складне речення

Віє вітер на долину, колише билину.

Усе порожевіло: кременисті шпилі, грюкочучий Дніпро, унизу, далекії темнії гаї на верховинах і прудка пташка понад Дніпром.

Світ пахучий, сонячний, зелений палахкоче, мерехтить в очах.

І зберіг я тільки, ненечко, скарб один, що ти дала, золоте, як зірка, серденько.

Півень стояв на порозі у хліві, стріпував крильми, наче поривався летіти понад мерехтливим сяйвом снігів.

Вийшов на сизу піщану косу і, струсивши воду, знову заіржав грізно та бойовито,перегукуючись із громами.

Проходив дощ,а потім було зимно.

Можливо, не тільки лісник, а й школярі-юннати навідувалися сюди ще та ще в інші знайомі їм місцинки.

 Озвався постріл над рікою і до коня схиливсь козак.

Ще довго він мовчав і ми всі сиділи немов заціплені.

Небо раптом укрилося хмарами і вітер почав дужчати.

Яблука падають і вже червоний килим під яблунею.

 Зумійте бути вольними – і будете вольні.

По узліссі на галявині зеленіє перший ряст і цвітуть проліски і сон-трава.

Мова й пісня – дві найважливіші фортеці, які народ повинен оберігати пильніше й відчайдушніше, ніж свої кордони.

На хуторі вмирає день і гасне перестигла бронза пшениць.

 і виполошено перепелині гнізда.

так що буде що їсти вівцям.

і літо буйне в береги ввійшло.

як на межі, на оболоні.

Минула буря і сонце засяяло.

Недалеко почулося хлюпання весла а згодом з’явився рибальський човен.

Сонце незабаром зайшло зовсім однак небо ще жевріло згасаючим багрянцем.

Щасливо співати і жити у ріднім краю і зорям щасливо світити на землю мою.

У парку проходить фестиваль і лунає голосний сміх

Чого ти так гірко плачеш і чим я тобі можу зарадити?

Сергій знає, що йому робити і як поводитися будь-де.

Вечірня зоря встає над містом і я не помітно засинаю.

Усе було дивовижним чисте небо море блакиті м’яке сонячне світло,а перша зелень на деревах ще недавно похмурих і кострубатих, була схожа на хмари зеленого диму і не хотілося сідати ні в автобус, ні в тролейбус, і він пішов пішки, відчуваючи в собі велику й легку пустку.

Сьогодні основною сировиною для виробництва паперу є деревна ценлюлоза її одержують із твердих і м’яких лісових порід: сосни, тополі, берези та інших.

Учитель розкриває перед учнем таємниці буття учить розпізнавати добро та зло,щирість і підступність, багатство душі й духовну обмеженість.

І хоч куди б закинула нас доля у пам’яті жевріє материнська домівка, материнський поріг, материнське вікно, материнські руки, материнська душа.

У небі нерухомо стояли яструби, розпластавши свої крила й непорушно втупивши очі свої в траву.

Самі тільки коні, ховаючись у диких рослинах, як у лісі, толочили їх.

Уся поверхня землі була така гарна, немов зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різних квітів.

Уже горіли мохнатими й червоними, як жар, шапками будяки, дихаючи солодким медвяним душком.

Ще не вродився той, хто все порвати б міг, що зв’язане народами й віками.

Лише завзяті лісоруби, яких стежина привела, присядуть біля джерела, де клен шумить зеленочубий.

Чую, як в гніздах ворушаться птиці, як прибуває вода у криниці.

Ота весняна золота бджілка вкинула в хату щось таке, від чого білі стіни під низькою оселею осміхнулися.

Є такі гірські вершини, що сягають аж під зорі.

Зорею станьмо для людей отих, яких на світі вже нема. в живих.

Все, що відбувається в світі природи, має свій смисл.

А навкруги так тихо, що росинка з листа не скотиться.

 Як одступиш од гармат на аршин, то вона од тебе на сажень.

Під тихе рипіння морозу я казку стару пригадаю, як тихо шепочуться лози весною в подільському краю.

Місяць повис над ставом, нитку сріблясту в’яже, щоб таємниці неба і землю людей з’єднати.

Туди, де образи кохані, душа окрилена летить.

Щасливий тим, що живу тобою, Вітчизно рідна – земле сподівань.

Внизу коло самої греблі, що прилягала до мосту, росли густі очерети.

Ви знаєте, як пахне хліб диханням сівача, вогнем безсонних діб?

 А я люблю, як в вечірній час сопілка заспіває переливна.

Сьогодні я такий веселий, що молодіти хочу знов.

Стара верба від старості зомліла, забула, що сказав їй водяник.

Є такі гірські вершини, що сягають аж до гір.

Засипав сніг стежку, що миша протоптала.

як любить сонце посивілий дід.

де зростають діти.

 щоб пісня линула з вікон.

бо тепло там і затишно в душі.

як вився у низині кривульками глибокий та каламутний Прут.

вікно, яке блимало світлом каганця.

все, що їхало й йшло до нашого села.

так що всі намагалися йти тихіше.

Квітує день на радощах буття, що нам кують зозулі із ліщини.

Здоровий садок слався зеленими хвилями за домом на гору, скільки можна було скинути оком.

 Пташки, що влітку так співали, у ірій вже повідлітали.

Твій мужній голос музикою лине, як плескіт хвиль і сяйво без зірок.

Як радію за ту людину, що загублену радість знайшла.

Намалюй мені ніч, коли падають зорі.

Посеред ріки, де протікала бистрінь, зашипів, увігнувся і тріснув кількома сліпучими промінцями ясний лід.

Щасливий той, хто виріс на Дніпрі, перетинав його бистрінь глибоку.

Ми розвіяли хмари похмурі, щоб над нами сіяла блакить.

Город до того переповнявсь рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому.

Щасливий майстер, що з тяжкої брили прекрасну постать висікав на радість людям.

Бо коли над сонцем заплететься хмарка, а у серце стукне копитом зима – не нарвеш ти квітів у пожовклім парку, не нарвеш ти квітів, коли їх нема.

Я знову згадав ті хвилини, що душу п’янили мою.

Хай сторінки мої нерівні й незграбно зверстані рядки, бо в книгу дні мої мандрівні життя вписано од руки.

Пахне, кажуть, ромен гіркотою, наче пізня дівоча любов.

Те, що було, минулося і знову не буде.

Бджолина сім’я над гречками гула, щоб медом іскрилися сота.

Щасливий, хто сни має милі.

Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися.

Жнива найменше схожі на народ, хоч і вінчають битви переможні.

Те, що було, минулося і знову не буде.

Принишкли хати, наче присіли до землі.

Дерева благають, щоб парості розпустило в їхнім біднім краї.

Якщо ви любите пісні, запрошуйте у гості птаство.

Якщо взявся іти, кінця ти доходжай.

Дарма що стояло тихе сонячне безвіття, листя тріпотіло на деревах вздовж шляху.

То не любов, яка не вміє бажати іншому добра.

Всі слова на світі замалі, щоб, як хліб, дзвеніти з краю в край.

Хто мріє про булаву, має пам’ятати, що її дають лише гідним.

В’яз так покращав, що привабив до себе синичку в жовтім фартушку, і вона завзято виспівує немудру, але солодко-щемливу пісеньку.

 Вернадський знав, що недалеко той час, коли людина одержить у свої руки надзвичайне джерело сили – атомну енергію.

 Хто береться за булаву, мусить розуміти, що її дуже важко здобути, але ще важче втримати.

Талант не буде шукати тріски, бо його творча діяльність стає міцним гранітним п’єдесталом, на якому иайбутнє збудує йому безсмертний пам’ятник.

За народним повір’ям, веселка – це дорога, якою янголи сходять із неба, щоб зачерпнути води для дощу.

Деякі народи щиро вірили, що веселка – це райська дуга, шлях до країни праведників.

Талант оживає у тій спадщині, яку залишає після себе, яку зберігають його духовні діти, яку вони цінують, немов коштовну скарбницю.

Коли б був я вітром буйним, я б розгонив чорні хмари, щоб від хмар не слались тіні (О. Олесь).

У мене викликає протест, коли я чую, що десь прориваються тенденції зазнайства, спроби протиставити молодих старшим (О. Гончар).

У відкритому полі видно, як летять у вирій журавлі, як бродять по свіжій ріллі чорні граки, як сумує на самотній деревині сіра ворона, загорнута в чорну хустину (В. Гжицький).

Я люблю, щоб сонце гріло, щоб було усе гаразд.

У Січі був такий звичай, що кожен мусив коритися волі старшого, жити у братерстві один з одним і поводитися доброчесно.

Нема гірше, як в неволі про волю згадувать.

В небі ластівка мріє далека, що на крилах весну принесла.

Чим чорніший пар, тим біліша паляниця.

А вітер в степу припадає, як вершник до гриви.

Сонце так світило ласкаво, що аж каміння сміється.

Певне, в кожного є заповітні пороги, звідки нас проводжали в житті матері.

Благословенна та ясна година, коли дитя читає „Кобзаря”.

 Ви знаєте, як пахне хліб диханням сіяча, вогнем безсонних діб?

Щоб вволю всього мати, треба чесно працювати.

Наближалась весна, так що вже не тільки вдень, а й вночі капало зі стріх.

Ніщо мені так не пахне, як наш степ.

Проміння місяця ламалося в хвилях, блищало, лопотіло і рябіло.

Учи азбуку – прийде хліб у руку.

Він усміхається до сонця, пестить рукою жовті кленові листочки.

Як явір простягає віти до явора через ріку, так матері одної діти шлють пісню гомінку.

Знову осінь над гаями жовтий лист сади встеля.

На схід сонця квітнуть рожі будуть дні погожі.

Глянь моя мила зорі повисли над Дніпром.

Дерево міцне корінням людина трудовим горінням.

Грім гримить хліб буде родить.

 Вночі несподівано знявся північний вітер небо скоро затяглося хмарами.

Миколі схотілося їсти а потім пити в нього посохло в горлі в роті.

Сонце шукаючи броду сторожко зупинилося посеред ріки на моторному човнику зі сміхом пропливали дівчата у вінках.

Пролунав постріл почалися змагання.

І досі сниться під горою між вербами та над водою біленька хаточка стоїть.

Зійде сонце утру сльози ніхто не побачить.

Будеш сіяти з сумом вродить печаль.

Весла прибрали човен поволі плив за течією.

Небо прорізали вогняні стріли ударив грім на пильних дорогах знявся вихор закрутився клубком і помчав у жита.

Говорять думи і діброви говорять гори луг, ріка говорять птиці вечорові розмова точиться струнка.

Спріває Маланці колос сміється лука ранніми росами дзвоном коси кличуть городи синім листом тучна земля диха на неї теплом.

 Я широко відчинив двері мого князівства для всіх знедолених, і в моїй землі поселилося зараз стільки нових людей, що кожен четвертий або і третій мій підданий – то пришелець.

Інколи він, правда, згадував про неї, навіть приміряв подаровану нею сорочку, але сьогодні про дівчину і думки не було – і раптом в його уяві спливло її личко так зримо, ніби вона сама з’явилася перед ним.

Коні, що паслися спочатку на стерні, примандрували в улоговину, де було більше трави, і ясно чулося, як вони там подзвонюють вуздечками і щипають траву.

Ти пробач мені, що так кажу, бо ти й сам боярин, але ти розумний чоловік і знаєш, як мені важко тримати князівство в руках, коли бояри розтягують його в різні боки.