Відокремлені члени речення (на матеріалі оповідання В.Дрозда "Білий кінь Шептало")

Шепталові зсудомило спину: якось повесні він задрімав у приводі, підпасок дошкульно хльоснув, дротинки порвали шкіру, ранка, вподобана ґедзями, досі не гоїлася.

Коні, гризучи й штовхаючи одне одного, сахнулись од пострілу в куток. 

Неприємна, знайома млявість – провісниця всіляких прикростей – закрадалася в груди.

Бо він, Шептало, кінь особливий, кінь білий, а коли й попав у це бригадне стовпище, то завдяки злому випадку, химерам долі.

Бо він, Шептало, кінь особливий, кінь білий, а коли й попав у це бригадне стовпище, то завдяки злому випадку, химерам долі.

 Цілісінький день, до темряви, ходити по колу, топтати власні сліди – в цім було щось принизливе.

Навколо ж стільки святково вбраного народу, стільки коней із сусідніх сіл, і всі бачать сором його, білого коня. 

Попереду клубком куряви котить табун, за табуном – Степан, а за кіньми і Степаном – він, Шептало. 

Ще коли його, молодого й гордого, вперше осідлали, ганяли по царині до сьомого поту, хльоскали до кривавих рубців на боках і привели в загін геть вимочаленого, знесиленого, інстинкт білого коня підказав йому, що рано чи пізно люди зломлять його. 

Попереду клубком куряви котить табун, за табуном – Степан, а за кіньми і Степаном – він, Шептало.

І Степана разом з ними, всесильного, милостивого й злого Степана, а сам ні від кого не залежить і нікому не кориться.

Він усе забуває, окрім одного: тремтливої ілюзії волі та влади.

Супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки. 

Його повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай.

Степан вийшов з конюшні, поцьвохкуючи довгим, наче гони спекотного дня, батогом, відчинив воротазагорожі.

До того ж краще тягти, не очікуючи на батіг, ніж ковтати принизливе підстьобування

Білий кінь з нечуваною силою шарпнувся, вирвав кінець повода, дико звівся на задні нога, біснувато стріляючи страшними, кривавими очима

Втрапив на вкочену колісьми лугівку, копита відбивали чіткий ритм, і, роздратований тим ритмом, він навмисно прискорював біг, наздоганяючи самого себе та розсипаючи по крутій шиї густу білу гриву.

Не було ні хомута, ні голобель, і ніхто не сіпав за віжки, вказуючи шлях. 

Під ноги білому коневі стелилася висока, не торкана косою, зовсім як у недавніх його видіннях, трава.

Стомившись од напливу вражень, Шептало спинився, нашорошив вуха і сторожко скосив очі. 

Ще довго не міг отямитися, розгублено принюхуючись до вим'ятої трави,-– сьогодні вперше наполохався блискавки.

Коли ж берег упав, оголивши бронзову спину нерухомої, сонної води, Шептало не стримавсь і побіг, перечіплюючись об кореневища верболозів, грузнучи в піску та задихаючись од не знаної досі, нестерпної, та все ж солодкої спраги, яку вільно було вгамувати живою, а не іржавою водою.

З-за копиць, од річки, віяло теплом. 

Узлісся наскрізь промите дощем та прочесане вітром гривасто розгойдувалося ніби голови коней у степу. 

Білий кінь скільки зміг просунув голову між двох жердин загорожі та й собі задрімав стомлений нерозумною блуканиною...

Втрапив на вкочену колісьми лугівку копита відбивали чіткий ритм і роздратований тим ритмом він навмисно прискорював біг наздоганяючи самого себе та розсипаючи по крутій шиї густу білу гриву. 

Здивований він перечекав не рухаючись з місця щоб не скаламутити води, поки небо знову засвітилось і знову побачив свою чисту прекрасну білизну.

Цієї хвилини він був справжнім білим конем відважним та одчайдушним як його далекі предки. 

Узлісся, наскрізь промите дощем та прочесане вітром гривасто розгойдувалося ніби голови коней у степу.

Перед очима попливла витоптана власними копитами одноманітна суха земля диркотів привід торохкотіло колесо по бруківці свистів батіг і вибухав лайкою Степанів голос.

 Білий кінь з несподіванки високо підкидає задні ноги спотикається на рівному місці і полонений страхом що виринає з глибини тіла та пирскає холодним потом забуває всі недавні думки кидається в гущу в гарячі кінські тіла – гніді, вороні перисті. 

Вони, люди, знають: на Шептала можна покластися.

Ще коли його, молодого й гордого, вперше осідлали, ганяли по царині до сьомого поту, хльоскали до кривавих рубців на боках і привели в загін геть вимочаленого, знесиленого, інстинкт білого коня підказав йому, що рано чи пізно люди зломлять його.

До того ж краще тягти, не очікуючи на батіг, ніж ковтати принизливе підстьобування. 

Навколо ж стільки святково вбраного народу, стільки коней із сусідніх сіл, і всі бачать сором його, білого коня. 

Білий кінь з нечуваною силою шарпнувся вирвав кінець повода дико звівся на задні нога біснувато стріляючи страшними кривавими очима.

Вийшов на сизу піщану косу і струсивши воду відчув себе таким сильним що знову заіржав цього разу грізно та бойовито перегукуючись з громами. 

Цієї хвилини він був справжнім білим конем відважним та одчайдушним як його далекі предки.

Узлісся, наскрізь промите дощем та прочесане вітром гривасто розгойдувалося ніби голови коней у степу. 

Він був бруднувато-сірим попелястим і тільки тепер викупавшись у річці знову став сліпучо-білим красенем схожим на древніх предків що царювали по циркових аренах.

Пив скупими ковтками цідячи воду крізь зуби і шкодуючи що втолив спрагу.

Він усе забуває окрім одного тремтливої ілюзії волі та влади.

Шептало задер голову – ніздрі дражнило гострим запахом волі.

Потім вони до самого вечора паслись удвох на лісових галявинах та просіках і мати розповідала про гордих білих коней його дідів та прадідів що гарцювали на залитім різноколірними вогнями помості і милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи.

Білий кінь задер голову сп'яніло заіржав не в силі стримати буйної радості. 

Головне щоб він Шептало знав про свою білизну а про чуже око краще лишитися колишнім

Вони люди знають на Шептала можна покластися.

5

4

9

6