Тире між підметом і присудком

Мова зайшла про поему „Аve Маrіа” охтирську книгу Багряного.

У букварях ти наряджена і заспідничена поворозками зв’язана ледве жива...

Небо над дорогою синій кришталь.

З неба як розтоплене золото ллється на землю блискучий світ сонця.

А навкруги вся ніч переповнена розміреним шумом хлібів.

Вік вікувати в гостях не побувати.

Дуби в сріблом гаптованих каптанах подібні до вельмож.

Ми чисті перед совістю, нащадками й планетами

Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм.

Руки дівчини зробилися як лід.

Червона рожа над усі квіти гожа.

Тільки труд життя основа краса всевладного життя.

Поезія це свято, як любов.

Молоді деревця поламані й навіки ушкоджені.

Найкращий шлях передбачити майбутнє це створити його.

Праця найкращі ліки.

Без діла жити тільки небо коптити.

Мислити значить пломеніти!

Моя мати наївність, тиха жура і добрість безмежна.

Боротьба за демократичне суспільство — ось сенс життя.

Першою думкою Остапа було тікати.

Життя прожити треба чесно.

Любити свій край – не є злочином.

Прожити вік – не поле перейти.

Ти мій жорстокий лиходій, мій дикий поклик цілоденний.

Поведінка дзеркало, у якому кожен показує своє обличчя.

Дурний язик голові не приятель.

Я звичайний чоловік.

Лелека символ батьківщини, сімейного щастя.

Чому саме верба одне з найшановніших дерев в Україні?

Київ це те місце, звідки тягнуться і куди стягуються всі нитки нашого культурного буття, а Софія – його образ.

Він надзвичайно відповідальна людина.

Душа моя пустка холодна й німа.

Відчути в окопі живу душу біля себе це справжнє щастя.

Мої слова не зброя, а ридання.

Ці квіти спогади про світлі дні.

Усе геніальне просте.

Мова не полова

Мова одяг думок.

Собор як свіча.

Сини як зима і літо.

Книги морська глибина.

Кохання не іграшка.

Квітки конвалії найніжніші.

Земля не полігон. 

Поезія Кобзаря це програма самовдосконалення, національного будівництва.

Сивий коник то мій брат.

Мої слова зброя, ридання.