском!..

Вінок пливе, зникає за ночами...

Чи десь його прибило між корчами, чи десь лежить, примулений піском?..

Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.

...Було, під вечір лущимо квасолю, а Гриць іде городами до нас.

Вечірнє небо світиться красою, і соняхи гудуть, як тулумбас.

Вже тиха осінь ходить берегами, на вербах трусить листячко руде.

Летять з гори санки і ґринджолята, в очах мигтять занесені тини.

Звела їх доля, наче, в нагороду за те, що мали незглибимі душі.

Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі.

Здавалося в ті дні, - моя любов, прогіркла й перестояна вже скоро душу випалить мені…

А я ішла, не бачила дороги, і сміх стримів у спині, наче ніж.

В очах стояло те лукаве личко, періщив душу сором, як батіг.

Вода зімкнула сонце наді мною в старих млинах, на греблі ворскляній…

Я схилилась, бо хотіла пити, бо така задуха звідусіль!