Три жіночі образи як три тенденції модерної емансипації. Роль образу мелодії вальсу у відтворенні внутрішнього світу героїнь. Глибокий психологізм твору як новаторство О. Кобилянсь

№з/п

Символічний образ

Цитата

Тлумачення

1.

Музика

2.

№з/п

Символічний образ

Цитата

Тлумачення

1.

Музика

«Не можу слухати меланхолійної музики. А вже найменше такої, що приваблює душу ясними, до танцю визиваючими граціозними звуками, а відтак, зрікаючись їх незамітно, ллється лиш одною широкою струєю смутку!»

«У неї (кімнату) напливали лагідно, одностайними хвилями, один по другім, один по другім, звуки. Все звуки й звуки… Хвилюючи сильніше й слабше, піднімаючися високо й падаючи знов, заповняючи широкий простір собою».

«Повторяючися, змінилася незамітно в красу. І вона поривала. Не голосною перемагаючою силою, лише самою ніжністю і м’якістю. Перемагали, приманюючи звучними барвами, а чуття віддавалися їй, потопаючи в ній без жалю».

«Не можу позбутися до сьогоднішньої днини думки, що музика позбавила її життя... Одною-одніською, тоненькою струною вбила її!..»

Є втіленням мрії про високий і недосяжний світ, виступає захистом від усіх життєвих негараздів. Музика також виражає сильну, горду й водночас ніжну та вразливу вдачу героїнь, тонковідтворює їхні настрої та душевні стани.

2.

Фортепіано

«Найкраще, що в неї було, то був її фортеп’ян. Чорний, з дорого дерева, прикрашений на краях арабесками з перлової матиці, лискучий, мов дзеркало».

Друг.

3.

«Вальс меланхо-лійний»

«Почалося якесь глядання між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак покидала їх і переходила шалено скорою болючою гамою до вищих звуків. Звідси бігла з плачем наново до басів,  – і знов глядання, повне розпуки й неспокою… все наново, і знов ряд звуків у глибину…»

«Пішла і грала. Не знаю… просто душа розривалася чоловікові в грудях при тих звуках, граціозних, заповідаючи найбільше щастя, а закінчених  смутком і несамовитим неспокоєм! Се нишпорення там, у низьких тонах, перекидання, бушування між звуками за чимось… за щастям, може? – і надармо! Уривала неожидано посередині гами смутним акордом, полишаючи в душі масу викликаних почувань мов на глум…»

«Грала свій вальс, але так, як ніколи. Мабуть, ніколи не заслуговував він більше назву «Valse melancolique», як тепер. Перша часть – повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга… О, та гама! Збігала шаленим летом від ясних звуків до глибоких, а там – неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, – і знов збіг звуків удолину… відтак саме посередині гами смутний акорд… закінчення».

Щасливі і драматичні події життя Софії: надія та довіра, фікція і зневіра.

4.

Обірвана струна. Поламаний резонатор

«Однак вона (Софія) не вспіла ще до кінця простягнутися, – вигиналася якраз найвигідніше, – коли саме в тій хвилі розлягся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабкий жалісний зойк струн… Резонатор тріс!»

Крах мрій, смерть.

5.

Число 3

Три подруги винаймають спільну квартиру, тричі Софія грає свій вальс, Ганна повертається з Італії через три роки.

Три – символ світової єдності, формула творення світу та моделі Всесвіту.

6.

Софія

«Говорила дуже лагідно і, не ждучи, аж я попрошу її усісти, відтягнула крісло від столу спокійним, певним рухом і усіла. Світло падало широкою блідою струєю на її лице. Змарніле лице з великими смутними очима…» (Марта)

(грец. Σοφία) –жіноче ім’я, що в перекладі означає «мудрість, розум».

7.

Марта

«Судячи по вашім добрім серці, ви готові приймати першу-ліпшу швачку до спілки, коли лише викажеться свідоцтвом моральності – розуміється, міщанської – і Божим виглядом…» (Ганнуся)

(грец. Μάρθα, лат. Martha) –християнське жіноче ім’я, що означає «пані», «володарка».

8.

Ганна

«Вона душею – артистка, хоч її твори не здобудуть собі, може, європейської слави. На те нема ліку. Ні чоловік, ні діти не вилічать її з того; до того вона гарна – вона є сама краса, і шкода би втискати ту артистично закроєну душу в формат пересічних жіночих душ» (Софія)

(Ханна, івр. Ḥannāh) –жіноче ім’я, що означає «благодать»

Героїня

Цитата

Марта

«Не можу слухати меланхолійної музики… Зате, як пронесеться музика блиску, я подвійно живу. Обнімала би тоді цілий світ, заявляючи далеко-широко, що музика грає!» (Марта)

«І класичну музику люблю. Навчила мене її розуміти й відгадувати по мотивах одна з моїх товаришок…» (Марта)

«Я прилагоджувалася до матури, бо хотіла бути учителькою» (Марта)

«Училася музики, і язиків, і прерізних робіт ручних, ба – і все інакше, що лише можна було, забирала я в себе, щоб стало колись капіталом і обернулося в хосен» (Марта)

«Маєтку я не мала, а життя вибагливе, мов молода дівчина, жадало свого» (Марта)

«Критикуєш мене занадто. А все своїм міщанським розумом, вузькими домашньо-практичними поглядами і старосвітськими замахами жіночності» (Ганнуся)

«… я постановила собі вже в сотий раз не відриватися від «ґрунту старих фрагментів», а оставатися тою самою…» (Марта)

«І хоч я не була ніяким новітнім типом, не мала жодних претензій до титулу «вибраної істоти» або «расової людини»… » (Ганнуся)

«Гаруєш і так доволі тяжко. За книжками і зошитами ти вже й так втратила почуття свободи і зробила з себе якусь машину…» (Ганнуся)

«Ага, певно, ти не приймеш із твоїм божеським серцем, що наказує ближнього любити більше, як самого себе…» (Ганнуся)

«Розумієте прекрасно подавати чай, маєте всі здібності доброї господині, матері й жінки, ви славний вахмістр і будучий стовп родини, але на психології, барвах і нюансах артистизму ви не розумієтеся» (Ганнуся)

«Судячи по вашім добрім серці, ви готові приймати першу-ліпшу швачку до спілки, коли лише викажеться свідоцтвом моральності – розуміється, міщанської – і Божим виглядом…» (Ганнуся)

«Я перецінь навчилася вже від тебе добачувати артистизм у житті, а щодо невидимих тонкостей у людях, то їх відчує  мій інстинкт. Він був мені завсігди найліпшим проводатором» (Марта)

«В одної старшої англічанки, що вчила по-англійськи, сходилися два рази в тиждень більше дівчат і молодих людей і говорено по-англійськи. Се були для мене найкращі години» (Марта)

«Один молодий професор, що приходив на годину конверзації англійської мови, почав горнутися до німочки, неначе не забув, що не розмовляв досі ні з ким, лише зо мною, що ми були собі найліпшими товаришами… а я така бідолаха супроти неї (німочки)…» (Марта)

«Найменша краса вражає мою душу, і я піддаюся їй без опори… Штука – то великий чоловік; але я сказала би, що любов – більший» (Марта)

«Ти мені щось надто жалібно бігаєш на ті години англійської  конверзації і надто оживлена вертаєш. Уже, певно, засліпилася в кім? Я тебе відгадую. Стидайся… саме впосередині науки, і розлазиться в чуттях!..» (Ганнуся)

«Я хотіла б бути такою, як ти є… мати душевні органи, засліплювати й найслабшим об’єктом свій ум…» (Ганнуся)

«Я чула не раз сей етюд, чула й забувала наново, але коли вона грала його і кілька раз по раз – я неначе інший слух дістала. Душа стала здібна розуміти музику…» (Марта)

«Чулася такою дрібною і незначною перед нею (Софією), що у не находила слів на свою нижчість. Уже, щоправда, любов – великий чоловік, але й музика – не менший!» (Марта)

«Ти й без науки була б та сама, що тепер. Жертвувала б себе з напору вродженої доброти, без намислу і без претензій до подяки! Ти – тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю своєю утверджувати лад на світі…» (Софія)

«З тебе буде прегарна мати, Мартухо!» (Софія)

«Одного разу чулася я дуже нещасливою. Години конверзації англійської мови ставали для мене чимраз прикрішими. Молодий професор відвідував німочку й дома, і хоч я не могла йому в поведенні супроти  мене закинути нещирості, вже сама та обставина, що бував у неї, чинила мене дуже нещасливою» (Марта)

«Фортпеп’ян «музики» забрала я до себе, і на нім грає мій син. Але я хоч ходжу коло нього, стираю з нього найменший порошок, мені все здається, що він понурий, осиротілий і тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхні рухом, повним любові і ніжності, а по клавіатурі його мелькали, мов білі листки…» (Марта)

«Ганнуся переконує мене, що мій син не буде ніколи артистом – і, може, правда по її стороні» (Марта) 

Ганнуся

«Була майже аристократкою і працювала саме над одним образом, який хотіла продати і поїхати до Італії, щоб побачити тамошню штуку та найти й собі дорогу до неї» (Марта)

«Мала двадцять і кілька років, була знімчена полька й брала своє заняття дуже поважно» (Марта)

«Дразлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житті наймилішою людиною» (Марта)

«Тішилася великою симпатією межи своїми товаришками по заняттю, а навіть самі професори… любили її по-батьківськи і робили їй свої закиди й уваги в найлагідніший спосіб… «Найкраща улюблениця долі,» –  називали її, а вона й сама не називала себе інакше, як «Я – улюбленця долі»» (Марта)

«…бо товаришка моя з доброї родини і, хоч не розпоряджалася великими фондами, була претензіональна і розпещена» (Марта)

«Я – артистка і живу відповідно артистичним законам… але колись пізніше, як стану цілком своїм паном, розмахну крила під небесами» (Ганнуся)

«Ми не будемо самітні. Не будемо смішні, не будемо, так сказати б, бідні. Будемо мати своє товариство, розуміється й мужчин, бо без мужчин – монотонно, – і будемо собі жити по душі. Тоді товпа переконається, що незамужня жінка – то не предмет насміху й пожалкування, лише істота, що розвинулася неподілено. Значить: не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні… Я не кажу, що йду саме до того ідеалу. Я живу штукою, і вона вдоволює цілковито мою душу; може бути, що віддамся, не знаю, але коли не віддамся, то певно не буду застрашеною птахою, що мов цілий світ просить о прощення, що «мужа» не має…» (Ганнуся)

«Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами і дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно… А що в своїх рішеннях була скора і консеквентна…» (Марта)

«Образ, над яким працювала невсипуче з розгорілими щоками, яким була перейнята до глибини душі, була велика копія образу Корреджо «Віроломна»» (Марта)

«Знала добре, що коли б я справді була загнівалася на неї, вона не успокоїлась би доти, доки я не сказала б їй хоч кілька разів, що «не гніваюся». Була незвичайно доброго серця: тут в одній хвилі кидалася, гарячилася і змагалася, а вже в другій – була добра» (Марта)

«Любила над усе елеґанцію, називаючи се третьою важною заповіддю в умовах до щастя; бувала через се не раз навіть несправедлива в осуді людей, але до елеґації тягло її, мов дитину до чічки» (Марта)

«…мала на собі прегарний темно-синій костюм, обшитий правдивими кримськими баранками, й таку саму шапочку й нарукавок» (Марта)

«… і світло полуміні падало червонявою тінню перед коминок і отоманку, на котрій лежала артистка, простягнувшись у цілій своїй довгості. Була до крайності роздразнена. Подавалася о стипендію… не дістала! …плакала своїм сильним пристрасним плачем аж до утоми, аж поблідла. Відтак глузувала собі з того і з себе, а наостанку попала в роздразнений настрій…» (Марта)

«…мала багато поклонників, але сама не залюблювалася ніколи. Говорить годинами про них, подивляє в них, що красне, аналізуючи майже всі прикмети їх істот; а проте не чіпається її любов; противно, обсіває їх не раз, як малих хлопців. А вже як розпічне яку працю, то й не згадувати їй про такі речі…» (Марта)

«… Ти, артистка, вийшла б заміж без любові?» (Марта)

«Власне тому, що я артистка. Власне, тому, що ношу в собі ще іншу силу, крім серця свого… Ти не знаєш, як можна любити те, що люди називають артистизмом, що живе в нас і заповняє нашу душу; що береться звідкись у нас, виростає, опановує нас, не дає нам спокою й робить із наших істот лише послухачів і статистів своїх! Се щось велике, сильне, що особисте щастя мізерніє перед тим, не в силі вдержати з ним рівноваги в істоті! Вибагливою вдачею своєю нищить її саме в хвилі, коли шлюбує її вірність. Заглушити в собі той світ, щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дітей? Се неможливо… любов також не вірна… мені неможливо… тому неможливо, хто носить справдішній артистизм у душі!..» (Ганнуся)

«Полюблю живий образ. Один, і другий, і третій! Коли б лише досить хороші, досить пориваючі і гідні моєї любові істоти! Коли б повні великих, перемагаючи своєрідних мотивів… а

любити… байка! Я чекаю того розцвіту душі.. може, сотворю в честь його … великий образ» (Ганнуся)

«Було багато речей у житті, які брала страшно легко, ледве доторкалася їх крилами вибагливої душі, а інші …падали ниць перед їх важністю; але в штуці була поважна і глибока, як море…» (Марта)

«Ти хочеш успокоїти мене?... Сентиментами? Сердечними фразами вплинути на мій ум? Не накладаймо на свої душі маски. І ти, і я знаємо, що я мушу виїхати в інтересі штуки за границю…мушу, мушу!» (Ганнуся до Марти)

«А артистка стояла під коминком, висока, горда, холодна, роздразнена до крайності, і її великі, розгорілі з внутрішнього болю очі спочивали жадібно на змарнілім лиці дівчини. Ні, не спочивали, шукали лиховісно чогось, щоб знищити вже в другій хвилі відкрито і відчути полегшу за свій біль, що впився в неї… Недобра була в тій хвилі» (слова Марти про Ганнусю при зустрічі Софії)

«… Ви збудили в мені симпатію, про яку, мабуть, і не снили, хоч знаю вас лише з сидження, бачила вас під час викладів науки гармонії» (Софія)

«А щодо гармонії у відносинах, то ми вміємо її цінити. Саме в нашім житті грає гармонія велику роль, і коли б ви справді хотіли зостатися, ми творили б викінчене тріо» (Ганнуся)

«Артистка слідила з цікавістю, майже пожираючи очима, за кождою її (Софіїною) річчю, яку вносили в кімнату, мовби хотіла відгадати з них характер дівчини та яким milieu дише все, і чи було варто – «цілуватися з нею в вуста»» (Марта)

«Від сильного впливу музики поблідла, а очима просто освічувала ту, що грала… над нею запанувала інша сила, чим її власна…» (Марта)

«З уст видко, що цілувалася б з кожним хлопцем, коли б хоч трохи був гарний і, судячи зі становища старих тіток і батьків, «порядний», і що ти балаклива, як сорока. З веселих очей твоїх суджу, що ти обнімала б цілий світ, та що з кожним була б зараз «за панібрата», а по руках догадуюся, що в потребі і дров нарубаєш…» (Ганнуся)

«Артистка залюбилася в ній, мов мужчина, і майже задавлювала її своїм щирим, але на її, Софії, істоту забурливим, заголосним, занадто виявленим чуттям» (Марта)

«Вона – артистка. Неспокійна, змінчива, мов те море, але й гарна, мов море. Хто мав би таку силу прикувати її назавсігди до себе!» (Софія)

«Вона душею – артистка, хоч її твори не здобудуть собі, може, європейської слави. На те нема ліку. Ні чоловік, ні діти не вилічать її з того; до того вона гарна – вона є сама краса, і шкода би втискати ту артистично закроєну душу в формат пересічних жіночих душ» (Софія)

«…спродала свою велику копію образа Корреджо «Віроломна» і марила вже про подорож до Рима…» (Марта)

«…закинула всі барвні речі й роздерла прекрасний розпочатий малюнок, до якого мала її «музика» служити до якогось там мотиву; але по шістьох тижнях затужила знов за барвами і, попрощавшись з усіма, виїхала до Рима» (Марта)

«Повернулася по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима… Але зате її син буде артистом, як не заводовим, то бодай по душі» (Марта)

«– Чоловік? Я не маю «чоловіка». Батько мого хлопця остався там, де був. Не могли погодитися в способі життя, і коли не хотів мене зрозуміти, я покинула його. Але хлопець – мій. Ніхто не має права до нього, окрім мене. Те право закупила я своєю доброю славою. Але – ти того не розумієш!» (Ганнуся)

Софія

Дорошенко

«Вона вічно шукала гармонії» (Марта)

«Як була убрана?... Відай, якось чорно, відай, не дуже красно… голову мала обвиту поверх шапочки чорною шовковою шаллю, такою, як паннунця беруть до театру…» (Марта)

«От виділа, що якось чорно, що один ґудзик її пальта баламкав уже на нитці, і що рукавички на пальцях були порозпорювані чи подерті…» (стара, що працювала обслугою)

«Дуже порядна і гарна» (німочка)

«…грає прегарно і лагодиться до консерваторії» (студент)

«Очевидно, не тутешня, але з її уложення говорила інтелігенція й давала свідоцтво, що вона не пересічна людина» (Марта)

«Вона сиділа прецінь кожного разу, під час викладу науки гармонії, саме в другім ряді перед вами» (німочка до Марти)

«Вона держиться просто… марна і має смутні очі. Але по фризурі можна її вже певно пізнати. Чешеться цілком по-античному й обвиває голову два рази вузькою чорною оксамиткою, мов діадемою. Вона взагалі з профілю цілком античний тип. У неї чоло й ніс творять одну лінію…» (німочка до Марти)

«Сиділа нерухомо й прислухувалася уважно теорії музики… Бачила лише темне, лагідно блискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол… Профіль був у неї, справді, чисто класичний. Чоло і ніс творили м’яку лінію… Спадисті її рамена надавали їй ціху якоїсь панькості, певності…» (Марта)

«Мене неначе тягло до неї, неначе силувало віддати їй цілу свою істоту на услугу або й ще більше: віддати всю ясність своєї душі, натхнути її тим… Сама не знаю, що таке тягло мене до неї…» (Марта)

«Вона обернулася. Саме в тій хвилі обернулася перший раз цього вечора й глянула мені просто в очі. Великим, здивованим, майже допитливим поглядом…» (Марта)

«Говорила дуже лагідно і, не ждучи, аж я попрошу її усісти, відтягнула крісло від столу спокійним, певним рухом і усіла. Світло падало широкою блідою струєю на її лице. Змарніле лице з великими смутними очима…» (Марта)

«Вона усміхнулася ледве примітно, відтак потерла повільним, мов утомленим, рухом чоло і відповіла: «Не знаю, граю по своїй душі»» (Софія)

«…хотілося прийняти цю дівчину, що хоч і не була мені знайома, але викликувала в мене довір’я і симпатію. Якоюсь лагідністю, впевненістю, а найбільше – поглядом своїм. Спокійним, а заразом – меланхолійним таким! Певність її рухів і та певність у голосі мали якусь іншу підставу, чим «добре виховання» або походження з «доброї родини»» (Марта)

«Вона (Ганнуся) здвигнула плечима і неначе повела мене поглядом на два ґудзики пальта чужої, що держалися слабше сукна від інших, і на її рукавички, що були порозпорювані чи погризені, а радше – кінців її пальців, які дівчина саме в тій хвилі підвела до уст, почавши їх нервово гризти…Чинила се несвідомо, і була се в неї, очевидно, якась привичка» (Марта)

«Я ніяк не в силі грати з тим переконанням, що хтось із окруженія зазнає через гру прикрість, а з нею – і через мене! О ні, ніколи! Мій «фах» вибагливий, і жадає зараз для себе нестісненої волі. А що я привикла віддавати музиці самі необмежено свобідні почування, то тут мішав би мою душу вічний неспокій і підозріння, що розстроюю іншим нерви і впливаю погано на моє окруження, а того я не хотіла би!.. Я потребую спокою, що випливає з замилування до музики й гармонії в відносинах, передусім – гармонії!... Тут, видко, – панує тонша краса, але я мушу шукати любителів музики…» (Софія)

«… сягнула в кишеню і заплатила відразу за три місяці» (Марта)

«Отворила інструмент вповні…і грала. Не які там штуки, щораз іншого композитора, лише одну штуку на цілий вечір» (Марта)

«А граюча сиділа, мов статуя, звернена до нас класичним своїм профілем, не ворухаючися тілом, і лише руки її мелькали по клавіатурі, мов білі листки…» (Марта)

«А вона ходила така тиха, скромна, відпихала так очевидно всю увагу, що на неї зверталася, мов прикрий тягар, що сунеться під ноги…» (Марта)

«На питання про її рід, оповіла, що її батько був директором при однім великім банку і, стративши маєток, помер наглою смертю, а її мати живе при своїм браті, старім кавалері, прикована від кількох років прикрою недугою до крісла. Вона дуже боялася, щоб її дядько не оженився…бо відтак не могла б іти до консерваторії, щоб було б для неї тим самим, що смерть. Він утримує її й матір, і хоч вона могла б і в Відні заробляти на себе, - заробляє вже й тепер, даючи лекції музики, - то там не могла б сього чинити, бо мусила б увесь час посвятити музиці» (Марта)

«З замилувань Софії бачу натуру тонкого стилю, дбалу про красу і штуку в повнім розумінні. А з другою сторони – вона для мене загадка. Байдужа на все, мов дерево. Наприклад, прошу, що то за тип? Вважаєш, яке в неї білля? Гарне і тонке, мов у графині, а її постіль іще краща. Спить, мов царівна. Коли вмивається, не забуде ніколи насипати кіль крапель найтоншої парфуми до води, зате її верхня одіж… просто – «товпа»!» (Ганнуся)

«Констатую, що нервова. Лише нервові любуються в таких розривках, коли душа їх переповнена чуттям. Але, мабуть, вона наложила на свої чуття сильну упряж. Завсіди спокійна, як мармур. З крою її правильних уст гадаю, що не пристрасна; з широких скронь, що вірна; з брів, що споюються між очима, що вміє тайну заховати…» (Ганнуся)

«Софія мусить мати якусь нещасливу любов. Нещаслива любов перетворює не раз людську вдачу до дна» (Ганнуся)

«Знаю, що унаслідувала по батькові нервову систему і його недугу, але що мені один день життя менше або більше! Не боюся смерті! З нею замовкне вся музика моїх нервів і те, що здавило їх звучність…»(Софія)

«… грала чарівно…» (Марта)

«Я понищила б усіх своєю любов’ю, діти й мужа…Я не з тих, що вміру люблять!» (Софія)

«…просто з неба засланий ангел, саме для неї (Ганнусі) засланий ангел, щоб увіковічнити його своїм знанням!» (Ганнуся)

«Однак коли саме тоді надійшов хто ненадійно, вона ховалася в себе і, сідаючи десь у тіні, сиділа там мовчки цілий час» (Марта)

«Одного разу випровадилося наше vis-à-vis (сусіди навпроти) з нашої вулиці, і спровадився якийсь молодий технік із жінкою… Побачивши се, вона страшно змінилася. Неописана ненависть відбилася на її звичайно спокійнім лиці, а очі заіскрилися злобою…» (Марта)

«Грала майже завзято, мовби боролася з чимось з усієї сили, але закінчила знов просередині перерваним смутком» (Марта)

«Здавалося, незвичайна сила була втиснута в класичну форму незворушимого спокою, – і тому пригадувала собою тип класичних істот, повних викінченої краси в формі і рухах, коли ти часом думками була наскрізь новітня» (Марта)

«Гордість, яку природа кладе нам у душу, повинна ти більше розвивати. Се одинока зброя жінки, якою вона справді може вдержатися на поверхні життя» (Софія до Марти)

«Є рід любові в жінок… на якій мужчина ніколи не розуміється. Вона для нього заширока, щоб розумітися на ній. Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, ні, розцвісти мала мене, віддала я йому. Не від сьогодні до завтра, лише назавсігди. Кожний рух його був для мене потребою, його вид був мені потребою, голос його був для моєї душі потребою, його хиби й добрі сторони. Був мені потребою, щоб я стала викінченою, і щоб багато іншого, що спало ще в мені, збудилося. Мав стати сонцем для мене, щоб я розвинулася в його світлі й теплі вповні… До того цвіту моєї душі потребувала я лише кількох слів його любові… але він не вимовив їх. Мав їх у душі, носив їх у голосі, носив в очах, але не вимовив… Витрясла йому всі лілії зі своєї душі під ноги, а він не пізнав їх» (Софія)

«Більше не любила я нікого в своїм житті. Але воно добре…, бо можу цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духу, вертає мені гордість і почуття, що сто високо, високо! Зате й граю його звуками, яких не почує від нікого і буду грати до останнього віддиху… Я знаю. Він останеться мені вірним. Він не мужик; не з того дерева, що виростає на широкій дорозі, але з того, що росте на самих гордих вершинах… Я його музикант…» (Софія)

«Її мати померла, і по похороні вона вернулася. Приїхала бліда, тиха – мов замерзла на тілі і дусі» (Марта)

«Се подих смерті завис на мені» (Софія)

«Пізніше усіла на свій фортель коло коминка. Не можу її забути, як там сиділа… Довгу чорну ротонду, обшиту хутром около шиї і аж до ніг, закинула наопашки, спиняючи її недбало на грудях своєю рукою докупи, мов білою аграфою. Темний вузол волосся її спустився аж  у діл на шию, а обвита два рази оксамиткою голова була сперта о спинку понсового тла фортелю… Правильне, мов з білого мармуру, личко, з великими смутними очима… ні, ні, не забуду її ніколи!» (Марта)

«Восени мала їхати до Відня, до консерваторії, і відразу вступити на третій рік. І справді, її талант і замилування до музики заповідали їй уже тепер ясну будучність» (Марта)

«Вона сиділа бліда, як смерть, а очі її, звернені саме на мене, сіяли фосфоричним світлом якимсь і видалися мені незвичайно великі…» (Марта)

«Дивилася на нас такими великими благаючими очима. – Я дістала лист від вуйка… і не можу! Читайте. Піду грати. Мушу грати!» (Софія)

«Вуйко подав їй до відомості, що оженився і не може її у Відні удержувати» (Марта)

«Однак вона не вспіла ще до кінця простягнутися, – вигиналася якраз найвигідніше, – коли саме в тій хвилі розляглася з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабкий жалісний зойк струн…» (Марта)

«Упала лицем на струни – зомліла. Ми винесли її відтак відтерли…» (Марта)

«Лікар приступив уже до її ліжка, як дістала серцевий удар. Не міг їй допомогти. Зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по однім, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли її» (Марта)

«Винесли нашу музику. Май забрав її до себе» (Марта)

«Не можу позбутися до сьогоднішньої днини думки, що музика позбавила її життя… Одною-однісінькою тоненькою струною вбила її!..»