Складне речення з різними видами зв'язку

Ось мати ступила вбік, і тепер кругла таріль сонця засріблилась у густій блакиті, а довкола материної голови вже не іскрився й не мерехтів німб.

А тобі якусь хвилю здалося, що зараз ось іде вона мимо криниці, під яблунею, а отой німб таки світиться довкола її посіченої сивиною голови.

Ще дивен дим, і хата ще казкова, і ще ніяк нічого ще не звуть.

Весну, либонь, зачарували, а тепер вона чекає й не може дочекатися на слово, яке відразу ж випустить її на волю.  

Як верби гарно похилились, мов дивляться, що там ро­биться внизу, по тих хатках та вулицях, та й собі радіють, що люди відпочивають, що їм затишно й гарно.

Гусак випірнув і сперся забитим крилом на воду, крило заболіло, запекло наче сперся він ним не на воду, а на во­гонь. 

Над ними зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла.

Минули дні, і не раз можна було бачити Сіроманця в ярах за висілком: він сидів і терпляче чекав, доки Андрійко Лях покатається на лижах зі своїми однокласниками.

Перше, що побачив Климко, коли роз­плющив очі, було велике, рівно обведене коло червоного сонця у вікні; воно світило мов крізь морок, і хлопчик став пригадувати, де він. 

Незабаром скінчиться навчання, і я знову матиму змогу ходити купатися на Ворсклу, ловити вудкою рибу, а тро­хи пізніше збирати суниці; не встигнеш оглянутися, як уже поспіють у саду яблука, грушки, наллються соком виноградні грона, а там далі покличуть у ліс гриби та горі­хи.

Збираючи книжки, я почув, як надворі загуркотів віз, як заскрипіла наша хвіртка, обізвалась радісно качка, за­бряжчали одні й другі двері, і на порозі, наче весняночка, стала розрум’янена і осяйна Мар’яна .

Коли ступила між дерева, коли побачила, як по їхньому гіллю згори донизу ллється наче якесь аж туманне соняч­не проміння і як у тому промінні мінливо зблискує листя, коли почула вогкий, густий, прілий запах лісу, — всміх­нулась, і вже, здається, весь день ота усмішка не сходила з її уст.

А малі хлопці йшли з рукавицею, в якій повно зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху.

За коліями, супроти депо, біля колодязя під дашком стояла черга з цеберками і коромислами, і той, хто тяг воду, довго крутив корбу: колодязь був глибокий. 

Вишку стало розхитувати, і була загроза, що впаде і хату Чабанисі розвалить.

Блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина.

Букет півоній, які мати несла в руці, поширював п'янкий запах – власне, в руках її наче вигойдувався букет тонких пахощів.

А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимий смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипки. 

І хоч зараз гудки вже відмінено, проте Віруньці й досі вони часом озиваються в душі, адже під спів цих гудків привело її кохання на Зачіплянку.

У темряві подеколи траплялись ягоди, вони проходили мимо дивною сповільненою ходою, і їм здавалося, що вони ступали по дні великої прозорої річки.

Людина йде по рідних вулицях, де пройшло її дитинство, де буяла молодість, де проходили найкращі роки життя. 

Панас той і Микола... народилися в розложистих степах, де вітер та народ була їх перша школа. 

Вишиває і співає, і ніхто не зна, де узор вона кінчає, де ту пісню почина .

За морем холодним, в далекій чужині, де сонця ніколи не видно з тайги, де нетрі, болота лихі та пустинні, та скали кремінні, та вічні сніги .

Я мрію так життя прожити, щоб у плодах моїх хитались віти, щоб розроставсь в глибинах корінь мій.

Дивовижні сцени можна було побачити в ці хвилини в таборі: той сміявся, той плакав, там обнімалися, там підняли на руки і цілували стареньку бабусю, що при­несла останню качку.

Тихо розмовляли, наказували, як бути з хлібом, що треба продати, що купити, чим засіяти пари і що сіяти по озимині.

Так це ім’я прилипло до Івана, пізніше письменник додав до нього прізвище Черемшина, яке взяв від назви річки Черемош.