Складнопідрядне речення

Ліс одягався тоді в жовте й червоне листя, а сонце обертало його в золото й вогні (М. Коцюбинський).

Катерина наче заспокоїлася, а проте неймовірна думка не кидала її голови (М. Коцюбинський).

Як упаду, вітрам віддам свій голос (В. Крищенко).

Єдина мить - і він злотисто розцвівся сотнями квіток! (Олександр Олесь).

Я знову згадав ті хвилини, що душу п’янили мою (В. Сосюра).

Коли мене на фронт ти проводжала, пучок конвалій ти мені дала... (В. Сосюра)

Ця подорож неждана, як грім на сніжній рівнині (Д. Павличко).

Я люблю їздити на поле тоді, як ниви зеленіють та хвилюються зеленими хвилями

(І. Нечуй-Левицький).

Займаю саме те місце, яке мені визначила доля, й не прагну кращого (ТО. Мушкетик).

А може то така правда, як на вербі груші (Т. Шевченко).

Як проїздили Вітрову Балку, співали пісні (А Головко).

Добре, що маємо силу рідного отчого краю (А Малишко).

Настав той час, коли треба було всім братися до роботи (М. Коцюбинський).

Його очі розшукують дві чорні тополі, за якими на блакиті легенькою парою струмує світанок (М. Стельмах).

Вітрець весняний тихенько дише, немов діток тих до сну колише (Леся Українка).

Над голубими вітряками плив журавлиний караван, неначе кликав у дорогу (В. Сосюра).

Куди серце летить, туди й око глядить (Народна творчість).

А там, де мене чекають, рипає хвіртка тоскно і небо вовняним шарфом кутає шию од вітру (І. Драч).

Якщо в сонячний день торкнути гілку ліщини, то здіймаються жовті хмаринки легкого пилу {В. Жовтобрюх). - До людини, якій завдячуєш життям, у душі назавжди залиша­ється почуття особливе (О. Гончар).

Щоб тих щасливих днів не загубити, потрібно працювати цілий рік (Д. Павличко). - Вміє розставатись той, хто вмів любить (М. Рильський).

В очі Саливона зайшла така туга, що він уже не бачив нікого перед собою (М. Стельмах). - Горе тому, хто посміє підняти руку на першу посмішку дитяти (М. Рильський).

Вони побачили врешті село, що привітало їх серед темряви осяяними вікнами

(М. Коцюбинський). - Гафійці здавалося, що ясна для неї кожна душа й кожна думка (М. Коцюбинський).

Щоб хоч трохи скоротити час, вони то казки казали, то різні пригоди з життя пригадували (Панас Мирний). - Скоро на смузі тій щось блимнуло, немов спалахнув сірник і погас (М. Коцюбинський).

Там, де зорі сяють з-за гори, над водою гнуться явори (А. Малишко).

На леваді за верболозами зібралося стільки синяви, що можна в ній брести по коліна, як водою (М. Стельмах).

Життя не кінчається смертю, якщо залишається сад (В. Терен).

Моя душа ніколи не забуде того дарунку, що весна дала (Леся Українка).

Як став місяць серед неба, ревнули гармати (Т. Шевченко).

Там лиш раз на рік, як наїздили покупці винограду, трудно було здобути місце (П.. Інгульський).

Артем розповідав, що ночували на острівці, верст за десять од Славгорода (А. Головко).

Вона засоромилася вся, аж сльози заблищали на очах (М. Коцюбинський).

Та довгий ще мені пройти судилось шлях, щоб молодість догнати, заблукану в полях (М. Рильський).

Що більш виростав той хлопчик, то він кращав та луччав (Марко Вовчок).

Що ближче став я підходити до його, то ясніше вирізувався він перед моїми очима (І. Нечуи-Левицький).

Море так бадьоро хлюпає, що аж слухати любо (М. Коцюбинський).

Чим далі я посувався, тим частіше стрічав цей люд (М. Коцюбинський).

Молоді, чорняві скрипалі позакидали назад голови, так що на них ледве держались шапки (І. Нечуй-Левицький).

Під вогнище ми видовбали в піску яму, щоб не розшарпував вітер вогню.

Щоб не сидіти без діла, дід став бджіл розводити та допомагати бабі в городі товктися.

Отаман дав знак, щоб галера спинилася (А. Чайковський).

Здивований, кінь перечекав, не рухаючись з місця, щоб не скаламутити води.

Уже сонце хилилося до заходу, як у степу показалася велика чорна плахта .

Старий дзвонар одного давнього вечора розповідав, як десь дівчата дзвонами привертали парубочі серця .

Зібралася ціла флотилія, наче з якого великого переможного походу верталися.

Назбирали багато сухого бадилля, щоб було чим цілу ніч палити .

Та не злічить віків,  що  встигли вже пройти.

Добре тому ковалеві,  що  на обидві руки кує.

Не писав я до тебе в останні два дні через те,  що  був у дорозі.

О, як потрібно вміти дорожити безцінним спадком,  що  дали віки.

Беруть на кпини молоді міста прапращурів,  що  вийшли з неоліту.