Складнопідрядне речення. СПР з кількома підрядними

Це було друге життя, і, мабуть, воно не давало йому розслабитись (Ю. Мушкетик).

Ідеш, а воно і шелестить, і шарудить, і скрикує, і зітхає (Є. Гуцало).

Десь над головою м’яко грало останнє вечірнє проміння, і від його теплої легкої музики все завмирало, зачароване: трава, бур’ян та дерева (В. Шевчук).

Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу (Л. Костенко).

Вода хлюпотіла, розливалася через верх кількома живими цівками (В. Земляк).

Осінній день короткий, але сьогодні він згасав надто повільно.

Діти, що виховуються криком, втрачають здатність відчувати найтонші відтінки почуттів інших людей (В. Сухомлинський).

Люблю, коли напне весняний ранок понад тобою світлі небеса (К. Дрок).

Переляканий, розтривожений, я вискакую в затоплений місячною повінню двір (М. Стельмах).

Недаремно говорять, що люди – ніби дзеркало (І. Томан). 

Ставлення до рідної мови має бути таким, як до рідної матері... (І. Огієнко).

Зорі галактик із глибин всесвіту цілу ніч прислухаються, як зачіплянські коники цвірчать (О. Гончар).

Там, куди вони їдуть, не треба буде ніяких паспортів (О. Гончар).

Колодязь перекосився і вгруз так, що зверху залишився тільки низенький зрубець, густо полатаний мохом (Г. Тютюнник).

Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього (М. Рильський).

Волохатий лісовий джміль, неповороткий і вайлуватий, домовите гуде блакитними куполами чебрецю (Ю. Яновський).

Обмерзлі кригою дерева дзвонили, неначе вони були скляні (І. Багряний).

 хоч і часу зовсім мало.

бо час трапези перенесли.

так що голодним не лишишся.

коли удосвіта виїдеш.

У тих місцях пісні, ... , ліризм посилюється.

У гаю, ... , свято весни вповні.

Вислів ... є двоскладним реченням.

Виглядатиму тебе, ... .

(Таким), [ ]

 [ ], (яка )

 [ ], ()

( ), [яка]

3

4

5

2

Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег (М.Коцюбинський).

Я розпадаюся тоді в чуття і не можу опертися настроєві сумному, мов креповий флер, якого позбутися мені не так легко (О.Кобилянська).

Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало (О.Довженко).

З самого ранку, виплутавшись із тендітних тенет туману, вигуль­кувало сонце (О. Гончар).

 І росло ще, пригадую, багато тютюну, в якому ми, маленькі, ходили, мов у лісі, в якому пізнали перші мозолі на дитячих руках (О.Довженко).

А ввіччю, либонь, стояв відтворений образ того, хто не здався, лишився таки там (Іван Багряний).

Дід Захарко був коваль, хоч я ніколи не бачив, аби він щось кував (О.Довженко).

Була вже майже укінченою артисткою і працювала саме над одним образом, який хотіла продати і поїхати до Італії, щоб побачити тамошню штуку та найти й собі дорогу до неї (О.Кобилянська).

Кожен, хто вперше побачить сад, подумає,  які ж ото молодці посадили дерева (М. Слабошпицький).

Коли настали холоди й зовсім облетіло листя, тато поспилював сухі гілки (М. Слабошпицький).

Весни такої не було й не буде, як та була, що за вікном цвіла (Леся Українка). 

Стоять вишні і журяться похилі, що в хмари сонечко зайшло, що листя й квіти облетіли, що їх снігами замело (О. Олесь).

Ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто загубив її.

Настане час, коли наші нащадки дивуватимуться, що ми не знали таких очевидних речей.

Де б мені не доводилося бути, я звідусіль бачу ту високу розгілчасту калину, що віттям обважніла додолу.

Розкажи, як за горою сонечко сідає, як у Дніпра веселочка воду позичає (Т. Шевченко).