ЗНО 2021. МОВА 17 варіант

Апостроф треба писати на місці пропуску в усіх словах рядка

НЕМАЄ лексичної помилки в рядку

Спільнокореневим до слова рік є             

Перший склад наголошений у слові        

НЕПРАВИЛЬНО вжито прийменник у словосполученні

Відокремленим означенням можна замінити підрядну частину в реченні

Прочитайте текст і виконайте завдання.

(1) Серед долин зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка. (2) Між вербами дуже виразно та ясно блищить проти сонця біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталась у зеленому гіллі старих груш. (3) По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, не одгороджені тинами. (4) Понад самим берегом в’ється в траві стежка через усе село. (5) В одному місці розрослися чималі вишняки, а далі від берега, коло самих хат, ростуть дикі груші та яблуні....

Правило чергування У-В порушено в реченні

Прочитайте текст і виконайте завдання.

(1) Серед долин зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка. (2) Між вербами дуже виразно та ясно блищить проти сонця біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталась у зеленому гіллі старих груш. (3) По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, не одгороджені тинами. (4) Понад самим берегом в’ється в траві стежка через усе село. (5) В одному місці розрослися чималі вишняки, а далі від берега, коло самих хат, ростуть дикі груші та яблуні....

У формі знахідного відмінка вжито слово 

Прочитайте текст і виконайте завдання.

(1) Серед долин зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка. (2) Між вербами дуже виразно та ясно блищить проти сонця біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталась у зеленому гіллі старих груш. (3) По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, не одгороджені тинами. (4) Понад самим берегом в’ється в траві стежка через усе село. (5) В одному місці розрослися чималі вишняки, а далі від берега, коло самих хат, ростуть дикі груші та яблуні....

Відокремленим означенням ускладнено речення

Прочитайте текст і виконайте завдання.

(1) Серед долин зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка. (2) Між вербами дуже виразно та ясно блищить проти сонця біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталась у зеленому гіллі старих груш. (3) По обидва береги Раставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, не одгороджені тинами. (4) Понад самим берегом в’ється в траві стежка через усе село. (5) В одному місці розрослися чималі вишняки, а далі від берега, коло самих хат, ростуть дикі груші та яблуні....

Стиль тексту —

За алфавітним порядком записано всі слова рядка

Спрощення приголосних позначається на письмі в усіх словах рядка

Літеру З  треба писати на місці крапок у всіх словах рядка

Прочитайте речення. ...душа між люди виходила, (1)забинтова(н/нн)а білим сміхом, в житті, як на полі (2)мі(н/нн)ому, Я просила в цьому (3)сторі(ч/чч)і Хоч би той (4)магази(н/нн)ий мінімум: Люди, будьте взаємно (5)(в/вв)ічливі Подвоєні літери НЕ ТРЕБА писати в слові, позначеному цифрою    

Редагування потребує словосполучення 

Вислів давати горобцям дулі протилежний за значенням фразеологізму

Речення з однорідними членами утвориться, якщо до частини Вітер почав дути з більшою силою... додати

На запитання «Котра година?» правильною є відповідь

Помилку у творенні імені по батькові допущено в рядку            

Прочитайте речення. Наші ... учні найбільш ... в гуманітарних дисциплінах, саме з цих предметів наша школа має значно ... кількість переможців олімпіади. Правильним є варіант заповнення пропусків

Поширеним є речення  

Помилку допущено в рядку

Пунктуаційну помилку допущено в реченні

Доберіть синоніми.    

Слово                 Синонім

1 гоноровий    А опасистий 

2 чепурний      Б увічливий    

3 огрядний       В охайний

4 чемний            Г пихатий

Д гарний

З’ясуйте, яким членом речення є виділені слова в прикладах.

1 обставина     2 присудок       3 додаток             4 означення      

А Довго тривала зима, і густі снігопади не раз заступали шибки. 

Б То не скрипка кличе, а волосся, що тобі спадає на чоло.

В Я і сам був би сонячно радий, коли б віршів не вмів римувать.  

Г Будуть тебе кликать у сади зелені хлопців чорночубих диво-наречені.  

Д Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, не пущу тебе колиску синову гойдати.

Доберіть приклад до кожного випадку вживання тире

1 між підметом і присудком           

2 відокремлення означення          

3 відокремлення прикладки         

4 у безсполучниковому реченні    

А У віконній рамі — графіка зимового саду.

Б Сонце трохи припекло — сніг водою потік.

В Оце і є той випадок єдиний, коли найбільша мужність — утекти.

Г Гуде вогонь — веселий сатана, - червоним реготом вихоплюється з печі.

Д Іронія — це блискавка ума, яка освітить всі глибини смислу.

Установіть відповідність між видом речення та прикладом.

Вид речення                       

1 складносурядне            

2 складнопідрядне           

3 безсполучникове                

4 складне з різними видами зв’язку                

Приклад

А І тільки той, хто вірить в Бога, повірить і у себе теж.

Б Літо, розтрушуючи листя, скидало свої розкішні шати.

В Над заходом ще трохи ясніло, та притишене село вже обіймала дрімота.

Г Під спекотним сонцем жовтіє велика нива, посеред неї маки червоніють.  

Д Була весна, і вечір так зарожевив село, що юна душа не могла сидіти в хаті.

З’ясуйте, якою частиною мови є виділені слова в реченні (цифра позначає наступне слово). Дощ нанизав краплі на чорний дріт, (1)що був (2)натягнутий над подвір’ям, (3)та й подався (4) далі.

1                            А займенник    

2                            Б прислівник        

3                            В сполучник         

4                            Г дієприкметник        

Д дієприслівник

ПІСЛЯ ВИСТАВИ АРТИСТИ ПОГАНО СПЛЯТЬ

(1-8) У Києві мене називають Нобу. 1974 року в Японію приїхав на гастролі Київський театр опери та балету. Мої батьки закохалися в український балет. А 1986 року нашу країну відвідав міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе. Урядові делегації обов’язково приїжджали в Кіото — культурний центр країни. Мого батька, артиста балету, запросили на вечерю й запропо­нували відправити мене на навчання до Радянського Союзу. Батько погодився. За тиждень мене з мамою покликали в Посольство СРСР у Токіо: «Ми візьмемо вашого сина на бюджет, але він має вчитися, одягатися й жити, як радянська дитина». Потім сказали мені: «Радянський Союз — це най­краща країна у світі, у нас найкраща освіта». І я повірив.

(9-14) До Києва я приїхав 11-річним. Дорогою з Борисполя мене вразили дерева з жовтогаря­чим листям: раніше я такого не бачив: у Японії листя червоніє. Жив у гуртожитку при училищі, у кімнаті стояла одна велика шафа й одинадцять ліжок! В училищі не було гарячої води. Дотепер пам’ятаю глевку вівсяну кашу: ложку встромиш, вона й стоїть. Я був шокований умовами, але вороття вже не було, бо до Радянського Союзу мене проводжала вся країна. Якби повернувся, згань­бив би родину.

(15-17) Скучав за батьками, плакав, але терпів. Мамі писав тільки про хороше. У мене була ціль — достойно закінчити училище. Я став першим та останнім японцем, який провчився вісім років на держ­бюджеті. Телефонувати батькам не міг, ми листувалися. Лист ішов два тижні, а іноді й не доходив.

(18-19) Російську мову вивчив швидко, бо виходу не було. За два місяці добре розумів мову, через п’ять — розмовляв. Українську знаю погано: мали один урок на тиждень.

(20-23) Завжди хотів бути найкращим. Що важче було займатися, то цікавіше, бо мав до чого прагнути. Якщо не виходили вправи, приходив увечері в хореографічний зал і займався, поки мене не виганяли прибиральниці. Після закінчення училища мріяв працювати в Київському оперному театрі. Туди було важко потрапити, але мене взяли, бо був найкращим випускником 1995 року.

(24-26) Після спектаклю артисти відчувають порожнечу й погано сплять через надлишок адре­наліну. Буває сумно: на сцені проживаєш інше життя, а коли знімаєш грим, то повертаєшся в реаль­ність, не таку вже й цікаву.

(27-29) Поки танцюєш, є все: п’ятизірковий готель, лімузин, гроші. А коли залишаєш сцену, то в один момент усе зникає. Я з 28 років почав готуватися до того, що маю йти на пенсію. Балет — це дисципліна. Щоб зберегти фігуру, треба менше їсти й весь час тренуватися.

(30-32) Балет калічить. У чоловіків спина «летить», бо стрибаємо, носимо партнерок на руках. Якщо ж отримуєш задоволення від болю, процес піде. Під час навчання нас примушували робити впра­ви, незважаючи на біль і сльози. Тепер цього не роблять, бо тільки щось станеться — одразу до суду.

(33-38) Сім років працюю художнім керівником Київського хореографічного училища. Два роки ходив у Міністерство культури, просив підтримки, пояснював: без нашого училища балет в Україні зникне. Результату — нуль. Але першого вересня щороку приходить міністр і говорить: «Ви гордість нації». Завдяки друзям-бізнесменам зробив душові, поставив нові вікна. У двох маленьких танцювальних залах училища залишив дерев’яну підлогу. Коли заходжу туди, відчуваю запах дитинства, поринаю в спогади. Коли стомлююся, зайду туди, посиджу, подихаю тим повітрям — і втома зникає.

(39-42) У балетному світі важко влаштуватися на хорошу роботу. Чотири роки витратив на те, щоб розказати світові про високий рівень підготовки в Київському хореографічному училищі. Тепер інші балетні школи хочуть співпрацювати. Відповідаю: «Телефонуйте за півроку, бо щільний графік». Нещодавно дзвонили з Єгипту: «Приїдьте, будь ласка, прийміть у нас державний іспит».

(43-47) Моя дружина — українка, познайомився з нею в оперному театрі. З однокласниками дотепер дружимо. В Україні з тридцяти восьми залишилися троє — інші працюють по світу. Три роки тому влаштували зустріч випускників. Нас було восьмеро, святкували в ресторані. Опівночі збиралися розходитися. Хтось сказав: «Ні, їдьмо до школи». Сиділи в моєму кабінеті до четвертої ранку.

Думку, що Радянський Союз — це найкраща країна у світі, у нас найкраща освіта спростовано в мікротемі

ПІСЛЯ ВИСТАВИ АРТИСТИ ПОГАНО СПЛЯТЬ

(1-8) У Києві мене називають Нобу. 1974 року в Японію приїхав на гастролі Київський театр опери та балету. Мої батьки закохалися в український балет. А 1986 року нашу країну відвідав міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе. Урядові делегації обов’язково приїжджали в Кіото — культурний центр країни. Мого батька, артиста балету, запросили на вечерю й запропо­нували відправити мене на навчання до Радянського Союзу. Батько погодився. За тиждень мене з мамою покликали в Посольство СРСР у Токіо: «Ми візьмемо вашого сина на бюджет, але він має вчитися, одягатися й жити, як радянська дитина». Потім сказали мені: «Радянський Союз — це най­краща країна у світі, у нас найкраща освіта». І я повірив.

(9-14) До Києва я приїхав 11-річним. Дорогою з Борисполя мене вразили дерева з жовтогаря­чим листям: раніше я такого не бачив: у Японії листя червоніє. Жив у гуртожитку при училищі, у кімнаті стояла одна велика шафа й одинадцять ліжок! В училищі не було гарячої води. Дотепер пам’ятаю глевку вівсяну кашу: ложку встромиш, вона й стоїть. Я був шокований умовами, але вороття вже не було, бо до Радянського Союзу мене проводжала вся країна. Якби повернувся, згань­бив би родину.

(15-17) Скучав за батьками, плакав, але терпів. Мамі писав тільки про хороше. У мене була ціль — достойно закінчити училище. Я став першим та останнім японцем, який провчився вісім років на держ­бюджеті. Телефонувати батькам не міг, ми листувалися. Лист ішов два тижні, а іноді й не доходив.

(18-19) Російську мову вивчив швидко, бо виходу не було. За два місяці добре розумів мову, через п’ять — розмовляв. Українську знаю погано: мали один урок на тиждень.

(20-23) Завжди хотів бути найкращим. Що важче було займатися, то цікавіше, бо мав до чого прагнути. Якщо не виходили вправи, приходив увечері в хореографічний зал і займався, поки мене не виганяли прибиральниці. Після закінчення училища мріяв працювати в Київському оперному театрі. Туди було важко потрапити, але мене взяли, бо був найкращим випускником 1995 року.

(24-26) Після спектаклю артисти відчувають порожнечу й погано сплять через надлишок адре­наліну. Буває сумно: на сцені проживаєш інше життя, а коли знімаєш грим, то повертаєшся в реаль­ність, не таку вже й цікаву.

(27-29) Поки танцюєш, є все: п’ятизірковий готель, лімузин, гроші. А коли залишаєш сцену, то в один момент усе зникає. Я з 28 років почав готуватися до того, що маю йти на пенсію. Балет — це дисципліна. Щоб зберегти фігуру, треба менше їсти й весь час тренуватися.

(30-32) Балет калічить. У чоловіків спина «летить», бо стрибаємо, носимо партнерок на руках. Якщо ж отримуєш задоволення від болю, процес піде. Під час навчання нас примушували робити впра­ви, незважаючи на біль і сльози. Тепер цього не роблять, бо тільки щось станеться — одразу до суду.

(33-38) Сім років працюю художнім керівником Київського хореографічного училища. Два роки ходив у Міністерство культури, просив підтримки, пояснював: без нашого училища балет в Україні зникне. Результату — нуль. Але першого вересня щороку приходить міністр і говорить: «Ви гордість нації». Завдяки друзям-бізнесменам зробив душові, поставив нові вікна. У двох маленьких танцювальних залах училища залишив дерев’яну підлогу. Коли заходжу туди, відчуваю запах дитинства, поринаю в спогади. Коли стомлююся, зайду туди, посиджу, подихаю тим повітрям — і втома зникає.

(39-42) У балетному світі важко влаштуватися на хорошу роботу. Чотири роки витратив на те, щоб розказати світові про високий рівень підготовки в Київському хореографічному училищі. Тепер інші балетні школи хочуть співпрацювати. Відповідаю: «Телефонуйте за півроку, бо щільний графік». Нещодавно дзвонили з Єгипту: «Приїдьте, будь ласка, прийміть у нас державний іспит».

(43-47) Моя дружина — українка, познайомився з нею в оперному театрі. З однокласниками дотепер дружимо. В Україні з тридцяти восьми залишилися троє — інші працюють по світу. Три роки тому влаштували зустріч випускників. Нас було восьмеро, святкували в ресторані. Опівночі збиралися розходитися. Хтось сказав: «Ні, їдьмо до школи». Сиділи в моєму кабінеті до четвертої ранку.

З мікротеми про вивчення мов (рядки 18-19) стає зрозуміло, що

ПІСЛЯ ВИСТАВИ АРТИСТИ ПОГАНО СПЛЯТЬ

(1-8) У Києві мене називають Нобу. 1974 року в Японію приїхав на гастролі Київський театр опери та балету. Мої батьки закохалися в український балет. А 1986 року нашу країну відвідав міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе. Урядові делегації обов’язково приїжджали в Кіото — культурний центр країни. Мого батька, артиста балету, запросили на вечерю й запропо­нували відправити мене на навчання до Радянського Союзу. Батько погодився. За тиждень мене з мамою покликали в Посольство СРСР у Токіо: «Ми візьмемо вашого сина на бюджет, але він має вчитися, одягатися й жити, як радянська дитина». Потім сказали мені: «Радянський Союз — це най­краща країна у світі, у нас найкраща освіта». І я повірив.

(9-14) До Києва я приїхав 11-річним. Дорогою з Борисполя мене вразили дерева з жовтогаря­чим листям: раніше я такого не бачив: у Японії листя червоніє. Жив у гуртожитку при училищі, у кімнаті стояла одна велика шафа й одинадцять ліжок! В училищі не було гарячої води. Дотепер пам’ятаю глевку вівсяну кашу: ложку встромиш, вона й стоїть. Я був шокований умовами, але вороття вже не було, бо до Радянського Союзу мене проводжала вся країна. Якби повернувся, згань­бив би родину.

(15-17) Скучав за батьками, плакав, але терпів. Мамі писав тільки про хороше. У мене була ціль — достойно закінчити училище. Я став першим та останнім японцем, який провчився вісім років на держ­бюджеті. Телефонувати батькам не міг, ми листувалися. Лист ішов два тижні, а іноді й не доходив.

(18-19) Російську мову вивчив швидко, бо виходу не було. За два місяці добре розумів мову, через п’ять — розмовляв. Українську знаю погано: мали один урок на тиждень.

(20-23) Завжди хотів бути найкращим. Що важче було займатися, то цікавіше, бо мав до чого прагнути. Якщо не виходили вправи, приходив увечері в хореографічний зал і займався, поки мене не виганяли прибиральниці. Після закінчення училища мріяв працювати в Київському оперному театрі. Туди було важко потрапити, але мене взяли, бо був найкращим випускником 1995 року.

(24-26) Після спектаклю артисти відчувають порожнечу й погано сплять через надлишок адре­наліну. Буває сумно: на сцені проживаєш інше життя, а коли знімаєш грим, то повертаєшся в реаль­ність, не таку вже й цікаву.

(27-29) Поки танцюєш, є все: п’ятизірковий готель, лімузин, гроші. А коли залишаєш сцену, то в один момент усе зникає. Я з 28 років почав готуватися до того, що маю йти на пенсію. Балет — це дисципліна. Щоб зберегти фігуру, треба менше їсти й весь час тренуватися.

(30-32) Балет калічить. У чоловіків спина «летить», бо стрибаємо, носимо партнерок на руках. Якщо ж отримуєш задоволення від болю, процес піде. Під час навчання нас примушували робити впра­ви, незважаючи на біль і сльози. Тепер цього не роблять, бо тільки щось станеться — одразу до суду.

(33-38) Сім років працюю художнім керівником Київського хореографічного училища. Два роки ходив у Міністерство культури, просив підтримки, пояснював: без нашого училища балет в Україні зникне. Результату — нуль. Але першого вересня щороку приходить міністр і говорить: «Ви гордість нації». Завдяки друзям-бізнесменам зробив душові, поставив нові вікна. У двох маленьких танцювальних залах училища залишив дерев’яну підлогу. Коли заходжу туди, відчуваю запах дитинства, поринаю в спогади. Коли стомлююся, зайду туди, посиджу, подихаю тим повітрям — і втома зникає.

(39-42) У балетному світі важко влаштуватися на хорошу роботу. Чотири роки витратив на те, щоб розказати світові про високий рівень підготовки в Київському хореографічному училищі. Тепер інші балетні школи хочуть співпрацювати. Відповідаю: «Телефонуйте за півроку, бо щільний графік». Нещодавно дзвонили з Єгипту: «Приїдьте, будь ласка, прийміть у нас державний іспит».

(43-47) Моя дружина — українка, познайомився з нею в оперному театрі. З однокласниками дотепер дружимо. В Україні з тридцяти восьми залишилися троє — інші працюють по світу. Три роки тому влаштували зустріч випускників. Нас було восьмеро, святкували в ресторані. Опівночі збиралися розходитися. Хтось сказав: «Ні, їдьмо до школи». Сиділи в моєму кабінеті до четвертої ранку.

Після важкого дня втома розвіюється, коли Нобу

ПІСЛЯ ВИСТАВИ АРТИСТИ ПОГАНО СПЛЯТЬ

(1-8) У Києві мене називають Нобу. 1974 року в Японію приїхав на гастролі Київський театр опери та балету. Мої батьки закохалися в український балет. А 1986 року нашу країну відвідав міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе. Урядові делегації обов’язково приїжджали в Кіото — культурний центр країни. Мого батька, артиста балету, запросили на вечерю й запропо­нували відправити мене на навчання до Радянського Союзу. Батько погодився. За тиждень мене з мамою покликали в Посольство СРСР у Токіо: «Ми візьмемо вашого сина на бюджет, але він має вчитися, одягатися й жити, як радянська дитина». Потім сказали мені: «Радянський Союз — це най­краща країна у світі, у нас найкраща освіта». І я повірив.

(9-14) До Києва я приїхав 11-річним. Дорогою з Борисполя мене вразили дерева з жовтогаря­чим листям: раніше я такого не бачив: у Японії листя червоніє. Жив у гуртожитку при училищі, у кімнаті стояла одна велика шафа й одинадцять ліжок! В училищі не було гарячої води. Дотепер пам’ятаю глевку вівсяну кашу: ложку встромиш, вона й стоїть. Я був шокований умовами, але вороття вже не було, бо до Радянського Союзу мене проводжала вся країна. Якби повернувся, згань­бив би родину.

(15-17) Скучав за батьками, плакав, але терпів. Мамі писав тільки про хороше. У мене була ціль — достойно закінчити училище. Я став першим та останнім японцем, який провчився вісім років на держ­бюджеті. Телефонувати батькам не міг, ми листувалися. Лист ішов два тижні, а іноді й не доходив.

(18-19) Російську мову вивчив швидко, бо виходу не було. За два місяці добре розумів мову, через п’ять — розмовляв. Українську знаю погано: мали один урок на тиждень.

(20-23) Завжди хотів бути найкращим. Що важче було займатися, то цікавіше, бо мав до чого прагнути. Якщо не виходили вправи, приходив увечері в хореографічний зал і займався, поки мене не виганяли прибиральниці. Після закінчення училища мріяв працювати в Київському оперному театрі. Туди було важко потрапити, але мене взяли, бо був найкращим випускником 1995 року.

(24-26) Після спектаклю артисти відчувають порожнечу й погано сплять через надлишок адре­наліну. Буває сумно: на сцені проживаєш інше життя, а коли знімаєш грим, то повертаєшся в реаль­ність, не таку вже й цікаву.

(27-29) Поки танцюєш, є все: п’ятизірковий готель, лімузин, гроші. А коли залишаєш сцену, то в один момент усе зникає. Я з 28 років почав готуватися до того, що маю йти на пенсію. Балет — це дисципліна. Щоб зберегти фігуру, треба менше їсти й весь час тренуватися.

(30-32) Балет калічить. У чоловіків спина «летить», бо стрибаємо, носимо партнерок на руках. Якщо ж отримуєш задоволення від болю, процес піде. Під час навчання нас примушували робити впра­ви, незважаючи на біль і сльози. Тепер цього не роблять, бо тільки щось станеться — одразу до суду.

(33-38) Сім років працюю художнім керівником Київського хореографічного училища. Два роки ходив у Міністерство культури, просив підтримки, пояснював: без нашого училища балет в Україні зникне. Результату — нуль. Але першого вересня щороку приходить міністр і говорить: «Ви гордість нації». Завдяки друзям-бізнесменам зробив душові, поставив нові вікна. У двох маленьких танцювальних залах училища залишив дерев’яну підлогу. Коли заходжу туди, відчуваю запах дитинства, поринаю в спогади. Коли стомлююся, зайду туди, посиджу, подихаю тим повітрям — і втома зникає.

(39-42) У балетному світі важко влаштуватися на хорошу роботу. Чотири роки витратив на те, щоб розказати світові про високий рівень підготовки в Київському хореографічному училищі. Тепер інші балетні школи хочуть співпрацювати. Відповідаю: «Телефонуйте за півроку, бо щільний графік». Нещодавно дзвонили з Єгипту: «Приїдьте, будь ласка, прийміть у нас державний іспит».

(43-47) Моя дружина — українка, познайомився з нею в оперному театрі. З однокласниками дотепер дружимо. В Україні з тридцяти восьми залишилися троє — інші працюють по світу. Три роки тому влаштували зустріч випускників. Нас було восьмеро, святкували в ресторані. Опівночі збиралися розходитися. Хтось сказав: «Ні, їдьмо до школи». Сиділи в моєму кабінеті до четвертої ранку.

Правильним є твердження

ПІСЛЯ ВИСТАВИ АРТИСТИ ПОГАНО СПЛЯТЬ

(1-8) У Києві мене називають Нобу. 1974 року в Японію приїхав на гастролі Київський театр опери та балету. Мої батьки закохалися в український балет. А 1986 року нашу країну відвідав міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе. Урядові делегації обов’язково приїжджали в Кіото — культурний центр країни. Мого батька, артиста балету, запросили на вечерю й запропо­нували відправити мене на навчання до Радянського Союзу. Батько погодився. За тиждень мене з мамою покликали в Посольство СРСР у Токіо: «Ми візьмемо вашого сина на бюджет, але він має вчитися, одягатися й жити, як радянська дитина». Потім сказали мені: «Радянський Союз — це най­краща країна у світі, у нас найкраща освіта». І я повірив.

(9-14) До Києва я приїхав 11-річним. Дорогою з Борисполя мене вразили дерева з жовтогаря­чим листям: раніше я такого не бачив: у Японії листя червоніє. Жив у гуртожитку при училищі, у кімнаті стояла одна велика шафа й одинадцять ліжок! В училищі не було гарячої води. Дотепер пам’ятаю глевку вівсяну кашу: ложку встромиш, вона й стоїть. Я був шокований умовами, але вороття вже не було, бо до Радянського Союзу мене проводжала вся країна. Якби повернувся, згань­бив би родину.

(15-17) Скучав за батьками, плакав, але терпів. Мамі писав тільки про хороше. У мене була ціль — достойно закінчити училище. Я став першим та останнім японцем, який провчився вісім років на держ­бюджеті. Телефонувати батькам не міг, ми листувалися. Лист ішов два тижні, а іноді й не доходив.

(18-19) Російську мову вивчив швидко, бо виходу не було. За два місяці добре розумів мову, через п’ять — розмовляв. Українську знаю погано: мали один урок на тиждень.

(20-23) Завжди хотів бути найкращим. Що важче було займатися, то цікавіше, бо мав до чого прагнути. Якщо не виходили вправи, приходив увечері в хореографічний зал і займався, поки мене не виганяли прибиральниці. Після закінчення училища мріяв працювати в Київському оперному театрі. Туди було важко потрапити, але мене взяли, бо був найкращим випускником 1995 року.

(24-26) Після спектаклю артисти відчувають порожнечу й погано сплять через надлишок адре­наліну. Буває сумно: на сцені проживаєш інше життя, а коли знімаєш грим, то повертаєшся в реаль­ність, не таку вже й цікаву.

(27-29) Поки танцюєш, є все: п’ятизірковий готель, лімузин, гроші. А коли залишаєш сцену, то в один момент усе зникає. Я з 28 років почав готуватися до того, що маю йти на пенсію. Балет — це дисципліна. Щоб зберегти фігуру, треба менше їсти й весь час тренуватися.

(30-32) Балет калічить. У чоловіків спина «летить», бо стрибаємо, носимо партнерок на руках. Якщо ж отримуєш задоволення від болю, процес піде. Під час навчання нас примушували робити впра­ви, незважаючи на біль і сльози. Тепер цього не роблять, бо тільки щось станеться — одразу до суду.

(33-38) Сім років працюю художнім керівником Київського хореографічного училища. Два роки ходив у Міністерство культури, просив підтримки, пояснював: без нашого училища балет в Україні зникне. Результату — нуль. Але першого вересня щороку приходить міністр і говорить: «Ви гордість нації». Завдяки друзям-бізнесменам зробив душові, поставив нові вікна. У двох маленьких танцювальних залах училища залишив дерев’яну підлогу. Коли заходжу туди, відчуваю запах дитинства, поринаю в спогади. Коли стомлююся, зайду туди, посиджу, подихаю тим повітрям — і втома зникає.

(39-42) У балетному світі важко влаштуватися на хорошу роботу. Чотири роки витратив на те, щоб розказати світові про високий рівень підготовки в Київському хореографічному училищі. Тепер інші балетні школи хочуть співпрацювати. Відповідаю: «Телефонуйте за півроку, бо щільний графік». Нещодавно дзвонили з Єгипту: «Приїдьте, будь ласка, прийміть у нас державний іспит».

(43-47) Моя дружина — українка, познайомився з нею в оперному театрі. З однокласниками дотепер дружимо. В Україні з тридцяти восьми залишилися троє — інші працюють по світу. Три роки тому влаштували зустріч випускників. Нас було восьмеро, святкували в ресторані. Опівночі збиралися розходитися. Хтось сказав: «Ні, їдьмо до школи». Сиділи в моєму кабінеті до четвертої ранку.

З тексту зрозуміло, що нині Нобу