Титати духу і слова ( І.Франко та В. Шекспір)

ТИТАНИ ДУХУ І СЛОВА

Одним з найвідоміших перекладачів України є письменник та вчений Іван Франко , який заснував класичну школу українського перекладу. Перекладати Франко почав під час навчання у старших класах гімназії і не залишав цю справу аж до останніх днів свого життя. Він знав 14 мов: польську, німецьку, грецьку, латинську, старослов’янську, чеську, російську, французьку, англійську, болгарську, угорську, італійську, ідиш. Найбільше у творчому доробку письменника налічується перекладів античної літератури. Серед них: усі Гомерівські гімни, трагедія Софокла «Цар Едіп», твори римських поетів Горація і Вергілія. Також Франко є автором перекладу з давньоруської мови героїчної поеми 12 століття «Слово о полку Ігоревім» і середньовічної німецької епічної поеми «Пісня про Нібелунгів».

В оповіданні “Гірчичне зерно” Іван Франко згадував, як від п’ятого класу гімназії, прочитавши припадком драми Шекспіра і Шиллера, він набрав замилування до книжок і почав збирати свою власну бібліотеку, яка до кінця його гімназіальних часів виросла до числа 500 томів . До неї відразу увійшли твори В. Шекспіра. Був у франка ранній вірш “До В. Шекспіра”, але, на жаль, він не зберігся . Наскільки поет цінував Шекспірові твори, свідчать хоча б спогади Марка Черемшини. Майбутній автор “Карбів” познайомився з І. Франком 1897 р. у Відні, куди наш письменник приїхав на віче протесту проти знущання польської шляхти над галицьким селянством. Згодом вони разом їхали поїздом додому, і І. Франко взявся екзаменувати Марка Черемшину з Байрона та Шекспіра і зауважив, що від цих двох велетнів починається взагалі література так, як право від римського права, а наука про національну економіку від Адама Сміта У цих же спогадах Марко Черемшина пише, що, на думку І. Франка, основа трагедії “Отелло” – це проблема сумніву. При цьому науковець вжив таке порівняння: “Так як Міцкевич був поетом зради, так Шекспір був безсмертним поетом сумніву, якого не зумів досягнути навіть Ґете у своїм “Фаусті” [. У спогадах автор дав блискучу характеристику І. Франку як письменнику світового масштабу: “Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко? Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше”

І. Франко – засновник шекс­піро­знав­ства в Україні. На сторінках Літературно-наукового вістника” за 1899 р. він ознайомив українського читача зі студією данського літературознавця Ґ. Брандеса про “Юлія Цезаря” В. Шекспіра і того ж 1899 р. написав статтю про цього дуже цікавого дослідника та опублікував її також у “Літературно-науковому вістнику”. І. Франко – автор дванадцяти шекспірових сонетів ,десяти передмов до Кулішевих перекладів з Шекспіра, однієї до власного перекладу “Венецького купця” та статті “Shakespeare bei den Ruthenen”(“Шекспір в українців”). Німецькомовна шекспірознавча студія (її опубліковано в віденському тижневику “Die Zeit” 18 квітня 1903 р.) вартісна тим, що в ній подано чимало відомостей з історії україномовної шекспіріани. У своїх шекспірознавчих статтях І. Франко досліджував творчість британського драматурга у світовому літературному контексті, а її українські переклади – як складову української перекладної літератури.

І. Франко розпочав перекладати твори В. Шекспіра 1879 р. і згодом періодично звертався до його творчості впродовж усього життя. Він повністю переклав трагікомедію В. Шекспіра “Венецький купець”, уривки з драм “Король Лір” і “Буря”.

І. Франко першим в Україні зацікавився лірикою В. Шекспіра, переклавши 12 сонетів. І. Франко звернувся до них понад сто років тому, коли ці сонети цінувалися не так високо, як тепер. Якщо Шекспір-драматург справді був зразком і прикладом у боротьбі з класицистською драматургією, у становленні реалістичної драми, якщо ним захоплювались однаково і романтики, і реалісти, то Шекспірова лірика лишалася у затінку довгий час, і тільки в XIX ст. до неї, до її бароковості придивилися пильніше і оцінили сповна. Франкові переклади, зроблені передусім з просвітницьких спонукань, мають не лише історико-літературне значення. Вони зберігають пізнавальну й певну художньо-естетичну вартість і нині, коли маємо чимало нових перекладів цих сонетів, зокрема Д. Паламарчука, Д. Павличка, І. Костецького. Протягом 1882 – 1907 рр., тобто за чверть століття, І. Франко переклав 12 шекспірових сонетів. За цей час зріс його перекладацький досвід, зазнали певних змін і його перекладацькі засади. 1884 р. у “Зорі” І. Франко опублікував переклад сонета 76. У 1907 р. “Літературно-науковий вістник” умістив сонети 29, 30, 66. Це були, без сумніву, найдосконаліші з перекладів.

У моєї пані очіНе такі, як сонце, ні, І коралі червонішіВід пурпури уст її. Коли білий сніг, то певно, Що смаглява в неї грудь;Коли волос — дріт, то в неїДроти чорнії ростуть. Бачив я всілякі рожі —І червоні й білі теж, Та таких на личку в неїРож ти певно не найдеш;І багато розкішніших. Пахощів нам вироста, Аніж ті, якими дишуть. Мої милої уста. Я люблю її розмову, Хоч докладно знаю сам, Що музика приємніше. Гомонить моїм ушам;Як богині ходять, сього. Я не бачив ані в сні;Моя пані, як і всі ми, Ходить просто по землі

130 сонет - My mistress eyes are nothing. Зберігаючи Шекспірові порівняння, І. Франко водночас наблизив їх дещо до української фольклорної традиції, зокрема використав лексему коралі. Це слово з відповідними асоціаціями зустрічається і в оригінальній творчості І. Франка, зокрема, у “Другому жмуткові” ліричної драми “Зів’яле листя”: ”Я понесу тебе в душі на дні, / Облиту чаром ніжності й любові, / Твою красу я переллю в пісні, / Огонь очей в дзвінкії хвилі мови, / Коралі уст у ритми голосні

Сі говорять: твоя хиба —Молода ти і пуста;Ті говорять: до лиця се. Молодощам пустота. Та чи хиба, чи прикмета, Люблять всі тебе проте;З хиби кождої у тебе. Вже й прикмета наросте. Як на пальці у цариці, Що тронує вище нас. Навіть найпідліший камінь, А уходить за алмаз, Так твої всі блуди й хиби, Скільки їх у тебе єсть, Ще й красять тебе, принаду. Надають тобі і честь. сонет 96

Сонет 96 («Сі говорять: твоя хиба…») переспівано без збереження сонетного розміру,чотиристопним хореєм, як українську народну пісню. Автор наголошує на тому, що різні люди ту саму рису чи характеристику можуть сприймати як недолік або ж чесноту. Особа, якій присвячено сонет (у В. Шекспіра – це найімовірніше його друг, у І. Франка – це молода та примхлива жінка),може будь-яку ваду обернути на привабливу властивість. До неґативних сторін людини, котру палко люблять, ставляться з більшою поблажливістю, не так суворо засуджують

І. Франка приваблювала не стільки рідкісна навіть для В. Шекспіра поетична вимережаність сонета, скільки глибінь, шляхетність висловленого в нім почуття, багатство і незрівнянна оригінальність словесних образів, місткість сентенцій. Перекладати твори В. Шекспіра, “відкривача слів” (Б. Шоу), – неймовірно важко. Характерна риса перекладів І. Франка – мислення художніми цілісностями, логічність і ясність думки. Відчувається, що перекладач має бездоганний смак, ерудицію, володіє рідною мовою до абсолютних глибин.

І. Франко зробив чимало як редактор перекладів творів В. Шекспіра, що їх здійснили інші перекладачі. Радів кожним українським перекладом, одначе підходив до них дуже критично.» “Гамлет” уважається справедливо найгеніальнішим твором Шекспіра. В фігурі данського королевича можна бачити поетичний візерунок душі самого поета. Не дивно, що, як усі геніальні постаті, так і ся виявляє багато загадкового”, – проникливо зауважив І. Франко . Українська література почала глибше засвоювати творчість В. Шекспіра саме з його найвидатнішої і, очевидно, найскладнішої для перекладу драми “Гамлет”. Перший повний переклад трагедії “Гамлет” українською мовою здійснив Ю. Федькович 1873 р. Його переклад опубліковано лише 1902 р. в багатотомному виданні “Писаня Юрія Осипа Федьковича” (1902-1918) у другій частині третього тому, де вміщено також Шекспірів “Макбет” і трагедію німецького письменника Р. Ґотшаля “Мазепа” .

Іван Франко, редактор і автор передмов до названих видань Шекспіра 1899—1902 рр., високо оцінював і Кулішеві переклади , при цьому нерідко відзначаючи те, що вже й на той час не задовольняло читача: “Мушу сказати, що й Кулішів переклад ще далеко не ідеальний, не те, до чого вже тепер була би здібна наша мова. Певна річ, усякий, хто відтепер у нас захоче братися до праці над перекладанням Шекспіра, буде мати стежку, протерту Кулішем, масу зворотів, укованих ним, масу слів і фігур, уведених у наш літератур­ний скарб. Та, проте, я не сумніваюся, що новий перекладач буде міг держатися первотвору ще докладніше, перекладати вірш за віршем, не розбиваючи одного на два або хоч на півтора, як се не раз трапляєть­ся і Кулішеві. Правда, Шекспірове язикове багатство і незрівнянна прецизія англійської мови роблять не раз зовсім неможливим навіть для німецького перекладача — не кажучи вже про французького або слов’ян­ського — вбгати один його вірш у один свій... Є і у Куліша перекладе­не дещо невірно, деякі такі місця позначені у нас у нотках, де подано дослівний виклад тексту. Але таких місць так мало, а супроти обстави­ни, що сам текст Шекспіра неусталений і виглядає різно в різних ви­даннях, вони такі маловажні…»

У надії, що львівський театр поставить “Гамлета”, Ю. Федькович переклав текст із значними пластами гуцульського діалекту. Можливо, вірив, що глядачеві такий текст буде близький і зрозумілий. Редагував драматичні переклади І. Франко. Оскільки серед рукописів Ю. Федьковича були три версії “Макбета”, І. Франко доклав чимало зусиль, щоб якнайповніше представити переклад читачам. У текст “Гамлета” він вніс тільки правописні зміни. Якщо врахувати, що 1899 р. ви­йшов “Гамлет” у перекладі П. Куліша, і до нього І. Франко вніс надзвичайно багато поправок , то виникає запитання: чому І. Франко не вніс жодних стилістичних виправлень до тексту Ю. Федьковича? Можна висловлювати різні припущення, але одностайну відповідь на це запитання ледь чи можна знайти.

Він був обізнаний із тогочасними дослідженнями про Шекспіра англійських, німецьких і данських критиків, з якими полемізував у власних нарисах про англійського драматурга. У своїх статтях І. Франко із захопленням говорив про шекспірівські образи як «неповторні, індивідуалізовані особистості у їхньому внутрішньому рухові», зокрема і про жіночі образи у Шекспіра, які «становлять новий тип жінки доби Ренесансу»; аналізував архітектоніку шекспірівських п’єс, акцентуючи таку їхню особливість, як побудову дії на розкритті характерів. Творчість Шекспіра, за словами М. Шаповалової, «була одним ізорієнтирів для Франка-драматурга»..

Уважаючи “безперечним фактом, що Гамлет є найбільш суб’єктивна фігура з усіх, які сотворив Шекспір”, Франко відстежує цю суб’єктивність і у способі мовлення героя: “Варто зауважити, що, у славному монологу “Чи бути, чи не бути” поет майже цілком забуває, що се говорить принц; слова виходять немов із уст підданого, що мусив “весь вік терпіти муки І насміхи, гніт сильних і знущання гордині, біль одіпхнутого серця, Загарливість закону, підлість суддів.І ту зневагу, що заслуга мовчки Приймає од нікчемних”... Відразу ясно, – констатує дослідник, – що се не Гамлетові слова, не виплив драматичної ситуації, а стогін власного серця поета”. Проте наближення погляду героя до ймовірного авторського в Шекспіра одмінне від мовних характеристик романтика Шиллера, якими персонажі останнього ототожнюються ледь не з французькими парламентаріями. Слова Гамлета якщо й не випливають із “драматичної ситуації” твору, то все ж мотивовані ситуацією, тільки іншого суб'єкта – самого автора.

ПРИНЦ ГАМЛЕТ В ПОСТОЛАХ або скільки існує перекладів "Гамлета" українською1882 року Михайло Старицький зробив переклад трагедії В. Шекспіра "Гамлет", що вийшла друком з передмовою, примітками й "прилогою музики Миколи Лисенка". Того ж року в №232 газети "Киевлянин" опублікований фельєтон без підпису, але з промовистою назвою "Принц Гамлет в постолах"."...и вот эта неслыханная, противная всякому здравому смыслу "вещь" налицо.... Первый вопрос, пришедший нам в голову, когда мы увидали "произведение" г. Старицкго, был "зачем"? Кто нуждается в этом переводе, кто станет читать его? Как известно, южнорусская интелегенция прекрасно знает общерусский литературный язык, этот язык -- родной для нее, она привыкла с пеленок выражать на нем все свои думы ивпечатления, она его всосала с молоком матери, училась на нем в школе, употребляла и употребляет ее в письменной и устной речи. Этот перевод для нее излишен, это -- бесполезный балласт, участь которого -- гнить в книготорговческих складах.

Мы даже не ставим второго вопроса, не пригоден ли перевод для неинтеллигентной массы: само собой понятно, что пройдет еще не один десяток лет, пока народ (в смысле народа черного) будет в состоянии читать и понимать Шекспира. Но раз случится такого рода явление, то само собой понятно, что и в будущей народной среде Шекспир не будет читаться "на украинской мове", ибо тогда и для народа литературный общерусский язык станет тем же, чем он стал для интеллигенции...... Такая попытка -- перевести Шекспира на украинский язык -- должна бы быть встречена только дружным смехом. А между тем, у нас находятся еще органы печати, приветствующие "переклады" г. Старицкого!.....но украинофилы вообще, и г. Старицкий, в частности, идут дальше, они хотят искусственно создать "літературну українську мову", не понимая того, что это идет и вразрез с историей, и с развитием культуры".

…Правда, пора, в якій вийшли отсі переклади нашою мовою, знов показалася мало відповідною для популярности Шекспіра. Переклад, друкований у Галичині, був eo ipso заборонений для Росії і не міг піти туди. А в Галичині старші генерації малочисленної інтелігенції зайняті переважно політичною боротьбою за існування; для простого народу, для читалень Шекспір – затяжка страва, а серед молодіжі, особливо університетської, панувала в 1900 році гарячка декадентизму, пшибишевщина, доводжена не раз до карикатури. «Охота комусь друкувати такого старого дурня, як Шекспір – тепер, коли маємо в руках твори Пшибишевського!» Такими словами один із тодішніх провідників руської молодіжі повітав прилюдно появу «Гамлета». Не диво, що адміністрація «Видавничої спілки» жалується, що «Шекспір не йде». Та я надіюсь, що він таки піде. Його твори, обчислені не на однодневу моду, будуть і в українській мові робити свій вплив – повільно, але певно. Чи швидко наш Шекспірів фонд дійде до того, що буде міг розвинути інтенсивнішу діяльність, – не знаю. …..«Шекспірів фонд « 1902 р. Публіцистіка Іван Франко

Тепер ми із чистою душею можемо зізнатися. Що знаємо трішечки більше про нашого видатного українського поета, прозаїка та перекладача – Івана Яковича Франка.