Складне речення з різними видами зв'язку

можуть поєднуватися сполучниками сурядності, підрядності та інтонаційно

поєднуються сполучниками сурядності або підрядності

ніколи не поєднуються сполучниками;

Ось мати ступила вбік, і тепер кругла таріль сонця засріблилась у густій блакиті, а довкола материної голови вже не іскрився й не мерехтів німб.

А тобі якусь хвилю здалося, що зараз ось іде вона мимо криниці, під яблунею, а отой німб таки світиться довкола її посіченої сивиною голови.

Тут росли колючі кущі терну, шипшини та глоду, красувалися й дозрівали на вітах ламкої крушини темно-червоні ягоди, що їх у народі звуть вовчими.

Весну, либонь, зачарували, а тепер вона чекає й не може дочекатися на слово, яке відразу ж випустить її на волю.  

В темряві подеколи траплялись ягоди, вони проходили мимо дивною сповільненою ходою, і їм здавалося, що вони ступали по дні великої прозорої річки.

А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипки.

І хоч зараз гудки вже відмінено, проте Віруньці, й досі вони часом озиваються в душі, адже під спів цих гудків привело її кохання на Зачіплянку.

Коні чвалають по калюжах, у повітрі свіжа вологість, де-не-де блимають далекі вогники.

 Я опустив руку з чирям у воду, але воно навіть не нахилилося до води, серед якої виросло.

Вітер підганяв їх на снігових белебнях, але як тільки вони скочувались у яр, Сіроманцеві доводи­лося похекати та попріти.

Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце.

Михайло якраз натрапив на ту розмову чи суперечку, встряв у неї й почав доводити інспекторові, що він не має права лаяти учнів, і сказав щось образливе для самого інспектора.

Як верби гарно похилились, мов дивляться, що там ро­биться внизу, по тих хатках та вулицях, та й собі радіють, що люди відпочивають, що їм затишно й гарно.

Гусак випірнув і сперся забитим крилом на воду, крило заболіло, запекло наче сперся він ним не на воду, а на во­гонь.

Над ними зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла.

Загадка –  це чарівний світ поетичної таємниці і в цьому  світі мороз поєднаний з весною, що виступає прекрасною руйначкою  всіх його мистецьких та господарських звершень.

А) Перше, що побачив Климко, коли роз­плющив очі, було велике, рівно обведене коло червоного сонця у вікні; воно світило мов крізь морок, і хлопчик став пригадувати, де він.

Незабаром скінчиться навчання, і я знову матиму змогу ходити купатися на Ворсклу, ловити вудкою рибу, а тро­хи пізніше збирати суниці; не встигнеш оглянутися, як уже поспіють у саду яблука, грушки, наллються соком виноградні грона, а там далі покличуть у ліс гриби та горі­хи.

Збираючи книжки, я почув, як надворі загуркотів віз, як заскрипіла наша хвіртка, обізвалась радісно качка, за­бряжчали одні й другі двері, і на порозі, наче весняночка, стала розрум’янена і осяйна Мар’яна .

 Коли ступила між дерева, коли побачила, як по їхньому гіллю згори донизу ллється наче якесь аж туманне соняч­не проміння і як у тому промінні мінливо зблискує листя, коли почула вогкий, густий, прілий запах лісу, — всміх­нулась, і вже, здається, весь день ота усмішка не сходила з її уст.

Яків повів коней навпростець, і було чутно, як тріщав у них під копитами сушняк.

То поїзд затримували на станціях, бо колія була зайнята, то машиніст довго домовлявся із станційними праців­никами, що не хотіли відпускати вугілля, взагалі поїзд чомусь довго стояв перед семафором.

Ніна спочатку думала про Якова Македона, що привернув її увагу, та згодом сильніші спогади витіснили його образ, і перед очима постали і люди інші, і події, що їх довіку не забути.

Душно й солодко пахне в низовому бабиному садку тернів цвіт, гудуть у ньому бджоли з теплого, підсонячного боку та оси, що налітають сюди з лісу попастися.

Я мрію так життя прожити, щоб у плодах моїх хитались віти, щоб розроставсь в глибинах корінь мій.

Дивовижні сцени можна було побачити в ці хвилини в таборі: той сміявся, той плакав, там обнімалися, там підняли на руки і цілували стареньку бабусю, що при­несла останню качку.

Пташки замовкли, трави стихли, лише берези сколихнулись, лише вербиці поклонились, та вітер золотим од дерева до дерева почав шпурляти, кружляючи чер­воне.

Так це ім’я прилипло до Івана, пізніше письменник додав до нього прізвище Черемшина, яке взяв від назви річки Черемош.

Наснилося: осінні фарби щирі, а я – безлистий клен у синій млі, і птахи, відлітаючи у вирій, заночували у моїм гіллі.

Східний небокрай червоно горів, неначе хтось далеко на обрії запалив велике кострище.

За вікном шумить дощ, і великий світ, населений людьми, поспішає крізь негоду, землетруси, пожежі.

І я знайшов дорогоцінну істину, гартовану залізом і вогнем: без роботи жити нам немислимо, і без любові ми не проживем!

Протягом усієї довгої зими я відчував, щось має статись у цьому світі, щось неминуче станеться.

Тухля була оселя не дуже давня і деревина, що росла на тухольській долині, була геть-геть молодша і до тої липи.

Можливо, та сосна ввійшла в моє життя і поселилась в якихось там клітинах мозку тому, що саме з її вершини я вперше в житті заглянув у свою долю, побачив ту велич і красу, яка стала у моєму житті вирішальною.

Працює Тоня, купає овець, швидко, спритно і якось аж сердито наче хоче їх своїм рогачиком потопити, працює, а душа горить, а думки все про Віталика.

три

чотири

п"ять

шість

три

чотири

п"ять

шість

Ріка налітала на камінні зубці, поміж яких застряв дуб-велет, а потік спадав униз, де також стриміли камені.

Не зневірся, не впади у відчай: вир не вкрутить, хвиля не знесе.

Вже вечір тіні склав у стоси, за обрій котиться курай, і дальні пахнуть сінокоси, і дальній пахне рідний край.

Якщо не можна вітер змалювати, прозорий вітер на ясному тлі, змалюй дуби, могутні і крислаті, котрі од вітру гнуться до землі.

Демократія тим і добра, що при ній не держава руйнує людину, а людина будує державу і саму себе (Ліна Костенко).

Пігмей бажа високим буть на зріст, порядним хоче виглядати злодій, завжди злочинець – на ділах добродій (Д. Павличко).

Преславне українське слово звучить у серці у моїм, бо мова – хліб, а не полова: я чув її із уст батьків (Г. Позняк).

Шануймося, бо одна у нас усіх Україна й життя у кожного одне! (Б. Гірський).