Твір на тему духовності "Стежиною любові" з використанням власних поезій та поезій Вадима Крищенка

Про матеріал

У матеріалі використані роздуми про духовне життя на землі на основі Біблії з використанням власних поезій та поезій Вадима Крищенка.

Перегляд файлу

Стежиною любові

(Власні духовні роздуми про сенс людського буття

на основі творів Вадима Крищенка)

Ми всі в цей світ приходим для любові,

Для добрих справ, для затишку й тепла.

Щоб істину знайти в чужому слові,

Щоб в душах вічно молодість жила.

Щоб на землі сади саджати й квіти,

Щоб сіять зерно правди у душі,

Щоб сонцю, пташці, дереву радіти,

Радіть, як пахнуть білі спориші…

Приходим ми дерева щоб садити,

Любов пізнать, розлуку і плачі,

Щоб по крайнебу в щасті походити,

Й почуть, як плачуть зорі уночі…

Але життя летить, неначе птиця,

Чи все зробив, що планами було?

Збудував дім, чи викопав криницю, -

Життя пройшло, як човен пропливло…

…Пройдуть роки. Ім»я моє розтане,

Неначе сніг останній навесні,

І лиш тоді, коли мене не стане,

Не буде прикро й боляче мені…

За те, що хтось покривдив чиюсь душу,

Що хтось в саду понищив яблуні,

Але сьогодні червоніти мушу,

Й слова з душі вигукувать сумні.

Себе так часто ловимо на слові –

Прожив красиво й чесно, чи дарма?

-Ми всі в цей світ приходим для любові,

І відповіді іншої нема…

Але жорстоко думка душу крає:

Чому людей не ціним при житті?

А лиш тоді, коли уже немає,

Пробачень тихо просим в самоті…

Тоді рахуєм справи у скорботі,

Слова в душі вишукуєм дарма…

А скільки сил лишилось на роботі!

Лишилась пам»ять. Слів уже нема…

Ти пам»ятаєш, що зробили люди

В житті для тебе? Справи немалі!

Чи соромно тобі тоді не буде,

Коли прожив дарма ти на землі?!.

Але ж бо ні! Усе зробив, що треба,

І совість чиста, наче кришталі…

Шукав своєї долі серед неба,-

Знайшов її на праведній землі.

…Весною пахнуть котики вербові,

Чому ж бо нам у щасті не цвісти?

Ми всі в цей світ приходим для любові,

Для щастя щоби зводити мости… (Тетяна Лісненко)

Стати високодуховною і високоморальною людиною нелегко, це потребує щоденної клопіткої праці. Вона починається з перших днів життя: з першим криком, з першим рухом, з першим кроком... І все це людина колись робить уперше. Та, навчаючись, вона набуває мудрості, досконалості, довершеності... Але якщо не вмієш навчатися, або не хочеш ?..

Учися, дитино, Бог буде з тобою,

З любов’ю тебе шануватиме світ:

Учися, щоб сіять добро між людьми,-

І житимеш вічно, не згине твій слід!

Учися, дитино, бо вчитися треба,

Шукай сонця правди, хай розум не спить:

Того, що навчишся, - воді не залити,

Не взяти розбоєм, вогнем не спалить!

Живучи і навчаючись, слід добре пам’ятати, чиїх батьків ти дитина, звідки ти родом, яке в тебе коріння. А ще – усвідомлювати, що

Ім’я твоє – християнин.

Чи мало це? А чи багато?

Ти достеменно мусиш знати,

Сягнувши істини глибин.

То ж не марнуй дарма хвилин,

Вклоняйся Богу, не Ваалу.

І знай, що важиш ти немало:

Ім’я твоє – християнин.

Життя... Людина приходить на цей світ, аби прожити його і лишити слід... І в його шаленій круговерті, в його невідомих лабіринтах, на його невідомих стежках буває все: і радощі, і тривоги, і злети і падіння, і радість, і журба. Бо життя поділено на смуги: чорні і білі.

У цьому світі, де є і сум і забуття, і клопоти і тривоги, важка, до знемоги, праця, - пам’ятай: поруч з тобою рідні, друзі і Господь.

Може трапитись горе, впадеш ненароком у дорозі, знеможений, або важкі вітри розітруть останню надію, - не зволікай, не впадай у розпач:

Може., руки від втоми гудуть,

Не до сну вже й ночами так часто.

Догорає життя передчасно...

Все одно ти Христа не забудь.

У народі говориться: “ Як до горя, так і до Бога ”. Вірно, у кожного в душі свій Бог. Але чомусь, коли все добре в житті, ми забуваємо його, і не поспішаємо дякувати за хліб насущний, за день, за усмішку... А ось коли хвороба чи, не дай Бог, смерть! Ми зволікаємо і на долю, і на провини, і на гріхи, та найбільше переконуємо свою свідомість у тому, що “ Бог так захотів...” У такі хвилини людина хоче почути Слово Боже.

Вже вкотре я читаю Слово Боже.

Чому мені так хочеться його?

Шукаю в ньому істину, а може,

Ним запалю в душі своїй вогонь?

Бо я не тліти хочу, а горіти,

Світитись серед ночі, як зоря.

Бо вже моє від шелестіло літо.

Боюся запізнитися. Пора!

Сьогодні світ ще й досі блудить у темряві, не чують люди Господніх слів, хвилює душу глухота нерозкаяних душ. Духовність занепадає, винищується культура, черствіють душі і кам’яніють серця...Шкода, дуже шкода!

О, як жаль, і кажу: “ Схаменіться!”

Всі ми з прадіді-діда – рідня...

На коліна ставайте, моліться –

Дух святий нехай вас наповня.

Гніву Божого близиться чаша.

Судний день із небес поспіша...

Слово Боже потрібне нам завше,

Бо без нього – пропаща душа.”

Часто люди, стрічаючи Святого Миколая у грудні, просять добра, милосердя, просять відпустити гріхи. Чекаючи цього свята, моя душа виспівала такі трепетні рядки:

У тиху-тиху грудня ніч у небо подивлюся,

Поставлю я дванадцять свіч і щиро помолюся:

-О Боже, добрий Миколай, до тебе я звертаюсь:

Сьогодні нам терпіння дай, щоб всі сказали : «Каюсь!»

Із свіч сповзають каплі сліз, печуть мені в долоні,

О скільки горя тепер скрізь, ми всі в його полоні…

Печаль і біль, гризоти й страх, нечесних справ дороги

На ста розвію я вітрах, - дай тільки допомоги!..

Зерно добра скоріш розсій у всі серця холодні,..

Хоча жорстокі ми не всі, й не всі черстві сьогодні.

Святий, предобрий Миколай, благаю тебе щиро:

Лиш добрим людям помагай, хто хоче щастя й миру.

І милосердним людям теж давай світлу дорогу,

Тобі хай дякують без меж, і вдячні будуть Богу.

А від жорстоких – відвернись, хай в самоті побудуть,

Хто крав, вбивав і не дививсь, що поруч також люди.

І зверху вниз хто поглядав, за комір лив водицю, -

А жебраку води не дав, як той благав напиться…

Ішов вперед, переступав того, хто вже безсилий…

І не спитав, чого упав, чого немає сили?..

Себе лиш бачив і любив, й голодному не вірив,

Із себе хама він зробив, себе ж до Бога мірив…

…Отож, горить дванадцять свіч, і їх тепло – у груди!

Тож хай у цю грудневу ніч вам щастя буде, люди!

А Миколай, я вірю, - знов почув мене у тиші…

Пошле добро нам і любов, тож будьмо щирі лише!

За всіх, усіх я помолюсь не раз в цю ніч, не двічі,

Благально й щиро подивлюсь я Миколаю в вічі:

-Прости всіх грішних і презлих, бо заздрість в них говорить.

Прости великих і малих – не відають, що творять…

Розкрийте двері душ отих, де й досі «непогодить», -

Речей не треба золотих, нехай з добром заходить!

І нехай міх добрих вістей у кожен дім заносить,

І для дорослих і дітей добра у Бога просить.

Зберіть добро з усіх цих свіч і в пригорщах несіте.

А Миколаю у цю ніч хай ясно місяць світить!.. (Тетяна Лісненко)

Сьогодні не треба нарікати на світ, бо людина, і тільки вона винна у всіх бідах і негараздах. Черствість і байдужість, зло і жорстокість сіє багато лиха у наших родинах. І все одно, хоч негода жорстоко обтрушує цвіт, - та в’яжеться колосом жито, даленіють жнива добра і радості, щирості і ніжності...

А для цього слід пам’ятати і слова Матері, що молила Бога за тебе, за твої успіхи, твоє здоров’я,твою майбутню долю, твою красу і удачу. Слід пам’ятати і про те, що розпач і сльози не допомагають ні в якій біді. Тож

Нарікати на світ не спіши,

Розлюби його так, як Спаситель.

І в любові отій не гріши –

Він тебе збагатить і наситить.

І тоді тільки ти відчуєш себе Людиною, яка про себе може навіть сказати як про людину.

Людина може все: сіяти квіти і розщеплювати атом, літати в небі і плавати по воді, може пройматися гнівом, а може палко кохати... Все може людина, але не знає, як можна легко віднайти своє щастя...

І за все в житті людині приходиться розплачуватись: за докір і зло, за підлість і нікчемність, за злочини і гріхи. Можливо, не вистачає тоді в житті і хвилин для відчуття та усвідомлення щастя...

Я дивувався молодим літам

І ніс крізь будні неповторні втрати.

А ще жило в мені передчуття

За гріх мій неминучої розплати.

Спокутуючи свої гріхи, людина, в безвиході своїй, наважується на таємну розмову з Господом, промовляє щирі слова молитви. Чекає, надіється, вірить... Але це все дитяча гра, пустощі з вогнем: бо знову грішимо і знову молимось... А час іде, і життя пролітає мов високі тополі за вікнами шаленого потягу...

Який потрібний ще Мойсей,

Щоб врятувати людство все?

Хто мусить ще розп’ятим бути?

То грішимо, то знов в спокуті...

І як знайти себе у цьому світі? Важко, дуже важко! Грізні громи і шалені вітри рвучко відкривають фіранки людських душ і все духовне і сокровенне геть вилітає у безвість людської зневіри... Людина губиться і ніяк не може віднайти себе. А гривасті коні випадковості все більше і більше заплутують сліди у сірих буднях справжньої суті... Страшно: ми не змогли стати собою, ми не відбулися! Так хто ми сьогодні? Чиє око пильнує над нами? Чия правиця махає нам грізно?.. Чий хриплий голос прорізуються крізь туман мрій і надій?...

І день несе тривоги кошик,

У вікнах – видиво рябе.

Та знов продовжуємо пошук

Щоб у собі знайти себе...

Для цього треба взяти слово Боже, воно не зрадить тебе на тернистих шляхах. Ти зможеш ним у жару остудити душі і зігріти у спекотні морози. Не дасть збитися з дороги і відведе від спокуси і чвар.

Слід пам’ятати заповіді Бога

У ясний день, і навіть уві млі.

Тоді легкою буде та дорога,

Якою йде людина по землі. (Т. Лісненко).

Так, людина очищається, виростає духовно, вивчаючи закони і прямуючи стежками основних заповідей. Вони мають бути людською пам’яттю, оберегом, що людина носить при собі найближче до серця.

Нашарування довгих літ зітерши,

Нехай звучить, як вірності сурма,

Святої книги заповідь найперша:

-Я твій. Ти інших не шукай. Нема!

Але в лабіринтах життєвих кривих дзеркал, де часто за добрим сховане погане, дуже важко визначити і віднайти свій ідеал. То ж треба прислухатися до душі, і не дивитися на зовнішність, не кидатись на гроші і інші коштовності – не все те золото, що блищить... Минай правителя, скупаного в грошах і славі, якщо в нього порожня душа і кам’яне серце; зупини погляд на тому, хто в лахманні, але з ясним поглядом і випромінює тепло навкруг, у кого щедра, щира і ніжна душа...

Якщо ми заповідь цю будем пам’ятати,

То не потрапим в пастку і обман.

Один лиш образ на хресті розп’ятий –

Обереже нас од болючих ран...

А якщо ні – і тоді не зволікай на Бога! Не вір, що вщент зогнили людські душі і нікому тебе пожаліти, не посилай слів до Господа даремно! Бо що варті слова тоді, коли колюча пелена сизого туману торкається крони ніжного яблуневого цвіту... Ми думаємо, що все на світі можемо, що нас обмине біда, що ми обійдемо гріхи, що хвороба пройде повз нас, і ми легко стрінемо любов, і, коли потрібно, відродимо віру. Але

Любов і віра – це небесний витвір,

Все повертає на круги своя...

Подумай сам про себе й без молитви

Не промовляй ти Господа ім’я.

Сьогодні духовність поступово відходить у вчорашній день, як не прикро! Потроху забуваються релігійні свята, стираються у пам’яті звичаї і традиції українського народу, сучасна молодь не може пригадати компонентів національного одягу, у харчевнях (як і вдома) забуваються українські страви. У святу неділю або просто у свято у багатоповерхівках можна почути гуркіт – “іде євроремонт” Спішимо жити по-новому, по-європейськи, поспішаємо(із заздрощів!) зробити краще, ніж у сусіда, забуваючи про той-таки гріх. Четверта заповідь спонукає нас залишити сьомий день, неділю, для відпочинку, для пісень, для церкви, для Бога...

Неділя, неділя, неділя –

Це свято людей і землі.

Сорочка вишивана, біла,

І хліб запашний на столі.

Неділя, неділя, неділя –

Турботного тижня вінець.

Хай радісні дзвони дозвілля

Торкаються наших сердець.

Інколи люди нарікають: то життя таке, час настав такий, - хтось винен у негараздах, тільки не вони:

Минулих літ - не зворушить...
Перебираю серцем дати...
Ми просто не умієм жить,
Життя ж ні в чім не винувате.
Це люди, люди погубили
З сердець все добре і святе.
В безчесті правду утопили,
Тепер із душ бур"ян росте...
Тепер - лиш зло, жорстокість, зрада,
Про милосердя - і не чуть.
Іде війною брат на брата,
І ріки крові вже течуть...
Це люди, підлі і пихаті,
Нема багатству в них межі.
І чужа правда в своїй хаті,
І родич родичу - чужі...
О, дай Господь, надії й віри,
І всі гріхи нам відпусти!
Щоб кожен з нас собі повірив,
І в серці - ближнього простив… (Тетяна Лісненко).

Прикро, коли люди забувають дякувати за добро, дякувати Богові за життя, дякувати сусідові за допомогу. Не шануємо милосердя, щирості і добра.

Так чому ж ми забуваємо про шану? Не шануємо добро, не шануємо хліб, як заповідали нам дідусі і бабусі, не шануємо батька і матір... Не все ж таки продається і міняється у цьому світі! Чомусь на терезах життя правда знаходиться внизу...Тож шануймо батька і матір, спечену паляницю і правду! Бо в них – світиться стара істина: коли батькам добре – тоді добре і дітям. І чи був би ти на цьому світі, якби не твої батьки?

Шануймо батька, шануймо матір –

Нам каже Біблія свята.

І щастям будемо багаті

На всі часи, на всі літа.

Щаслива родина – заможна держава. Сім’я – це частинка нашої держави, це маленький гвинтик великого механізму, де панують мир і злагода, щастя і добробут. Щасливі батьки – щасливі діти...

Але коли чорна звістка пекучою стрілою вривається в родинне гніздо – немає меж материнському горю, немає меж материнським сльозам... Немає розради батьковому серцю, немає вороття його мудрим сивинам... Так чия ж рука так жорстоко і рвучко може піднятися над головою іншої людини? Чиє серце навіки скрижаніло і очі наповнилися злом і жорстокістю, черствістю і помстою? Якого виродка сьогодні утримує земля? Хочеться достукатись до такого серця, розбудити в ньому добро і ніжність, щирість і милосердя.

Не убий! Хай котить передзвоном,

Долітає до людей, мов грім.

Не убий! – ні словом, ні законом,

Ні жорстоким пострілом своїм.

Не убий! – натягуються жили,

Бо немов кричить душа сама.

Не убий! – високе право жити

Відібрать ні в кого прав нема...

Почула в натовпі: “ Смерть – за любов...” Так буває у художніх фільмах, зокрема, в циганських... Але так, на жаль, буває і в житті... Пішов до іншої, не дочекалась.., розлюбив, зрозумів, з рештою, що кохання і не було...

Але ж воно – святе і грішне... Господь показує нам стежки до любові – де святиня, але не часто застерігає, щоб обходили спокусу – там, де гріх... Звучить мудре слово, і через роки голос віри не затихає. А ми відчуваємо: добра основа схована в нас самих – добрих і злих, енергійних і слабких, жорстоких і ніжних...

Я гамою прокинусь голосною,

Моєї пісні ти ж бо не згуби…

Люби мене – зимою і весною,

І восени, і влітку теж люби!

А вже коли присняться дикі грози,

Що віття гнуть берези і верби, -

Люби мене, і в спеку, і в морози,

Люби завжди, й прошу, не від люби.

А я прокинусь знову опівночі,

Посповідаюсь пісні і віршу…

І хай свіча виблимує пророче,

А ти люби, люби мене, прошу…

Світанок спить, гойдаючи печалі,

В глибокім небі – білі голуби…

Неначе душі наші прокричали:

«Люби мене, люби мене! Люби!»

А зникне ніч в зіркастій позолоті,

Втече роса до сонця від журби.

Збагну ще раз: кохання – не збороти!

Люби мене, молю тебе, люби…

Й коли мої закриються вже очі,

Я почекаю, я не поспішу…

Губами мовлю спраглими пророче,

Люби мене, коханий мій, прошу…

Ніколи в долі щастя не прохала,

Колола руки об тернову віть…

О Боже мій, ще мовби й не кохала,

А старість за дверима вже стоїть…

Любов, говорять, вічна й невмируща,

Вона по світу панною іде…

Люби мене, люби мене ще дужче,

Коли мене й не буде вже ніде… (Тетяна Лісненко)

Без люті, страху і злоби

Хай доліта, як грім із неба:

Люби! Люби! Люби! Люби!

Та перелюбствувати не треба!

І хоч якою б не була життєва дорога, як би не складалося життя, які б спокуси не привертали твою увагу, - пам’ятай: єдиний шлях до Бога – через очищення земне!

Людські душі занапащені крадіжкою: всі беруть і я взяв, як не я – то хтось візьме, хто, коли не я? Отаку свідомість людську виплекав сьогодні жорстокий час, де кожен бере потроху й побагато, беруть у вдови і сироти, несуть, везуть і не соромляться. І зовсім немає страху накликати біду, вкрити своє ім’я ганьбою. Беремо у людей, беремо у держави, зовсім забуваючи страшне слово “ красти ”. Не підозрюємо, що весь час за злодійською рукою стежать невинні маленькі голубі оченята... Навчаємо маленьких особистостей брати чуже і не класти на місце. Виростає злодій: садочок, школа, фабрика, держава... У свідомість його хочеться навіки вкарбувати переконливі слова:

Не укради, не клич біди,

Не вкрий ім’я своє ганьбою.

Там, де узяв, там поклади,

Тією ж поклади рукою.

І пам’ятай:

Але зі злом, яке без меж,

Ніяк до щастя не дійдеш.

Не розуміючи цих слів, люди схильні до неправди, обману, ради своєї користі. Вдома, на роботі, в суді... Ми завжди є свідками: бійки, крадіжки, трагічних подій, суперечок або просто подій. Але нерідко, чи то зі страху, чи то з іншої причини ми стаємо лжесвідками. А потім шукаємо стежину до спокути цього гріха, інколи так і не знайшовши її, залишаємося зі зганьбленою душею до кінця днів своїх...

Хай прозвучить знов слово Боже,

Дасть зрозуміти нам усім –

Брехня нікому не поможе

З’явитись в образі святім.

На всі свята і в день народження ми бажаємо один одному тепла, добра і любові – щиро, переконливо, від усього серця. Та коли ми стараємось побажати цього людині неприємній, - це виходить лукаво, нещиро, навіть смішно.

Але є ще страшніші речі – коли людина людині бажає зла і невдачі, горя і смутку... Прикро стає тоді, коли це все зі злом і категорично. Мабуть, зло і заздрість агресивно керує таким розумом. І що робити?

Погляд звертати до Бога!

Нехай веде нас днями й тижнями

Відлуння Божої сурми.

Ні, не бажай ти лиха ближньому,

Бо всі ми звемося людьми.

Справжня людина – людина велична! Велична словом, велична справою, велична добрими ділами, що творить для людей, для держави. Справжня людна подасть тому, хто просить, бо знає, що то – справа честі.

Ні, буть милосердним не грішно нітрохи –

Хай добрість в душі пророста.

Так хочеться вірити в краще. .. А поки

Подайте їм ради Христа.

А поки у наших буднях сіються сірі дощі безнадій і мерехтить веселка щирості і світань, доки ми борсаємося у непотрібних і непояснимих війнах, поки дзвенить у душах українська пісня і шумить у пориві холодний Дніпро, - ми чекаємо миру, світла, злагоди тепла і любові.

Чекаємо від себе, чекаємо від друзів, чекаємо від Господа...

Високе небо і земля багата –

Лише збагни оце і серцем зваж...

Допоможи вкраїнцями нам стати –

Звертаємось до тебе, Отче наш...

Сьогодні, як ніколи, ми ретельно намагаємося шукати праведну дорогу, світлу дорогу до майбутнього.

Та не кожен може і хоче усвідомити те, що ми творимо майбутнє не тільки наше, але й наших дітей. Адже саме від нас залежить, як будуть жити наші нащадки, які цінності будуть у них і яку мету вони ставитимуть перед собою. Вкотре переконуюся, що тільки любов і доброта, милосердя і віра порятують світ.

Відкину все: приниження, образи,

Забуду все: і сльози, і жалі…

Сама ж ніколи і ніде, й ні разу

Не зрадила ні людям, ні землі.

Прощаю все, але не забуваю,

Бо ятрить душу гнів і пустота…

А бруд-бур»ян, де бачу – вириваю,

Хоч він, шкода, щоденно пророста.

Все від людей: і заздрість, і сквернота,

Від них, жорстоких, скільки в світі зла!

Із серця вирвать з коренем охота

Неправду всю, що зіллям пророста…

Так важко жити в сірій павутині,

Як довго ще до світла нам іти?

Ми, як і вчора, тонемо і нині,

Коли ж і хто змайструє нам мости?

За що вчепитись? Ні за що, та й годі!
Все потонуло в жадності й багні.

- Світ на брехні, - говориться в народі,

Тож прикро так і соромно мені.

Невже безвихідь? Людоньки, о Боже,

Прозріймо всі! Згадаймо – хто ми є…

Нам рід і корінь забувать негоже,

Забудьмо всіх, хто настрій нам псує.

Пошлімо погляд лагідно до Бога,

Просімо в нього прощення завжди.

У нас одна і правда, і дорога:

Молімося, не сталось щоб біди. (Тетяна Лісненко)

… Прислухаймось сьогодні до тих думок, поплачмо, бо сльози, як і страждання, очищують душу. Нехай під чистим поглядом Господа просвітліє наш розум, вигляне совість, як сонце після дощу, зігріє плоть і оживить свідомість. А тоді ставаймо до роботи і боротьби, аби не потурати кривді та злу своїм байдужим спогляданням, бо байдужість – найстрашніша в світі, гірше, ніж зрада! Адже тільки за мовчазної участі байдужих творились найбільші злочини на землі. Звертаймося за порадою до Господа і виконуймо його заповіти!

Не даймо в брехню і скверну втоптати наші душі, витолочити серце і розум, спаплюжити мову і вбити пісню, згноїти честь і славу! Вставаймо там, де бракує основної Книги життя – Біблії, де не вистачає української книги, кінофільму, скажімо правду тоді, коли її проковтнули користолюбці. Припадімо неложними вустами до весняного соку землі – незглибимої любові великого Пророка – і не здаваймось! Бо все в руках Господа і в наших руках, бо на наших вустах, у наших серцях –незбагненно живуче і оживляюче слово Боже, наша віра, наша духовність, наше майбутнє.

Будьмо милосердними і щирими, поважаймо один одного, любімо ближніх і прощаймо їм їхні гріхи і помилки! Приходьмо до Бога кожного дня, кожної хвилини, секунди, а не лише тоді, коли нам погано або настигає біда… І говорімо з ним, молімося, прославляючи його:

Молімося , щодень молімось Богу,

Молімося, бо час наш поспіша.

Молімося, нехай в цвіту дорога,

І в милосерді – праведна душа!

Молімося, сьогодні й завтра – вчасно,

Хай серце рясно квітом оброста!

Молімося, нехай же не загасне

Душі людської вічна доброта!

Молімося за спечену хлібину,

Молімося за вишень цвіт в імлі…

Молімося за світ і за людину,

Щоб мир і спокій правив на землі! (Тетяна Лісненко)

Життя - це пошук самого себе, це пошук істини, це готовність до самопожертви, це вічні роздуми кожного з нас над сенсом життя, своєї творчості, своїх справ,свого права на існування. Адже кожен з нас рано чи пізно починає думати над тим, а навіщо я з’явився на світ і чи випадково, чи закономірно і виправдано, чи виправдовуються сподівання, що покладалися на нього Богом і людьми.

Душа повинна завжди бути відкритою для добра, наповнена щедрістю осені, надіями і мріями весни. Серце, відкрите для любові, завжди випромінює любов і доброту. І воно завжди відкрите для болю, що ниє від несправедливості, людського горя, нікчемності, заздрощів і підлості.

Я напишу в душі своїй курсивом

(Вона у мене щедра і проста),

Прожить нам слід і правильно, й красиво,

Щоб завжди були в посмішці вуста...

Для цього треба дім свій збудувати,

А ще – посадить дерево в саду.

Родити сина, й всю любов віддати,

І відігнать від матері біду...

Старій людині низько поклонитись,

Копійку дать на булку жебраку,

І від каліки щоб не відвернутись,

Усі живуть в годину нелегку...

Оце так мало треба нам зробити,

Хай невеликі справи, хай малі!

Щоб не дарма життя своє прожити,

І слід лишить на праведній землі! (Тетяна Лісненко)

Логлайн

Це твір-роздум на основі поезій Вадима Крищенка та власних поезій Тетяни Лісненко - про життя і духовність, про виховання людських рис і почуттів, про сенс людського життя, в якому чільне місце займає наш Спаситель.

Від народження і до смерті людина має пройти життєвий шлях, дотримуючись Божих заповідей, і залишити по собі добрий слід на землі.

АВТОБІОГРАФІЯ

Я, Лісненко Тетяна Станіславівна народилася в с. Лучка Липоводолинського району на Сумщині 12 серпня 1959 року.

Працювала на підприємстві «Свема», художнім керівником у Берестівському Будинку культури , Роменській взуттєвій фабриці, диктором місцевого радіо, позаштатним кореспондентом міськрайонної газети, художнім керівником у міському фабричному БК.

Після закінчення Сумського педуніверситету (1990 р.) працювала вчителем української мови та літератури, народознавства та малювання, а потім заступником директора з ВР в загальноосвітній школі №3 міста Ромни.

Із серпня 2003 року - заступник директора з виховної роботи в Комунальному закладі Сумської обласної ради Роменській загальноосвітній школі-інтернаті 1-Ш ступенів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування імені О. А. Деревської.

Депутат міської ради 1У, У, У1 скликань, член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка, член Національної спілки журналістів України, член Міжрегіональної спілки письменників України, член Конггресу літераторів України, голова міської громадської організації «Літературне об’єднання «ДИВОСЛОВО», дипломант Міжнародного літературного конкурсу імені Платона Кускова, лауреат літературної премії імені Павла Ключини.

Наразі мною видано 14 прозово-поетичних збірок: «Сповідь»(2002 р.), «Вересневий зорепад» (2004 р.), «На полиновім вістрі»(2005 р.) , «Крок до осені»(2009 р.), «Золоті мальви»(2011 р.), «Гойдають соняшники небо»(2012 р.), «І вишита душі моєї лиштва» (2013 р.), «Кобзареве слово невмируще» (2014 р.), «І долі в слові поєднались»(2014 р.), «Дикий мед»(2015 р.), «Окраєць приспаного саду» (2016 р.), «Розхристане літо»(2016 р.), «Сльоза пекуча Ураїни», колективні збірки поезій «З Україною в серці» (2016 р.) та «Третя весна «(2017 р.). Мною розроблено Програму з народознавства для 1-11 класів, зараз працюю над посібником із народознавства «Соняшники». 23 мої поезії покладено на музику різних композиторів та з успіхом виконуються на сценах міста, області, України.

Я неодноразово виступала із поетичними творами на сцені Національної спілки письменників України, де отримала схвальні відгуки від письменників-земляків – Олекси Ющенка, Дмитра Білоуса, Олександра Шугая та Дмитра Павличка. А лауреат багатьох літературних премій Леонід Горлач, член НСПУ Володимир Мордань та Петро Харченко дали свої рекомендації для вступу в ряди НСПУ.

Як голова громадської організації «Літературне об’єднання «ДИВОСЛОВО», проводжу навчально-виховну роботу серед учнів та дорослого населення міста, району, області, пропагую і показую красу рідного слова у віршованих та прозових рядках своєї творчості. Своєю творчістю виховую у населення патріотизм, незламність українського духу, прививаю любов до краси, природи, історії рідного краю. Про це свідчать безліч проведених мною міських заходів у бібліотеках міста, району, школах, міському Будинку культури, куди прихильники поезії і рідної мови із задоволенням поспішають.

За свою діяльність маю ряд міських та обласних Грамот і Подяк, а також занесена на міську дошку Пошани (2016 р.)

Склад сім’ї: чоловік, два сини.