Складнопідрядне речення. Самостійна робота.

Там, де Дніпро гримить і лине, уже поставила турбіни міцна робочого рука. 

Ручки туго позатягувані у блискучі печатки, так що і пальців зігнути не можна.

І жодної миті не можна повернути, щоб заново, по-іншому прожить.

За лісом, що темнів на схилі гори, спалахнула пожежа

Якби оті проміння золоті у струни чарами якими обернути, я б з них зробила золотую арфу.

Смереки так тісно збилися в купу, що трудно було пролазить між їх шершавими пнями.

А там, де сонце торкнулось вершечків дерев, листя спалахнуло золото-зеленим вогнем і стало прозорим

Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнів зо два, а то й більше.

Стара верба од старості зомліла, забула, що сказав їй водяник.

За все, що взяв од пирога життя, платити доведеться по рахунку.

Лани зеленого збіжжя, що саме красувалося в той час, дрімали тихої ночі.

Цвіте липа так буйно й розкішно, що все місто плаває в задумленому мареві.

Малі дерева схожі на дорослих, як діти на своїх батьків.

Серед великої тиші чулось тільки, як шелестіли листочки.

Умій жити так, щоб у тебе з другом була єдність духу, ідеалів.

Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу.

Література, яка мала Тичину й Довженка, не має права здрібніти.

Спинюсь я і довго буду слухать, як бродять серпень по землі моїй.

І як за сонцем повертає сонях, так довго вслід чомусь дивились ми.

Хоч на історії дід і не знався, та все ж із ним цікаво було побалакати.

Дівчина, обсипана квітами, іде, немов пливе лебедонька в воді.

І вже чув композитор, як народжується пісня.

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

Вода стояла на луках, скільки бачило око.

Біля ставка, де ми прощалися, нам випало зустрітися після довгої розлуки

А там, де березина витісняла сосну, все залите було бенгальським вогнем.

Біля осокорів, де він зустрів свою долю, загримів гарматний грім.

Ти борися за луг зелений, де колись виглядав свою милу.

Добре, коли чоловік з характером, з переконанням і хмелем неспокою.

Які б то звуки розітнулись, коли б ви дивних струн торкнулись!

Я обов’язково зателефоную, коли повернеться тато.

Яке це щастя, коли стіл довгий і тісно за ним від рідні.

Настрілявшись, вертались ми щасливі, дарма що промахів чимало в нас, було.

Після дощу вода в бухті скаламутніла, бо в неї з острова нанесло намулу.

Настане час, коли на кордонах люди сіятимуть хліб!

Та не злічить віків, що встигли вже пройти.

Я Нептуну пів копи грошей в руку суну, аби на морі шторм утих.

Якби лелека голосом озвався, то грек, мабуть, не дуже б здивувався.

Я нічого не вартий, якщо не в спромозі комусь допомогти.

Якби я турбувався лиш про себе, вже б онімів давно від самоти.

І коли я по рідній стежинці в отчий дім повертаю здаля, зустрічають мене чорнобривці і сміється батьківська земля.

Якщо справді все описане для майбутнього фільму не підійде, тоді давайте краще першу частину кінокартини почнемо з пісні.

Уже зоря золоторога, де полинами зацвіло, кладе на огненні пороги своє сивіюче крило

День був душний, незважаючи на те що краплі учорашнього рясного дощу іскрились на траві.

Так гарно тут, що шкода ступати по непорочній сніговій білині.

Клянусь боротись до загину так, як боролися батьки.

Грім розмахнувся і вдарив так, що здригнулась бджола.

Погода стояла сонячна, так що шибки на вікнах миготіли.

Щасливий тим, що живу тобою, Вітчизно рідна – земле сподівань.

А я люблю, як в вечірній час сопілка заспіває переливна.

Доріжка була така вузька, що зелене гілля вгорі сходилось докупи й закривало небо.

Внизу коло самої греблі, що прилягала до мосту, росли густі очерети.

А навкруги так тихо, що росинка з листа не скотиться.

Є такі гірські вершини, що сягають аж під зорі.

Що відбувається в світі природи, має свій смисл.

Коли вже народився ти поетом, – за все відповідай у цім житті.

То не любов, яка не вміє бажати іншому добра.

Всі слова на світі замалі, щоб, як хліб, дзвеніти з краю в край.

Десь за перевеслом горбатого обрію, що весь видимий світ зв’язав у тугий та дозрілий сніп, зводилося сонце.

Дарма що стояло тихе сонячне безвіття, листя тріпотіло на деревах вздовжт шляху.

 Звісно, матеріальні, душевні, духовні блага приносять задоволення, проте людина сама робить себе щасливою.

Виграючи розмаїттям кольорів на блакитному небосхилі, веселка в усі часи не давала спокою людській уяві

Про веселку складали легенди, її наділяли дивовижними властивостями.

У скандинавських міфах веселку вважали мостом, який сполучає небо й землю.

Люблю той край, ... .

У гаю, ..., свято весни вповні

Прийду я до тебе туди, ... .

Я хочу знати, ... .

Розпарений нічною задухою, гостро й нудливо пах болиголов, який то тут, то там здіймався вище за всіх на своєму товстому й породньому стовбурі, увінчаному тоненькими, схожими на віття кропу гіллячками.

Близькість річки відчувалася особливо виразно не тільки по тому свіжому холодному повітрі, яким віяло з очеретів, а й по щедрій росі на травах, яка бризкала людям на руки й на ноги світлими льодяними краплями, по таємничості звуків, властивих для кожного приріччя: тихому бульканні, короткому раптовому плюскоту, якомусь шарудінні, схожому на чиїсь хитрі кроки.

Долиною повилася річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву.

Ні пером не списати, ні словом не сказати тієї несподіваної краси, якою до нас усміхалася долина.

Засипав сніг стежку, що миша протоптала.

Сьогодні я такий веселий, що молодіти хочу знов.

Стара верба від старості зомліла, забула, що сказав їй водяник.

Є такі гірські вершини, що сягають аж до гір.

 Коли за все берешся, то нічого не зробиш.

Часом Десна розливалась так пишно, що у воді потопали не тільки ліси й сінокоси.

Добре, коли людина вміє добре мріяти.

Благословенна та ясна година, коли дитя читає „Кобзаря”

Ніщо мені так не пахне, як наш степ.

Наближалась весна, так що вже не тільки вдень, а й вночі капало зі стріх.

Людину прив’язує до певного місця на землі дім, де вона народилася.

Щоб вволю всього мати, треба чесно працювати.

хоч ми повстали із тугої тіні.

адже ми знаємо закон людини і природи.

так що треба жити повноцінним життям

як хвиля мимо пронесе.

Ми підем, де трави похилі, де сонця ясна далина.

По скляному поверху ставка, з глибини якого визирало темне зоряне небо,

тихо плив білою хмарою туман.

 Коли крізь розпач випливуть надії і загудуть на вітрі степовім, я тоді твоїм ім’ям радію і сумую іменем твоїм.

Та в порожнечі нам блукати, аж доки ми тягар того хреста донесемо до нашої Ґолґоти

Слово „мама” росте разом з нами тихо, як тихо ростуть дерева, сходить сонце, розцвітає квітка, як тихо світить веселка і гладить по голівці рідна рука.

Недавно я поза Уралом блукав і Господа благав, щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало.

По грудках, які мороз тільки зверху трохи стужив, а коли ступиш, то цвіркає рідка грязюка, я обережно дістався до долини, що її дощ налив у городах.

По дорозі швидко вишикувалися заслони, щоб перепиняти молодих і вимагати викуп.