Традиції народного розпису

НАРОДНИЙ РОЗПИС

Традиція настінного розписування виникла давно, але точних вказівок, якщо не брати до уваги билинні розповіді про житла, розписані зображеннями небес­них світил, та археологічні розкопки київських по­мешкань ІХ-XII ст. із залишками фрескових кар­тин, немає.

Про широке розповсюдження цього виду народно­го мистецтва XIX початку XX ст. свідчать числен­ні дослідження у різних регіонах України та літера­турні джерела про селянський побут.

Вірогідно, настінний розпис зароджується і роз­вивається як зображення аграрно-обрядових і магіч­них знаків. Пізніше виникає звичай орнаментально­го, декоративного зображення таких магічних знаків та зображень, а з частковою втратою розпису магіч­ного, обрядового значення, культового смислу, він набуває нового змісту й широкого розповсюдження. З XIX ст. починається формування настінного роз­пису виключно орнаментального характеру.

Настінний розпис належить до найпізніших за часом виникнення видів народного мистецтва, тому увібрав у себе деякі традиції та елементи, характерні для вишивки, писанкарства, килимарства, виготов­лення кахлів, ткацтва тощо. Настінний розпис інколи замінював прийоми прикрашення сільської хати, а ін­коли співіснував з ними, виявляючи і підкреслюючи архітектурну конструкцію цієї хати.

Малюнок створювався без попередніх ескізів, без розподілу на етапи, здійснювався одразу, а найчасті­ше просто поновлювався. Це робилось двічі на рік — після нового мащення перед весняними й осінніми святами. Займались розписом лише жінки.

Фарби були переважно природного походження: сажа, сік лободи, ягоди бузини, відвар цибулиння, сік вишень, шовковиці, кручених паничів, пелюсток соняшника, пасльону тощо, застосовували також анілінові фарби та глини. Рослинний сік змішували часто з білою перетертою глиною, товченими вугли­нами чи сажею, з червоною глиною або й просто поєднували різні глини. Це давало можливість майстриням одержати цілу палітру різноманітних кольорів та їх відтінків при розписуванні, тому роз­пис двома-трьома фарбами майже не зустрічався. Як в'яжучу речовину до саморобних барвників додавали яєчний жовток чи молоко, фарба із таким додатком була тривкішою і не линяла.

Пензлі робили із кошачої шерсті, а щітки вико­ристовували будь-які, залежно від необхідності, зрештою малювали і просто ганчіркою. Для правиль­ного зображення геометричних фігур та ліній вико­ристовували посуд, шнурки або ж виготовляли певні фігури із картоплі.

Розпис починався і зосереджувався на печі, на комині, потім малюнок переходив на стіну, продовжу­вався над вікнами, по кутках. На печі зображували схематичних птахів (павичів, грифонів, фазанів), де­рево життя з птахами, спіралі, диски, що обертаю­ться, хрести в колі, зигзаги, розетки, рослинні орна­менти, напівовали, різного роду сузір'я — символіку ще від первісних часів. На стінах в основному малю­вали «древо життя» з птахами і глечиком, з якого росте кущ, що має назву «вазон», часто малювались шлюбні символи — виноград і райські птахи.

Смислові ознаки народного розпису є частиною фольклорно-образного розуміння дійсності, природи, космологічних уявлень народу. Тобто розпис викону­вав роль своєрідного оживлення, пов'язувався з життєтворчими силами природи, тому основні елементи символіки відтворювали народні знання і уявлення.

Оскільки розпис виник як похідний від інших ви­дів народного мистецтва, запозичення із них помітні. Так, ламана зигзагоподібна лінія, обрамлена двома прямими і перекреслена між своїми зламами штри­хами, походить, очевидно, із ткацтва; орнаменталь­ний візерунок «косиці» знаходимо на давніх виробах із глини; стилізований листок лотоса — «курячі лап­ки» — зустрічається у старовинних рукописах; спіра­леподібний «вертун» поширений у писанкарстві. Еле­менти та мотиви настінного розпису надзвичайно по­дібні до загального характеру місцевих орнаментів вишивки, різьбярства, килимарства тощо. Але з часом розпис стає самостійним видом творчості й набуває самостійності, системності, існує та розвивається за своїми законами.

В основі образів розпису лежить аграрно-космо­логічна ідея єдності життя людини і природи. На це прямо вказує і час створення та поновлення малюнків — напередодні свята Великодня, яке пов'язане ще з часів язичництва з образом воскресіння, торжеством краси життя і природи.

Пильна увага до печі пояснюється традиційними уявленнями народу про вогонь як один з елементів життєтворення. До того ж, за народними вірування­ми, охоронець дому, домашнього вогнища — домо­вик — живе під піччю, та й культ предків вимагає пильної уваги саме до печі. Адже у старовину помер­лих ховали під вогнищем, а той факт, що розписом займались лише жінки, які теж охороняли вогнище вказує на безпосередній зв'язок розпису із культовими традиціями та обрядами.

Звичай покривати піч геометричними орнаментами та деревом життя — відгомін уявлень дохристиянських часів, коли дерева й рослини єднали душі по мерлих і живих.

Отже, основним мотивом розпису є зображення «дерева життя», «вазона», який може подаватись у вигляді самостійної композиції або ж бути елементом нескінченного орнаменту — «стрічки». Цей орнамент — один із найрозповсюдженіших у народному мистецтві. Його можна знайти на вишивках, витинанках, килимах, кераміці, розписах на скринях, віконницях тощо. «Вазон» поширений в орнаментах народного мистецтва багатьох народів Європи.

На Україні образ «дерева життя» має чітко вираже­не фольклорне походження. Дерево з птахами висту­пає символом світобудови. Триярусність світу пе­редавалась також ідеограмами, якими найчастіше розписувались скрині, спинки саней тощо. У таких ідеограмах великий солярний знак означає світило, яке дає всьому життя, малі солярні знаки, вазони, птахи — життя земне, а риби чи змії — світ потой­бічний. Вазон із елементами виноградного листя та кетягів має назву «чудесного дерева» і символізує добробут сім'ї, інколи дівчину-наречену.

З часом, під впливом соціально-історичних умов настінний роз­пис як вид мистецтва почав втрачати своє значення і замінюватись на інші види вияву творчої фантазії. Ці нові види відроджувались у нових формах і якостях, насамперед малюванні на папері. Центром так званих «мальовок» стало село Петриківка на Дніпропетровщині. Від замінника якихось деталей настінного розпису у певних місцях хати, «мальовка» розвинулась у самостійний вид мистецтва. Дуже  близький петриківський розпис і до традицій писанкарства. У композиціях петриківських майстрів центральний композиційний елемент виділяли, що і надавало малюнку вигнутої назовні форми і посилювало враження округлості розмальованого яйця.

Розпис на папері, як і писанка, символізує зародок і життя, циклічність розвитку живого, цвітіння. У розписах цієї форми, як і у настінному розписі, постійно і розробляються певні теми уславлення життя. Це букет, кущ чи вазон, які теж символізують «дерево життя». Особливістю петриківського розпису є те, що, змальовуючи центральну квітку, плід чи ягоду, розташовують їх так, щоб зобразити найпривабливіше, показати багато дрібних деталей, підкресливши найвиразніші. Квітка, як правило, повернута голівкою до глядача або малюється напівпрофільно (нахилена до переднього краю), можливе й цілком профільне зображення. Характерними для петриківки є розгорнені до глядача листочки і профільне зображення квітки, чітке окреслення контурів різнобарвними лініями, що вирізняє на білому тлі найнезначніші де­талі. Розпис виконується густими фарбами, і кожний мазок відтіняється від сусіднього, у ньому все гранично виражене через форму, лінію, колір. Жоден елемент не накладається на інший, скажімо, листок не затуляє квітку, стебло або сусідній листок. Така впорядкованість йде від особливостей народного по­буту, де ні в чому не допускається зайвого нагро­мадження.

Традиції народного розпису і народного маляр­ства розвиваються і в наш час. Усьому світу відомі майстрині села Петриківка, «наївний живопис» Кате­рини Білокур, Марії Приймаченко та інших народних художниць.