Звертання

Ти мене кохана проведеш до поля.

Ой не крийся природо не крийся що ти в лузі за літом у тузі.

Мій Боже милий як-то мало святих людей на світі стало.

Спасибі Вам мамо за вічну любов і за всю неоплачену ласку.

Ой дівчино шумить гай.

Не сумуй вербо моя похила що багряним листям одшуміла осені пора.

Понеси мене на крилах радосте моя.

Старі дуби спасибі вам за осінь.

Звертання— це слово або сполучення слів, яке називає особу чи предмет, до яких звертається мовець.

Звертання можуть бути непоширеними й поширеними.

Звертання у реченні виступає підметом

Під хатою заночуєм, сину мій Іване!

Плачте, діти козацькії, така ваша доля!

Брати мої, діти! Дайте мені порадоньку, що будем робити?

Усе, чим я щасливий і багатий, я мушу рідним словом оспівати.

Запалай, мій вогнику крилатий, полум’ям привітним і незлим.

На берегах Дніпра крутих, весь помережений садами, стоїть у сяйві днів нових наш рідний Київ перед нами.

«Роби добро, — мені казала мати, — і чисту совість не віддай за шмати!».

А ще читайте книги любі друзі в них мудрість людська.

Як не любити вас літні ночі за лагідне тепло і спокій?

Веселі вітри співають свою пісню безмежному морю.

Дзвени моя пісне крилата у вітрах світової весни.

Того дня на дорогах як навмисне були затори.

Хай милі друзі вам щастить у дружбі вірній в праці мирній.

Нічим я не надихався іще ні веснами ні тихим падолистом.

Сьогодні на щастя буде сонячно.

Повертайся скоріше, сину.

Серце! Спочинь на хвилину.

Зоре моя вечірняя, зійди над горою...

Вище голівку, Маріє!

Вельмишановно Світлано Павлівне!

Друже Богдане!

Глибокоповажний пане президенте!

Добродію Максименко!

Надворі, бач, наступає свято... Тяжко його, друже-брате, самому стрічати.

Боже милий! Як хочеться жити, і любити твою правду, і весь світ обняти!

Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями.

Ой повій, повій, вітре, через море та з Великого Лугу.

Широкая, високая, калино моя не водою до схід сонця поливаная.

Ой Дніпре мій Дніпре, широкий, та дужий!

Зоре моя вечірняя, зійди над горою, поговорим тихесенько в неволі з тобою.

Аж до обрію розкинулося золоте поле пшениці.

Тася часом з самого ранку забігала до неї й тягла її в ліс або в поле.

Усе море скрізь чорніло ніби пооране поле.

Я люблю тебе поле простір твій широчінь твої пахощі й цвіт

О дівчино моря звідки й куди лежить твій шлях? 

Люблю цю тишу мрійну вечорову коли виходить місяць у діброву.

Ой чого ти земле молодіти стала? 

Запалай мій вогнику крилатий полум’ям привітним і незлим