Складне речення з різними видами зв'язку

Якщо придивитися до квіточки каштана, то можна помітити на ній барвисті плями.

Хвиля більшала, проте козаки були байдужі до неї: не первина їм в море ходити.

Тепло було й вишні цвіли рясно.

Дівчина, обсипана квітами, іде, немов пливе лебедонька у воді.

Так це ім’я прилипло до Івана, пізніше письменник додав до нього прізвище

Черемшина, яке взяв від назви річки Черемош.

День той ткався і ткався із різних настроїв, у яких переважав радісний, та

подеколи до нього долучався і сумний.

Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче і посміхається крізь сльози осінь і натрушує журбу на мою наболілу душу.

Село також у тумані, але з гори видно, як сонце прудко біжить десь із поля.

Той, хто з народом долю поділяє, від нього має щедру нагороду.

Поети йдуть за горизонт — поезія зостається віч-на-віч з вічністю.

Одного зимового погожого дня забарабанили, заспівали дзвіночки — на нашу вулицю ввірвалася трійка в яблуках.

Листя не може плисти проти течії, воно жовтіє від туги, опадає, і вода відносить його до моря. 

Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце.

День сонячний і прозорий, і хочеться, щоб йому не було краю.

У верховіттях вітер колобродить, сумує стежка дичками внатрус.

Щоб затримати якнайдовше цвітіння, утримуйте рослини в якомога нижчій

температурі або принаймні на ніч виносьте до прохолодного приміщення.

Нині кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі і тривоги.

Над річкою, в чистім полі, могила чорніє; де кров текла козацькая, трава зеленіє.

А малі хлопці йшли з рукавицею, у якій повно зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху.

Уже травень засвітив свічки каштанів білі, і йде в квітках весна у рідному краю, я так його люблю, що передать не в силі в закоханих словах усю любов мою.

З вітром шепочуться квіти пісня дзвенить про любов і над свічадом ріки місяць примарний зійшов.

Тут росли колючі кущі терну шипшини та глоду красувалися й дозрівали на вітах ламкої крушини темно-червоні ягоди що їх у народі звуть вовчими.

Тримаючи в руках серпа на якому вогко зблискувало сонце мати ступала над галузиною струмка і об її ноги билось волоття трави.

Минає літо осінь вже бреде лісів багрець торкнувся вересневий і пахне чебрецем і листя де-не-де кружляючи лягає під дерева.

Але ні, се не уява: я чую, як пісня дужчає, здіймається вгору, перекочується могутнім грюкотом і гине тихим акордом у плюскоті зливи. 

Не встиг я ще й раз озирнутися гаразд, як по моїх напружених нервах ударила хвиля рідних, близьких мені звуків.

Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце від довгого перебування на чужині? 

У такому, власне, стані блукав я одної весняної днини понад річкою Прутом.

Долиною повилась річечка наче хтось кинув нову синю стрічку на зелену траву. 

У сю величну хвилину тихо розгортаються кущі і на галявину виходить Хо. 

Хо сидить посеред галявини а навкруги нього панує тиша. 

Межи зеленими килимами біліє гречка неначе хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці а з поля віють чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток. 

Рожевий пил спадав синіло все кругом і коси золоті зоря вплітала в трави. 

Марко піднімається на підсинений пагорб де крізь сон зітхає кучерявий овес і застигає на місці од вітряка до нього йде його Оленка з білим вузликом у руці.

Ти до мене прийшла не із казки чи сну і здалося мені що стрічаю весну.

День і ніч стугоніли під вікнами ковані колеса возів коні кресали копитами іскри від ходи танків тремтіла хата.

Вишнево-яблуневі садки, що сьогодні зранку були такі змерзлі, подобрішали,

потеплішали, і село звеселіло, людські обличчя погіднішими стали.

Позеленіли вікна, повітря стало бузково-синім, і верхівки тополь вигойдувались на поривчастому вітрі.

Мати брала пучками ягоду, несла до вуст, і коли роздушувала черешню, то в кутиках уст спалахував сік.

Дурманом віяло з густих заростей, які двома застиглими хвилями означали нічну вулицю, танучи в повітрі, а з обійсть долинав дух матіоли.

І на цих високих пам’ятниках спочивають не тільки запізнілі перелітні птахи а й, здається, у надвечірніх сутінках дрімають обважнілі хмари.

Я слухав рідну пісню рідну мову і вона лилася струмком у якому переплелись запахи калини чебрецю лепехи.

На нього чекало багато роботи треба було виносити з хати сіно й жолобки з-під насіння протерти вікна поставити сітку розтикати попід стелю деревій.

Мовчала трава мовчало віддалік громаддя копиць схожих на вершників усе потонуло в безобрійній німій тиші.

Удень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні.

Дехто і мене пізнає - догадуюсь по не­сподіваних окриках позаду; чим я більше набли­жаюся додому, тим тяжче стає від ваги тих не­сподіваних тривожних окриків.

Одного весняного ранку, коли під моїм вікном брунькував фіолетовий бузок, на ранніх яб­лунях розпускався рожево-білий цвіт, я вийшов з хати на подвір'я і став як зачарований, - у саду дзвінко витьохкувала якась незнайома мені пташ­ка.

У п'ятницю, перед самою війною, сон мені приснився: вийшла я з хати, стала на взгір'ї, а вни­зу наш Дніпро і Кошова поєдналися, розкинулися, як розкидаються небеса прозові.